Частина 2. Хмари над Балтикою

І знову крик мартинів над головою. Ми на вулицях старовинного Гданська. Його старі кам’яниці та площі багато пам’ятають і можуть розказати допитливому досліднику. ХХ ст. століття, що починалося віщувало місту найбільші драматичні події, які принесла друга світова війна і післявоєнні роки. В цей час яскраво спалахнула зірка геніального вченого, діяльність якого сформувала природоохорону як галузь організованої діяльності в Європі. Варто пройтися його слідами, адже одночасно ми відчуємо той старий добрий Гданськ над яким стрімко накопичувалися сірі хмари ХХ ст. Доля Гданська і українців в цей час остаточно переплелися. Українці втікали через нього від жахів революції і проходили тут вишкіл для майбутньої боротьби за українську державу. Вони прийшли сюди в мундирах червоноармійців в 1945 р. і вигляді примусових переселенців в 1947 р. Все це відбувалося через загибель старого багатокультурного торгівельного Гданська, отруєного нацистською ейфорією. Згодом розгорнулася драма загибелі німецького Гданська та повільного народження нового польського Гданська. Польського Гданська, що став новим домом для тисяч українських переселенців з злочинної акції «Вісла». Тож подорожуємо, пам’ятаючи, що вулиці та пам’ятки якого завгодно міста на землі стають тим ближчими чим більше ми дізнаємося про їх зв’язок з нашою власною історією.

Наша подорож пройде численними меморіальними місцями, тому не забудемо захопити лампадок чи свічок та українських прапорців.

Природоохоронний геній з Гданська

В цій частині Подорож розпочнемо в серці старовинного Гданська біля невеликої сірої кам’яниці на розі вулиць Маріацької та Мидлярської (Mariackiej i Mydlarskiej) за адресою Маріацька, 28 (навпроти наріжної кам’яниці з вежею, увінчаною бароковою банею зі шпилем – садиби археологічного музею). Це будинок в якому провів свої дитячі роки видатний вчений та природоохоронець Гуго Конвенц (1855 – 1922), діяльність якого позначилася на усій тогочасній Європі, в тому числі Україні.

Гуго Конвенц. Фото за Вікіпедія

Народився Г. Конвенц в родині вихідців з Голландії – менонітів (вони рятувалися від релігійних переслідувань в своїй країні, втікаючи до Німеччини) у . Голандців охоче запрошували переселятися в дельту Вісли як спеціалістів по меліорації. Родинний будинок, який носив назву «Червона долоня» (номер 7) імовірно зберігся до цього часу (проте його ще потрібно відшукати).

Згодом родина Г. Конвенца переїхала до Гданська, де закупила ділянку землі поблизу Мотлави під склад для дерева та вугілля, якими торгувала. Тут і був збудований згадуваний раніше будинок по вул. Mariacka 28. Він зберігся, проте він відбудований по війні дещо коротшим. На сусідній вул. Mydlana мешкав також друг та колега Конвенца по навчанню в Вроцлавському Університеті – Конрад Ласковиць.

Кам’яниця під номером 28 по вул. Mariacka

Ще одним будинком пов’язаним з життям вченого є колишня реальна гімназія при костелі св. Яна в комплексі будинків на розі вулиць Sw. Ducha i Zlotnikow в Гданську. Тут зокрема розташовується будинок, в якому гімназія знімала зали для початкової школи. Як згадував вчений після життя в селі, йому було надзвичайно важко адаптуватися до кам’яних джунглів.

Вищу освіту Г. Конвенц здобував в Геттінгені та Вроцлаві. Г. Конвенц планував залишитися в Вроцлаві для підготовки докторської дисертації, проте за вимогами того часу не маючи гуманітарної освіти, він не був прийнятий до докторантури Вроцлавського університету. Тож, 1878 р. вчений повертається до Гданська, де в 1879 р. займає посаду директора природничого музею провінції Західна Пруссія (сучасне Польське Помор’я). Директором музею, який розташовувався в гданській Зеленій Брамі вчений був з 1860 по 1906 р. Офіційне відкриття музею відбулося в 1880 р. Одразу після вступу на посаду Г. Конвенц розпочинає інвентаризацію зборів музею. Виявивши що колекції не відповідають вимогам збереження історико-культурної спадщини та вивченню природного світу Помор’я, активно включається в їх поповнення. З 1887 р. Г. Конвенц починає активно займатися природоохороною.

Зелена брама в Гданську – садиба природничого музею провінції Західна Пруссія. Фото за Вікіпедія

Природоохоронною заслугою Г. Конвенца є перш за все впровадження в природоохоронну практику поняття „пам’ятка природи” (ідея, хоча і не реалізована, належить мандрівнику О. Гумбольту) і широка пропаганда охорони видів флори і фауни та природних утворень. Теорію створення пам’яток природи, особливості забезпечення їх охорони з використанням потенціалу приватних осіб та держави викладено в фундаментальні праці «Загрози пам’ятникам природи та пропозиції по їх збереженню» (1900-1911), яка в перекладі на російську мову видана Київським еколого-культурним центром під назвою «Практика охорони пам’яток природи».

Окрім того вчений напряму підійшов до реалізації третьої сучасної природоохоронної концепції – концепції заповідності. Дана концепція передбачає створення територій з режимом невтручання – природних заповідників і була реалізована в тогочасній Німеччині створенням невеликих замкнених від людської присутності резерватів (такі собі аналоги суч. заповідних урочищ). Один з них – т.з. «Пташине святилище» був розташований на Собішевському острові біля гирла Сміливої Вісли, на озері Пташиний Рай. Це пункт відпочинку для водно-болотяних птахів під час їх сезонних міграцій. Резерват був створений в 1909 р. з ініціативи Г. Конвенца. У зв’язку з проблемами з передачею землі офіційно він був відкритий лише в 1915 р. Резерват займав 182 га, при цьому 28 га дюн та 106 га озера. Окрім Мессінської коси (Mierzei Messynskiej) до резервату відносилися також розташовані на південь від нього луки та болота на площі 86 га. Ця територія з боку суходолу була обгороджена з інформацією про заборону входу. В резерваті було налагоджено наукові дослідження. Заповідний режим дав свої наслідки – відомий професор і натураліст Альберт Ібарт (Albert Ibarth) нарахував тут 123 різних видів птахів, з яких 27 належало до рідкісних в європейському масштабі. Після другої світової війни резерват був відновлено 1959 р. на площі 198 га під назвою «Пташиний Рай». Наразі тут зустрічається ще більше – 200 видів, в тому числі 50 гніздуючих видів.

Нажаль в Польщі резерват не було відгороджено від туристів, що викликає проблеми з несанкціонованим проникненням та турбуванням птахів. Зважаючи на це регіональна дирекція охорони навколишнього середовища в Гданську врешті решт прийняла рішення про закриття греблі з боку Сміливої Вісли для проходу туристів. Вченому належить ініціатива охорони Біловезької Пущі та створення перших національних парків в Європі.

Конвенц добився також створення в Гданську першого в Європі природоохоронного закладу – Державної комісії з охорони пам’яток природи, яку й очолив. Пізніше її перенесено до Берліну. У 1919 р. він вносить необхідність охорони природи і ландшафту до Конституції Веймарської Республіки, а два роки потому добивається закону, який бере резервати та природні пам’ятки під правовий захист Прусського уряду та лісової поліції.

