Любек, Гамбург, Бремен для українця

«Запеклі бої римлян з варварами, які тривали кілька поколінь, прищепили в свідомості германців повагу до доскональної римської цивільної та військової організації, навчили їх наслідувати її. Зіткнення, хоча і примусове з римською цивілізацією дало їм ще більш важливу річ – державницьку ідею. Поняття, що сила народжується із спільних дій. Тієї базової істини слов’яни не знали».

С. Коссак, З. Шатковський, «Троя півночі»

Подорожуючи за кордоном мені завжди хочеться знайти місця цікаві з точку зору української чи загальнослов’янської історії, місця які промовляють до нашої власної історії. Надзвичайно цікаві в цьому плані землі простираються між р. Лабою, на якій стоїть суч. Гамбург – друге за величиною місто Німеччини і саме велике нестоличне місто Євросоюзу, та річці Травні, на якій знаходиться відоме місто Ганзи – Любек. Так, я не помилився не Ельби, а саме Лаби! Адже саме так називали її наші предки, так і досі називають її поляки та чехи. Так, і саме Травни, яку німці назвали Траве. Від назви річки Лаби походить і назва – полабські слов’яни.

Лаба поруч з Віслою та Дніпром без сумнівів одна з найважливіших річок для становлення слов’янського світу. Тому варто хоча б у своїх розмовах повернути її історичну назву. У відданості своїй історії ми багато в чому можемо повчитися у тих же німців, які незважаючи ні на що, вперто називають Гданськ – Данцигом, а Калінінград – Кенігсбергом.

Як вважається, в VI ст. н.е. слов’яни (а саме в цей час вперше вони з’являються в письмових згадках) скористалися з повалення гунами готської держави та почали розселятися приблизно з району сучасного Полісся в напрямках на південний-захід (на Балкани), на північ та схід, а також на північний-схід – на береги Балтики. Зазвичай вони заселювали спустошені та залишені германськими племенами землі, лише в районі балтійського узбережжя потіснили чи асимілювали тутешні готські племена. Так виникла величезна слов’янська ойкумена, а слов’яни і до цього часу є найчисленнішою етнічною групою Європи. В той час досить примітивний, проте, дуже життєздатний слов’янський спосіб життя швидко поширюється в значній частині Європи. В той же час слов’яни активно наслідують досвід народів-попередників. Зокрема, прибалтійські слов’яни, предки яких навіть не чули про існування морів, стають вправними мореплавцями. Загалом слов’янські поселення на східних теренах Гольштейну датуються VIII ст., коли германські племена відійшли звідси на захід.

В Х ст. в районі гирла Лаби проходив кордон між слов’янськими землями ободритів та велетів – зниклих наразі західних слов’янських племен з одного боку та імперії франків Карла Великого – з іншого. Тож, на захід від річки жили германці, а на схід – слов’яни. Нижню течію Лаби та узбережжя, яке лежить на захід від неї, займав племінний союз полабських слов’ян на чолі з ободритами чи ободричами. В нього входили й інші слов’янські племена вендського кореня – смоляни, варни, вагри та ін. Місцеві германці, залишивши у спадок варнам і ваграм свої назви, вже повністю слов’янізувалися. На заході по Лабі ободрити межували з германським племенем саксів. Проте невелике плем’я слов’ян – древани перейшло Лабу і, потіснивши германців, поселилося на її західному березі. Східна межа земель ободритів проходила по землям варнів від узбережжя південніше острова Рана (суч. о. Рюген, де розташовувалося останнє західнослов’янське капище у Арконі) На самій Рані жило слов'янське плем'я ранів (руянів).

З ободритами межували войовничі велети (лютичі), оплотом яких став заснований на землях варнів стольний ). До складу велетського союзу входило також плем’я укранів чи укрів, з приводу якого наразі багато новомодних спекуляцій. Реальні укри жили на берегах р. Укер (з слов’янської топоніміки – швидкої) та залишили багато пам’яток, які ретельно досліджуються археологами. Їх землі в сучасній Німеччині називаються Uckermark, а в Торгелові знаходиться скансен Украненланд, в якому реконструйовано їх життя та побут.

