Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

Спогади про обставини повернення України в Антарктику

Міліневський Геннадій Петрович

Будемо сподіватись, що значення події повернення України в Антарктику буде справедливо оцінено в майбутньому. Головним в цій події був довгий та важкий процес передачі британської антарктичної станції Фарадей Україні, який завершився 6-го лютого 1996 року, коли над станцією, що отримала в цей день назву “Академік Вернадський”, було піднято український прапор. Для здійснення цієї без сумніву важливої для України події, працювали багато людей, без зацікавленості та уваги яких передача Фарадея не відбулася б.

Без такої людини як Юрій Оскрет, його наполегливості, енергії та впевненості у значимості цієї справи, процес повернення України в Антарктиду затягнувся б на довгі роки.

Після прийняття Незалежності України 24 серпня 1991р. виявилося, що Росія оголосила себе правонаступницею всіх антарктичних станцій колишнього Радянського Союзу. Така ситуація не влаштовувала тих людей, які не бачили свого життя без роботи на білому континенті, але для котрих Антарктида виявиляся “закритою” кордоном між Україною і Росією. Один з таких “непосидющих” – авіаінженер КБ «Завод Антонова» Юрій Оскрет у січні 1992 р. пише відкритого листа Президенту України Леоніду Кравчуку, де подає ідею створення власної української антарктичної станції. Юрій Борисович свого часу випробовував лижі для літаків, що працюють в Антарктиці. Копії свого листа Юрій Борисович Оскрет надсилає академіку Ігорю Юхновському та Голові Комітету з науки та техніки Сергію Рябченку, Президенту Академії Наук України Борису Патону та Голові Географічного Товариства Олександру Мариничу. На ці листи була отримана дійова підтримка у Рябченка та Маринича і останній особисто пише про важливість проблеми Патону.

Добре відомо, що Україна приймала участь в усіх антарктичних експедиціях бувшого СРСР, починаючи з першої. Україна була “кузнею” різноманітного обладнання для антарктичних досліджень та спеціальної транспортної техніки. Достатньо згадати відомі всюдиходи «Харковчанка», флагман радянських анарктичних експедицій «Михайло Сомов», літаки Ан-2 та Ан-12, ці незмінні працьовиті “бджоли” Антарктиди – все це збудовано на українских заводах. Багато відомих українських вчених зробили вагомий внесок в дослідження Антарктики. Тому не втрачати такий потенціал та повернутися в Антарктику – ця ідея природньо з”являлася в головах “саме тих, хто крутить колеса української історії”.

У лютому Юрій Оскрет робить доповідь про Антарктику на засіданні Географічного Товариства, а потім, спільно з Олександром Мариничем, виступає на Раді наук про Землю АНУ під головуванням академіка Віталія Старостенка. У квітні вже Борис Патон звертається до Леоніда Кравчука з листом “Про участь України у вивченні Антарктиди”. Таким чином розгорталося коло ініціативних людей, що пізніше зіграли головні ролі у виставі повернення України до Антарктики.

У березні Юрій Оскрет зустрічається з Петром Гожиком. За місяць до цього Оскрет на одній із вечірок узнає випадково від знайомого про Гожика та його зацікавленість антарктичною проблемою. Колеса історії закрутилися і 3 липня з”являється Розпорядження Президента України Леоніда Кравчука про участь України в дослідженні Антарктики. В ньому пропонувалось МЗС внести пропозиції щодо участі України у Договорі про Антарктиду 1959 року, провести з Росією консультації щодо “передачі під юрисдикцію України визначеної кількості науково-дослідних станцій в Антарктиді”, а Академії Наук розробити “програму досліджень Антарктиди”. У серпні Академією Наук створюється Комісія АНУ по розробці проекту Національної Програми досліджень України в Антарктиці на чолі з Віталієм Старостенком та його заступником, Петром Гожиком. У Комісію ввійшли Олександр Маринич, Юрій Оскрет та ще 13 її членів. А 9-го серпня Верховна Рада ратифікує Договір при Антарктику. Осінньої Венеції в Італії на 17-й Консультативній нараді держав – учасниць Договору про Антарктику Україна отримує статус “країни, що приєдналась”.