Окрім своїх прямих результатів, вчений справив величезний вплив на вчених інших країн. Він активно співпрацював з відомими природоохоронцями свого часу – поляками В. Шафером та М. Рациборським, вчинив великий вплив на таких активних піонерів охорони природи Росії та України, як академік І. П. Бородин та професор В. І. Талієв. Безумовно саме в нього вивчав досвід німецької природоохорони автор ідеї абсолютної заповідності та створення природних заповідників російський вчений Г. О. Кожевніков.

В Російській Імперії Г. Конвенц був кілька разів. В 1895 р. в Петербургу в лісовому інституті його приймав І. П. Бородин. В липні 1913 р. Конвенц виступав в Тифлісі на 13 з’їзді російських натуралістів та лікарів з доповіддю «Про охорону пам’яток природи загалом та на Кавказі зокрема». І. П. Бородин залишив про Конвенца такі слова: «Цей вислів (пам’ятки природи – авт.), воскреслий з забуття завдяки професору Конвенцу, зокрема дякуючи фанатичній, можна сказати діяльності останнього, в наш час на устах у багатьох, швидко завоювавши собі велику популярність…Діяльність останнього являє собою повчальний приклад того, яких результатів може досягнути навіть одна людина, якщо вона має велику енергію і фанатично віддана цій ідеї. Можна сказати без перебільшення, що незвичайне пожвавлення зацікавлення до збереження пам’яток природи, яке ми знаходимо останнім часом не тільки в Німеччині, але й в інших західноєвропейських державах викликано, головним чином, невтомною та вмілою пропагандою Конвенца». Ідеї Г. Конвенца реалізовані в Україні також безпосередньо шляхом створення пам’яток природи, а також заповідних урочищ, які складають значний відсоток природно-заповідного фонду України.

Необхідно зазначити, що Г. Конвенц був яскравим прикладом інтелектуалів свого часу, які не бажали обмежувати свою діяльність однією дисципліною, а посідали фантастичний кругозір та ерудицію. Вчений вважав, що такі дисципліни як ботаніка, археології, етнологія, геологія та ніші пов’язані між собою і мають вивчатися в тісному зв’язку. Звідси широка наукова амплітуда вченого. Цікавили вченого і археологічні дослідження. Саме йому ми наприклад завдячуємо відкриттям та описом поселення балтійських мисливців на тюленів кам’яного віку в Жуцеві (Rzucewie) неподалік Гданська. Він не тільки провів перші розкопки слов’янського городища в Сопоті (VIII-X ст.), яке являє собою один з найстаріших та найцінніших пам’ятників цієї частини потрійного міста (), але і блокував розбудову Сопоту за рахунок знищення важливих археологічних пам’яток. Історія знає мало прикладів таких людей, які з однаковою енергією боронили як культурні та природні скарби.

Г. Конвенц також дуже цікавився давніми прусськими пам’ятками на Помор’ї і збирав до Гданська кам’яні прусські баби. Він же заклав основу методики археологічної консервації.

В Гданську наявні й інші сліди діяльності вченого ().

Закінчив свій шлях вчений в Берліні, а його перенесена могила зберігалася до нашого часу (докладніше про вченого читайте ).

Українці в передвоєнному Гданську

Далі помандруємо на вул. Waly Jagiellonske 36 та оглянемо меморіальну дошку на будівлі колишнього українського консульства. Перша світова війна дала Польщі довгоочікувану незалежність та вихід до моря. Втім, Польща не отримала Гданська. Натомість тут було створено асинхронний інститут т.з. вільного міста, на зразок Гданська часів Бонапарта. Українці є в своїй боротьбі за незалежність потерпіли поразку, тож потягнулися емігрантами за кордон. Пік присутності українців в Гданську приходиться на міжвоєнні роки. В цей час Гданськ, як і Краків (див. Краків для українця) чи Прага, став одним з осередків української діаспори, а також транзитним пунктом для українців, що емігрували, втікаючи від наслідків жовтневого перевороту в Росії. Однією з найактивніших груп емігрантів в 1920-х рр. було студентство. В Німеччині, у Берліні на початку 1921 р. була заснована «Спілка студентів українців в Німеччині». Згодом її філія виникла і вільному місті Гданську. При Українському науковому інституті (створений в Берліні гетьманом П. Скоропадським в 1922 р.) діяли також Академічна громада та студентська централя Союз українських студентських організацій в Німеччині та Данцигу (Гданську) (з 1923 р.). На початку 20-х рр. в Гданську функціонувало це українське консульство, яке розміщувалося в будинку Товариства захисту від вогню – сучасній садибі апеляційної прокуратури.

Дані Люблінського відділу Управління Безпеки від 30.07.1953 р. (люб’язно надані П. Подобєдом, БФ «Героїка») дозволили ствердити проживання в Гданську-Сопоті напередодні вибуху другої світової війни, а також під час окупації (часові рамки точно не зазначені) наступних офіцерів УНР:

Генерал-полковник Солінський Віктор (народ. 25.12.1864 в Києві), Сопот, ul. Sudbad (Sudbadstrasse, суч. Kordeckiego), 10 – будинок зберігся;

Полковник Пласюк Олександр (народ. 20.08.1881 в Києві), Гданськ, Wieden (імовірно вулиця Weidengasse, – суч. Lakowa), 48. Будинок не збергіся – нразі тут великий незабудований простір.

В 1923 р. візу на виїзд до тодішнього Данцига отримав Нестор Махно, який до того проживав в польському Торуню під наглядом поліції. В Гданську він став об’єктом спроб чекістів викрасти його та доставити в СРСР на розправу (детальніше читайте пригоди Н. Махна в Данцигу). Звідси він втік до Німеччини.

Разом з українцями змушений був залишити рідний Київ, якому він віддав стільки сил, і перебратися до Польщі і відомий київський архітектор-поляк В. Городецький. Згодом проектував розбудову курорту Хель неподалік Гданська (входив до міжвоєнної Польщі).

Наступною нашою зупинкою стане садиба Гданської політехніки в Гданську Вжещу між алеєю Zwyczestwa та вул. R. Tragutta. Головний корпус університету вражає своєю витонченою архітектурою і чудовим парком поруч.

Гданська політехніка нагадує про долю тих українців, які з політичних міркувань не змогли отримати освіту в Польщі та виїжджали до Гданська та Вроцлава (Бреслау). В міжвоєнні роки це була реальна можливість для багатьох політично-активних українців здобути професійну освіту. Ось що загадував Ігор Степанович Попович з приводу свого батька Степана з с. Лозівки Збаразького повіту Тернопільської області. «Батько мій закінчив політехніку в Ґданську і вислав у всі міста Польщі заяву-просьбу про прийняття на роботу. Дістав він відповідь з вагонобудівного заводу у Варшаві фірми “Лімпоп”. Коли поїхав на співбесіду, йому задали одне питання: “Чи Ви володієте німецькою технічною мовою?” А він каже: “Володію! Бо я закінчив в Гданську на німецькій мові політехніку”. “Тоді вважайте, що Ви прийняті”. Таким чином батько з 1928-го року працював інженером-конструктором на вагонобудівному заводі “Лімпоп».

В якості студентів Гданської політехніки опинився в місті Р. Шухевич та сотні інших українців, що належали до лав підпільної Організації Українських націоналістів. Зокрема, Роман Шухевич у червні 1925 р. з відзнакою закінчив гімназію і склав вступні іспити до Львівської політехніки, але з політичних причин його не було зараховано. Тоді Роман поступив до політехнічного інституту в Данцигу (нині Гданськ, Польща), де провчився майже рік. У 1926 р. батькові Романа за допомогою професора Львівської політехніки Антона Ломніцького і за його посередництвом вдалося перевести Романа до Львова.

