Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Тут є бездонна можливість зафіксувати цю красу для наступних поколінь

Дата: 30.10.2008

Розмова з Романом Фіголем, науковим співробітником Державного історико-культурного музею-заповідника «Личаківський цвинтар»

30 жовтня 2008 року. – м. Львів. – Державний історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар».

– Романе Даниловичу, коли виник музей «Личаківський цвинтар»?

– Він виник у 1991-му році, в самім початку. Та навіть у грудні 1990-го. Саме засідала міськрада, на яку ми вийшли з пропозицією створити музей, бо треба було рятувати цю перлину.

– «Ми» – це громадськість?

– Передовсім то були представники «Товариства Лева» – спілки свідомих молодих людей, які на початках займалися звичайним прибиранням старих могил. Але в процесі того прибирання відкрилася бездонна можливість не тільки прибрати, а й зафіксувати цю красу для наступних поколінь. Адже це кладовище можна рахувати музеєм під відкритим небом скульптури і архітектури малих форм.

– Свого часу у Петербурзі, а точніше, у Ленінграді меморіальний некрополь Олександро-Невської лаври назвали практично цими ж словами – Музеєм міської скульптури.

– Правильно! А наше кладовище існує вже 225 років і кожен скульптор у цьому відтинку часу вважав за честь тут «відмітитися». Площа ж некрополя – 44 гектари. Це площа Ватікану!

– І ці гектари щільно заставлені витворами мистецтва.

– Так. Але сьогодні така ситуація, що більшість (десь біля 80 %) це є покинуті пам’ятники. Вже нема найближчої родини, нема догляду і саме тому ми 16-ть років тому й виступили з пропозицією надання Личакову статусу музею. При цьому тут не втрачена поховальна функція – і це дуже важливо. Це є великий плюс! Ми ховаємо і далі, а кожна нормальна людина, прибираючи могилку своїх рідних, прибере й сусідню, навіть покинуту.

– Але поховання тут здійснюються не так, як на звичайному кладовищі?

– Звісно, не так. Що це означає? Ховаються тут уже не всі підряд, а певні групи населення. Найбільша з них – це найближча родина, тобто, якщо тут вже поховані попередні покоління, то їх наступники теж можуть тут спочити. Що важливо, за обов’язкової наявності юридичних доказів таких родинних зв’язків. Також ховаємо почесних громадян. Робиться це за рішенням мера або його першого заступника. Нарешті, ховаємо тих багатих, які готові платити. На це є відповідні розцінки, розроблені фахівцями-економістами.

Наведу приклад з похованням відомого митця Якова Гніздовського, чиї графічні роботи прикрашають Овальний кабінет Білого дому.

– Він помер в еміграції?

– Він помер у Нью-Йорку і заповів жінці не ховати його в чужу землю, а кремувати і в урні зберігати прах, доки не постане своя Українська держава. Після здобуття незалежності вона спочатку поїхала з урною в Київ, на Байкове кладовище. Там її «відфутболили». На щастя, її супроводжував Роман Ференцевич, американський журналіст і український патріот, який швидко у всьому зорієнтувався. З Києва вони передзвонили до Львова і ми домовилися.

Те, що Ви бачите там зараз, ще не пам’ятник, а просто інформаційна стела. А надгробок Якова Гніздовського буде виготовлений на конкурсній основі за рік – за два.

– Заповідник має статус державного, отже він підпорядковується Міністерству культури?

– Ні. Тут якось хитро влашовано, бо коли музей створювався, не було, як би сказати, ясної думки про наш юридичний статус. Врешті-решт нам сказали: ну, лишайтеся львівським музеєм і якось собі на життя заробите. Так і стало.

Сьогодні наш вхідний квиток – 10 гривень, для студентів – 5, для дітей – 3. Екскурсія до 10-ти чоловік – 50 гривень, більше 10-ти – 80. За частину цих коштів, яка лишається Личакову, ми можемо підтримувати чистоту і порядок, проводити благоустрій і навіть реставрувати пам’ятники, гідні збереження. На це є відповідний штат, де кожен має свою функцію.

