Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української держави

Богдан Хмельницький

?

2007 р. “Руйнуються підвалини...”

Дата: 10.06.2007

Доля меморіального музею художника Івана Хворостецького, що в місті Почаєві на Тернопільщині, – іще один привід для роздумів про руйнування підвалин духовності в країні. Сторічний ювілей видатного художника пройшов скромно. І з музеєм, звісно, запізнилися – відкрили до 101-ї річниці від дня народження у квітні 1989 року. Без перебільшення можна сказати, що це стало помітною подією в маленькому містечку, де добре знали й шанували Івана Федоровича. Але…

Доля художника тісно пов’язана і з самим Почаєвом, і з Почаївсько-Успенською лаврою. Іван Хворостецький не раз наголошував, що саме в святій лаврі він зробив перші кроки, які вивели його на дорогу високого мистецтва. Після закінчення церковно-парафіяльної школи він тут навчався в іконописній майстерні, звідки й подався у великий світ. На хліб заробляв розписуючи інтер’єри церкви у Кременчуцькому повіті на Полтавщині, а потім перебрався до Білої Церкви, де саме завершили будівництво собору.

Але понад усе хотів учитися живопису. Молодому іконописцеві пощастило – у Київському художньому училищі, до якого вступив на навчання, в той час викладали такі майстри, як О.Мурашко та Ф.Кричевський. Чи не з їхнього благословення він потім поїхав вступати до Академії мистецтв у Петрограді?

На жаль, провчитися там І.Хворостецький зміг всього місяць – перша світова війна зірвала його зі студентської лави. Тільки у 1925 році тридцятисемирічний Іван Хворостецький зміг продовжити освіту – ставши студентом Київського художнього інституту. Хтозна-звідки бралися сили в Івана Федоровича, але він просто-таки дивував своїх колег – здавалося, він ніколи не випускає пензля з рук.

Усе встигав – вчився, малював, брав участь у художніх виставках, викладав у Київському художньому технікумі, вів студію образотворчого мистецтва в Київському палаці піонерів.

Пізніше продовжив викладацьку діяльність у вищій школі – спочатку в Київському інженерно-будівельному інституті, а згодом – у Київському художньому інституті, де став асистентом самого В.Кричевського. Сьогодні дарма шукати ім’я І.Хворостецького на карті столиці, хоча його діяльність – і мистецька, і педагогічна – була тісно пов’язана з Києвом.

Художник багато і натхненно працював, схоже, без його полотен не обходилася жодна виставка. Його етюди, пейзажі та жанрові полотна бачили на обох берегах Дніпра – у ті роки часто організовувалися пересувні художні виставки, які мандрували по всій Україні. За радянських часів художники мали за честь виставити свої роботи в Москві, звісно, прагнув цього і Хворостецький.

З погляду партійності мистецтва шансів у нього було небагато, адже він не малював вождя революції, не прославляв компартійної еліти та гегемона. Одначе його пейзажі вирізняла така колористика і поетичність, що їх теж відібрали для виставки у Третьяковській галереї.

Останнім часом у нас не вщухають суперечки з приводу того, хто сьогодні має право представляти Україну на бієнале у Венеції, постійно лунають докори у зв’язку з тим, що наші успіхи на міжнародних виставках такі скромні.

Цікаво, що І.Хворостецький брав участь у цій престижній мистецькій акції – його картина «Пралі» («Прачки») була відзначена заохочувальною премією міжнародного журі.

Минали роки. Колишній іконописець став визнаним майстром пейзажу, до нього прийшли визнання, шана колег і учнів. А його весь час вабило до святого для нього місця – Почаєва з його величною лаврою. Доля розпорядилася так, що після столичного, насиченого різноманітними подіями життя, Іван Федорович знову повернувся до рідного містечка.

Незабаром його син Валерій закінчив Почаївську середню школу, яка тоді розміщувалася на території лаври – у приміщенні колишніх іконописних майстерень. Це був останній випуск, наступного року влада комуністів-атеїстів ухвалила «мудре» рішення – розмістити тут психіатричну лікарню. На вікнах встановили грати, будинок обнесли грубою стіною…

І.Хворостецький боляче сприйняв ці події, він звертався з листами в різні інстанції, але протесту художника так і не почули. За словами рідних, Іван Федорович був тоді страшенно пригнічений, хворобливо сприймав усі ці зміни. Драму Почаївсько-Успенської лаври сприймав як особисту – адже завжди підтримував дружні стосунки із священнослужителями, які відправляли служби у храмі, спілкувався з місцевими художниками та реставраторами.

Він привозив їм пензлі і фарби з Києва, часто консультував їх, а коли запросили взяти участь у реставраційних роботах настінного розпису храму, то з радістю погодився.