На початку 1993 року проводяться переговори з Інститутом Арктики та Антарктики Росії (ААНДІ) у Санкт-Петербурзі з приводу передачі однієї з антарктичних станцій колишнього СРСР Україні. Нажаль МЗС Росії відмовило в передачі посилаючись на “інфраструктуру, що встановилася”. Натомість було запропоновано прийняти одну із станцій на умовах оренди.

Але події розгорталися далі. У червні 1993 р. на Президії АНУ було прийнято рішення про створення Центру Антарктичних Досліджень (ЦАД) при АНУ, який “формалізувався” 26 жовтня на чолі з директором Петром Гожиком та заступником директора Юрієм Оскретом. Було розроблено програму Першої Української експедиції з облаштуванням бази у затоці Прюдс. Залишалося “небагато” – знайти пару мільйонів доларів для відправки експедиції та встановлення тимчасового будинку станції. І от у цей час, восени 1993 року, Велика Британія розповсюдила серед посольств інформацію про намір закрити свою антарктичну станцію Фарадей або передати її одній із «неантарктичних» країн. Посол України у Сполученому Королівстві Сергій Комісаренко зацікавився цією пропозицією і передав її до МЗС, підкреслюючи важливість проблеми.

Звичайно, перед тим як щось брати, треба подивитись що береш. Тому у березні наступного, 1994-го року Юрій Оскрет та Андрій Чебуркін за рахунок коштів, виділених Кабміном, їдуть до Великої Британії в Британську антарктичну службу (БАС) що у Кембриджі для знайомства з організацією антарктичних досліджень. Квитки на поїздку сплачує фірма «Air-Kiev». З Кембріджу Андрій Чебуркін їде на станцію Фарадей для ознайомлення зі станцією на місці, де проводить один тиждень до 4 квітня. Саме під час цього візиту над станцією Фарадей було вперше піднято наш жовто-блакитний прапор на честь українського гостя. Юрій Оскрет на станцію Фарадей не попадає за станом здоров’я але плідно працює тиждень у Кембриджі, зав”язуючи контакти, знайомлячись зі співробітниками БАС та роботою її служб. Під час подорожі в Антарктику Андрій Чебуркін був вражений мальовничими краєвидами Антарктичного півострова, умовами життя та роботи на Фарадеї.

Британські колеги також цікавилися можливостями України та її вчених, щоб знати в які руки вони збираються віддавати станцію. Для такого знайомства у червні в Україну приїжджають керівники БАС: директор Девід Дрюрі, його заступник із забезпечення антарктичних станцій Франк Каррі та представник Форін Офіс Великої Британії Майк Річардсон. Головна мета поїздки – вивчити «антарктичний» науковий потенціал України. Вони відвідують інститути АНУ, Київський університет, Національне космічне агентство, їдуть до Харкова, де також зустрічаються з вченими інститутів АНУ. В результаті поїздки британські гості приходять до рішення, що, судячи з наукового потенціалу України, їй можна сміливо передавати станцію Фарадей.

До процесу передачі станції БАС підійшла з британською розсудливістю та передбачливістю. Та інакше і неможливо, коли мова йде про Антарктику. Легковажний підхід майже завжди тут закінчується “героїчним” здоланням труднощів і рятуванням «героїв».

Так, для успішної передачі станції з точки зору безпеки та якісного продовження наукових программ – дві найголовніші британські умови – в БАС, а потім на станцію Фарадей повинні приїхати на довгий час чотири фахівці ЦАД для докладного вивчення систем забезпечення станції, наукових робіт та апаратури, дизельного господарства та систем зв’язку, передачі даних. До того ж, два з них – дизеліст та радист повинні перезимувати разом з англійською командою щоб мати досвід робіт на станції узимку. Для здійснення програми такої поїздки ЦАДу потрібно знайти близько 20 тисяч доларів. Від’їзд повинен відбутися не пізніше 15 листопада 1994 р. У серпні Юрій Оскрет та автор цих записок Геннадій Міліневський (на той час прийнятий до ЦАД вченим секретарем на громадських засадах) розпочали пошуки коштів для поїздки на Фарадей серед спонсорів. Треба пояснити, що сподіватися на фінансування збоку держави не можна було – станція ж бо британська і запланованих коштів в бюджеті для такої експедиції нема. До речі саме з такими ж труднощами ЦАД стикнувся і під час відправки перших зимівників на Фарадей. Тому розраховувати можна було тільки на спонсорів. До того ж згадаймо, що це йшов 1994-й з його фінансовими проблемами та інфляцією.