– Тож все йде без проблем?

– Зараз найбільша наша біда – хворі дерева. Справа в тому, що 225 років тому саме це з чотирьох новозакладених міських кладовищ виникло фактично на території лісу. І цей ліс довго відігравав охоронну функцію: завдяки йому на цю місцевість ніхто не накинув оком і некрополь не знищили, не забудували. Місто не дуже спішило розвиватися в цьому напрямку. А за Личаковим ліс продовжується і йде аж до Кільцевої дороги. Це колосальний зелений масив Погулянка, легені нашого міста. Тут досі б’ють цілющі джерела.

Але тепер все навпаки: кволі, немічні дерева…

– …ростуть у щільному оточенні історичних надгробків…

– …і після кожного буревію падають і нищать пам’ятники.

– Однак реставрація все одно не припиняється. Нещодавно була цікава інформація про відновлення кількох історичних надгробків на Личакові за участю польських фахівців.

– Так, ми домовилися з Польщею за принципом 50 на 50. Звідти приїздять фахівці і нарівні з нашими прекрасно працюють. Такий іде обмін досвідом.

– «Наші» – це фахівці заповідника?

– У заповіднику фахівці є, але їх мало. Однак у Львові існує спеціальна установа – «Укрзахідпроектреставрація», цілий великий інститут, де є відділ, який займається реставрацією виробів з каменю. Вони багато працюють у центрі Львова (фонтани на площі Ринок, ансамбль вулиці Руської) і все роблять дуже кваліфіковано. От і на Личакові вони працювали спільно з польськими реставраторами.

Звичайно, поляки продемонстрували колосальний рівень технічного оснащення, а ми й далі працюємо якимись печерними методами. Але результат майже той самий. Тільки боляче, що ми знову пасемо задніх, а не йдемо поруч з прогресом.

– Особливо ефектно з щойно відреставрованих виглядає пишний надгробок митрополита Вірменської Апостольської церкви Самуеля-Кирила Стефановича. Там, де скульптурне зображення покійного лежить на весь зріст у повному облачінні.

– Стефанович, до речі, це видозмінений на польський манір Стефанян. Коли його обрали митрополитом, він чувся дуже хворим і думав, може рік чи два ще поживе. І пам’ятник почав споруджувати собі за життя. Він постійно сюди навідувався, переживав, що не все зроблено належно, подавав на майстрів в суд, зокрема, за нібито невідповідний ніс у статуї, за неправильну кількість веж нагорі надгробку… Правдоподібно, саме ці конфлікти й допомогли йому забути про болячки і жив він ще довго, а помер аж на 103-му році! У 1755-му народився і у 1858-му помер.

– Тож скандалісти іноді…

– …довго живуть! І продовжують собі життя за рахунок інших. А неподалік бачимо так само художній надгробок іншого вірменина абсолютно протилежної вдачі. Лікар Юзеф Торосевич, що мав би бути серед вірмен Торосяном, увійшов в історію тим, що разом з братом Теодором, відомим фармацевтом, відкрив лікувальні властивості мінеральної води Трускавця.

Водночас він прославився, як великий благодійник: влаштовував сиротинці, де опікувався знедоленими дітьми, годував їх, намагався дати якусь професію. А коли бачив, що дитина дуже здібна, то навіть давав їй вищу освіту. Одного зі своїх вихованців Едварда Яскульського, який мав дар божий до скульптури, Торосевич направив до Краківської академії. Згодом той став відомим скульптором і у 1871-му році віддячив своєму патрону: з брили каменю вирізав велику скульптуру, що досі прикрашає могилу лікаря. Камінний Юзеф Торосевич, сидячи, ніжно обнімає двох босоногих сиріток – от уже 137-й рік ця композиція стоїть під відкритим небом. Це камінь, а камінь не боїться перепадів температур.

– Але ж якась ерозія відбувається?

– Звісно, є. Камінь має патину, але він дихає! І більшість скульптур на Личакові зроблені з каменю, адже він був колись цілком доступний. Єдине, чого ці твори бояться, це удару. Ми навколо надгробку Торосевича ретельно вирізали всі дерева, щоб, не дай боже, якесь не впало і не пошкодило.

