2011 р. Звід пам’яток Києва

Сергій Білокінь, Марія Кадомська, Людмила Рилкова, Тетяна Скібіцька

496.12. Садиба кін. 18 – поч. 20 ст., в якій проживали родини Вігелів, Іпсіланті, відомі діячі культури, містилася живописна школа Києво-Печерської лаври (архіт., іст.).

Вул. Січневого повстання, 6, 6-а, 6-б. Периметральна забудова садибної ділянки, що включає житлові та господарські споруди, утворює замкнений простір двору. Головний будинок (№ 6) розташований на червоній лінії забудови вулиці, два бічні флігелі (№ 6-а і 6-б), один з яких з’єднаний вставкою з головним будинком, – на бічних межах садибної ділянки, торцевими фасадами винесені на червону лінію вул. Січневого повстання, у фронті забудови якої оформлено в’їзну браму між іншим флігелем і головним будинком.

На плані Києво-Печерської фортеці 1783 на цьому місці зафіксовано забудовану ділянку: одноповерховий будинок вздовж вулиці та господарські будівлі на подвір’ї. Першим з відомих власників садиби був обер-комендант Києво-Печерської фортеці П. Вігель, який з 1788 бл. 10 років мешкав з родиною у комендантському будинку на території фортеці. 1797 він обрав цю ділянку для спорудження власного будинку, на ній 1798 – 99 було знесено попередню забудову і зведено особняк у стилі класицизм, в проектуванні якого, ймовірно, брав участь сам П. Вігель.

Первісно двоповерховий: нижній поверх – цокольний, цегляний, перекритий склепіннями, призначений для господарських потреб; верхній – парадний житловий, дерев’яний. Центральну вісь чолового фасаду підкреслював шестиколонний портик. На верхньому поверсі будинку містилося 14 кімнат, у т. ч. парадна зала з хорами для оркестру. Приміщення опалювали кахляні груби, дві з них з алебастровими фігурами і вазами. Стелі п’яти кімнат, стелі та стіни зали було розписано по полотну клейовими фарбами. На ділянці стояли також два дерев’яні флігелі. 1801 П. Вігель отримав посаду цивільного губернатора Пензенської губ. і виїхав з Києва, родина залишила місто 1802.

25 червня 1806 садибу придбав полковник О. Будлянський. В липні 1808 він продав її князю К. Іпсіланті, по смерті якого маєтність перейшла у власність його дружини Є. Іпсіланті. Фіксаційний план садиби, креслення фасаду та поповерхових планів особняка К. Іпсіланті виконав на поч. 19 ст. (вірогідно 1808) арх. А. Меленський. На кресленнях представлено характерний для доби класицизму садибний комплекс, що складається з головного двоповерхового будинку-особняка та розташованих симетрично обабіч нього прямокутних у плані корпусів, які виходять торцевими фасадами на лінію вулиці, чоловими – у двір. Між головним будинком і флігелями влаштовано двоє парадних воріт.

Центр фасаду головного будинку оформлено шестиколонним іонічним портиком з трикутним фронтоном, фланги акцентовано вікнами-трифоріями з маскаронами та гірляндою над кожним. Орієнтовані на вулицю житлові приміщення другого поверху утворювали анфілади; звернені у двір мали змішане планування. Чолові дворові фасади флігелів, також прикрашені шестиколонними портиками, формували парадний простір першого двору садиби. Господарський двір містився за господарськими корпусами (сараєм та стайнями). 1821 Є. Іпсіланті виїхала з Києва, садибу здавали внайм. Відомо, що 1830 її займали батальйон військових кантоністів та військова друкарня.

За купчою від 27 січня 1834, удова Є. Іпсіланті продала садибу Києво-Печерській лаврі, яка володіла нею до 1924 і здавала в оренду, зокрема за контрактом від 1 лютого 1834 поміщиці А. Фроміот-Залеській для пансіону шляхетних дівчат.

За описом 1834, забудова садиби складалася з дерев’яного будинку на цегляному поверсі, двох дерев’яних службових флігелів, каретного сараю, двох стаєнь, брами й огорожі. На вул. Микільській, яка входила у форштадт фортеці, заборонялася дерев’яна забудова, тому 1834 – 37 Києво-Печерська лавра перебудувала садибу за проектом арх. Л. Станзані. 1834 – 35 споруджено нову цегляну в’їзну браму.