Закладка городища Любіці (або Любіце) пов’язана з союзницькими відносинами ободритів та Карла Великого у війні проти саксів. Сакси опиралися спробам імператора франків християнізувати їх, тож, були вигнані з цих земель. На їх місці оселилися союзні ободрити. Як вважається, саме в цей час на віддаленому на 4 км від центру сучасного старого міста (острів Altstadtinsel) острові Teerhofinsel поблизу місця, де річка Schwartau впадає до Травни, було закладено перші Любіці. Як тут не згадати інше місто з подібною назвою на іншому кінці слов’янського світу – Любеч на північ від Чернігова.

Від X ст. Любіці були найважливішим, поруч з , племінним осередком ободритів. Зважаючи на постійну загрозу з боку сусідніх лютичів (велетів), поселення найімовірніше вже тоді мало сильну систему укріплень. Незважаючи на те, що Любіці були портом на Балтиці, це городище не зацікавило вікінгів. Тут не виникла торгова факторія і до смерті Генрика Готшалковича знаходилася князівська садиба. Лише з 1127 р. розпочалася ганзеатична історія Любека (історія відомого торгівельного міста над Балтикою).

Скансен в Старограді

Найдавніші сліди людського житла на території Гамбурга належать до племен північно-альбінгських саксів. Вони знаходяться в районі впадіння р. Альстер до Лаби (сучасний центр міста) і датуються IV ст. Залишки першого поселення на території сучасного Гамбурга датуються археологами V-VI ст. та відносяться до епохи Великого переселення народів. Подальший розвиток Гамбурга був пов’язаний з ободритами.

Історичні записи про наявність вендів (збірна німецька назва для всіх слов'ян) в сучасній східній Німеччині з’являються з 781 р., коли король франків Карл Великий боровся з їхніми сусідами саксами. Протягом десятків років ободрити були вірними союзниками франків Карла Великого під час війни останніх із саксами та слов’янськими велетами (Veleti). У 798 р. обдрицький князь Дрожко (Drozko) переміг саксів в битві під Свєцяною (Swieciana). Переможені сакси були розпорошені імператором, а частина їхніх земель, включаючи Гольштейн (Holstein) та Гамбург (Hamburg), була передана ободритам у 804 р., як нагорода за допомогу. Отже, впродовж VIII-IX ст. ободрити вели боротьбу проти саксів. В часи Карла близько 808 р. на березі Лаби німцями було закладено городище, оточене земляним валом – Хаммабург тобто «фортеця на берегу річки».

В 983 р. усі західнослов’янські племена, за виключенням лужичан та сербів, підняли повстання проти німецького панування на схід від Лаби. На чолі повстання стояв колись охрещений німцями, а тепер знову язичник Мсцівой. Тетмаєр пише:

«Наші гріхи надавали нам страху, а їм мужності. Князь ободритів Мсцівой спалив та спустошив Гамбург».

Таким чином, опанований слов'янами Гамбург палає так як палали колись Бранна, Гана, Лончин і ще багато слов’янських городищ. Війна переноситься на лівий – західний берег Лаби. Німецькі феодали спромоглися на опір лише в районі Білоземі між річками Тонгерою та Мульдою. Битва тут була кривавою, але переможця не було. Слов’яни після цілоденного бою відступили на схід, німці ж не переслідували їх, а вичерпані розійшлися по домах. Проте в її результаті німців вже не було на землях ободритів та велетів. Імператор Оттон ІІ, дізнавшись про те, що справа залізних графів рухнула в один момент, дістав удару та помер. Погано знав слов’ян. Покінчивши з німцями, ті зайнялися міжусобицями, що давало німцям нову можливість влізти. Якби одразу після перемоги полабські слов’яни прийняли б християнство, скажімо від чехів, сформували сильну державу та укріпили б західний кордон, землі над Лабою, можливо, і не були б захоплені німцями?