Ось що згадує Ю. Шухевич:

«Після Карпатської України я вже не бачив його (батька) до кінця 1939 року. Батько мусив переїхати в Данціг (теперішній Гданськ), він там жив, мати туди їздила влітку 1939 року. У цьому ж році розвалилася під ударом Німеччини і Радянського Союзу Польща, Червона армія прийшла сюди, в Галичину, ми з мамою виїхали до Кракова. Там зустрілися з батьком. Два роки з жовтня 1939 до квітня 1941 року батько був з нами постійно, за винятком тих днів, коли він виїжджав.»

Гданськ мав і інше не менш важливе значення для українського визвольного руху. Курс на співпрацю з німцями проти ворожої в той час до ідей відновлення української держави та культурного розвитку українців Польщі ОУН прийняла ще в 1920-ті рр. В 1922 р. по рекомендації Є. Коновальця керівництво крайового командування УВО прийняв полковник Андрій Мельник згідно детективі Головного командування УВО в Берліні розпочав формування розвідувальної мережі з головними центрами у Львові, Перемишлі та Кракові. В 1928 р. в Гданську утворений третій спільний німецько-український осередок, в якому німці організовували конференції та зустрічі. ОУН в Гданську заклала свою розвідувальну експозитуру під криптонімом „Мімозівка”. Цю експозитуру очолював Андрій Федина (псевдо «Сак») . Він був не тільки шефом експозитури (відділу) ОУН у Вільному місті Гданську, але й співробітником німецької розвідки (навчався на кораблебудівному факультеті політехнічного інституту в Гданську). З обвинувачувальної справи Варшавського процесу можна довідатися, що станом на 1934 р. Андрій Федина мешкав у Гданську-Вжещу по суч. вул. Галлера, 58.

Гданськ був місцем де ОУН мала повну підтримку бюрократії міської влади та німецької розвідки. В 1920-30-х рр. навчання в Гданському університеті служило прикриттям для проходження українськими добровольцями спеціальних курсів військового вишколу організованих абвером. Тож, наступна наша зупинка – стародавнє абатство в Оливі. На початку нашого циклу ми вже згадували це творіння поморських князів. В описуваний час воно набуло зовсім іншого використання. Тут в парку Оливи проходили військові вишколи для українських націоналістів. Як стверджує П. Федусіо, тільки в 1925 р. перший курс пройшли 110 осіб українців з Польщі. 1928 р. такий вишкіл пройшли головні діячі ОУН Р. Шухевич, М. Лебідь та С. Бандера. В 1931-33 рр. організовувалися наступні вишколи. А по їх закінченню курсантам надавалося офіцерське звання молодшого лейтенанта.

Нам також вдалося відшукати інформацію, про те, що у станиці ОУН в околицях Гданська (на Оливі?) у 1930-х рр. перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА керував генерал Микола Капустянський. Щодо Оливських курсів, польські публіцисти (В. Романовський) інколи поширюють нісенітниці, що вони начебто були фінансовані СРСР.

Нам також вдалося відшукати інформацію, про те, що у станиці ОУН в околицях Гданська (на Оливі?) у 1930-х рр. перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА керував генерал Микола Капустянський. Щодо Оливських курсів, польські публіцисти (В. Романовський) інколи поширюють нісенітниці, що вони начебто були фінансовані СРСР.

Андрій Федина забезпечив ефективне транспортування через Гданськ на територію Польщі коштів, зрої, вибухових матеріалів, революційної літератури. Йому також вдалось успішно організувати на території вільного міста вишколи для членів ОУН з Галичини та провести. Сам він так описував свою діяльність: «В наслідок свого специфічного політичного положення Данціґ був в тому часі ближчий Львова, ніж Луцьк чи Варшава. Там перебували члени Організації, яким треба було якийсь час переховуватись, чи відпочити. Там жили короткими періодами члени, які після довгої тюрми потребували спокою і поправлення свого здоров'я, яких треба було відповідно примістити та з огляду на незнання мови ними заопікуватися. Жоден із них не попав в руки поліції, ані в дорозі до Данціґу, ані в повороті до Краю. До Данціґу приїжджали на організаційні зустрічі, і то не один раз, Бандера, Стецько, Янів, Колодзінський, Кордюк і ряд інших членів Крайового Проводу, а з другого боку Сціборський, Сеник, Мартинець і другі. Ні в одному випадку не було у них будь-яких труднощів з приводу зв'язку зі мною, чи іншими, тощо.

Через Данціґ переїжджала щасливо в один і другий бік група бійців на вишкіл у Східніх Прусах, або інша група на вишкіл з хорватськими усташами. В Данціґу відбувся військовий перевишкіл бувших старшин УГА під проводом генералів Курмановича і Капустянського. Ціла підготовча робота, зв'язана з приміщенням, харчуванням, підшуканням місця на вправи і т. п., взагалі з переведенням цього перевишколу, лежала на моїх плечах. Мені невідомий ані один випадок, щоб котрийсь із курсантів був затриманий в дорозі, хоч було там понад 20 осіб.»

А ось так описує роль Гданська польська обвинувачувальна справа по вбивству Пєрацького 1934 р.:

"Архів Сеника виказав понад всякий сумнів, що представництво гданське давало схоронище, нераз через довший час, скомпромітованим діячам в Польщі, які ухилялися від виміру справедливости. Між іншим стверджено, що під опікою Федини перебував в Гданську від жовтня 1931 року через цілий 1932 рік Михайло Гнатів, псевдо Залізняк або Оса, пошукуваний гончими листами, організатор замаху на посла Голувку. Роля «Саківки» обіймала всі галузі співпраці закордонного керівництва з «базою». Федина був в сталому контакті з «Краєм» при помочі кур’єрів /дяків/ і наглих стріч, на які сам виїздив тайно до Польщі або на які делегати з «бази» приїздили до Гданська, або через Гданськ – при помочі Федини – до Берліна. В Гданську також «відбувалися періодичні конференції, на які з’їздилися найвидатніші керівники з Ковна, Праги, Відня і Женеви. Там відбувалися наради з «казанцами», то є з групою ковенською, хиба що литовські власті, з огляду осторожности, вимагали на перенесення даного контакту до Берліна. (Гданськ рівнож відіграв ролю, як місце грошових висилок, які скеровувано через кур’єрів або переказами на Земельний Банк /»Пшенічни Квєтнік»/ і на Товариства Дністер, оба у Львові, рівночасно як військова експозитура, про що вже була мова вище. Звіддам врешті були перекидані більша кількість револьверів. У Сеника знайдено інструкції, опрацьовані Фединою, відносно способів і місць переходу кордону Вільного Міста Гданська і порозуміння ся з Фединою в Гданську. Одна з тих інструкцій поручає оминати Тчев, де, як твердить, вся гранична сторожа є наставлена на вилапання «розбишак» /то є членів Організації/, і поручає дорогу через Варшаву – Млаву – Дзялдово, й то конечно поїздом особовим, з тим, що треба буде пересісти до потягу який їде окріжною дорогою до Гдині через Лясковіце, Косьцєжине і Картузи, або висісти в Тчевє і перейти пішки кордон Вільного Міста. Як відомо, Лебедь і Гнатківська втікали з Варшави особовим потягом на Млаву, натомість, що до способу проникнення до Гданська дають вияснення заперечне і неясне. Згадана інструкція приписує альтернативну другу трасу, а саме через Краків /де конечно поручав пересідку/ – Познань–Бидгощ–Косьцєжине–Картузи і Гдиня. Як відомо, це є знова траса, якою у відворотному напрямі – Гнатківська повернулася з Гданська до Косова".

