Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.

Чорнокозинці с

2010 р. Чорнокозинці

Дата: 14.09.2010

А ось іншу пам’ятку, яка знаходиться на протилежному, хмельницькому, березі Збруча, пропускати не варто. Не знаю, чи можна переїхати Збруч автівкою. Напевне ні, бо під час нашого травневого візиту дорога від села до містка становила собою місиво, яке, скоріш за все, подолав би лише трактор. Отже, довелося йти до замку в Чорнокозинцях пішки по кісточки в багнюці.

Поселення Чорнокозинці вперше згадується у 1467 році як власність Кам’янецької катедри і укріплене містечко. Проте деякі історики, зокрема Пржездецький, вважають, що замок в Чорнокозинцях був збудований ще за часів князів Коріатовичів у другій половині XIV століття. Поселення лежало на Волоському шляху, татарські набіги були регулярними, то ж потреба у замку тут була завжди. А де ж йому ще з’явитися, як не на високій горі над Збручем, оточеній проваллями?

Про Коріатовичів у Чорнокозинцях згадує і російський етнограф Володимир Даль, що публікувався під псевдо «Казак Луганский». Працюючи у 1831 році у Кам’янці санітарним лікарем, він записав легенду про господаря замку князя «Курятовича» і його сестру, які рятувалися від татар. Легенда розповідає, що після захоплення замку татарами князь втік підземними ходами і заховався у збручанських скелях.

Сестра ж, забравши із собою великі скарби, втекла від татар навісним мостом і врятувалася на протилежному березі Збруча. У глухому лісі вона звела церкву з келіями, де й молилася до кінця своїх днів за брата, що пропав безвісті.

Замок вийшов чи не найменшим на Поділлі: 80 метрів завдовжки, 50 метрів завширшки з півночі, і 65 метрів – з півдня. Південна частина укріплень вважається найстарішою. З південного боку чотирикутний у плані замок замикали дві круглих вежі, з’єднані муром 2 метри завтовшки. Посередині цього муру розташовувалася в’їзна брама. Від тієї частини замку у південно-західному куті збереглися залишки сторожової башти діаметром 17 метрів та стіни товщиною 3,2 – 3,6 метри з фрагментами чотирьох щілеподібних бійниць. Три бійниці збереглися і в оборонній стіні замку.

Принаймні з 1467 року і майже до кінця XVIII століття замок у Чорнокозинцях перебував у розпорядженні кам’янецьких біскупів (єпископів), що влаштували тут свою літню резиденцію. Незважаючи на таке мирне призначення замку, протягом XVI – XVII століть тут часто перебувала польська залога, яка охороняла місцевість від татарських набігів. А набіги були досить частими: у 1502, 1503, 1507, 1511, 1513 роках і найстрашніший – у 1516 році, коли Чорнокозинці разом зі Скалою були спалені дощенту.

У 1519 році польський король Сигізмунд І за клопотанням Кам’янецького біскупа Ваврженця Менджелевського надав Чорнокозинцям право на проведення двох ярмарків. У цій же грамоті було зазначено, що поселення мало такий самий привілей і до руйнування його татарами. У 1538 році замок намагався захопити молдавський господар Петро, але безуспішно. На знак помсти він знищив усі житла поза замковими мурами.

Магдебурзьке право Чорнокозинці отримали у 1588 році від короля Стефана Баторія. У першій половині XVII століття фортецю укріпив єпископ Павло П’ясецький. У 1639 році разом з іншими замками Поділля вона була позначена на шкіцевому плані України французького інженера Гійома Левассера де Боплана. У 1644 році в замку перебував коронний гетьман Стефан Чарнецький, який вважається одним з найвидатніших польських полководців.

У 1674 році замок захопили турки, знищивши всю залогу. Після повернення Поділля Речі Посполитій у 1699 році замок відбудували і розширили у північному напрямку на кошти єпископської Кам’янецької катедри. До північного оборонного муру добудували два двоповерхових палаци з сутеренами і підземними ходами, що утворили прямокутний двір. Палацові стіни були 1,1 – 1,3 метри завтовшки і, на жаль, не збереглися до наших часів. Від єпископської резиденції дійшла лише брама початку XVIII століття, яку за призначенням використовує місцевий мешканець.

Після того, як землі на схід віз Збруча перейшли до Російської імперії, імператриця Катерина ІІ у 1795 році скасувала кам’янецьку катедру, а відтак і відпала потреба у біскупській резиденції. Чорнокозинці відійшли до казни, а невдовзі були подаровані небозі графа Григорія Потьомкіна графині Катерині Літте (у першому шлюбі – Скворонська).

На початку ХІХ століття поселення викупив Тадеуш Сарнецький, після смерті якого у 1850 році маєток перейшов до Голейовських. Наступним власником Чорнокозинців був якійсь росіянин Асвадоров. Відомо, що у поселенні з 31 березня 1877 року діяло народне училище.

Після відродження катедри у Кам’янці біскупи попід руїнами замку нижче по схилу гори збудували новий, класицистичний палац. На жаль, він також не зберігся. На руїни його та інші замкові споруди перетворили обидві світові війни. Сьогодні маємо лише мальовничі руїни на високому березі Збруча, які найбільш ефектно виглядають з боку Збручанського.

Чорнокозинецький замок та одна з його легенд знайшли відображення у збірці розповідей польського прозаїка Хадзкевича «Чорнокозинецький замок», що вийшла 1842 року у Вільно (Вільнюсі). Книжка розповідає, як власник Чорнокозинців Кшиштоф Зборовський сватався до сестри молдавського господаря Богдана Лопушняно (Лупуснано). Але той не лише не дав згоди на одруження, а ще й образив Зборовського, коли той приїздив до нього.

Помста шляхтича була доволі оригінальною: коли Лопушняно їхав свататися до доньки господаря Скали-над-Збручем Адама Тарло, Зборовський захопив його. Посадивши господаря у Чоронокозинецький замок, він морив його голодом, аж поки не отримав викуп у 6 тисяч червоних. Легенда красива, але є не більш, ніж вигадкою: Зборовський ніколи не був власником Чорнокозинців.

Поруч із замком збереглися руїни барокового костелу Св. Юзефа (Йосипа) Обручника, побудованого біскупом Павлом Волуцьким у 1608 році. Фактично, це рештки однієї стіни, у товщі якої ще помітні сходи на хори. Наступний після Волуцького біскуп Ян Прухницький добудував до храму каплицю Благовіщення. Пізніше костел став парафіяльним, йому підпорядковувалася римо-католицька каплиця у Підпилип’ї.

Після звільнення Поділля від турків костел було повторно освячено єпископом Стефаном Рупнєвським, а після польського повстання 1863 року його перетворили на православну церкву.

У селі є кам’яна одноверха церква Успіння Пресвятої Богородиці, збудована у 1867 році. До цього тут був дерев’яний триверхий храм, зведений у 1728 році. Після скасування парафії, у 1822 році його розібрали. До 1877 року нова церква носила назву Миколаївської, а після ремонту її переосвятили на Успенську.

Автор – andy_babubudu

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 270

Модифіковано : 1.07.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.