Перед наступним критичним вибором полабські слов'яни стали в 1004 р. в часи панування великого польського короля Болеслава Хороброго. Проте перспектива входження в слов’янську, але християнську державу Пястів лякала їх більше ніж сусідство німців. Зокрема, велети воюють проти Болеслава на боці німців. Ця короткозорість без сумнівів була для них роковою. Адже вона штовхнула їх в сферу впливів німців, які до слов’ян жодного сентименту не мали і тільки й мріяли розжитися їх землями. При цьому одним з перших засобів німецької експансії було церковне підпорядкування їм тієї чи іншої слов’янської країни. Тим більш прикрою була втрачена можливість союзу з польським Болеславом. Адже він мав затверджену Римом незалежну від німців церкву. І хоча син Болеслава – Мешко ІІ схилив таки велетів на свій бік, втім язичницька реакція, яка охопила державу Пястів, а також знищення чехами архієпископства в Гнєзні перекреслили молодий союз. Велети ж 1018 р. в свою чергу скерували свою войовничість на слов'янських сусідів – ободритів, князі яких намагалися прищепити християнство. Прості ободрити не становили опору, тож, християнська верхівка мусила рятуватися в німецьких землях. Не вдовольнившись землею ободритів, велети перейшли Лабу. Знову запалав Гамбург…

Після розгрому ободритів датчанами біля Хедебю в 1043 р., до річки Травни увійшли захоплені датчанами ободритські кораблі на чолі з ободритом-християнином Готшалком (Годеславом). Він опанував Любіці і всю землю ободритів і намагався привити тут християнство. Проте спирався більше не на віру а на мечі датських воїнів. Це викликало ненависть ободритів.

1056 р. велети перемогли відплатну експедицію німців під Преславою. Хоча битва принесла слов'янам повний успіх, вони почали ділити славу і в наступний рік вибухла міжусобна війна. В 1063 р., коли помер князь саксів Бернард ІІ, який тримав у спокої кордон ободритів та саксів, вибухло повстання ободритів проти Готшалка. Князя було вбито, і тепер вже ободрити перейшли Лабу, вкотре запалав Гамбург. Почалася різанина християн.

Як вказують С. Коссак та З. Шатковський в цей час Любіці були центром ободрицьких племен, тут на старому городищі вони збирали віче і приймали важливі рішення. Однак перша писемна згадка про Любіці походить лише з 1076 р. з переказу Адама Бременського, який згадував як слов’яни закидали каменями пріора Ансверсуса з кляштору бенедиктинів в Айнгаусі (Einhaus).

Після Готшалка ободрити поставили у себе князем представника войовничого племені ранів з острова Рана (Рюген) – Круто. Круто панував на городищі Любіці, а в землі слов’ян тривав мир. Проте син Готшалка – Генрік підступно вбив князя Круто і піддався під владу саксів. Ані повстання слов’ян-ободритів, ані вторгнення ранів, які спробували захопити Любіці, але були біля стін городища розбиті, не змінили ситуацію. У 1093 р. владу над ободритами отримав Генрік Готшалкович, який чеканив свою монету, а Любіці зробив своєю резиденцією. В часи панування Генріка землі ободритів залишалися язичницькими. Єдиний костел він звів на старому городищі Любіці, (Старому Любеку), який слугував йому особисто. В часи панування Генрика було також вирубано святі гаї ободритів.

Після смерті Генріка, його сини затіяли братовбивчу війну і загинули. Загинув і його онук, тож, владу над ободритами викупив собі в германського імператора найпотужніший з васалів датського короля Канут Лавард, який був коронований як король ободритів. Його коронація – остання згадка про державу цього слов’янського племені. Хроністи ще будуть згадувати самих ободритів або їх землю, проте вже не їх державу.

А Любіці (перший Любек) будуть знищені в ході боїв поміж слов’янами у 1138 р. 1143 р. Адольф ІІ Гольштинський заклав нове поселення Любек в місці іншого давньо-слов’янського городища на горі Буку поміж річками Травна та Wakernitz. Це був перший німецький порт на Балтійському морі, в якому купці могли проводити торгівлю на підставі німецького – Любицького права. Адольф збудував замок та земляний вал, що охороняв селище. Так поселення стало німецьким…

Залишки валів Старограда

Північно-західна частина західнослов’янських земель, зокрема землі вагрів під керівництвом графа Адольфа ІІ Гольштинського стають зоною колонізації з теренів Західної Європи. В цей же час оголошено новий хрестовий похід на сарацинів. Князі саксів пропонують ближчу та кращу жертву для хрестового походу – полабських слов’ян. Рим охоче на це погодився, тож, у 1147 р. над ободритами, велетами та ранами нависла смертельна небезпека – хрестовий похід проти слов’ян. Чекаючи на вторгнення, князь ободритів Ніклот розорив поселення німецьких колоністів в землі вагрів. Після цього, обережно підкравшись по Траві, він спалив Новий Любек.