Після приходу до влади Гітлера, німецька розвідка вимагала від ОУН, щоб окрім актів саботажу, вона постачала якнайбільше військової інформації. Проте розвід-інформацію ОУН продавала не тільки німцям, але й Литві та до певного часу СРСР. Інформацію добували українці, які служили в польському війську, працювали юристами чи на залізниці, документи, які перевозилися по залізниці викрадалися.

Як свідчать дані польської поліції, сам С. Бандера був у Гданську не одноразово. Проте не збереглися усі відомості про це. Відомо, що 2 червня 1933 р. він приїхав до Гданська і сів на корабель до Свиноустя, звідти потягом приїхав до Берлина на зустріч з полковником Є. Коновальцем і керівництвом ОУН. В Берлині перебував до 6 червня. В цей час був призначений головою ОУН на землях Західної України. Повертаючись до Львова через Свиноустя та Гданськ, С. Бандера провів кілька днів в Гданську (в Оливському парку) на бойовому тренуванні (стрільба та розвід-діяльність). Дана інформація була відома польській розвідці. Слідству, після затримання по справі Пєрацького, Бандера оповідав, що їздив до Гданська щоб запросити свого кузина Павла Турила на шлюб своєї сестри. Турило відмовився їхати, бо мав екзамени. Бандера начебто купався в морі і захворів, провівши в Гданську тиждень на лікуванні.

Тож розміщення експозитури та курсів саме в Гданську мало ще одну перевагу. Гданський порт дозволяв через Свиноустя перекидати ОУН-іців, на яких полювала поліція до Німеччини. Втім, коли таким шляхом пробував втекти після вбивства Б. Пєрацького Микола Лебідь. Він був затриманий в Свиноусті польським консулом, внаслідок несподіваної допомоги німецької поліції. Німці свідомо видали Лебедя Польщі, щоб на якийсь час заспокоїти її. В акті обвинувачення Варшавського процесу після вбивства Пєрацького знаходимо кілька адрес пов'язаних з перебуванням Лебедя в Гданську під час проби втечі. По його прибуттю до Гданська, 22 червня польською поліцією було з'ясовано, що він зупинився в домі Федини. Слідкуючи за Фединою та його новим товаришем, поліційний агент Будний завважив, що вони оба конспірують контакт між собою – правдоподібно зі страху перед поліційним спостереженням, і що Федина дає новоприбулому вказівки щодо планування та руху у місті. Вийшовши з помешкання Федини, обидва зробили вигляд, що розійшлися осібно, хоча одночасно зайшли на обід до академічного дому (грутожитку?). З академічного дому знова вийшли окремо, ідучи паралельно у певній віддалі, зійшлися і Федина показав йому дальшу дорогу. Ідучи за його вказівками, Лебідь, за яким цілий час ішов Будний, пішов на суч. вулицю Дмовського (Dmowskiego), 13. Тут він зустрівся з Дарією Гнатківською – іншою учасницею підготовки замаху на Пєрацького – членкінею ОУН. (З 17 до 19 червня 1934 р. Гнатківська мешкала в готелі Дойчер Гоф в Оливі). Обоє пішли на залізничну станцію (суч. Гданськ Вжещ) та сіли до потягу який їхав до Сопоту. Будний сидів з ними в одному купе і ствердив, що вони між собою говорять українською та що чоловік виявляє змучення і апатію. В Сопоті обоє підозрюваних сіли на лавці. Дуже швидко прийшов Федина і повів обох на морський міл. Тут Лебідь попращався з Фединою і Гнатківською, ввійшов на пароплав «Пройсен», який відпливав до Свиномюнде. За сучасною адресою Вариньського (Warynskiego), 46 (будинок зберігся) мешкала студентка Гданської політехніки – українка Галина Чайківська, яка допомогала Гнатківській та Лебідю. 14 червня 1934 р. Федина змушений покинути Гданськ перед загрозою видачі полякам.

В 1935 р. був формально оформлений зв’язок ОУН з відділенням II Абвера, який дбав про те, щоб в тракті вишколу українських націоналістів вони навчалися новим формам бою та обслуговуванню техніки останнього покоління. На замовлення Абвера готувалася монографія Волині. Після 1936 р. по Галичині, подорожували під прикриттям наукових досліджень проф. Ганс Кох, Теодор Оберландер (відомі гітлерівці). Вони контактували з представниками українства, науковцями, організовували зустрічі з журналістами. Таким чином, бездумна польська політика міжвоєнних років давала свої плоди. УВО, а потім ОУН в Польщі виконували роль п’ятої колони.

З 1938 р. німецька преса відверто пропагувала інтереси Великої України. Німці добре використали наслідки утиску українців. 23 січня 1939 р. Ріббентроп повідомив генералам: „Через активізацію українського питання було б можливе завдати Польщі остаточного удару, а також Росії, таким чином можна продовжувати реалізацію ідеологічної мети німецької східної політики, т.ч. створити Велику Україну, яка включала би території, на яких проживають українці в Росії, Польщі і на Закарпатській Україні (…) Ця держава (…) малаби утримуватися (…) при безумовній опорі на Німеччину, що передрікало б її на роль німецького васала”. Необхідно лише зауважити, що в умовах попередніх хазяїв не було навіть мови про якусь українську державу, чи хоча б автономію. Влітку 1939 р. в Віннер-Нейштатдті (Winer-Neustadt) проходив підготовку український легіон, під керівництвом полковника Р. Сушка. Інші військово-диверсійні групи, як ми вже вказували німці навчали в Гданську та інших містах. ОУН поділена на 18 округів була готова до антипольського збройного повстання в Галичині з початком війни. Проте німці зрадили, підписавши пакт Ріббентроп-Молотова, вони перестали розглядати ідею створення української держави. Було відмінено і наказ на повстання. Лише в деяких місцях найбільш радикальні підрозділи ОУН, або підрозділи до яких не надійшла вказівка про відміну виступу вчинили збройні сутички з поляками.

Вже під час перебування в в’язниці С. Бандера висловив невдоволення діями свого наступника – Лева Ребета. Конфлікт між Ребетом і прихильниками С. Бандери мав вирішити на спільному зборі в Гданську особисто голова ОУН – є. Коновалець, проте до Гданська він не доїхав і загинув в Роттердамі від рук більшовицького агента 23 травня 1938 р.

Наступна наша мета нашої подорожі – місце, де знаходився Готель «Континенталь» на вулиці Stadtgraben – 7, який функціонував по сусідству костелу святої Єлизавети і перехрестя вул. Кармелітської (ul. Karmelickiej), Ельжбетанської (Elzbietanskiej) i Гродського Підвалля (Podwala Grodzkiego). В березні 1933 р. в кімнаті цього готелю український генерал Павло Шандрук зустрічався з московським агентом – колишнім офіцером УНР Орлом-Орленком, який намагався переконати його повернутися до Радянської України. Зустріч ця була небезпечною, адже могло дійти до викрадення.

