2003 р. Звід пам’яток Києва

Маріонілла Говденко, Анатолій Кончаковський

262. Миколи Доброго (св. Миколи Мірлікійського) церкви дзвіниця, 18 ст. (архіт., іст.).

Вул. Покровська, 6. З відступом від червоної лінії забудови.

Споруджена у північно-східній частині цвинтаря при дерев’яній церкві, заснованій у кін. 16 або на поч. 17 ст. гетьманом Війська Запорозького С. Кішкою (Кушкою).

Храм було присвячено архієпископу Миколі Мірлікійському – великому християнському святому, який жив у 4 ст. в м. Міра в Лікії. Уславився чудотворіннями за життя і по смерті. 1087 італійські купці перевезли мощі св. Миколи у своє рідне місто Барі, де вони покояться й досі. День їхнього прибуття – 9 (22) травня, як і день смерті святого – 6 (19) грудня відзначаються усіма християнами. Ім’я св. Миколи оповито масою народних переказів, в яких він постає як найдемократичніший, найбільш простий і доступний святий. Він вважався покровителем моряків і мореплавства та дітей, а з часом – «усіх предстателем і заступником, усіх скорботних утішником, усіх сущих у бідах захисником, благочестія стовпом, вірних речником». В Україні культ св. Миколи набув поширення з часів Київської Русі. Йому присвячено численні колядки, цикли легенд, пісень і духовних віршів, а день 6 (19) грудня став традиційним національним і дитячим святом.

За легендою, храм отримав назву «Миколи Доброго» (тобто Милостивого) від самого фундатора, вдячного святому за визволення з турецького полону в 1599.

Церква була відома також через чудотворність головної ікони та існування тут до поч. 19 ст. шпиталю. У 17 ст. в умовах тиску католицизму підтримувалася козаками як осередок православ’я на Києво-Подолі. На поч. 18 ст. церква згоріла. Будівничим нового ансамблю, що зводився 1705–16, був священик, згодом протоієрей Симеон (Ширипа), який не тільки пожертвував власні кошти на відновлення храму, а й залучив інших доброчинців.

1706 споруджено нову цегляну тринавну трипрестольну церкву в стилі бароко з чудовим іконостасом, 1716 – дзвіницю, що збереглася до наших днів. У другому ярусі дзвіниці було влаштовано церкву св. Симеона Стовпника (ангела покровителя церкви). Ансамбль значно постраждав внаслідок пожежі 1718, з 1787 служби відправляли тільки у Симеонівській церкві. 15 червня 1800 закладено новий храм Миколи Доброго у стилі ампір за проектом арх. А. Меленського (освячений 13 жовтня 1807).

Будівництвом опікувалися парафіяни, значною мірою настоятель Іаков (Моїсеєнков) і титарі – купці Н. Сухота й І. Могилевцев. 1811 дзвіниця зазнала значних ушкоджень від пожежі, 1814–15 на ній встановлено нові дзвони. Під час реставрації у дзвіниці було відновлено малий храм в ім’я св. Варвари Великомучениці (освячений 10 лютого 1829). Через те, що його було зроблено теплим, до 1880-х рр. взимку служби відправлялися тільки тут. 1875 ансамбль обнесено залізними гратами на цегляному фундаменті. 1885 великий храм переобладнано на теплий, капітально відремонтовано, 1902 розписано. Поряд з ним містився будинок настоятеля (не зберігся). 1935 церкву Миколи Доброго зруйновано.

Дзвіниця побудована за проектом невідомого архітектора, ймовірно з Росії (зважаючи на архітектурну стилістику). 1781 здійснено ремонт. Очевидно, тоді ж до південного і західного фасадів прибудовано галерею з арка645 дою на другому поверсі, близькою за характером до папертей собору Різдва Пресвятої Богородиці у Козельці та ганків Покровської церкви на Подолі у Києві, зведених арх. І. Григоровичем-Барським. Тому можна припустити, що прибудову виконано за проектом цього ж архітектора, який своєрідно інтерпретував пластику коринфських капітелей колон аркади. Галерею вирішено у цегляних конструкціях як традиційне для дерев’яної храмової архітектури опасання надбрамної церкви, що розташовувалася на другому ярусі дзвіниці. Невеликі приміщення першого поверху було пристосовано під житло для паламарів. Прибудови кін. 19 ст. викривили зовнішній вигляд пам’ятки.