Загарбники прийшли двома арміями: північною під керівництвом Генриха Льва та південною – Альбрехта Ведмедя. В Магдебурзьких анналах зафіксовано:

«З найкращим видом і добрим спорядженням а також гідним подиву запалом ввійшли на землі поган окремими відділами і земля дрижала на їх вигляд».

З півночі підійшов флот з 100 тис. (так в джерелах, які постійно перебільшують кількість солдат у арміях того часу) датських солдат. Слов’яни застосували тактику випаленої землі та, вимотавши загарбників, зустріли їх на пристосованих до оборони городищах в глибині своєї території. Спроба німців з ходу захопити Щецин теж провалилася, так як мешканці міста продемонстрували, що вони християни і більшість простих хрестоносців відступилося від міста. Загалом похід закінчився повним провалом. Проте загарбники не збиралися здаватися.

В 1160 Вальдемар I Великий та Генріх Лев об’єдналися для вирішального походу проти ще незалежних слов’янських племен. Датчани, що під владою Вальдемара знову відчули силу, напали на полабських слов'ян з півночі, а Генріх Лев вторгся у володіння Ніклота із заходу. Сили ободритів не могли зрівнятися з об’єднаними датсько-німецькими силами. Князь Ніклот загинув в бою, при обороні замку Верле, ставши останнім незалежним представником ободритського племінного союзу. Таким чином, незалежна слов’янська влада над землями Мекленбурга була ліквідована аж до річки Піни. Ще деякий час сини Никлота Прібислав і Вартіслав намагалися чинити опір. Однак після полону і страти Вартіслава, Прібислав був змушений визнати себе васалом саксонського герцога, ставши засновником династії Ніклотінгів, яка правила в Мекленбурзі до 1918 р.

Активні починання грабіжника Альбрехта на прізвисько Ведмідь призвели до поступового освоєння західнослов’янських земель. Альбрехт посувався етапами, намагаючись не злити своїх конкурентів та імператора, а чергову порцію захоплених земель обсаджував переселенцями з Голландії та Бельгії, де тоді панував голод спричинений неврожаями. Поселенцям віддавали слов’янські житла та землю. Прийняття слов’янами християнства не давало ефекту. Поводження з ними на тих землях нагадувало поводження адміністрації Катерини ІІ з козаками на запорізьких землях чи європейських колонізаторів з індіанцями в обох Америках. На місці старих слов’янських городищ поставали нові німецькі міста. І багато хто з нас наразі захоплюючись ошатними німецькими містами, навіть не підозрює, що Берлін – це колишній Барлін, Бранденбург – Бранна, Вісмар – Вишомир, Розток – Розтока, Стралсунд – Стшалув, Рацебург – Рацебор, Шверін – Звірин, Демин – Димин, а земля, що лежить поміж Лабою та її західними притоками Ільмень та Єтше до наших днів носить назву Вендланд – земля слов’ян. Вражає? Німецьким феодалам вдалося знищити та германізувати полабських слов’ян, проте не вдалося стерти пам’ять про них.

Останньою, бо тільки 1168 р. підкорилася агресору «Троя півночі» – острів Рана. Впав до ніг жадібних "християн" останній ідол Світовида. Завойовники натомість знайшли на Рані свого божка – скарби накопичені впродовж століть в його святилищі.

Датські, та саксонські війська, які атакували столицю ранів – Аркону, вимушені були підтримати і союзні поморські слов'янські князі. Подекуди слов’янські князі – васали німців, ще правили залишками колишньої слов’янського світу, проте бажаючи вирівняти своїх дітей у правах з німецькими феодалами, вони з малого виховують їх як німців. Така ситуація може нагадати читачу і наші дні, коли багато наших співвітчизників прагнучі увійти до західного суспільства втрачають свою самоідентичність. Ніщо не є новим під цим місяцем.

