Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Музей голодомору: яким йому бути?

Дата: 22.11.2008

22 листопада Україна відзначатиме День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій. І до сьогодні трагедія 1932-1933 років, попри широкий масив оприлюднених документів, які недвозначно підтверджують штучний характер інспірованого сталінським Кремлем голоду, залишається білою плямою національної історії. Одна з причин – замовчування самого факту Голодомору радянською владою (жертвами якого стали кілька мільйонів наших співвітчизників) та повна інформаційна блокада в «країні переможного соціалізму», яка тривала майже до кінця 80-х років минулого століття.

Сучасні дослідники найстрашнішої катастрофи українського народу продовжують свою копітку працю, але знову ж таки в умовах шаленого ідеологічно-політичного тиску, корені якого сягають московських кабінетів. Дефініції на кшталт «так званий голодомор» лунають з вуст не тільки найвищих російських політиків, а й українських. Не дивно, що доморощені манкурти (серед них ідеологічні нащадки Постишевих і Кагановичів Василь Волга та Олександр Голуб) консультують українофобський по суті «документальний» фільм «Голодомор-33. Невыученные уроки истории», який вийшов на російському телеканалі РТР якраз напередодні скорботного Дня пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій.

Прикро це визнавати, але не викликає подиву й неадекватна реакція-відмова президента Російської Федерації Дмитра Медведєва на запрошення президента України Віктора Ющенка взяти участь у заходах із відзначення 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 років. Тим часом – нам «своє робить». Пам’ять про загиблих, замучених голодом, не має бути формалізованою. «Жертви чекають помсти і справедливого суду історії. Крім молитви, все, що ми можемо зробити для незліченних цих мучеників, – це пам’ятати. Що означає: знати, досліджувати, зафіксувати й аналізувати події», – писав іще 1983 року професор Сорбонни Ален Безансон.

Музей голодомору як злочину комуністичного режиму зачіпає і свідомість, і найтонші струни людських почуттів – це новий, складний і, очевидно, в чомусь страшний крок для Української держави. Про такий музей уперше офіційно заговорили у 2003-му. Відтоді його можливе місце розташування «на папері» віддалялося і віддалялося від центру столиці: вулиця Трьохсвятительська, Михайлівська площа, Арсенальна площа, Старонаводницька вулиця.

У серпні 2007 року Київська містобудівна рада затвердила проект Меморіалу жертв Голодомору, «одним з елементів» якого є музей. Зараз свічку-меморіал поспіхом будують у низовині за Парком Слави. Утім музей залишається «на другому», а то й третьому, плані – як неістотний додаток до художнього монумента. Не створено навіть робочої групи з підготовки концепції Музею Голодомору, не проведено широкого громадського обговорення. А тим часом зроблено замовлення іноземній фірмі готувати проект цього важливого закладу…

Навіщо музей?

Створення Музею голодомору – це тест для нинішнього українського суспільства. Тест на відкритість і зрілість свідомості, на стан моралі, сприйняття звичайних людських цінностей. А також на стан розвитку в державі науки і технологій.

Світовий досвід сучасних музеїв, пов’язаних із національною та історичною пам’яттю, показує, що вони створюються не лише для інформування, а й для навчання. Пам’ять про Голодомор може виховувати в наступних поколіннях риси, які будуть щепленням від ненависті. Це має бути музей суспільних процесів, де українці й іноземці зможуть зрозуміти механізм дії тоталітаризму.

Для цього потрібен не просто будинок із виставковими залами, стендами й вітринами, а образна, цілісна і при цьому інформативна експозиція з використанням сучасних технологій музейної справи. Зокрема особливого дизайну, просторового вирішення, освітлення та звукового оформлення, завдяки чому люди зможуть «зануритися» у світ фактів і в змодельованій атмосфері «земного пекла» усвідомити, наскільки тяжкий злочин вчинено над народом і якими жахливими є його наслідки.

Експозиція такого музею дала б змогу через візуальний образ трагедії збагнути, як її відлуння досі дається взнаки і блокує наш поступ. Унаочнення проблеми стимулюватиме прагнення її подолати.