П. Шандрук серйозно підготувався до цієї зустрічі, готель було оточено тайними співробітниками польської поліції, кімната де мала відбутися зустріч перед цим була обшукана, а в холі готелю розмістили ще одного агента. З розмови з агентом, яка була записана, стало зрозуміло, що Совіти слідкують за діяльністю чолових представників української еміграції, та намагаються за будь-яку ціну їх нейтралізувати. Проте дана розмова, яка супроводжувалася відмовою П. Шандрука від контактів з Радами, закінчилася до нього безпечно. Цікаво, що в цьому ж готелі німці якийсь час тримали взятих в полон офіцерів з Вестерплатте.

У вирі Другої Світової

Наступна наша зупинка в Гданську – овіяне славою Вестерплатте. Це колишній острів в гирлі Вісли, який внаслідок зміни її русла перетворився на стратегічно-важливу косу при вході до Гданського порту. 1 вересня 1941 р. німецький броненосець «Шлейзвіг-Гольштейн», відкрив вогонь по польських транзитним складам розташованим на Вестерплатте. Так у Гданську починалася друга світова війна. Польські склади завдяки чудовій підготовці гарнізону, таємно зведеним позиціям та блискучому керівництву кап. Ф. Домбровського оборонялися 7 днів. Вестерплатте – пам’ятник величі духу Місце, яке одним з перших слід відвідати в Гданську. В будь який місяць року сюди можна дістатися автобусом з центру міста (зупинка Нижня Брама), а в сезон краще здійснити рейс спеціальним судном так званого білого флоту з Довгого Узбережжя.

Опрацювавши список оборонців Вестеплатте ми знашли чимало прізвищ наших земляків. Варто зупинитися на їх прізвищах з вказівкою року народження, звання та місця несення служби під час оборони складів. Отже, хорунжий Едуард Шевчук (Edward Szewczuk), 18.02.1892 р., кошари; стрілець Віктор Черешко (Wiktor Ciereszko), 02.02.1916 р., сторожка №1, стрілець Станіслав Сквіра (Stanisaw Skwira), сторожка №1, 04.04.1915 р., стрілець Олександр Чайко (Aleksander Czajko), 16.03.1916, сторожка №1; легіонер Олександр Круцько (Aleksander Kruko) 1916, сторожка №2; стрілець Віктор Білоус (Wiktor Bialous), 30.01.1916, позиція «Пором»/сторожка №1/ кошари; капрал Міхал Плевако (Michal Plewako (Plewak), позиція «Форт»; 15.01.1910, стрілець Антон Федорчук (Antoni Fiedorczuk), 13.7.1916, позиція «Лазенки»; стрілець Владислав Хринович (Григорович, Wladislaw Hrynowicz (Hryhorowicz?), позиція «Колії»; 31.05.1917, стрілець Михайло Сечко (Micha Sieczko), 5.05.1916, місце служби не встановлено; цивільний Олександр Лаврінович (Aleksander Lawrynowicz), 1915? доля не відома і сержант Олексій Ковалик (Aleksy Kowalik), 23.07.1915, позиція №1 протитанкової гармати. З історією оборони Вестерплатте, в якій свою участь вписали українці варто ознайомитися окремо.

Наступна наша зупинка також буде пов’язана з непростими українсько-польськими стосунками під час другої світової війни. Це пам’ятний знак т.з. «Волинській різанині» на вул. Столярській (Ul. Stolarska). Приналежність етнічних українських земель Західної України (чи частини «Кресув Всходніх», як їх називають поляки), провальна політика «Санаційної» Другої Речи Посполитої по відношенню до українців, а також польський терор у відповідь на провокаційну німецьку політику, стали претекстом для розгортання кривавої боротьби загонів УПА та місцевого населення не тільки з польським підпіллям, але взагалі з будь-якими проявами польської присутності на спірних землях до історичних пам’яток включно. При цьому, на жаль, дійшло до масового знищення польського цивільного населення. Для поляків символом цієї боротьби стала так звана «Волинська різанина» – масовані антипольські акції УПА проведені влітку 1943 року, в яких загинули тисячі польських цивільних осіб. Наразі дана подія активно експлуатується для розпалювання ворожнечі між поляками та українцями, хоча обидва боки вже давно зробили висновки з неї, які дозволяють сподіватися що ті події ніколи не повторяться.

Як свідчить напис, даний пам’ятник поставлено зусиллями середовища ветеранів 27-ї Волинської дивізії АК. А ще в Гданську ми можемо відшукати вулицю 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової (над долиною р. Оруні). Це пам’ять про те як поляки зробили останню спробу залишити за собою Волинь. Створення 27-ї Волинської дивізії було складовою акції «Буря», під час якої Армія Крайова намагалася створити свої власні військові частини, очистити території від німців та зустріти радянські війська як господар на своїй території. Ці наївні плани коштували життя багатьом підпільникам захопленим потім радянськими органами безпеки. Не обійшлося і без нового конфлікту з українцями.

Монумент присвячений жертвам протистояння на «Кресах Всходніх» знайдемо і в меморіальному куточку кладовища по вул. Гелгуда.

Цікаво, що саме в Гданську на ”Danziger Werft”, були побудовані для польської Пінської військової флотилії річкові монітори типу «Пінськ». Це була серія з 4 моніторів, які були збудовані в 1920-х рр., та згодом захоплені Червоною армією при окупації Західної Білорусі.

Даним кораблям які в СРСР позначалися к серія «Житомир» судилося прийти участь в боях по обороні України та Білорусі в радянсько-німецькій війні. Це були «Пінськ» – «Житомир», «Городище» – «Бобруйськ», «Торунь» – «Вінниця» та «Варшава» – «Вітебськ».

Напередодні літньої кампанії 1920 р. Польська річкова флотилія потребувала нових кораблів спеціальної побудови. Технічна секція Департаменту морських справ розробила проект монітору «В». В грудні 1919 р. почалися перемовини з верф’ю «Данцигер Верфт» в Гданську (післявоєнна верф №1, яка пізніше була об’єднана з верф’ю №2 в відому Гданську Верф), які закінчилися підписанням 16.01.20 р. договору на побудову чотирьох моніторів типу «В».

Перший монітор, позначений як «S14» мав бути готовий в травні 1920 р.. інші (S15, S16 та S17) з інтервалом в один місяць. З-за повільних темпів робіт жоден з моніторів не був закінчений вчасно, що не дозволило їх використати у війні з більшовицькою Росією. Головною причиною цього польські історики називають саботаж з боку комуністично-налаштованих працівників верфі. Окрім того готові монітори мали низку конструктивних вад і вимагали доробки.

З часами німецького панування в Гдині пов’язано ще одну цікаву історію, зокрема появу на вулицях цього міста київських тролейбусів. Як вони тут опинилися? Як пише О. Анісімов, на момент окупації Києва тролейбусний парк налічував 47 машин. При цьому більша їх частина була у відмінному технічному стані, адже з 1936 по 1940 рр. кияни получили 42 машини марки ЯТБ. 18 з них повністю скомплектованих тролейбуси німці відправили до Кенігсберга, Гдині та Познані. Туди ж відправили і весь мідний контактний дріт. Використання тролейбусів було вимушене у зв’язку з браком палива. 18 вересня 1943 р. на вулиці Гдині виїхав перший тролейбус, за маршрутом з-під уряду міста до залізничного вокзалу Гдиня-Хілонія. Окрім німецьких тролейбусів Henschel, використовувалася техніка з окупованих країн, в тому числі ЯТБ-2 з Києва. Під час штурму Гдині радянськими військами в 1945 р. тролейбуси були використані як барикади. Інші машини розібрали на запчастини. В Познані знайомі машини вперше побачив Сергій Ребров, впізнавши їх за бортовими номерами та написами. Він визнав, що плакав тоді як дитина. Цікаво що в сучасній Познані немає тролейбусних ліній, а Гдині вони збереглися.

