Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору
Української держави

Богдан Хмельницький

?

Монастир Благовіщення

Монастир Благовіщення

Розмір зображення: 800:426 піксел

Дерев’яна церква Благовіщення 1774 р. (монастир) [Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. – Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996 р., т. 4, с. 88].

Боронява Хустський район

Монастир ЧСВВ і церква Благовіщення пр. богородиці.

Початок XIX ст. (УГКЦ)

У 1716 р. парох Селища і Копашнева Іоан Козак постригся в ченці, прийнявши ім’я Йосип, купив у хустян шматок землі за 40 золотих і побудував невелику дерев’яну церкву, біля якої був пізніше похований, і хижку, в якій жили монахи ще в 1788 р.

Зберігся опис майна монастиря з 5 липня 1749 p., згідно з яким у церкві був дерев’яний престол з точеною гробницею, дерев’яні люстри, хрести, іконостас був невеликий, підлога дощана.

До пам’яток того часу належать книги “Постна Тріод”, видрукувана у Львові в 1746 p., та “Часослов”, що їх за свої кошти купив монах Ісайя. Євангеліє 1875 р. та “Апостол” 1869 р. подаровані з Києво-Печерської лаври.

У 1774 р. збудували нову церкву.

У 1788 р. за розпорядженням австрійського імператора Йосифа II боронявський монастир закрили, майно перейшло до Мукачівського монастиря, а монахи довгий час жили в печерах, у лісі.

У 1785 р. монах Йоаникій Базилович подарував монастирю чудотворну ікону божої матері, що привертало до монастиря все більше людей і приносило щедрі пожертви. За накопичені кошти монахи збудували (можливо, на початку XIX ст.) більшу дерев’яну, вкриту драницями, церкву 21,7 м завдовжки та 9,7 м завширшки. Багато дерева на цю церкву дали жителі села Золотарьова.

Згодом збудували монастирський корпус з вальків на 10 келій довжиною 39 м, шириною 9 м. У 1847 р. монахи почали будувати кам’яну церкву для Бороняви, що стала дочірньою церквою монастиря.

До 1800 р. на церкві були два малі дзвони вагою 25 і 40 кг. У 1803 р. ієромонах Назарей Табакович побудував дерев’яну дзвіницю, що мала в плані 5:5 м і висоту близько 8 м (разом з хрестом), і купив для неї дзвін вагою 200 кг, відлитий 1802 р. З часом дзвіницю збільшили, і вона несла вже 5 дзвонів.

Після закриття монастиря дзвони забрали в інші села, а дерев’яна каркасна дзвіниця почала занепадати.

26 грудня 1990 р. закінчено ремонт церкви і три дзвони зайняли своє місце, але було вирішено будувати нову дзвіницю. Ієромонах о. Богдан Тодавчич освятив місце і вже 6 грудня 1991 р. конструкція була готова, але оздоблювальні роботи тривали і посвятили дзвіницю 14 червня 1992 р.

З 1893 р. в монастирі жили монахи-василіяни. У кінці XIX ст. на підтримку монастиря цісар Франц Йосиф подарував 250 золотих, Міністерство шкільництва – 200, а село Бачкерестур – 68. Марамороський піджупан звільнив селян Бороняви від роботи на пана і скерував працювати в монастир.

З нагоди 177 річниці спорудження монастиря папа Лев XIII декретом від 28 березня 1893 визначив монастирські свята – Благовіщення, Іллі пророка та Воздвижения чесного хреста.

У 1905 р. на свято Успіння посвячено нову муровану каплицю. На відпуст до монастиря приходили десятки тисяч прочан.

На останній відпуст у 1946 р. зібралося близько 50 тисяч людей, а вже наступного року, 22 серпня, згідно з рішенням облвиконкому та санкцією Ради Міністрів СРСР, Боронявський монастир закрили. У рішенні тогочасних органів влади йшлося про переведення монахів Малоберезнянського і Боронявського монастирів у монастир села Імстичева, але повезли їх у Сибір. Ігумен Микола Шепа згадував, як казав йому слідчий: “Підпишіться, що будете служити Російській православній церкві. Якщо ні, то дістанете 25 років тюрми”. На це ігумен відповів, що давав обіт служити Богу, а не росіянам, і пішов на каторгу, як і багато інших греко-католицьких священиків.

Колишній ігумен Павло Голиш був замучений у таборах. Монах Василь Завадяк відбув концтабори з 1949 до 1956 р., а в 1958 р. його знайшли на вулиці вбитим.

У 1948 р. двоє військових опломбували монастир, взявши з нього цінності. У 1949 р. монастир перетворили на дитячий садок. У 1953 р. більш як половину монастиря розібрали. Майно забрав колгосп, а з церкви зробили склад. Але народ постійно приходив на святе місце.

У 1967 р. влада взялася руйнувати церкву, та встигли розвалити лише одну стіну, бо прибігли люди і врятували святиню. Народ відремонтував церкву. Тоді її обгородили сіткою з колючим дротом, щоб ніхто не міг наблизитись до храму.

З падінням тоталітарної системи в 1990 р. церква Благовіщенського монастиря знову була повернута греко-католицькій громаді. Розпочалася велика робота щодо відновлення монастиря. Значну матеріальну допомогу надав о. Степан Січ. Церкву вкрито бляхою, а дерев’яні стіни поштукатурено. Ікони до іконостаса намалювали Мар’ян Багній та Андрій Кідор з Хуста.

8 січня 1991 р. відслужили першу службу, а 8 квітня того ж року Чудотворна ікона повернулася з Хуста в Бороняву. В 1992 р. розібрано стару дерев’яну дзвіницю і збудовано нову, теж дерев’яну, яку в 1999 р. замінено мурованою дзвіницею та каплицею св. пр. Іллі.

У 1994 р. дяк Іван Клованич видав книжечку “Історія боронявського монастиря”.

Недавно сюди прийшли молоді монахи, а старі – ігумен Теодозій Сочка, о. Методій Скраль і о. Мелетій Батіг знайшли вічний спочинок біля рідної обителі. Під керівництвом о. Атанасія Чейпеша починається спорудження житлового корпусу, заплановано збудувати нову велику церкву.

Джерело: Сирохман М. Церкви України: Закарпаття. – Льв.: 2000 р., с. 399 – 401.