Метою зазначеного музею може бути:

– збереження пам’яті про загиблих в час Великого голоду, долучення родової та локальної пам’яті до загальнонаціональної;

– унаочнення механізму свідомого людиновбивства у контексті природи тоталітаризму;

– винесення пам’яті про Великий голод в Україні у вселюдський вимір, аби застерегти людство від повторення аналогічних масових злочинів.

На думку канадського історика Романа Сербина, Музей голодомору має стати центром вивчення всіх голодових геноцидів. Дослідження має дати відповідь на питання: що об’єднує і відрізняє методи нищення голодом, застосовані різними тоталітарними режимами. Адже голод використовували як засіб придушення рухів за державність у національних республіках СРСР: Білорусі, Казахстані, деяких регіонах Російської Федерації. Світ знає приклади застосування «голодної зброї» – проти американських індіанців, ірландців, ленінградців, жителів Біафри, тибетців.

Світовий музейний досвід

Найбільший досвід збереження історичної пам’яті різних народів, очевидно, мають Сполучені Штати Америки. Тут є близько 200 музеїв і науково-освітніх центрів голокосту, меморіали та музеї індіанців, афроамериканців, японців, ірландців. В українських музеях США є експозиції, присвячені Голодомору 1932-1933 років. Із кращими такими закладами у п’яти штатах, за підтримки Держдепартаменту США, у квітні 2006 року ознайомилися кілька українських істориків і автор цих рядків.

Найвідоміший з американських музеїв пам’яті – Національний музей голокосту у Вашингтоні. Вестибюль його оформлений, як залізничний вокзал. Кожен відвідувач може пройти через товарний вагон, у яких вивозили до таборів смерті. Один із залів – у вигляді дерев’яного барака Аушвіца. Цілий зал відведено під дві величезні скрині, куди скидано взуття загиблих. На скляній стіні – назви тисяч єврейських містечок (штетлів), знищених під час Другої світової війни.

На екранах в експозиційних залах постійно змінюються фото тих часів, кадри кінохроніки. Кожен охочий може вільно увійти до кінозалу (двері не зачиняються) і подивитися фільми (їх показують безперервно). В окремому залі – зручні кабінки з екранами, тут можна переглянути кінохроніку. На екранах у залах – відео-спогади очевидців. Багато простору, вільного місця, кімнат із лавами, де відвідувачі можуть побути на самоті, осмислити, обговорити побачене з іншими, почитати літературу.

Меморіальна фундація голокосту в містечку Скоки (штат Іллінойс) надає послуги для освітян та їхніх учнів. Одне з головних досягнень фундації – реалізація в 1990 році вимоги щодо вивчення питань голокосту в Іллінойсі. Тут є книгозбірня, відеотека, методичний центр для вчителів, де можна відповідно до шкільної програми штату Іллінойс підібрати матеріали про геноциди інших народів. Правоохоронці, дипломати, політики приходять до музею, аби на власні очі побачити, до чого може призвести зловживання владою.

Бірмінгемський інститут громадянських прав (Бірмінгем, штат Алабама) у рамках просвітницької діяльності поширює знання про боротьбу афро-американського населення міста за можливість брати повноправну участь у міському самоврядуванні та діловому житті. Байдужі люди ніколи нічого не роблять для тих, хто страждає, а музей пробуджує людські душі, спонукає заново вчитися піклуватися один про одного.

В Українському національному музеї в Чикаго (Іллінойс) діє постійна експозиція про голодомор. Тут є предмети сакрального мистецтва, церковне золото і книги, які в 1930-ті роки вивозили з України і продавали на чорному ринку в Брукліні. Український музей-архів у Клівленді (штат Огайо) зберігає документи про генеалогію людей, які загинули в Україні під час Голодомору.

Директор архіву Андрій Фединський каже: «Ми працюємо, щоб ці колекції можна було надіслати Україні, щоб ми ці збірки змогли поєднати. Потрібна мережа українських архівів – університетів, відділень історії, української мови і літератури, музеїв. Ми намагаємося створити у Клівленді модель такого архіву».