Відвідаємо і цвинтар радянських солдатів на вул. Гелгуда (gen. A.Gielguda ). Тут поховано тих, хто загинув відбиваючи Гданськ в німців. Район Гданська та Гдині в 1944 та 1945 рр. був укріплений шляхом зведення довгочасних вогневих точок, бункерів, ліній окопів та протитанкових ровів. В середині березня 1945 р. в районі потрійного міста знаходилося біля 200 тис. німецьких солдат, які мали 1800 гармат та мінометів, біля 600 танків та САУ. Підтримку їм надавали бойові кораблі, в тому числі 3 броненосці, 2 важкі крейсери, 1 крейсер і численні менші судна. Німецьке угруповання очолював особисто Генріх Гіммлер. Здачею німців було зв’язати якомога більшу кількість радянських військ і забезпечити евакуацію цивільних німців (біля 1 млн. біженців з Східної Прусії та Гданського Помор’я). При цьому Гітлер вимагав при сприятливих умовах нанести фланговий удар по радянському угрупованню, яке наступало на Берлін.

Радянський ж план передбачав повну ліквідацію поморського угруповання ще перед штурмом Берліну. Для цього планувалося вбити клин в районі Сопоту, тим самим відділяючи Гдиню від Гданська та Жуляв. 12 березня впало після слабкої оборони Вейхерово. Ще того ж самого дня радянські солдати дійшли до Реди. Після її опанування вони зайняли Білу Річку (суч. північна частина Румії), a 13 березня вийшли на передпілля Румії. Ключову позицію оборони тут становила гора Марковця (Gоra Markowca), яку, не дивлячись на великі втрати, взяти не вдалося (вона буде боронитися до 27 березня).

Тяжкі бої точилися за сусідні Криваві пагорби. В кінці кінців радянські частини 14 березня вдарили на Хважно-Вілчно (Chwarzno – Wiczlino, Gоra Donas). Німці чинили запеклий опір, проте вже 16 березня 49 армія 2-го білоруського фронту здобула Жуково (Zukowo), a 18 березня 70 армія разом з 3 танковим корпусом здобула ключову позицію на пагорбах поблизу Великого Кацка (Wielkiego Kacka). Після подальших кривавих боїв, 22 радянські війська вийшли на морський берег в районі поміж Сопотом та Орлово. Тим самим німецький гарнізон в Готенхафен (так німці перейменували Гдиню) залишилася відрізана від гданського угруповання. Через три дні цей розрив був розширений завдяки здобуванню Сопота і Оливи. На території Сопоту від тих боїв залишився великий військовий цвинтар по вул. Жеромського (Zieromskiego).

27 березня німці відступили на Оксивську кемпу. Історія має тенденцію драматично повторюватися. В вересні 1939 р. німці вони зігнали сюди мужніх оборонців польської Гдині, де ті оборонялися до кінця. Тут в 1939 р. загинув в бою керівник оборони Гдині полковник Домбек, який походив з етнічних земель України (Любачовщини на Розточчі). Героя поховано на військовому цвинтарі радянських солдатів та оборонців Помор’я 1939 р. в Гдині Редлово по вул. Легіонів (Legionow) (поблизу станція швидкісної міської залізниці «Гдиня Редлово»).

Smereka Func="ProtectText">та радянські військові поховання на цвинтарі в Гдині Редлово

В березні 1945 р. у безвихідному становищі на Оксиві в свою чергу опинилися самі німці. 16-17 березня радянські 2 ударна i 65 армії розпочали наступ на Гданськ, просуваючись з боку Пруща Гданського, здобутого 24 березня. В цей самий день командуючий 2 Білоруським фронтом запропонував німцям капітуляцію, але пропозиція ця була відкинута. Місто перетворене на потужний пункт оборони мало намір оборонятися. Гданськ оточував ланцюг нещодавно збудованих фортів «Вейзельмюнде», «Вестер-Платте», «Нейхарвассер» і «Хойбуде». Всі форти були добре замасковані і озброєні потужними вогневими засобами. Сухопутні зміцнення Данцига складалися з старого фортечного паса, що оточував місто з півдня і сходу, і з зовнішнього поясу укріплень сучасної споруди з двома капітально побудованими укріпленими районами Бішофсберг і Хагельсберг. Обидва цих району мали велику кількість залізобетонних і кам’яно-бетонних вогневих споруд, які розташовувалися на командних висотах. Територія, що прилягала до міста з південного сходу і півдня, могла у разі потреби затоплюватись. Система довготривалих споруд була доповнена оборонними спорудами польової фортифікації; крім того, до ведення оборони були пристосовані будівлі і цілі квартали міста. Всі населені пункти, розташовані в радіусі 15 км від міста, також були підготовлені до оборони як опорні пункти і вузли опору і мали постійні гарнізони. Таким чином, в районі Гданська німці мали сильний укріплений район, обладнаний не тільки фортифікаційними спорудами польового типу, а й потужними довготривалими бойовими спорудами. Скільки крові треба було пролити щоб взяти його.

19 березня радянські літаки здійснили наліт на центр Гданська скидаючи тисячі запальних бомб. Після повторного нальоту 20 березня місто огорнуло море вогню, історична забудова центру була маже знищена. Місто бомбардувала також американська авіація.

Німці розуміли стратегічне значення міста і відчайдушно оборонялися на підготованих рубежах. Увечері 26 березня з’єднання 2-ї ударної і 65-ї армії зав’язали бої безпосередньо в передмістях Гданська. 27 березня розпочався концентричний штурм силами 4 радянських армій (в тому числі польської танкової бригади імені героїв Вестерплатте), які вже 28 березня увійшли до середмістя палаючого Гданська. До 30 березня усе місто та порт були очищені від німецьких військ, за виключенням Вестерплатте, яке було здобуте лише 7 квітня.

Яким був внесок українців в здобуття Гданська? Вистачить прочитати офіційне повідомлення про взяття міста. У боях поміж іншими підрозділами відзначилися частини 2-ї ударної армії – 46-я СД генерал-майора Борщова С.Н., 90-я СД генерал-майора Лященко Н.Г., 372-а сд підполковника Мельникова П.В., 281-я СД полковника Курені П.А., 186-я сд полковника Величко С.С., 37-а гвардійська СД генерал-майора Гребенника К. Є., 96-а важка гаубична бригада полковника Горобця А.Ф., 15-а винищувально-протитанкова артилерійська бригада полковника Василенко С.І., 13-а гвардійська мінометна бригада полковника Кулічука Р.Д., 4-ї повітряної армії – 230-а штурмова авіа-дивізія генерал-майора авіації Гетьмана С.Г. Окрім того у боях за гдасньк приймала участь 136 -та стрілецька дивізія, яка раніше билася на плацдармах біля Києва. Втрати радянської армії в боях за Гданськ склали за офіційними даними — 3092 (1206 відомих та 1886 не відомих солдат).