– А вандалізм на цвинтарі трапляється?

– Вандалізм має місце. Тут нічого не можна зробити…

– Якийсь негідник один раз вдарить – і все.

– Колись у нас було розповсюджене «полювання за головами». Замовляли голови статуй собі колекціонери і на це був попит. Зараз цього вже не відбувається. Натомість сьогодні іноді намагаються відірвати бронзові букви з написів. І здають їх на брухт за якусь мізерну плату – просто аж дивно…

Нині територія цвинтаря належно огороджена, є муніципальна міліція, яка охороняє, сторожі здійснюють регулярні обходи і великих збитків практично не буває. От хто нам допікає – сатаністи. Виявляється, Львів є одним з їхніх центрів. Нещодавно серед білого дня вони відкрили у нас кілька гробниць (а їх цікавлять переважно гробниці священиків), витягли домовини і почали глумитися.

– А чи це справді якісь ідейні люди роблять? Можливо, просто шпана?

– Ні, то таки сатаністи. Зараз слідчі досить кваліфіковані і можуть розпізнати, хто є хто. Де здійснюється ритуал, а де хуліганство. Хуліганство теж є – от, скажімо, маса написів типу «Здесь был Витя».

– Ну, це вічне питання… А як у вас справи з огорожами?

– Вони просто заборонені. Ми заборонили їх ставити, так само й поминальні лавочки. А існуючі нехудожні огорожі, зроблені з випадкових матеріалів, ми поступово демонтуємо. Полюбовно бесідуємо з родиною і вони дають згоду на ліквідацію.

– А коли зустрічається старовинна огорожа?

– Стара звичайно, що залишається. Тим більше, художня, з елементами якогось декору, ручної роботи. А решту знімаємо, але ж цивілізовано. Родині все пояснюємо, і в більшості випадків проблем не виникає. Люди нічого за це не платять, лише дають письмову згоду. А ми знімаємо і здаємо на металобрухт.

– Повертаючись до персоналій похованих на Личакові, хочу запитати: чи тут лежать представники різних станів і християнських конфесій?

– Так. Скажімо, відомий римо-католицький архієпископ Ян-Марцелій Гутковський. Зазвичай таких достойників ховали у підземеллях костелів, де вони служили. Лише коли він за життя лишав заповіт з розпорядженням поховати його на звичайному кладовищі, то це виконувалося. У нас є кілька таких поховань, але небагато. Замолоду Гутковський був хуліганом (як то називають, батяр) і від переслідування поліції та ледь не загрози тюремного ув’язнення сховався у чоловічому монастирі. І так там змінився, що присвятив своє життя богу до кінця. І досяг великих вершин.

Інший кам’яний монумент поставлений на честь Кароля Шайнохи, професора нашого університету, відомого історика. Там на щиті є поєднання трьох гербів – польського Орла, литовської Погоні і київського Архангела Михаїла. Прожив Шайноха коротке життя, та ще й осліп від надмірної праці. Скульптор дуже вдало передав очі сліпця у його надмогильному портреті. Він також писав драматичні твори на історичні сюжети, тому автор надгробку Паріс Філіппі зобразив під бюстом двох муз – музу історії Кліо та музу драматургії Мельпомену. Шайноха свої драми не друкував, а розсилав своїм приятелям. Зокрема, такому собі Генріку Сенкевичу…

– Це люди відомі, різною мірою видатні. Але ж, мабуть, більшість похованих були пересічними львів’янами.

– Звісно, чимало художніх надгробків прикрашають могили цілком пересічних осіб. Або навіть звичайних дітей. Ось чудова робота Леонарда Марконі, професора Політехніки, кваліфікованого інженера-будівельника, але й колосального майстра каменю. Прикрашає вона могилку 9-річної дівчинки Дзюні.

Придивіться, з якою майстерністю скульптор передав фактуру дерева: навіть на торцях кам’яного хреста вирізьблені «дерев’яні» річні кільця. Причому, їх кількість відповідає віку померлої – рівно 9.

