Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2008 р. Левів поїдає байдужість

Дата: 09.08.2008

Побудований за проектом всесвітньо відомого київського архітектора Владислава Городецького, будинок Національного художнього музею України є однією з найвизначніших архітектурних пам’яток Києва й обов’язковим місцем паломництва для туристів. Адже будови цього прославленого зодчого ввійшли як класичні зразки у всесвітні архітектурні енциклопедії.

Як нацисти «фонди поповнювали»

Будинок музею, збудований 1899 року в стилі неокласицизму, простояв понад сто років. Чудом палац-музей не постраждав від руйнувань за часів Другої світової війни, коли повністю згорів сусідній будинок публічної бібліотеки. І хоча у війну художні цінності першої й другої категорій були евакуйовані до Уфи, в музеї ще залишалося чимало експонатів. Це дало можливість працювати під час німецької окупації.

Вчений секретар музею Тетяна Рязанова розповіла не відомі широкому загалу подробиці з воєнної історії музею: «За часів війни тут працювало п’ять співробітників, які організували дві виставки, а в будинку школи, що на вулиці Левашовського, німці зробили склад, куди звозили художні цінності, які виявляли в покинутих киянами будинках. Співробітники музею їздили туди й відбирали предмети за своїм смаком для поповнення фондів музею…».

Хоч як дивно нам сьогодні це чути, але виглядає, нібито німецька окупаційна влада сприяла поповненню музейних фондів. Можна також робити різні припущення щодо колишніх власників тих художніх цінностей, однак поки залишимо це делікатне питання без коментарів. Зазначимо тільки, що, відступаючи в 1943 році, німці відібрали найцінніші музейні експонати й вивезли їх у район Кенігсберга, де за словами очевидців, вони постраждали під час пожежі. Супроводжувала коштовний вантаж співробітниця музею Кульженко. На жаль, вивезені музейні експонати в Україну більше не повернулися.

Разом з експонатами втрачено окремі музейні інвентарні книги, у яких докладно фіксувалося надходження кожного предмета. Через цю фатальну обставину сьогодні дуже важко встановити, які саме експонати перебували в музейних фондах до війни і які надійшли під час війни. Що, в свою чергу, ускладнює пошуки зниклих у війну музейних цінностей. Проте стараннями співробітників музею у 1970-х роках було знайдено й повернуто із Новгородського музею стародавню ікону з колекції нашого музею.

Леви, що розсипаються

Однак повернімося до проблем, пов’язаних із самим будинком Національного художнього музею. Якщо обійти його довкруж, то побачимо, що споруда вимагає негайної реставрації. Особливо це стосується численних скульптурних композицій, якими її оздоблено. Потрібно зазначити, що ці композиції були виготовлені відомим італійським скульптором, майстром декоративної скульптури Еліо Саля, який працював у Києві на межі ХІХ-ХХ століть.

Унікальність цих скульптур у тому, що вони виготовлені з нового, як на той час, будівельного матеріалу – залізобетону. Прослуживши понад сто років окрасою будинку, фігурні композиції почали руйнуватися. Особливо стрімко незворотний процес ерозії відбувається в останні роки через різке погіршення стану довкілля у столиці. Поздовжні тріщини утворилися на скульптурній композиції левів при сходах Дерні.

Дивно, як утримуються на своєму місці потріскані вщент скульптури. У постаменті біля ніг скульптури, що праворуч від входу, утворилася «бездонна» порожнеча, куди стікають дощової води, – у будь-яку мить постамент може обвалитися.

Така сама, якщо не гірша, ситуація і з декором фронтальної скульптурної композиції, ліпнина якої подекуди відпала, оголивши цегельну кладку. А на даху будинку з боку вулиці Грушевського можна побачити частину скульптури й фрагменти, що відпали від колишньої фігури алегоричного грифона. Також одразу звертає на себе увагу відвідувачів те, як недбало, за допомогою іржавого дроту, прикріплені до будинку біля входу в музей найдавніші культурно-історичні пам’ятники українського народу – кам’яні баби.

Такий екстер’єр будинку не личить статусу головного музею країни й престижу столиці. Пояснення такого явища, як завжди, надто банальне – недостатні бюджетні асигнування на культуру та освіту.

Звичайно ж, дехто заперечить: ну що тут такого непоправного? При нинішніх технологіях можна відновити будь-яку скульптуру навіть за старою фотографією. Однак постає питання: чи відповідатиме така реставрація оригіналу майстра, а чи то буде вже копія? Із цим запитом звернувся до реставратора того ж музею Ірини Деменчук-Денчук. Вона пояснила: «Якщо буде втрачено більш як 50 відсотків фрагментів старих скульптур, то, за правилами реставрації, втрачені частини більше не відновлюються, а тільки проводиться консервація тієї частини, що залишилася від пам’ятника…».

Більш оптимістично висловився заступник директора музею Борис Громов. За його словами, цього року нарешті в бюджеті передбачено кошти на ремонт і реставрацію скульптурних композицій музею, черга – за проектувальниками, які проводять технічну експертизу. Тож реставрація скульптурних композицій музею може розпочатися вже цього року.

Меценати з Києва

На цьому можна було б поставити крапку в цій історії, однак мене не залишає відчуття незавершеності. Чогось тут не вистачає. Чому ми щоразу, помічаючи факти неуважності до проблем національних культурних пам’яток, у всьому звинувачуємо, як правило, владу. Запитаймо себе: а чим допоміг кожний із нас, хто має можливість, розвиткові культури? Принагідно згадаємо, на які кошти були побудовані найвідоміші суспільні заклади, що ними ми користуємося дотепер.

Саме завдяки меценатам у дореволюційному Києві з’явилося багато загальнодоступних закладів культури й освіти. Приміром, на будівництво Національного художнього музею було витрачено 249 тисяч рублів, з яких уряд дав лише 100 тисяч, а 108 тис. рублів виділили меценати з родини Терещенків. Решту коштів та музейні коштовності надали родини меценатів: Ханенків, Хвойків, Біляшівських, Щербаківських, Ернста та інших.

Зрозуміло, що Національний художній музей України має завдячувати своєю появою київським меценатам. Однак час минає, а з ним змінюється й мода на меценатство. І лише одиниці з вітчизняних олігархів, яких можна сміливо назвати філантропами, витрачають гроші на безкорисливу доброчинність. Більшість же нинішніх багатіїв воліють вкладати «зайві» гроші в різні передвиборчі кампанії й політичні партії, обминаючи увагою проекти з культури й освіти.

Тож хочеться запитати: скільки ж десятиліть ще потрібно чекати суспільству, щоб «нові українці» усвідомили нарешті свою потрібність для культури рідного народу й перейнялися справжнім меценатством? Може, все-таки краще прийняти закон про меценатство і дати шанс майбутнім благочинцям зробити свій внесок в історію рідної країни?

Самвел Азізян

Джерело: “Україна молода”