Після місячних пошуків та оббивання порогів різних фірм досить серйозні наміри профінансувати поїздку виявила фірма «Слід-траст». В цей же час було зроблено ще один крок до Антарктиди – у вересні при активній підтримці Великої Британії Україна була прийнята до членів SCAR – міжнародного наукового комітету, що координує дослідження в Антарктиці. Україну на 23-й сесії SCAR представляли Віталій Старостенко, Петро Гожик та Юрій Оскрет. Кошти для поїздки частково виділила фірма «Хіала-центр».

Всю дощову осінь 1994-го співробітники Центру проводили багаторазові переговори з фірмою “Слід-траст” по укладенню двостороннього договору про виділення коштів для поїздки четвірки українців на Фарадей. До початку листопада такий договір був укладений та узгоджений. Але грім вдарив серед ясного неба 31-го жовтня. В день запланованого підписання договору, за тиждень до передбачуваного від’їзду до Британії, фірма «Слід-траст» відмовляється від своїх намірів про фінансування поїздки без пояснення причин. У перші два тижні листопаду ще дві приватні фірми, що погоджувалися раніше частково допомогти з фінансами для поїздки, відмовляються від своїх намірів. Поїздка, а з нею і сам процес передачі станції опинився під загрозою зриву.

Ще кілька днів пройшли у безплідних пошуках коштів. Були випробовані всі можливості та зв’язки. Нарешті 18-го листопада у п’ятницю автор цих нотаток, згадавши, що колись тодішній депутат Верховної Ради України Юрій Буздуган працював разом з ним у Київському університеті, звертається до Юрія за допомогою у пошуку коштів. А рахунок вже пішов на години. Буздуган, зрозумівши важливість справи, пропонує зустрітися на Банковій наступного дня у суботу. В цей же день після походу разом з Буздуганом до радників Олександра Мороза для обговорення можливостей рішення проблеми, виникла ідея звернутися за допомогою до Консультативно-Дорадчої Ради (КДР) при Верховній Раді України. Керівники цієї організації Мирон Василик та Зенон Коваль, познайомившись зі справою, погоджуються профінансувати частково поїздку, але в даний момент (на кінець року фонди КДР майже вичерпані) можуть виділити тільки 8000 доларів США. Та за рештою суми вони порадили звернутися до фонду «Відродження», і безпосередньо до Голови фонду Богдана Гаврилишина, який в даний момент в Києві і завтра, в неділю, біля 12-ти годин дня вилітає до Женеви. Буздуган терміново телефонує Гаврилишину та просить про зустріч. Зустріч призначена на 10 годин ранку. У неділю Буздуган та автор зустрічаються з Гаврилишиним у готелі «Національний» та обговорюють проблему, що склалася, і, зрозумівши важливість подій, Гаврилишин обіцяє підтримку.

У понеділок відбувається ще кілька зустрічей з керівниками фонду «Відродження» – Богданом Кравченко та Богданом Будзаном, виконавчим директором фонду «Відродження». Вони згоджуються виділити 12000 доларів США, яких не вистачає для поїздки, під проект «Україна повертається в Антарктиду».