– Романе Даниловичу, для українського відвідувача безумовний «номер один» на Личакові це могила Івана Франка…

– Франко, коли помер у 1916-му році, то поляки не дуже хотіли бачити його могилу на цьому кладовищі.

– На своєму.

– Так! Він, за домовленістю, був тимчасово похований у гробниці на першому полі. Буквально під парканом. І лежав там досить довго, аж поки на початку 1930-х українці спромоглися викупити для Франка краще місце.

– Тобто, ще за Польщі?

– Так. Відбулося урочисте перенесення останків, а згодом, у 1933-му році, на конкурсній основі створений пам’ятник. Це робота Сергія Литвиненка, киянина, відомого скульптора, який потім емігрував і помер у Сполучених Штатах. Мистецтвознавці рахують його скульптором «номер два» після Архипенка.

– Принаймні, цей надгробок давно став класикою. Його знають навіть ті українці, хто ніколи не був у Львові.

– Литвиненко взяв за основу відомий вірш Франка про каменярів.

– «Лупайте сю скалу…».

– «…Нехай ні жар ні холод не спинять вас…» До речі, нещодавно з’ясувалося, що у 1916-му році Франка висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури. Але премія дається наживо і Франко просто не дожив до рішення Нобелівського комітету. А так би міг стати лауреатом.

– Могила Франкової дружини Ольги Хоружинської знаходиться неподалік, але все ж не поряд з чоловіком. Чому так сталося?

– Вона надовго пережила чоловіка і померла аж у 1941-му році, на самому початку німецької окупації Львова. Офіцер гестапо одержав призначення проживати в її будинку, серце Ольги Хоружинської цього не витримало і вона померла. Початок війни, хаос – тож і мови не було, щоб підпоховати її до чоловіка. Для цього мали б частково демонтувати той відомий пам’ятник. Отож поховали неподалік.

– І це вже нині також історія.

– Так. У Франка було четверо дітей. З його родини тут похований ще найстарший син Андрій, який помер у 1913-му році. Поляки його затисли під самий паркан, ми ледве знайшли могилу і поставили пам’ятник. Петро безвісти пропав, його примусово вивезли у 1941-му році в евакуацію разом з іншими інтелігентами. Тарас працював у Києві і похований на Байковому кладовищі. А наймолодша Ганнуся померла в еміграції в Канаді. Але нині у Львові є потужні наступні покоління родини і вони навіть побудували тут свою гробницю.

– А нині влаштовують нові гробниці на Личакові?

– Буває й таке, хоча задоволення це не з дешевих. Але бажаючих вистачає. Врешті-решт, старі гробівці тут свого часу навіть продавали. Це був, на щастя, короткий період…

– А в яких роках?

– Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х. Робили наступним чином: відкривали затулу і чекали, чи хтось з’явиться з господарів. Якщо ніхто не приходив, це був сигнал, що немає родини. Тоді все зсередини викидалося, внутрішні стіни білили і гробівець виставлявся на продаж. Щоб не було у покупців якихось сумнівів, їм пояснювали, що споруда лишилася незавершеною, бо початок війни зупинив будівництво.

Одну з таких гробниць купили Федір і Ольга Корчаки, батько і мати Лесі Корчак-Гонгадзе – матері Георгія Гонгадзе. І не виключено, що колись тіло загиблого журналіста поховають саме тут, у родинному гробівці на 67-му полі Личаківського кладовища.

– Серед сучасних надгробків є витвори справді високого мистецтва?

– Звичайно, що є. І немало. Скажімо, «Христос, що сидить» – надзвичайно цікава робота сучасного скульптора Ярослава Мотики, лауреата Шевченківської премії. Зроблена фігура з теребовельського каменю і її рожевий колір цілком природній.

Але трапляються й курйози, як от з надгробком художника Леопольда Левицького. Скульптор Теодозія Бриж, авторка багатьох чудових пам’ятників на Личакові, створила йому щось абстрактне і коли я її питав, що це таке, вона казала, ніби за задумом мало бути зламане крило птаха. Але, знаєте, найкраще на це діти реагують. Мені нещодавно одна дівчинка пояснила: та це ж шкірка від банана! І в тому щось є.