Тож, ці князі і їх нащадки стають звичайними князьками вже не Вендланду, а Макленбургу (Німецька назва Велиграда — Мекленбург все частіше вживалася як синонім Вендської держави і з часом повністю витіснила першоназву), лише подекуди згадуючи своє героїчне минуле. Натомість німецькі феодали звертають свої хижі погляди далі на схід – на Помор’я, Польщу, Чехію, Пруссію і навіть Русь.

Цікаво, що згодом Любек був містом, з якого хрестоносці тевтонського ордену рекрутували колоністів для наступних завойованих ними для «німецького світу» прусських земель Вармії та Мазур. Звідси як ми вже вказували, прийшло і обмежене міське право, так зване Любецьке, що діяло тривалий час в деяких містах Помор'я та Пруссії (наприклад у Ельблонгу).

Варто задати, що саме в Любеку після закінчення Другої світової війни пройшов судовий процес, який з німецького боку офіційно реабілітував героїчних оборонців Польської пошти в Гданську 01.09.1939 р. Оборонці пошти були визнані нацистами диверсантами і розстріляні.

Доісторичне минуле земель полабських слов'ян – цього королівства непрохідних пущ та чистих річок, дозволяють нам уявити спеціалізовані музеї: зоологічний та геологічно-палеонтологічний Гамбурзького університету, які розміщуються за адресою та відповідно. Тут ми можемо побачити викопні рештки представників фауни плейстоцену, яка була характерна в часи зледенінь для всієї Європи, зокрема:

Також можна познайомитися з тваринами, які були винищені в результаті зведення лісів та необмежених полювань. Це такі велетні як

Вони були пов’язані з колись неозорими лісами Європи, від яких лишилися тепер лише окремі дуже невеликі фрагменти. Але і це стало можливо лише зусиллям таких піонерів природи, як Гуго Конвенц, що є автором концепції пам’яток природи, яка і наразі широко застосовується і в Україні. Винищення непрохідних колись лісів, в яких поруч з германцями ставали на ноги і наші предки, супроводжувалося зникненням їх дикого світу, зокрема, таких величних птахів, як глухар чи тетерук.

Є в Гамбургу й інші цікаві для нас місця, наприклад, неподалік від ратуші на , можна побачити цікаву пам’ятну таблицю присвячену соратнику гетьмана Івана Мазепи, українському політичному діячу – Андрію Войнаровському (детальніше дивіться тут ).

Меморіальна дошка Андрію Войнаровському у Гамбургу по вул. Große Johannisstraße 13. Фото 2013 р.

В Гамбурзі ми також можемо знайти московського патріархату, а також українську греко-католицьку парафію, що розміщена досить далеко на лівому березі Лаби по ().

В церкві св. Прокопія Устюжського (російська православна церква за кордоном), на околиці Гамбурга () служить Йосип Вовнюк син козака УНР Прокопа Вовнюка. Така іронія долі, син батька який все життя боровся з російською навалою через про-російську орієнтованість Польської автокефальної православної церкви опинився в російській церкві.

В Гамбургу ми можемо також побачити цікавий будинок кінця ХІХ ст. так званий Афрікахаус (Afrikahaus). Він розташований на , і його неодмінно мають побачити кияни. Адже як вказує Т. Скібіцька саме цей будинок німецького архітектора Мартина Халлера 1899 р. надихнув київського архітектора В. Городецького на зведення знаменитого київського Будинку з химерами (по ). Пам’ятаєте його зображення слонів на ньому?

Через Гамбург прямував на розташований в північному морі острів Гельголанд Ілля Мечников. Влітку 1864 р. за особисті кошти родини Ілля Мечников виїхав працювати на біологічну станцію острова Гельголанд для підготовки магістерської та докторської дисертацій. Головною ідеєю його досліджень стало уточнення еволюційного походження деяких ще несистематизованих безхребетних.

Зв'язок з Києвом має і гамбурзька верф. І зв’язок цей досить карколомний. В 1895 р. Міністерство шляхів сполучення Російської імперії замовило в Гамбургу роз’їзний катер для Києва. Під час українсько-польського походу 1920 р. цей катер був відбитий у більшовиків і увійшов до складу польської Пінської військової флотилії як «Кілінський». 1939 р. корабель було захоплено радянськими військами і він увійшов до радянської Пінської військової флотилії і знову базувався у Києві. Тут корабель загинув під час оборони Києва 1941 р.

