Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пімсти смерть великих лицарів

Богдан Хмельницький

?

Лавра за радянської влади

Відповідно до декрету радянської влади від 20 січня 1918 та ухваленого 22 січня 1919 Тимчасовим робітничо-селянським урядом України декрету про відділення церкви від держави, почався процес ліквідації майна релігійних установ. У квітні того ж року монастир створив Києво-Лаврську сільськогосподарську та ремісничу трудову громаду з метою захисту своїх земельних володінь. До її складу ввійшло понад 1 тис. робітників, послушників, ченців Лаври. Впродовж 1919 – 20 вона двічі припиняла свою діяльність внаслідок зміни влади в місті. У серпні 1922 її перереєстровано як трудову громаду «Києво-Печерська лавра». Громаду очолювала рада, до складу якої входили і печерські ченці. Згідно з наказом емісара Лаври від 2 січня 1920, її рухоме і нерухоме майно передано у відання Київського губсоцзабезу. 14 грудня 1920 церковна громада уклала угоду з Київським губревкомом на право користування 20 церквами Лаври, у т. ч. собором Успіння Пресвятої Богородиці.

Відповідно до декрету ВУЦВК «Про скасування права приватної власності на нерухомість у містах» від 29 червня 1919 та Житлового закону, житлові приміщення передавалися ченцям монастиря в оренду за оплату.

Ще в липні 1919 було вперше вилучено коштовності з ризниці собору, з позолотної майстерні й еклезіаршого корпусу, у квітні – червні 1922 – значну кількість цінного церковного начиння, зокрема ризу з ікони «Успіння Богородиці», коштовності якої оцінено в 62 550 крб. золотом. Загалом у цей час було вилучено цінностей на суму понад 164,5 тис. крб. У серпні 1921 Лавра пожертвувала комітету з боротьби з голодом 1 млн. крб., а кожен її насельник виплатив на допомогу голодуючим податок у сумі 250 крб. Значну кількість золота, срібла і цінних речей передала Лавра на допомогу голодуючим і в 1922. На верхній території Лаври було створено Інвалідне містечко соцзабезу, для потреб якого конфісковували монастирське майно.

За розпорядженням Київського губвиконкому Духовний собор Лаври припинив своє існування 27 грудня 1922, його матеріали передали Головархіву. В серед. 1924 кількість братії становила бл. 560 осіб. З 15 грудня 1924 старослов’янській громаді заборонено богослужіння у церквах Лаври, замість неї у лютому 1925 зареєстровано синодальну церковну громаду («обновленці»).

На 1 січня 1929 старослов’янська громада налічувала 197 ченців, синодальна – 22. Станом на 1 жовтня релігійна громада використовувала тільки собор Успіння Пресвятої Богородиці, церкву в ім’я преподобних Антонія та Феодосія Печерських, церкву Зачаття св. Анни та печерні храми. У червні загальна кількість усіх ченців, які проживали в монастирі, становила бл. 170. В листопаді з його території було виселено 138 ченців старослов’янської громади. Згідно з рішенням Київського окрвиконкому від 18 листопада 1929, Києво-Печерську лавру закрито. Станом на 10 грудня 1929 всі церковні споруди було опечатано, «нетрудовий елемент» виселено з будинків. У 1920 – 30-х рр. частина лаврської братії проживала у Китаївській пустині, на приватних квартирах Києва, частина стала священнослужителями в храмах Київської та інших областей України.

У 1920 – 30-х рр. на різні строки було ув’язнено більшість ченців Лаври, частину з них заарештовували двічі, більшість з них загинула на поселеннях, у таборах і в’язницях. За неповними даними бл. 40 осіб розстріляно.

Лаврське подвір’я в Ленінграді існувало до 1932, коли було арештовано його ченців. З 1924 тут діяв Богословський інститут (курси), де пройшли навчання десятки лаврських ченців. Закритий навесні 1928, хоча ще деякий час функціонував нелегально (до 1930).

Церкву закрито 23 січня 1935.

Під час окупації Києва військами нацистської Німеччини у кін. 1941 монастир відновив свою діяльність на території Ближніх печер. Ініціатором відродження виступив колишній архієпископ Херсонський і Таврійський Димитрій, у схимі – Антоній (Абашидзе). До кін. 1941 у Лавру повернулося понад 10 ченців, загалом у 1941 – 43 – бл. 30. У період окупації німецька влада двічі закривала монастир. Офіційно дозволила його відкрити наприкінці 1942. Намісником Лаври у грудні був обраний архімандрит Валерій (Устименко). 27 вересня 1943 (перед наступом радянських військ) окупаційна влада знову закрила монастир. Розпочав діяти 6 листопада 1943 після визволення Києва. Відновив діяльність і Духовний собор. За його рішенням, 1944 на потреби оборони країни було пожертвувано 30 тис. крб. і чотири ризи.

У жовтні 1945 монастирю передали церкву Різдва Пресвятої Богородиці, дзвіницю та ризницю на Дальніх печерах. Відповідно до рішення Київського міськвиконкому від 31 грудня 1946, за монастирем закріплено в користування 5,25 га, вісім будівель та чотири церкви з дзвіницями на території Ближніх і Дальніх печер. У число братії Лаври увійшли ченці із закритих київських монастирів: 1944 – Свято-Троїцького (Іонівського), 1949 – Свято-Михайлівського Золотоверхого та скита «Пречистої» в історичній місцевості Києва Церковщині. Кількість братії монастиря становила в 1944 – 37, 1946 – 56, 1947 – 62, 1950 – 99, 1951 – 102, 1957 – 98, 1958 – 96 осіб.

У 2-й пол. 1950-х рр. радянська влада посилила тиск на релігійні громади України. У Києво-Печерської лаври відібрали три церкви, закрили Дальні печери; 1959 вилучили п’ять житлових корпусів; було зруйновано такі місця паломництва, як колодязі преподобних Антонія і Феодосія Печерських. 9 липня 1960 з монастирем уклали нові орендно-охоронні договори на користування об’єктами. Ченців переводили в інші (провінційні) монастирі. Станом на 27 червня 1960 кількість братії зменшилася до 37 чол., а на 15 лютого 1961 їх залишилося одинадцять. 28 лютого того ж року Київський міськвиконком ухвалив рішення розірвати договори з Києво-Печерською Свято-Успенською лаврою. Всю її територію підпорядкували державному заповіднику з передачею рухомого і нерухомого майна. Монастир закрили, ченців виселили.