– Дійсно, кумедна історія.

– А ще одна «хохма» пов’язана з гробницею, де двадцять чоловік поховані. Споруда була цілком завершена, зверху встановлений хрестик і імітація Біблії. Раптом приходить така старша дама з дозволом ще поставити туди підкову. Ми були шоковані. Це відбувалося 12 років тому, коли не було ще ані Ющенка, ані символіки партії «Наша Україна»…

– А до чого там та підкова взагалі?

– От я її про це й питаю. Адже підкова завжди чим рахувалася?

– Символом удачі.

– Правильно! От я її й питаю: чи Ви такі щасливі, що всіх двадцять чоловік тут поховали? А вона каже: ні, там серед них є два лікарі-ветеринари, які лікували коней… А тепер вже люди інколи питають, чи не пов’язане воно якось з відомою політичною партією…

Взагалі, ми з Вами тепер говоримо напередодні дуже важливої дати. День 1 листопада у християн, зокрема й католиків, є Днем всіх святих, коли поминають всіх померлих. Є звичай засвічувати на будь-якій могилі, навіть на випадковому камінчику, що лишився від надгробку, лампадки. І поляки щороку роблять нам таку акцію: привозять з Польщі великими фурами тисячі безкоштовних лампадок і в ящиках в День всіх святих розставляють по алейках. І кожен собі йде, бере і засвічує. Причому все це безкоштовно. На території всіх 44-х гектарів завтра кожна могила буде освітлена і це грандіозно! Але тільки раз на рік.

– На жаль, ми такого не робимо і раз на рік.

– Раніше і вони тут такого не робили. Цього року буде третій раз лише.

– Коли говорити про Личаків, неможливо не згадати групи поховань, які мають виразне політичне забарвлення – хочемо ми цього чи не хочемо. Я маю на увазі, передовсім, польський Цвинтар «орлят» та радянський Холм слави. До речі, чи останній формально належить до заповідника?

– Належить, так. Холм слави офіційно приписаний до нас і ми відповідаємо за його збереження. Колись там біля входу постійно горів Вічний вогонь…

– Як і всюди на таких меморіалах по Україні.

– Там є для цього спеціальний газовий пальник. Але прийшов момент, коли за все стало треба платити і ми просто його відрізали. Тож зараз там вогню вже немає. Але сама територія збережена, охороняється нашою службою охорони.

– Головне, що це така сама рівноправна частина Личаківського комплексу, як і решта.

– Розумієте, виходу не було: ми недалеко, а це ж також поховання. Аналогічна ситуація з так званим Марсовим полем. Там йде благоустрій, скоро постане нормальний вимуруваний паркан. Воно все вартує бути збереженим.

От була колись неприємна ситуація з могилою Ярослава Галана, який похований у нас на першому полі. На початках музею було чимало прихильників ідеї, щоб взагалі те поховання ліквідувати. Але ми навпаки – схильні все це зберігати.

– З мертвими воювати якось дико…

– Єдине що було зроблено з могилою Галана, то просто зменшили непропорційно великих розмірів квітник. Але ніхто її не зачіпає, не оскверняє. Навпаки, час від часу люди приходять, ставлять квіти, лампадки. Пошанівок повинен бути! Не нам судити. Наша функція – берегти, а не нищити.

– Тим більше, що історію треба шанувати такою, якою вона була. Різною.

– Вона потім скаже своє слово. І воно часом буває дуже несподіваним… Але для поляків Личаківський цвинтар, безумовно, є національною святинею. Щоразу, коли прибувають поляки (а прибувають вони масово – особливо в суботу та неділю; кордон тут недалеко) великими автобусами по 40-50 осіб, ми спостерігаємо серед них представників різних вікових груп.

– І мова ж не йде про якийсь примус.