Образне представлення колективізованого села в експозиції, присвяченій голодомору, Білоцерківського краєзнавчого музею. Кімната на дві частини (селяни і відряджені з міст партійні керівники), обплутана путами неволі. На стіні в «кабінеті керівника» – подвійний портрет Леніна як символ дволикості радянської влади

Команда професіоналів

У суспільстві є різні бачення вигляду, інформаційного наповнення та емоційного навантаження майбутнього Музею голодомору. Діапазон – від кількох кімнат зі стендами до образної цілісної експозиції в кількаповерховій будівлі з використанням сучасних технологій музейної справи. Хтось пропонує обмежитися 1932-1933 роками, хтось – показати причини голодомору, продемонструвавши «доколгоспну» українську цивілізацію і «розвій соціалізму» у 1918-1930 роках.

Інші, для донесення правди про 1932-1933 роки, закликають не обійти увагою також наслідки голодомору, працю дослідників і громадських діячів в Україні та за кордоном. Якщо ж узяти за основу думку, що геноцид – це не лише Голодомор, а й комплекс заходів проти волелюбності українців, то потрібно представити в цілісному вигляді й політичний лад, за якого стало можливим свідоме нищення людей голодом.

Експонатами музею може стати все, що відтворює тогочасну атмосферу: шкірянки чекістів, шпирхачів і комнезамівців, плакати й листівки із закликами знищити класових ворогів, газетні публікації, архівні документи, посвідчення НКВС, нагороди, інтер’єр катівні, селянський одяг і предмети побуту, «воронки» і колючий дріт, платівки із записами промов вождів, фото, сибірські бараки для депортованих, модель крематорію для спалення померлих від голоду і багато іншого.

З великих екранів про страшні роки розповідатимуть очевидці. Утім, не слід забувати й про таке поняття, як «травматичне відсторонення»: можна так вплинути на емоції відвідувачів, що вони захочуть миттєво забути про жахіття, побачене в музеї. Отже, над розробленням експозиції має працювати команда з професіоналів різних галузей гуманітарних знань.

Праця над серйозним науково-просвітницьким закладом починається задовго до зведення її будівлі. Спершу створюється наукова база, розробляється концепція, тематико-експозиційний план. Приміром, робота над відомим Національним музеєм Голокосту у Вашингтоні почалася зі створення архіву. І лише через вісім років було зведено будівлю й розміщено музейну експозицію.

Перше, що потрібно зробити, – це створити робочу групу для розробки проекту Музею голодомору, яка об’єднає провідних істориків, музейних працівників, психологів, художників, дизайнерів, богословів, філософів, програмістів з України і діаспори. Це дасть можливість вибрати найкращі ідеї, об’єднати українську громаду для великої справи і хоча б якоюсь мірою убезпечити від маніпуляцій із державними та громадськими коштами. Важливо створити музей власними силами української нації. Це стане свідченням того, що народ вийшов із постгеноцидної кризи і повернувся до життя.

Дослідницький центр

У сучасному світі помітна тенденція до активного творення центрів дослідження геноцидів. Київський Центр дослідження голодомору 1932-1933 років має стати науковим фундаментом музею. Його можна «запускати» в дію ще до зведення самої будівлі. Архів, книгозбірня, фонди експонатів стануть базовими підвалинами, на яких постане розгалужений музейний механізм.

Основою дослідницького «мозкового» центру має стати централізований об’єднаний архів. У ньому будуть зібрані (з державних і приватних архівів) документи, листи, щоденники, зразки тогочасної преси і свідчення очевидців – на паперових, аудіо- і відеоносіях. Частину документів передадуть установи-власники у вигляді електронних копій. Упродовж майже 20 останніх років письменники, етнографи, краєзнавці в усіх областях України збирають спогади очевидців про голодомор (у діаспорі цей процес розпочався набагато раніше), науковці систематизують їх і досліджують.

Зібрано сотні тисяч свідчень, десятки тисяч опубліковано, але вони і досі практично не проаналізовані. Центральні державні архіви та обласні філії за кілька останніх років також розшукали й опрацювали безліч документів. Утім, в Україні так і не створено єдиного електронного (з можливостями швидкого пошуку) архіву документів і свідчень очевидців про голодомор.