За планом садиби, складеним 1836 землеміром Л. Шмигельським, на ділянці пл. 1185 кв. сажнів містилися: дерев’яний на мурованих погребах (підвалах) головний будинок по лінії вулиці; дерев’яний житловий флігель праворуч від головного будинку з вузьким вуличним фасадом та видовженим у двір об’ємом; дерев’яна кухня і лакейська ліворуч від особняка; дров’яник, прилеглий до торця кухні. Ці споруди планувалося замінити мурованими. Решту розташованих на подвір’ї дерев’яних будівель передбачалося знести. На тильній межі планувалося побудувати муровані стайні, каретні та хлібні сараї з житловими флігелями та службами. Нова забудова мала утворити каре.

Поетапну реконструкцію садиби намічено було розпочати з будівництва нових флігелів та служб. У березні 1836 року Лавра одержала проект служб, виконаний київським міським арх. Л. Станзані. У квітні – червні 1836 зведено флігель на західній межі садиби, два каретні сараї і стайню, того ж року – флігель ліворуч особняка, 1837 – флігель праворуч, 1838 їх потиньковано всередині, 1840 – ззовні. Будівництво виконали підрядчики з Калузької губ. О. Абрамов та І. Данилов під наглядом Л. Станзані, тинькувальні роботи – підрядчик з Чернігівської губ. М. Овсянников. У 1839 – 59 садибу орендувала Київська комісаріатська комісія під речові склади. Пізніше будівлі здавали в оренду під житло. 1844 відремонтовано головний будинок: зроблено новий дерев’яний дах, груби, полагоджено сходи, забруковано двір. Наступні поточні ремонти проводились 1846, 1864 – 66.

Під час останнього було розібрано фронтон і портик головного будинку, один з дворових ганків, добудовано третій поверх (мезонін) з одночасним зменшенням висоти приміщень другого поверху, дах вкрито бляхою, частково замінено балки перекриттів, лиштви, виправлено обшивку фасаду тесом тощо. Підряд виконав селянин Калузької губ. І. Волков. 1867 проведено ремонт другого поверху з метою пристосування його для потреб живописної школи, дворові флігелі віддано в оренду під житло.

Влітку 1870 пожежею значно пошкоджено дворові споруди: згорів цегляний правий флігель, всі служби та частина лівого флігеля так, що залишилися тільки стіни. Будівлі відновлено у вересні 1871. Після переведення 1874 живописної школи на територію Києво-Печерської лаври приміщення головного будинку 1874 – 75 пристосовано під житло: на другому поверсі влаштовано дев’ять, на третьому – шість кімнат; стіни потиньковано, пофарбовано, зроблено 15 нових груб, відкрито два нові входи. 1875 головний будинок віддано в оренду під житло командиру Бессарабського полку Кошнєву. Надалі приміщення головного будинку здавалися під житло окремим наймачам.

1876 і 1879 садиба знову горіла і ремонтувалася. 1899 головний будинок обкладено цеглою, проведено ремонтні роботи в інтер’єрі. 1909 правий флігель об’єднано з головним будинком двоповерховим об’ємом-вставкою. За проектом арх. Є. Єрмакова у цьому флігелі переплановано квартири, прибудовано гранітні парадні сходи, спільні для головного будинку та флігеля, сходові майданчики устелено пірогранітними плитками. За описом 1919, у головному будинку було дев’ять квартир, 26 кімнат, в яких проживало 79 осіб. У двох правих флігелях – шість квартир, 31 кімната. У лівому флігелі – п’ять квартир, 15 кімнат. На ділянці стояли сараї, була спільна льодовня. До серед.

1970-х рр. споруди садиби використовувались як житлові. 1980 проведено ремонт будинку з переплануванням, у 1990-х рр. – ремонтні роботи й пристосування споруд для потреб установ, розміщених у садибі.

Головний будинок, 1799, 2-а пол. 19 ст. (№ 6).