– Ні! Вони самі платять за це гроші, наймають туристичні фірми. Тут навіть є певна проблема: вони приїздять зі своїми екскурсоводами, що є неправильно. Ми з цим боремося, але нам дуже важко. На жаль, ми досі не маємо належної заміни їхнім екскурсоводам, наших фахівців замало. А вони йдуть тоді за власною програмою, де також проявляються якісь крайнощі. Іноді самі просять, покажіть нам тільки Марисю Конопніцьку і «орлят».

Конопніцька – це відома польська письменниця, яка не жила у нас, але приїздила на лікування і у 1910-му році простудилася, одержала сильне запалення легенів і у лікарні померла. В її тестаменті було записано, що поховати її слід там, де вона помре, тому її у Львові й поховали. Поляки нерідко дивуються, чому її прах не перевезли до Кракова чи Варшави.

Історія ж з «орлятами» не менш цікава. Це кладовище опинилося на Личакові завдяки методу лотереї. Були різні міста-кандидати, але пощастило саме Львову і саме Личакову. Причому, ідея створення такого меморіалу належить навіть не етнічному поляку, а чеху Рудольфу Індруху. Він був студентом 5-го курсу Політехніки, відділу архітектури, і дуже вдало використав місцевий личаківський ландшафт.

– Але ж Цвинтар «орлят» у сучасних українських реаліях сприймається неоднозначно.

– Так. Це меморіал польським добровольцям, які воювали у 1918-му році проти українців за долю Галичини після розпаду Австро-Угорської імперії.

– Так званий Листопадовий зрив.

– Він тривав якихось три тижні. Українці хотіли тут свою державу, а поляки свою. Це було зовсім непотрібне кровопролиття. На той час багато родин стали мішаними, українсько-польськими і коли зачалося це протистояння, родини теж зачали всередині ворогувати. Іноді доходило до того, що брат на брата йшов.

– Тобто, з нашого сьогоднішнього погляду, Цвинтар «орлят» є пам’ятником одній з сторін цього братовбивчого протистояння.

– Правильно.

– А між тим, Польща доби Пілсудського його облаштувала і нині ми розглядаємо Цвинтар «орлят», як історичну пам’ятку.

– Там є ще один важливий нюанс, чому це кладовище таке важливе для поляків. У 1925-му році, знову за принципом лотереї, були ексгумовані три могили, з яких, у свою чергу, вибрали останки одного невідомого «орлятка» і перевезли до Варшави. Нині місце, звідки забрали ті останки, позначене великою чорною плитою з докладною епітафією. А поклали того львів’янина у могилі Невідомого солдата на варшавській площі маршала Юзефа Пілсудського, де досі за протоколом кладуть квіти всі офіційні делегації. Тому Личаків для поляків став справжньою святинею, вершиною святості. І їм того заперечити не можна.

– А українці, що брали участь у тому протистоянні, також упокоїлися на Личаківському цвинтарі?

– Ні, на Янівському. Воно трохи молодше за Личаківське, йому лише 150 років, але також дуже потужне – загальною площею 59 гектарів. Тож коли вже дійшла ситуація до такої відкритої братовбивчої війни, ворогів також не ховали поруч.

– Щоб не плодити нових конфліктів.

– Так.

– Але Янівське не музеєфіковане?

– На жаль… на жаль…

– І там якось доглядаються ті могили?

– Ну, Ви розумієте, в силу відомих причин 38-ме поле Янівського цвинтаря, де ховали українців – учасників боїв 1918-го року, було практично знищене. Там стояли досить скромні стандартні надгробки – забетонування з квітничком, а в головах хрест з тризубом. Їх порозбивали і до 1971-го року там ніхто не пробував ховати. А з названого року почали рештки надгробків викорчовувати і влаштовувати нові поховання зверху старих. Це викликало протест: Ростислав Братунь виступав проти, Калинці і інші свідомі українці. На щастя, це зупинило процес: нових поховань з’явилося лише кілька рядів (три чи чотири).

Вже в наш час, за Незалежності, родичам тих новопохованих запропонували перенести могили на інші поля Янівського, або на інші кладовища, зокрема й на Личаків. Це було зроблено і українські поховання 1918-го року нині відреставровані повністю і, на мою думку, дуже вдало. Всі могили, як і раніше, мають стандартне оформлення, а з уламків понищених старих надгробків створена цікава композиція з великим бетонним дзвоном.