Пам’ятником тих боїв в Гданську лишається танк Т-34, встановлений на постаменті на алеї Перемоги (Alei Zwyciestwa) в Гданську Вжещу. Проте цей танк належить до ранньої модифікації 1941 р., з гарматою Ф-34. В той же час польська І танкова бригада на території потрійного міста йшла до бою в повному складі 65 танків, серед яких усі були більш пізньої модифікації Т-34-85.

Проте разом з війною до Гданська прийшли всі її жахи, голод, холод, ґвалти та переслідування. Грабування та ґвалтування жінок особливо ніхто не забороняв, адже то були німці – прокляті вороги по відношенню до яких дозволялося усе. В місті, яке до квітня перебувало в радянському підпорядкуванні одразу виникла в’язниця-катівня НКВД, згодом передана польському УБ (комуністична служба безпеки). Вона розташовуваласяв похмурій будівлі по вул. Кладки (ul. Kladki) 24. В Гданську зокрема був арештований і страчений органами НКВС Осип Думін — сотник УСС і Армії УНР, військовий діяч УВО, письменник.

Жертви НКВД, а потім УБ в Гданську увічнюють меморіальні камені в місці таємного поховання розстріляних в гданській в’язниці в 1946 р. полських партизанів АК: Данки Седзіковни (Інки) та підпоручника Фелікса Сельмановича (Загонщика) на кладовищі по вул. Гелгуда.

Таким був трагічний фінал міста «завжди німецького», міста яке так вперто йшло до війни, мабуть плануючи її не в себе а десь далеко. Таким був початок польського Гданська, який «повернувся до матері».

Пройдемося по цвинтарю. Плити пам’ятника з типовим барельєфом та ряди стандартних п’ятикутних зірок справляють гнітюче враження забутого цвинтаря безіменних солдат радянської імперії, серед яких багато українців. Лише нещодавно тут встановлено кам’яний хрест. В березні 2015 р. з оказії 70-ї річниці визволення Гданська від німців було проведено покладання квітів на цьому кладовищі. І то не українці, а наші польські друзі здогадалися на річницю прикрасити цвинтар не тільки польськими і традиційно російськими, а й синьо-жовтим українськими прапорами. Так такі прапори мають бути підняті на всіх військових кладовищах де поховані українці-учасники другої світової війни.

Ще одним місцем пов’язаним з нашою історією є концентраційний німецький табір «Штутхоф», який знаходиться поблизу Гданська на косі Вісляної затоки біля місцевості Штутово. Першими в’язнями цього табору стали колишні сусіди гданських німців – поляки, кашуби. Згодом тут утримували низку представників інших народів, з-поміж іншими і українців. В Штутхофі опинився, зокрема, Микола Ковальський – колишній голова Українського центрального комітету, працював контролером у кооперативі „Сполем”. Після поразки Варшавського повстання був арештований і вивезений разом з дружиною у табір Штутгоф біля Ґданська, де й помер (Шагала, 2008).

Після того як сини рейху масово почали гинути на Східному фронті, робочих рук на Помор’ї та в Пруссії почало бракувати, зважаючи на що майже жодна тутешня німецька родина мала примусових працівників, які знаходилися під наглядом поліції представлені на ласку свого господаря. Це вже потім зігнані з своїх маєтків колишні пани перетворяться на нещасних жертв війни, під час всього часу функціонування «Штутхофа» і інших таборів, протестів проти них не виникало, а від праці військовополонених та цивільних невільників ніхто не відмовлявся.

Хвилі переселення

Наступною метою нашою мандрівки знову є пам’ятник Яну Собеському на дров’яному торгу. Як ми вже вказували в попередній частині, пам’ятник до 1945 р. стояв у Львові. Після того як місто стало радянським, його перенесли до Гданська. Перенесення пам’ятника Я. Собеському до Гданська символізувала повернення міста в польську державу.

Так, з закінченням війни Гданськ повністю змінив своє етнічне обличчя. Залишки німецького населення були звідси виселені, а вже з літа 1945 р. сюди почали прибувати перші польські переселенці. Проте Помор’ю та Гданську судилося стати новою домівкою примусового переселення українців в рамках акції «Вісла» у 1947 р. Символом цього є пам’ятний хрест на Лостовицькому цвинтарі в Гданську, який символізує втрати українського народу під час Голодомору 1932-33 рр. та акції «Вісла» 1947 р. Під цим Пропам’ятним Хрестом знаходиться земля і прах з цвинтарів, місць виселення і масових поховань, так з Польщі як і з України.

Загалом в планах акції «Вісла» Гданське воєводство не було заплановане для переселення українців. Однак в процесі її проведення було прийнято рішення на направлення сюди 6,8 тис. українців. Вони мали бути поселені в ново «повернутих» повітах. До них включалася територія колишнього Вільного міста Гданська, з якої утворено гданський повіт з виділеними містами Гданськ і Сопот, західні повіти колишньої провінції Східна Прусія (Ельблонзький, Мальборзький, Штумський, Квідзінський, місто Ельблонг) і Лемборзький повіт з колишньої німецької провінції Помор’я. Зважаючи на те, що це були приморські повіти тут відступили від прийнятого раніше обмеження на переселення не ближче 30 км від морського кордону держави, скорочуючи цю відстань до 3-х км. Людей, які були перевезені до Гданського воєводства керували до розподільчого пункту в Щетинку і Ольштині а звідси до місць призначення. Переселенців приймали повітові відділи Державної репатріаційної служби в Квідзині, Штумі, Гданську, Ельблонгу, Прущу Гданським і Лемборку. Переселення українців тривало до 31 липня 1947 р. До цього часу до Гданського воєводства було переселено 3 929 осіб. В липню 1947 р. до Гданська прибуло 919 українців. Серед переселенців були також лемки, яких поляки в передвоєнний період для відділення від українців називали окремою етнічною групою. При розселенні виконувалися вказівки з центру, які наказували українців розселювати невеликими групами, в знищених господарствах, з метою їх швидкої відбудови. При цьому перевага поляків мала бути значною, відсоток українців в місцевості не мав перебільшувати 10% розміщених тут поляків (не в усіх місцевостях вдалося утримати дану пропорцію). Такі заходи мали пришвидшити процес етнічної асиміляції. Цій меті слугувало також направлення українських дітей в польські школи. В Гданському воєводстві, тільки в Стращеві (Straszewie) утворено українську школу. Українці не могли користуватися релігійними відправами в візантійсько-українському обряді, так як раніше в 1946 р. греко-католицька церква була заборонена.

В описуваний період самі українці не проявляли політичної чи культурної активності. Побутові проблеми цілком їх поглинали. Починати нове життя довелося буквально з порожнього місця. Адже українці опинилися на Помор’ї, Вармії та Мазурах майже на рік пізніше за польських переселенців. В самих поляків виникали проблеми з пограбованими німецькими господарствами, сільськогосподарським інвентарем тощо. Що вже казати про українців, які опинилися тут пізніше. На додачу до побутових проблем українці зустрічалися з незичливим або навіть ворожим відношенням з боку поляків. З боку влади вони не могли розраховувати на жодну допомогу. Водночас українців взято під поліційний контроль, який мав запобігати можливому поверненню до давнього місця помешкання.