Коли ж до столітнього ювілею художника було вирішено створити меморіальний музей, родина І.Хворостецького підготувала для експозиції 58 полотен, а також документи, фотографії, листи та спогади. Ідею активно підтримали Національна спілка художників, численні учні Івана Федоровича, які теж вирішили подарувати свої роботи музею. Так що задовго до його відкриття було зібрано справжні скарби українського живопису, на які з нетерпінням чекав Почаїв.

За словами очевидців, відкриття музею стало святом для міста. Почалося воно з традиційного перерізання червоної стрічки, урочистих промов та огляду художніх скарбів експозиції. А закінчилося все, на жаль, дуже швидко й сумно – уже багато років зали музею порожні, усі цінні експонати вивезено.

Кажуть, на тимчасове зберігання. Але кінця-краю тій тимчасовості не видно. Експозицію повертати нема куди – новозбудоване приміщення музею І.Хворостецького протрималося «на плаву» трохи більше, ніж сумнозвісний «Титанік».

Чепурна споруда, площею 360 квадратних метрів, була зведена в центрі Почаєва 1989 року. Навесні будівельні роботи завершили, а вже до осені дах став протікати, зовнішніми та внутрішніми стінами побігли тріщини, було від’єднано опалення й освітлення, внаслідок чого паркетна підлога геть зіпсувалася. Аби експозиція не загинула від вологи та холоду, довелося терміново її рятувати – картини вивезли й прилаштували куди вдалося – в музеї та фонди Тернополя і Почаєва.

На шляху «Титаніка», як відомо, трапився айсберг. А на шляху музею – бракороби і бюрократи, що в наших умовах страшніше від айсберга і цунамі. Численні акти обстеження будинку, підписані місцевими високопосадовцями, підтверджують, що новобудова руйнується – «деформації наростають». Однак виною цьому не землетрус чи якась інша напасть, а звичайнісінький людський фактор – фундамент заливали абияк, не поцікавившись навіть, що було на цьому місці раніше?

Будівельний майданчик розташований не на пустирі, а в самісінькому центрі містечка -кажуть, раніше тут був магазин із глибокими підвалами. Саме через це, на думку фахівців, і відбувається нерівномірна усадка ґрунту, внаслідок чого фундамент «перебуває в передаварійному стані». На актах обстеження технічного стану, підготовлених у різний час, серед підписів місцевого начальства є і підпис В.Ягеніча – почаївського міського голови.

Разом з іншими начальниками він з року в рік дає численні рекомендації, що необхідно робити, аби музей не завалився. Тим часом серед «аварійних» документів зберігається Гарантійний лист Кременецького райсількомунгоспу, який був підрядчиком на будівництві музею. У листі чорним по білому зафіксовано зобов’язання – пофарбувати, полакувати, завершити тощо.

Зокрема, в пункті № 6 міститься гарантія «виконати роботи щодо посилення фундаменту». Усе це обіцяли зробити до 15 квітня 1989 року – тобто до відкриття музею. Але документи замовникові передали ще 30 грудня 1988 року – очевидно, дуже поспішали, щоб річна премія не зірвалася. З Гарантійного листа зрозуміло, що задовго до здачі об’єкта будівельники добре знали і про тріщини в стінах, і про діри в даху, і про аварійний стан фундаменту.

Одначе якимсь дивом їм вдалося знайти аргументи, які допомогли вчасно – в останній день року – здати об’єкт. Найцікавіше те, що своє чесне слово дав і Гарантійного листа підписав згадуваний уже начальник Кременецького райсількомунгоспу В.Ягеніч – той самий, який згодом, перебуваючи в кріслі почаївського міського голови, почав нарікати на якість будівельних робіт та бідкатися, що коштів на ремонт музею у бюджеті немає.

Вісімнадцять років триває листування між Валерієм Хворостецьким, сином художника, та можновладцями. За цей час зібралася така кількість відписок, що вистачить для оформлення окремої зали музею. Певна річ, коли його відкриють. Серед листів є відповіді й місцевих чиновників, і секретаріату президента, і Кабінету міністрів, і народних депутатів.

Дивна річ – абсолютно всі, до кого звертається В.Хворостецький, обома руками «за» – збереження культурної спадщини, увічнення імені художника, збереження меморіального музею. Але справа й на крок не зрушила з місця.

Районні чиновники, аби створити видимість активної роботи, підготували рішення, згідно з яким, у жовтні 2003 року приміщення музею передали в безоплатне користування Міжнародному благодійному дитячому фонду імені художника І.Хворостецького. Коли створювали цей фонд, передусім мали на меті допомогти обдарованим дітям – планувалося, що в музеї вони займатимуться живописом, вивчатимуть історію українського мистецтва.