– А Цвинтар «орлят» теж зберіг свій історичний вигляд?

– Кладовище «орлят» (або, за іншою назвою, оборонців Львова) до 1971-го року виглядало зовсім інакше: кожне поховання мало особливий пам’ятник. Зуб часу своє робив, але ніхто нічого не руйнував, людська рука не піднімалась. До речі, сім таких надгробків чудом вціліли і нині стоять на своїх історичних місцях. А у 1971-му з розпорядження Брежнєва під ранок заїхали танки і все зрівняли з землею. Тут нічого не залишилося.

– А чому саме у 1971-му?

– Я Вам поясню. Саме того року Брежнєв на чолі делегації відвідав Варшаву і поляки, скориставшись нагодою, попросили його вивести з території Польщі до СРСР штаби Варшавського пакту. І навіть для цього почали вже споруджувати ціле містечко у Івано-Франківській області. Але потім хтось Брежнєва настроїв проти такого рішення і поляків вирішили демонстративно провчити. Нагадаю, що саме з Личакова до Варшави перенесли останки Невідомого солдата, до могили якого клав вінок і сам Брежнєв. Тож нищення саме цього кладовища, де лежать і ті, хто у 1919-1920-х роках воював з Будьонним, було дуже символічним.

– Отже, спроектовані всі ці однакові хрести вже зараз?

– Зараз. Фірма «Енергополь» 16 років тому одержала офіційний дозвіл спершу на упорядкування території від наслідків руйнації, а вже другим своїм кроком відновила меморіал у такому от зміненому вигляді. Але насправді змінилися лише надгробки (замість індивідуальних пам’ятників – уніфіковані білі хрести), більшість же елементів композиції реконструювали в історичних формах.

– Тобто, нині перед нами не історична пам’ятка, а її сучасна реконструкція.

– Це виключно реконструкція. На найвищій точці меморіалу стоїть каплиця-ротонда, біленька, як перлина. Нижче містяться своєрідні катакомби – дві групи по чотири гробниці на дев’ять місць кожна. Тут поховані наймолодші учасники боїв, власне діти-«орлята».

– Школярі.

– Так, підлітки. Їм цікаво було: на вулиці стріляли, він тікав з дому, підбирав якусь гвинтівку і легко потрапляв під «шальну» кулю. В одній з гробниць спочиває наймолодший з загиблих – учень 6-го класу Гімназії імені Йордана Єжи Бітчан. Всього 14 років йому було. До речі, загинув саме на Личаківському цвинтарі, де також йшли бої, на 78-му полі. І в найостанніший день боротьби.

Вже пізніше, після війни 1919-1920-х років проти Червоної армії, тут облаштували ще два групових поховання. Ліворуч від катакомб міститься могила американських льотчиків-добровольців з ескадрилії імені Тадеуша Косцюшка, які боролися проти Будьонного. Праворуч могила французьких легіонерів, які тоді ж служили у поляків.

Цікаво, що дозвіл на відновлення пам’ятника американцям був даний, як ми кажемо, «за п’ять дванадцята». Два роки тому, напередодні урочистого відкриття меморіалу і трансляції на польському телебаченні, цей пам’ятник ще не стояв. Вони цілу ніч тоді працювали і його ставили. І напис вибили так, як і мало бути: ліворуч польською мовою, праворуч – англійською. А коли о шостій ранку все було завершене, приходить один чоловік, правдоподібно, зі Служби безпеки, і наказує заштукатурити англійський напис. Що й було зроблено. Однак і тепер під сонячним промінням все чудово читається.

– І що ж там такого ворожого в тій епітафії?

– Та той самий текст, що й у польській частині. Лише англійською. І нічого крамольного там нема і не могло бути.