У ході проведених 1964–69 реставраційних робіт (автор проекту – арх. М. Говденко) знесено прибудови кін. 19 ст., дзвіницю з добудованою галереєю-аркадою кін. 18 ст. реставровано у первісних формах. Грунтову поверхню ділянки понижено до рівня 18 ст. Дзвіниця цегляна, триярусна, тинькована, у плані прямокутна, під високим цегляним шатром з люкарнами у гранях, увінчаним декоративною маківкою. Розміри у плані – 15,6 × 13,0 м.

Висота до даху – 12,5 м, з шатром і маківкою – 28,0 м. Стіни завтовшки 1,7–1,8 м, у верхньому дзвоновому ярусі – 1,5 м. Стилістично вирішена у формах бароко з характерними для українського трактування елементами.

Фасади розчленовано пілястрами та розкріпованими між’ярусними карнизами. Пілястри нижнього ярусу оздоблено плетеницею, утвореною вертикальними й горизонтальними цегляними напівваликами, що перетинаються.

Отвори брами, вікон, арок дзвонового ярусу та невеликі ніші декоровано профільованим обрамленням. Колони аркади приземкуваті, з великими ліпленими капітелями й класично профільованими базами. Ребра цегляного шатра акцентовано гуртами у вигляді напіввалів. Перекриття над проїздом та приміщеннями першого і другого ярусів – циліндричні склепіння з розпалубками над отворами. Перехід від четверика дзвонового ярусу до восьмигранного шатра здійснено через аркові тромпи.

Пам’ятка є унікальною спорудою, що поєднує у собі особливості російських шатрових дзвіниць та елементів українського бароко, яскраво виявлених у характері вирішення аркади-галереї. Разом з розташованим навпроти ансамблем Покровської церкви відіграє роль архітектурної домінанти у заповідній частині Подолу.

Настоятелями церкви були відомі церковні діячі Іоанн (Сухобрусов), Павло (Преображенський), старостами – купці О. Фоломін – почесний блюститель Київської духовної семінарії, В. Кобець – голова Київського сирітського суду, старшина Київського купецького зібрання, П. Коробкін – гласний Міської думи.

З 1903 священиком, настоятелем церкви був Глаголєв Олександр Олександрович (1872–1937) – історик церкви і богослов, з 1899 доцент, з 1906 професор кафедри єврейської мови і біблійної археології; з 1910 професор кафедри Святого Письма Старого Заповіту Київської духовної академії.

З 1903 священик, з 1914 протоієрей.

Член Київського тимчасового комітету у справах друку. Член Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії та Історичного товариства Нестора-літописця при університеті. Володів 18-ма іноземними мовами.

Мав велику бібліотеку. 1911–13 виступав захисником у «справі Бейліса», протестував проти погромів. 1931 заарештований, шість місяців утримувався у Лук’янівській в’язниці. 1932 виселений з будинку, на сходовому майданчику другого ярусу дзвіниці обладнав кімнату, куди переніс книгозбірню.

1937 заарештований вдруге, утримувався у Лук’янівській в’язниці, де й помер під час допиту. Похований у братській могилі на Лук’янівському цвинтарі. Письменник М. Булгаков зробив о. Олександра одним із героїв роману «Біла гвардія». Російська зарубіжна православна церква причислила священика до сонму святих.

Тепер – храм греко-католицької Свято-Михайлівської парафії.

Література:

Архів Інституту «Укрпроектреставрація», арх. № 150; ІР НБУ, ф. 175, № 1347; ЦДІАКУ, ф. 711, оп. 1, спр. 1006; Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. – 4-е вид. – Нью-Йорк; К., 1991; Георгиевский А. И. Киево-Подольская церковь Николая Доброго: Ист.-археолог. очерк. – К., 1882; Глаголев А. К столетию существования Киево-Подольской Добро-Николаевской церкви // К столетию существования Киево-Подольской Добро-Николаевской церкви. – К., 1907; Ернст Ф. Київські архітектори XV–XVII віку. – К., 1918; Закревский Н. В. Описание Киева. – М., 1868. – Т. 2; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – К., 1983. – Т. 1; Рогозовская Т. Александр Александрович Глаголев: Материалы к биографии // Collegium. – 1998. – № 1–2.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 645 – 646.