З цією ініціативою виступили учні Івана Хворостецького, котрі таким чином хотіли вшанувати свого вчителя і продовжити його справу. Одначе Кременецька районна влада поклала на цю громадську організацію зовсім інші обов’язки: за те, що протягом року було дозволено користуватися аварійним (без тепла і світла!) приміщенням, аматорів живопису зобов’язали провести «газифікацію, ремонт та відновлення діяльності музею».

Очевидно, ухвалюючи це рішення, чиновники геть забули, що йдеться не про Кременецький райсількомунгосп, а про дитячий фонд мистецького спрямування!

Документ був підписаний тільки однією стороною, бо фонд нічого для себе не просив і ніяких будівельних зобов’язань на себе не брав. Але ж рішення (хоч і неправомірне!) місцевої влади було – отже, можна звітувати про його виконання. Чиновники готують чергову відписку: «За оцінкою спеціалістів, для проведення капітального ремонту приміщення музею художника І.Хворостецького необхідно понад 300 тисяч гривень…

Фонд не здійснив нічого з того, що було попередньо обумовлено. Тому рішення визнане таким, що втратило силу». Це звинувачення на адресу фонду використовують по максимуму – протягом кількох років його незмінно вставляють у всі документи, які тиражують і відправляють до секретаріату президента України, Кабінет міністрів, народним депутатам та В.Хворостецькому. Спробуй-но після цього привернути чиюсь увагу до долі Меморіального музею І.Хворостецького!

Хіба що діаспора ще вірить у те, що в незалежній Україні плекають таланти й шанобливо ставляться до мистецької спадщини. На багатьох гостей Всесвітнього форуму українців (1992) незабутнє враження справила художня виставка в Українському домі, на якій чільне місце було відведене творам Івана Хворостецького.

Відтоді представники Європейського конгресу українців надіслали не одне звернення до Києва, щиро вболіваючи за те, що «гине ще одна культурна цінність нашого народу». Навіть не отримавши відповіді з секретаріату президента, вони не втрачають надії, пишуть знову «Ми, українці за кордоном, завжди захищали і захищатимемо надалі збереження духовно-культурного надбання української нації, тому знову звертаємось до вас, пане Президенте, сподіваючись, що Ви не допустите руйнування спадщини відомого митця».

Боюся, марні ці сподівання. Ми надто послідовні у своїх діях – для початку обов’язково зруйнуємо, а тоді, може, й відновимо. Пам’ятається, свого часу саме так вчинили з меморіальним будинком Марії Заньковецької в Києві. У наші дні подібне «збереження» переживає музей у Пироговому, в якому горять хати, в очікуванні ремонту руйнуються садиби, і всупереч чинному законодавству гектари прилеглої землі пливуть у загребущі руки «справжніх поціновувачів» музейної старовини.

Чи стане винятком Меморіальний музей Івана Хворостецького? Чи вистоїть він у боротьбі за місце під сонцем, а точніше – під Почаївською лаврою? Про це одному Богу відомо. Стежки всіх туристів у Почаєві ведуть на гору – до лаври. Тож унизу, у центрі міста, вартість кожної ділянки землі вимірюється досить круглими сумами, які з року в рік невпинно зростають. І це істотно впливає на ситуацію.

То казочка для дуже наївних, що місцева влада ніяк не знайде 100 кілограмів цвяхів, 300 кілограмів арматури, 5 тонн цементу та трохи дощок для ремонту будинку музею. (Цифри взято з офіційного документа, згідно з яким ремонт мав закінчитися ще 2004 року.) Не так уже й багато треба – урешті-решт ідеться ж не про хмарочос, а лише про одноповерховий скромний будинок. Є свідчення, що тоді навіть почали завозити необхідні будівельні матеріали.

Але ділові люди, учергове взявши до рук калькулятора, зрозуміли, що звичайнісінький генделик, перепрошую – торгово-розважальний центр, розташований на туристичному маршруті, принесе людям набагато більше вигоди, ніж художній музей. (Насамперед тим, котрі знайдуть для цього кілька тонн цементу тощо.) А для поціновувачів живопису і тих туристів, які нудьгуватимуть у генделику, колись, певно, знайдуть нові об’єкти, відкриють нові маршрути. Шкода тільки, що, шукаючи нове, ніхто не переймається тим, щоб зберегти те, що вже є.

P.S. Зовсім недавно у Санкт-Петербурзі побачив світ «Почаевский сборник», підготовлений Бібліотекою Російської академії наук. Як зазначено в анотації, в першій частині подано опис книг, виданих у Почаївсько-Успенській лаврі у ХVІІІ-ХІХ століттях. Нині вони зберігаються у фондах Бібліотеки Російської академії наук. А другу частину книги присвячено «відомому українському художникові Іванові Федоровичу Хворостецькому, який прославив своєю творчістю Почаїв».

Ольга Скрипник

Джерело: «Дзеркало тижня»