Отже, робота з даними залишається на рівні середини ХХ століття: аби знайти відповідний документ (за датою, регіоном, темою), потрібно перегорнути сотні сторінок книг, переслухати стоси аудіокасет, або з’їздити до іншого міста, в архіві якого зберігається той чи інший наказ чи лист. Електронний архів скоротив би час пошуку до кількох хвилин і, відповідно, зекономив би час на аналіз документів.

Він об’єднав би свідчення очевидців (які зберігаються при університетах, установах НАН України, громадських об’єднаннях, у приватних осіб), документи з різних державних архівів та діаспори. Величезний масив матеріалів був би таким чином систематизований і зіставлений з архівними документами, а це дало б змогу відтворити справжню картину голодомору і полегшило б пошук необхідних даних для науковців і родичів загиблих. Крім цього, архів повинен мати якнайповнішу колекцію документальних і художніх фільмів про Великий голод.

У бібліотеці центру можна розмістити: видання про голодомор 1932-1933 років і книги про голод 1921-1922 та 1946-1947 років; усі українські видання про радянський тоталітарний режим та його злочини в Україні; книги різними мовами про тоталітаризм, національні трагедії та геноциди, що їх пережили різні народи, про боротьбу народів за визволення. Адже досліджуючи геноцид українців, слід володіти картиною аналогічних трагедій, тим паче що ми вже не є ізольованими від решти світу «залізною завісою».

У приміщенні музею-архіву варто розмістити зал засідань, офіс дослідницького центру й робочі кабінети вчених, а також офіс освітнього центру «Голодомор-33. Уроки історії». Він розроблятиме навчальні програми для школярів, учителів і викладачів ВНЗ, сценарії фільмів, рекомендації для уроків пам’яті й свободи, пересувні виставки, упорядковуватиме популярні видання, координуватиме упорядкування місць пам’яті в Україні. Проводитиме семінари для вчителів. Адже досі в жодному вищому навчальному закладі держави не запроваджено навчального курсу, навіть факультативного, про Голодомор.

Суспільний пам’ятник

Наслідком всебічного дослідження голодомору мали б стати, передусім, позитивні суспільні зрушення. Спотворене бачення світу досі тяжіє над Україною. Для того, щоб увійти до «комуністичної спільноти», українські селяни мали змінитися – відмовитися від приватної власності, релігійності й національної ідентичності. Такою масою у планах комуністів із часом мав стати весь світ. Селяни опиралися.

Відповіддю більшовицької влади на «непослух» українців став терор. Для нагнітання атмосфери ненависті й взаємної підозріливості у країні використовувалися досягнення психіатрії і психології. У 1920-ті роки влада «дала волю» лояльним до себе особам на плекання хижих інстинктів, спонукаючи «активістів» грабувати і вбивати «недолюдків».

Ми живемо в суспільстві, де кілька десятиліть тому сусід міг донести на сусіда. Одних судили за п’ять підібраних на полі колосків, а інші, підтримані владою, обкрадали церкви, музеї помешкання в містах і селах. Слід розплутати вузол, повернутися до точки, коли ми звернули на неправедний шлях. Однак знання про Голодомор будуть заблоковані доти, доки буде перекрито канали надходження коштів на підтримання пам’яті.

А саме – доки не буде засуджено злочини комуністичного режиму і не названо послідовників цього режиму, які привласнили під виглядом «партійних» награбовані в громадян кошти в часи розвалу СРСР і нині використовують їх для спотворення історичної правди. Тобто коли буде здійснено правову, психологічну й економічну реабілітацію народу і переглянуто права власності на відібрані поля, майно та національно-культурну спадщину.

Подолання тривалого світоглядного «збочення» стане реальним довгоочікуваним пам’ятником мільйонам знищених людей. Отим доколгоспним українцям, що ладні були ліпше вмерти, ніж переступити межу, за якою «еволюція пішла в зворотному напрямку». Музей голодомору, звісно, не відновить нашу доколгоспну цивілізацію. Але в ньому ми зможемо зрозуміти й наново полюбити тих, чиїми спадкоємцями залишаємося.

Ярослава Музиченко

Джерело: «Дзеркало тижня»