Цікаво, що під час німецької окупації в Києві діяв готель «Гамбург» на Короленко (суч. Володимирській) імовірно в приміщенні сучасної закинутої будівлі .

А що може зацікавити нас у Бремені – цьому місті, що розташоване на здавна заселених германцями берегах річки Везер, що несе свої стальні води до Північного моря?

Тут ми побачимо надзвичайно виразні зразки романської та готичної архітектури германської цивілізації, яка вперто просувалася на слов’янські землі.

Не можна не захопитися найстарішим у Бремені костелом , зокрема його давньою південною романською вежею (близько 1100 р.) та найстаршим реліктом собору – романською криптою (близько 1020 р.) з середньовічними розписами. Тут також знаходимо копію св. Трійці А. Рубльова. Увагу привертають також виразні романські портали цього храму.

Захоплення викликає також величний з двома високими вежами, а також рядами романських аркад у інтер'єрі.

Необхідно зауважити, що порти в Бремені та Гамбургу були місцями, звідки вирушали за океан трансатлантичні судна з українськими емігрантами на борту. Українська еміграція з територій Галичини, Буковини та Волині була особливо великою в кінці ХІХ на поч. ХХ ст. Про долю емігрантів розповідає музей еміграції в Гамбургу по .

Зауважимо, що відвідувачі Гамбурга чи Любека чи Бремена не знайдуть тут непорушених рядів стародавніх будинків старого міста на кшталт Кракова чи Праги. Це пов'язано з подіями Другої світової війни. У 1942 р. виразно стало зрозуміло, що тактика союзників, спрямована на бомбардування виключно військових об’єктів Третього Рейху провалилася. Ціною високих втрат не вдавалося досягнути скільки-небудь відчутної шкоди для німецької промисловості. Зважаючи на це, британці змінили стратегію і почали бомбардувати цілі міста, позбавляючи даху над головою робітників, знищуючи робочу силу та підриваючи мораль німців. В 1942 р. керівництво бомбардувальної авіації Британії прийняв маршал Артур Гаррис. Першою жертвою нової тактики став власне Любек. 29 березня 1942 р. військово-повітряні сили Британії вдарили на Любек, перетворюючи його стару частину в руїни.

В пожежі загинуло 300 людей. Знищено 6 тис. будинків. Потім будуть тотальні бомбардування Кельна, Ессена та Бремена. Одночасно в них бере участь біля 1000 бомбардувальників. Мораль німців підірвано. Гестапо починає переслідувати тих, хто реагує на нальоти «песимістично». Коли після нальоту на Любек пастор Йохан Прассек назвав під час проповіді наліт «Голосом Бога», він був одразу арештований і засуджений на смерть. Разом з ним страчено трьох католицьких священників з якими він приятелював. Влітку 1942 р. до англійських ВПС долучаються американські Б-17 «літаючі фортеці». На полігоні в США було побудовано ціле місто на якому ВПС США відпрацьовували як краще палити метрополії Німеччини.

Кульмінацією нальотів союзників стала атака Гамбурга, яка розпочалася 25 липня 1943 р. Операція «Гоморра» тривала тиждень. Місто на зміну бомбардували британці (вночі) та американці (вдень). Результат – 42 тисячі вбитих, жахливий вогняний смерч, що переміщувався з шаленою швидкістю 270 км/год. На вулицях лежали страшно обгорілі трупи. Був знищений кожний другий промисловий заклад. З міста втекло до мільйона людей.

Спроби німців зводити колосальні споруди для протиповітряної оборони, на зразок бункера-вежі в Гамбурзькому порту () були скоріше пропагандою, аніж реальним способом захисту.

Описуючи жахи які спіткали тоді німецькі міста, обов’язково необхідно сказати, що німці фактично пожинали плоди своєї власної політики. Саме вони вперше в 1937 р. варварськи бомбардували іспанську Герніку, знищили 1 вересня 1939 р. беззахисний польський Велунь, а також спалили тут же з метою експерименту Фрамполь (добре що люди встигли в більшості звідти втекти) та влаштували «дощовий» понеділок у Варшаві (ціла бомбардувальна авіація люфтвафе рівняла з землею польську столицю) в 1939 р.