– І це у 2006-му році хтось в Україні ще лякався англійської мови…

– Я не можу того пояснити. Не всім відомо, що ще перед війною з 18-ти тут похованих американців 15-тьох було ексгумовано і перевезено на їхню Батьківщину. А троє лишилися й досі. Так само і з 16-ти французів нині лишився один. І ще один момент: пілоти втратили життя під час війни, але не в ході бойових дій. Всі троє загинули під час показових чи тренувальних польотів: один над Львовом, другий на Скнилові за містом і третій аж під Луцьком.

– Але вони воювали.

– Так, але вороги їх не збили і в бою ніхто з них не загинув. От про що йдеться.

– А чому цей військовий некрополь влаштований ніби позаду основного масиву Личакова?

– Колись головний вхід на Цвинтар «орлят» був зі сторони Погулянки. Сходи ведуть вгору до Тріумфальної арки, обабіч якої стояли по шість великих масивних колон. Нині від них лишилися окремі блоки. Арка вціліла, але на ній спеціально залишили пошкодження від танків, які намагалися, але не змогли її звалити. Арка була монолітною, тому й вистояла, а колони складалися з окремих кам’яних сегментів, скріплених металевими стержнями, і легко розлетілися від ударів важкої техніки.

На Цвинтарі «орлят» ховали тривалий час. Спершу тих, хто загинув у боях 1918-го року. Згодом учасників цих боїв, які помирали від ран, а потім і тих, хто помирав природною смертю. Тобто, ховали тут аж до початку Другої Світової війни. Загальна кількість похованих близько 3500. Є дуже відомі особи, а останнім спочив митрополит Вірменської церкви Теодорович, який був великим прихильником боротьби за польський Львів.

– Все це звучить доволі ідилічно, але ж всі пам’ятають нещодавні гарячі суперечки з польською стороною, пов’язані з «орлятами». То в чому виникли розбіжності?

– Є кілька спірних моментів. Поляки добиваються влаштування головного входу з Погулянки (як було колись), а не з Личаківського цвинтаря (як є зараз). Їм того не дозволяють. Хочуть відновити двох кам’яних левів на постаментах під Тріумфальною аркою: на одному був напис «Завжди вірні», на іншому «Тобі, Польщо». Це драстично для українців і я рахую, що ця заборона правильна.

На грудях ангелів над катакомбами не дозволяють відновити польські військові хрести «Virtuti militari». Не дозволяють відновити старе сполучення з Личаковим через арковий прохід, нині замурований. І ті самі колони теж поки не дозволяють відновлювати.

– А знаменитий меч-«щербець»?

– Це також проблема. Там поляки хотіли зробити напис, що тут похований польський воїн, який героїчно загинув за Батьківщину. Оце слово «героїчно» після шести років суперечок викинули.

– Адже у 1918-му році воїн польський воював саме проти українців.

– Ну, то яка ж там може бути героїчність у такому випадку? Це була братовбивча війна і все!

– А подібний пієтет у поляків стосується лише Цвинтаря «орлят» чи й інших груп поховань, пов’язаних з визначними подіями польської історії? Адже на Личакові спочивають, наприклад, сотні учасників великих Польських повстань 19-го століття.

– Безумовно, масові поховання учасників Січневого і Листопадового повстань (1831-го і 1863-го років) також активно відвідуються групами з Польщі. Це два окремих поля з сотнями поховань, увінчаних стилізованими металічними хрестами. А навколо хрестів учасників повстання 1863-го року досі стоять стовпчики старої огорожі, між якими колись висіли ланцюги у вигляді кайданів. Як символ ув’язнення. Всі ці надгробки теж відреставрувала фірма «Енергополь».

– Завершити нашу розмову я б хотів запитанням про Поле почесних поховань, розташоване неподалік головного входу на Личаківський цвинтар. Нині це поле майже не заповнене.

– Адже воно розраховувалося на 75 поховань, а зараз є лише 8. Тут все наперед підготовлене, на кожному місці лежить готова кам’яна плита. Тут спочивають і спочиватимуть кращі достойники українського народу, честь і гордість України.

Можливо, колись сюди вдасться перепоховати і Симона Петлюру, і Степана Бандеру. Принаймні, Личаків до цього готовий.

Розмову вів Іван Дивний