Триповерховий з цегляним цокольним, дерев’яним, облицьованим цеглою, другим та цегляним третім поверхами, у плані прямокутний, завершений чотирисхилим дахом з бляшаною покрівлею по дощаних латах. Збереглося класицистичне дворядне планування зі зверненими на вулицю зальними парадними приміщеннями (анфіладою) та невеликими кімнатами, орієнтованими у двір. Перекриття верхніх поверхів по дерев’яних балках, цокольного поверху – цегляні склепінчасті.

Тридільну композицію чолового фасаду утворено бічними розкріповками, кожну з яких виділено вікном-трифорієм з центральною підвищеною півциркульною перемичкою. У середній частині фасаду – п’ять півциркульних вікон (центральне закладено), обрамлених вузькими прямокутними лиштвами з профільованими горизонтальними сандриками. Різні за формою віконні прорізи другого поверху утворюють складний ритм, посилений строгою класицистичною пластикою обрамлення. Вікна цокольного поверху з лучковими перемичками та замковими каменями частково закладено, форму окремих прорізів змінено. Триярусний поділ фасаду позначений горизонталями міжповерхових карнизів.

Будинок – рідкісний тип дерев’яного на мурованому цокольному поверсі міського особняка кін. 18 ст. в архітектурному довкіллі.

Флігель, 1837, 1909 (№ 6-а). Праворуч від головного будинку, сполучений з ним двоповерховим об’ємом-вставкою з проїздом у двір і сходовою кліткою.

Двоповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані наближений до прямокутного, завершений двосхилим дахом з бляшаною покрівлею. Перекриття пласкі дерев’яні, над підвалом – цегляні склепіння.

Симетричний торцевий фасад на три віконні осі композиційно відокремлено від чолових фасадів вставного об’єму та головного будинку. Центральну вісь акцентовано балконом другого поверху. Горизонтальні членування утворено високим гладеньким цоколем, рустуванням першого поверху, міжповерховим поясом, карнизом значного виносу з дентикулами. Невеликі прямокутні вікна першого поверху акцентовано пласкими клинчастими замковими каменями. Більші за розміром віконні прорізи другого поверху декоровано П-подібними сандриками. В оформленні дворового фасаду використано прості віконні лиштви та горизонтальні сандрики.

Фасади об’єму-вставки між головним будинком та флігелем (№ 6-а) оформлено еклектично, з використанням стилізованих класицистичних елементів декору та мотивів цегляного стилю.

Флігель, 1836 (№ 6-б). Розташований ліворуч з відривом від головного будинку, з яким сполучений брамою.

Двоповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, у плані наближений до прямокутного, видовжений по південній межі двору, завершений чотирисхилим дахом з бляшаною покрівлею.

Композиція чолового торцевого фасаду на три віконні осі симетрична. Фасад членують високий гладенький цоколь до рівня підвіконь рустованого першого поверху, пласкі пояси над першим та під вікнами другого поверхів, що утворюють гладеньку фризову смугу, вінцевий карниз значного виносу з дентикулами. Вікна першого поверху акцентовано пласкими клинчастими замковими каменями, другого – увінчано П-подібними сандриками. Центральну вісь фасаду підкреслено трикутним сандриком. Архітектурні деталі виділено білим кольором на жовтому тлі стіни, цоколь – сірим.

Садиба, що формує фронт забудови однієї з центральних магістралей Печерська, є унікальним зразком комплексу будівель міського домоволодіння доби класицизму.

1799 – 1800 у головному будинку (№ 6) проживав Вігель Пилип Пилипович (1786 – 1856) – мемуарист, колекціонер (збірку гравірованих портретів і малюнків подарував 1853 бібліотеці Московського університету), бессарабський віце-губернатор (1823 – 26), керч-єникальський градоначальник (1826 – 29), директор Департаменту іноземних сповідань МВС Російської імперії (1829 – 50). Отримав домашню освіту, 1800 переїхав до Москви, де розпочав службу у московському архіві Колегії іноземних справ. Син власника садиби.