Українці навіть після переселення на західні та північні землі Польщі були під постійним наглядом з боку служби безпеки (UB, MO та ORMO). Бувало, що функціонери СБ сиділи в домах українських поселенців, або в їх господи доселювали родини міліціонерів. Окрім того вони знаходилися під слідством, а час від часу відбувалися арешти під претекстом співпраці з ОУН чи УПА. Українцям також було заборонено збиратися, та навіть закривати вночі вікна фіранками. Мали місце випадки кари за найменші провини.

Взаємне негативне відношення поляків до українців призвело до їх соціальної ізоляції. На ворожість та незичливість поляків українці відповідали тим самим. Оселені в відмінних від попередніх умовах середовища відчували себе непевне. Весь час мріяли про повернення до рідної землі. Потяг до того був спочатку такий сильний, що значна частина українців на початку не ремонтувала дворів та не прикладалася до ріллі чи тваринництва. На кожному кроці відчували, що вони тут чужі. Саме цьому українці утримували контакти переважно один з одним. Ця ізоляція українців призвела до їх гуртування. Допомагали один одному в праці, спільно святкували свята та запрошували один одного на різні родинні урочистості. Культивували наскільки то було можливо, власні національні і релігійні традиції. Розмовляли і молилися українською мовою і по юліанському календарю святкували свої свята. Різного типу урочистості, наприклад весілля відбивалися за власною традицією. Така поведінка поглиблювала українсько-польський антагонізм. Ситуація почала змінюватися, коли українці зрозуміли що вони залишаться тут назавжди і коли контроль і репресії з приводу них почали зменшуватися. Найшвидша хвиля асиміляції ж насправді наступила тоді коли їх умови життя почали не відрізнятися від умов життя поляків і коли падіння комуністичного режиму вирівняло їх у правах з поляками. Зважаючи на це серед мешканців Гданська та колишнього Гданського воєводства дуже багато нащадків переселенців, походження яких видають лише прізвища, які наслідуючи з їх точки зору прогресивнішу і домінуючу культуру нічим не відрізняються від поляків, а інколи навіть не усвідомлюють своє походження.

З Гданськом і Помор’ям пов’язано і діяльність подвижника греко-католицької церкви отця Василя Гриника, який після акції «Вісла» виконував обов’язки настоятеля на території Гданського воєводства та самому Гданську. У Гданську у костелі Св. Варфоломея ним була відслужена 19.05. і 26.05.1957 р. перша візантійська лістругія. о. Мітрат Василь Гриник, проживав у Циганці. Тут і в різних інших місцевостях на Помор’ї, куди було переселено українців в цей час він не формально відправляв служби в візантійському обряді. о. Гриник старався інформувати Ватикан про важку ситуацію греко-католиків в Польщі. 20.05.1954 р. о. Василь Гриник в Гданську був заарештований воєводською безпекою. Він був перевезений до Варшави до Мокотовської в’язниці. Тут він опинився в окремій групі з десяти арештованих учасників провокаційної мережі „Зенона” (зрадника з СБ УПА, який працював на комуністів), на яку слідчі звернули особливу увагу.

Процес священика розпочався 15.10.1955 р. в воєводському суді в Варшаві. Під час розгляду справи як о. Василь та інші особи заперечували висунуті проти них звинувачення. Не погоджувалися з інтерпретацією, що інформація, яку вони передавали до Ватикану була для повалення влади, стверджуючи що це були лише звіти щодо становища в якому опинилася греко-католицька церква в Польщі. Остаточно о. Гриник 28.11.1955 р. був засуджений на 6 років позбавлення волі (на 2 роки менше ніж пропонував прокурор) а також позбавлення громадянських прав на 3 роки. Після процесу він ще місяць перебував в в’язниці в Варшаві, 29.01.1956 р. був перевезений до центральної в’язниці у Вронках (). 27.04. 1956 р. була оголошена амністія, яка стосувалася і о. Гриника. 25.05.1956 Воєводський суд в Варшаві зменшив вирок до 3 років в’язниці та втрати громадянських прав на один рік та шість місяців, проте вже 17.07.1956 р. цей же самий суд постановив звільнити священика на умові однорічного випробувального періоду. Остаточно о. Гриник був звільнений 20 07.1956 р. В 1956 р. о. Василь повернувся до Гданська де (у костелі Св. Якова, що біля Римо-католицької Архикатедри в Гданську – Оливі) по сумісництву з парафією в Циганці (Желіхово) до 1968 р. служив парохом греко-католицької громади (детальніше про це розповідь в наступній частині нашого циклу).

З середини 50-тих рр. о. Гриник був головний ініціатор відродження парафій східного обряду в ПНР. З 1967 р. і до смерті о. Гриник був генеральним вікарієм примаса Польщі до справ греко-католиків і залишається в історії як чолова постать української греко-католицької церкви.

Коли в 1956 р. зупинилися репресії проти українців-переселенців в Гданську утворено першу українську громадську організацію Українське громадсько-культурне товариство, яке мало свою садибу на Довгому Ринку (Dlugim Targu), 8/10 (5 кам’яниця від Золотої Брами навпроти Нептуна).

«Кадебісти» двох країн ретельно пильнували єдину легальну організацію українців Польщі – «Українське культурно-громадське товариство» (насамперед його провід), а також редакцію тижневика «Наше слово», яку вважали потенційним центром українського націоналізму. Вражаючою є виняткова увага до дрібниць: деякі заходи узгоджувались на дуже високому, ледь не на міністерському, рівні. Втім, як відомо морок найбільше згущається перед світанком. В гданській корабельні вже проростали перші паростки волі.

З Балтійською оперою в Гданську (Opera Baltycka w Gdansku, aleja Zwyciestwa 15) пов’язний Степан (Стефан) Броніславович Белина-Скупевський (справжнє прізвище Скупевський; псевдоніми — Белин-Скупевський, Belina-Skupiewski, Stefano Bielena; 23 серпня (4 вересня) 1885, Київ – 2 вересня 1962, Гданськ, Польща) український і польський оперний співак (драматичний тенор), вокальний педагог і музичний громадський діяч. У 1928 році він покинув оперну сцену і переїхав до Польщі. Викладав спів у Вищих музичних школах у Варшаві (1938–1939), Лодзі (1945), Катовіцах і в Сопоті (з 1953 року – професор). У 1953 році очолив Балтійську оперу в Гданську.

Але відсапнемо від вражень минулого і проведемо вечір в якійсь затишній гданській кав’ярні з видом на вогні над Мотлавою, і наберемося сил для наступної частини нашої прогулянки (Наступну частину див. тут.)

Джерела:

Конвенц Г. Практика охраны памятников природы. Сокращенный перевод с немецкого. Составитель В.Е.Борейко. Серия: «История охраны природы». Вып. 23. –К.: 200- 88 с.

Mariusz Wjtowicz-Podhorski. Westerplatte 1939. Bitwy i Kampanie 17 – Gdansk. – 2009 – AJ press. – 661 c.

Малаков Д. В. Архітектор Городецький. Архівні розвідки. – К.: Кий. 2013а. – 464 с.

Szandruk P. Sila mestwa / Przeklad Przemyslaw Tomanek. – Warzawa-Krakow. – Mireki. – 2014. – 355 s.

Кузьмін М. І. Белина-Скупевський Степан Броніславович // Мистецтво України. — Т. 1. — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана. — 1995. — С. 175.

Romanowski W. Bandera terrorysta z Galicji. Warszawa: Demart. – 2012. – 222 s.

Також висловлюю подяку гіду по Гданську Є. Червінській.

Науковий співробітник Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця»

Парнікоза І. Ю.