Вони ж систематично зрівнювали з землею британські міста в 1940 р. Окрім того повітряні ескадри союзників через відчайдушний опір німецької авіації та протиповітряної оборони несли страшні втрати. З 125 тис. льотного складу загинуло 55,5 тис. На жаль відвідувач німецького меморіалу на руїнах , чи костелів у Любеку чи Бремені не знайде інформації про це.

В Німеччині домінує однобока демонстрація жахів війни, які спіткали їх німців, причини цих жахів залишаються за вражаючими кадрами зруйнованих німецьких міст та пам’яток. А чого варті хоча б розповіді тих українців, які побували на примусових роботах в німецьких цивільних осіб? В 1940 р. німці вивезли майбутнього українського різьбяра – 17 річного Григорія Пецуха на примусові роботи під Гамбург. Тут він доглядав корів в одного жорстокого бауера. Тут він перебував п’ять років серед нелюдських обставин:

«Жив я там тільки з коровами, кіньми і свинями, жив у такій клітці що підлоги тільки бетон, не було печі. Взимку гріли мене крови в стайні. Навіть ще на шиї лишилися плями від коров’ячих лишаїв, які перекинулися на мене і з міста злазила шкіра». До свого села Фльоринки він повернувся лише 1945 р. Так, безумовно були і інші господарі, проте у будь-якому разі вони були господарями слов’янських невільників.

Залишається за кадром, та навіть свідомо затирається, не тільки керівна роль Німеччини в розв’язуванні останньої світової війни, але і її столітня жага розбагатіти коштом нещасть сусідів. Як відомо Друга світова війна відкинула кордони «німецького світу» за Одру. І то було величезним ударом, а могло статися так що німців відкинули б і за Лабу.

Так, ми усвідомлюємо, яка трагедія спіткала мільйони людей внаслідок примусового переселення. При цьому маємо не забувати, що таке переселення вивернули з корінням небагаточисленні етнічні групи майже повністю германізованих слов’ян, таких як прибалтійські словінці (частина поморян), а також колишніх прусів – йдеться про так зване німецьке (а значною мірою генетично балтське) населення Східної Пруссії. Їх переселення закінчилося остаточною асиміляцією в німецькому етносі. В той же час, слухаючи дуже популярний наразі (з ініціативи тих самих німців) плач за втраченою на Помор’ї та в Пруссії німецькою спадщиною, читаючи спогади німців, які змушені були тікати перед наступом радянської армії, яка несла смерть і руйнування усьому німецькому, дуже часто зустрічаєш волання до Бога: «Боже за що нам це?». Напевне святий Бернард отримавши звістку про розгром організованого ним христового походу проти слов’ян, зрозумів, що то була кара Божа, за те що він не зміг полюбити своїх опонентів язичників, як учив того Христос. Втікачі ж Пруссії чи інших передвоєнних слов’янських земель так і не змогли відверто відповісти собі на це питання.

ПС: Впевнені, що цей регіон Німеччини, де і зараз проживає велика українська громада, ховає ще багато цікавих для нас таємниць, до яких варто докопатися та поділитися знайденим з іншими співвітчизниками.

Джерела:

Kossak Z., Szatkowski Z. Troja Polnocy – Warszawa: Instytut Wydawniczy “Pax” – 1960 – 393 p.

Wielinski B. T. Aliancy pala Niemcy // Ale historia – 2 kwietnia 2013 – S. 7-9.

Скібицька Т. Київський архітектурний модерн (1900–1910-і рр.) – К.: Центр Європи, 2011 – 232 с.

Детальніше: https://www.yakaboo.ua/ua/kiivs-kij-arhitekturnij-modern-1900-1910-i-rr.html Використано фото автора та фото з мережі, також іллюстрації з Kossak Z., Szatkowski Z. Troja Polnocy – Warszawa: Instytut Wydawniczy “Pax” – 1960 – 393 s.

Науковий співробітник національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», д.б.н. Іван Парнікоза, Київ, 2013 р.