1808 – 16 у головному будинку (№ 6) мешкав з родиною власник садиби Іпсіланті Костянтин (син Олександра Іпсіланті старшого; 1760 – 1816) – дипломат, політичний діяч, великий драгоман Порти (1796 – 99), господар Молдови (1799 – 1801), Валахії (1802 – 06), Молдови і Валахії (1807), прибічник інтересів Російської імперії на Балканах, які був змушений залишити у серпні 1807. Поселивши К. Іпсіланті в Києві, російський уряд обмежив його у свободі пересування. Князь, його сини та оточення перебували в Росії під негласним поліцейським наглядом. За спогадами сучасників, він був людиною високоосвіченою, знав багато європейських, східних і давніх мов, сам навчав своїх дітей математики, історії, географії. У 1808 – 09 перебував у Москві, 1814 – 16 – у Санкт-Петербурзі, після повернення з якого нагло помер. Відспівували його у Софійському соборі. У церемонії брали участь 15 міських цехів. Похований в Георгіївській церкві. 1818 у храмі над його похованням було встановлено надгробок.

1935, після зруйнування церкви, зберігався в Києво-Печерському державному історико-культурному заповіднику.

1997 після реставрації встановлений на території Лаври перед корпусом № 6 (див. ст. 489.1.37).

Дружина – Іпсіланті (уроджена Вакареско) Єлизавета Костянтинівна (1770 – 1866).

Дочка Катерина (1792 – 1835) – дружина бессарабського цивільного губернатора у 1817 – 27 К. Катаказі. В їхньому кишинівському домі бували поет О. Пушкін, декабрист М. Орлов та інші відомі діячі того часу.

Дочка Марія – фрейліна (з 1816), дружина молдовського боярина А. Скину.

Дочка Олена (1788 – 1837) – дружина бессарабського цивільного губернатора О. Негрі.

Син Олександр (1792 – 1828) – військовий, політичний діяч. Отримав домашню освіту, 1808 вступив корнетом у кавалергардський полк. Учасник війни з наполеонівською Францією у 1812 – 14. З 1817 – генерал-майор російської армії. 1820 очолив таємне товариство «Філікі Етерія», яке ставило за мету визволення Греції від османського ярма збройним шляхом, у 1821 учасник Грецької революції. В липні 1820 гостював у матері в цьому будинку.

Син Димитрій (1793 – 1832) – військовий, штаб-ротмістр лейб-гвардійського гусарського полку (1815 – 21), ад’ютант М. Раєвського старшого. Учасник Грецької революції, з 1822 – голова Законодавчого корпусу грецького Національного зібрання, 1828 – головнокомандувач військ Східної Греції.

Син Георгій (1795 – 1846) – військовий, штаб-ротмістр кавалергардського полку, учасник Грецької революції.

Син Микола (1796 – 1833) – військовий, ад’ютант М. Раєвського старшого, учасник Грецької революції.

З 1867 до липня 1874 у шести кімнатах на другому поверсі головного будинку (№ 6) містилася живописна (іконописна) школа Києво-Печерської лаври.

Три кімнати було відведено для занять, дві – для житла вчителю, одна – для проживання учнів, передпокій – для охоронця школи. В цей період у школі навчалося понад 20 учнів, частина з яких була на повному монастирському пансіоні, інші приходили на заняття.

Вони проводилися взимку впродовж шести, влітку – восьми годин. За описом, школа мала 16 малювальних столів, понад 50 гіпсових фігур, 337 картин, акварелей, малюнків, літографій та інших творів, у т. ч. виконаних відомими художниками.

У січні 1866 – січні 1868 керував школою і навчав малюванню Рокачевський Опанас Юхимович (1830 – 1901) – живописець, акад. санкт-петербурзької Імператорської АМ (з 1860). Склав першу програму живописної школи, метою якої було визначено надавати художньо-іконописну освіту і готувати здібних учнів до вступу у вищі навчальні художні заклади. На першому етапі навчали рисунку, на другому – живопису. Повний курс складав шість років, обов’язковий – три роки, після чого видавалося свідоцтво про закінчення Лаврської іконописної школи.

Залишив посаду внаслідок конфлікту з начальником друкарні. Проживав у правому флігелі до поч. 1870-х рр.

1868 – 70 керівником школи і учителем малювання був Сорокін Павло Семенович (1839 – 86) – живописець, графік, вихованець санкт-петербурзької Імператорської АМ. Пізніше викладав у Московській школі живопису, скульптури і зодчества.

З вересня 1871 до квітня 1872 малювання викладав П. Дедюхін, вихованець санкт-петербурзької Імператорської АМ, вчитель Брацлавського міського училища.

1871 доглядачем та наставником був ієродиякон Аліпій (Бубликов; бл. 1838 – 1907) – художник, вихованець Лаврської іконописної школи, яку закінчив 1860, доклав свого часу багато зусиль для її організації; завідувач позолотної майстерні Лаври (1868 – 85). Подарував школі копії картин, написаних ним особисто та іншими художниками.

У жовтні 1871 – 83 іконописну школу очолював ієромонах Альвіан (Скотенко).

У березні 1871 – 73 учнем школи був Катурич Іоанн Савич (1842 – ?) – уродженець історичної області Далмації (тепер на території Хорватії і Чорногорії), якого направили вчитися іконопису для потреб Свято-Георгіївського монастиря (м. Рисань).

1881 – 83 в будинку проживав Прахов Адріан Вікторович (1846 – 1916) – мистецтвознавець, художній критик, археолог, професор санкт-петербурзької Імператорської АМ (з 1880) Санкт-Петербурзького і Київського університетів. У ці роки досліджував розписи Кирилівської церкви, відкрив у ній фрески 12 ст. 1883 у нього гостював худ. І. Рєпін.

1897 на другому поверсі флігеля № 6-а жив московський художник, акад. Імператорської АМ (з 1883) Фартусов Віктор Дормидонтович, який пізніше брав участь у розпису будинку митрополита в Києво-Печерській лаврі, виготовив надгробок митрополита Іоанникія в церкві Здвиження Чесного Хреста Господнього в Лаврі.

Пізніше будинки використовувались як житлові, у т. ч. після націоналізації садиби 1924. У 1980 відселені. В них містилися різні установи й офіси.

Тепер у № 6 – Фундація ім. О. Ольжича, у напівпідвалі – ресторан «Ханой»; у № 6-а – Посольство Республіки Молдова; у № 6-б – Посольство Латвійської Республіки в Україні.

Література:

ДАК, ф. 1, оп. 2, спр. 980; ф. 16, оп. 465, спр. 30; ф. 19, оп. 1, спр. 2247; ф. 108, оп. 3, спр. 83; ДАКО, ф. Р-ІІІ, оп. 1, спр. 620; НКПІКЗ, фонди, КПЛ – ПЛ-757 – 768; РДВІА, ф. 418, спр. 659; ЦДІАУК, ф. 128, оп. 1 благ., спр. 3464; оп. 1 заг., спр. 1780, 1819, 1830, 1847, 2308, 2430, 2486, 2613, 2667, 2669, 29712974, 3039, 3093, 3095, 3098, 3100, 3102, 3112, 3114, 3116, 3125, 3137, 3141, 3143, 3144, 3152 – 3158, 3162, 3166, 3169, 3172, 3173, 3178, 3179, 3182, 3262; оп. 1 тип., спр. 573, 899; оп. 2 заг., спр. 130, 494; ф. 484, оп. 3, спр. 20; ф. 486, оп. 1, спр. 5675; ф. 533, оп. 5, спр. 620; Вигель Ф. Ф. Записки. – М., 1891. – Т. 1; Гервинус Г. История ХІХ вв. – СПб., 1868. – Т. 5: Восстание и возрождение Греции; Лопухіна О. В. Живописна школа Києво-Печерської лаври другої половини ХІХ – початку ХХ століття: Художня освіта і виховання // Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: – К., 2001. – Вип. 5; Мискев2123 ка В. Князь Константин Ипсиланти // Подвижники й меценати: Грецькі підприємці та громадські діячі в Україні ХVІІ – ХІХ ст.: Іст.-біогр. нариси / Під ред. В. Смолія. – К., 2001; Прахов Н. А. Страницы прошлого. – К., 1958; Хроника киевской общественной жизни по дневнику митрополита Серапиона (1804 – 1824 гг.) // Киевская старина. – 1884. – Т. ІХ; Щербина В. Спомин у Києві про рід Іпсіланті // Київ та його околиця в історії і пам’ятках. – К., 1926.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1442 – 1444.