Так, врешті за якихось п”ять днів завдяки підтримці зацікавлених людей вдалося вийти з “фінансової кризи” і продовжити підготовку до передачі станції. Далі, за тиждень був підготовлений проект у фонді «Відродження» та виконані необхідні формальності з КДР по оформленню отримання грошей. Гроші, яких не вистачало на квитки до Лондона та назад, погодилась компенсувати фірма «Air Ukraine International», надавши чотири безкоштовні квитки Київ-Лондон-Київ. Нарешті, 5-го грудня Юрій Оскрет (забезпечення станції), Геннадій Міліневський (наукові програми), Олександр Люшнівський (зв’язок) та Володимир Гергієв (дизельне господарство) вилітають до Лондона та потім через Фолкленди в Антарктиду на Фарадей. За планами Люшнівський та Гергієв повинні залишитися на зимівлю.

З 17 грудня 1994 року українські представники вже працюють разом з британськими зимівниками на ст. Фарадей, знайомлячись з науковим обладнанням та системами життєзабезпечення станції, традиціями та життям британських полярників. Через два місяці Оскрет та Міліневський залишають станцію помандрувавши російським судном “Академік Борис Петров” далі на південь до старої бази китобоїв на острові Стонінгтон і далі до британської антарктичної станції Розера. Через тиждень ми вже поверталися з Антарктиди літаком на Фолклендські острови. Пролітаючи над Антарктичним півостровом можна було спостерігати величезний айсберг довжиною у 150 км та шириною у 50 км, який місяць тому відколовся від льодовика Ларсена та почав мандрувати у морі Уедела. До речі цей айсберг містив стільки ж прісної води, скільки з гирла Дніпра вітикає у Чорне море за сорок років! А через кілька годин червоний літак Британської антарктичної служби“Даш-7” ( “Dash-7”) помахавши крилами над Портом Стенлі привітав його жителів та ковзнув на червонувату землю Фолклендів.

Коли ми поверталися через Фолкленди до Британії, нам пощастило – в ці дні там проводилися дні пам”яті ще одного відомого Британського дослідника Антарктиди – Ернеста Шеклетона. Цю людину, на наше здивування, на Фолклендах цінують вище ніж Роберта Скота. Вперше Шеклетон попав в Антарктику під час першої експедиції Скота, але через рік повернувся назад, вирішивши організувати власну експедицію щоб досягти Південного Полюсу. Він отримав фінансову підтримку від промисловця Вільяма Бердмора і вирушив до Полюсу у 1907 році.

Мало кому відомо, що полярна партія Шеклетона крізь жахливу антарктичну погоду тягнучи за собою власні сани не дійшла до Південного Полюсу всього 170 кілометрів! В цьому місці у Шеклетона вистачило мужності повернути назад, щоб не піддавати загрозі життя мандрівників. І ніхто з членів цієї експедиції не загинув.

Іншу експедицію до Антарктиди Шеклетон організував під час Першої світової війни. Метою експедиції було зробити трансантарктичний перехід. Але, нажаль, ще до висадки на антарктичний континент в морі Уедела, експедиційне судно “Ендуранс” було розчавлене льодом та затонуло. Екіпаж врятувався висадившись на невеликому човні на острів Елефант, де прозимував у хатині, побудованій з уламків судна. А у січні 1916 року Шеклетон з трьома товаришами здійснив героїчний перехід у 1400 кілометрів з острова Елефант на Південну Георгію на цьому відкритому човні довжиною у шість метрів під невеличким парусом та веслами. Потім вони дісталися до Фолклендів і повернулися за своїми чотирма товаришами, які змушені були залишитися на острові Елефант. Врешті всі люди були врятовані. Мабуть саме за це ставлення до людей, за високу відповідальність за їх життя Шеклетона поважають на Фолклендах. Під час урочистої церемонії у місцевому соборі у Порт Стенлі була присутня дочка Шеклетона, яка висловлюючи подяку людям, що прийшли згадати її батька, кожному потиснула руку.

Забігаючи уперед, згадаємо, що антарктичним літом 1996/97 року, через 80 років після знаменитого рейсу Шеклетона, четверо відважних англійців, побудувавши копію його човна, намагалися повторити його шлях. Для безпеки цей човен супроводжувала яхта «Пеладжик» із добре знайомим нам шкипером Скіпом Новаком. І от наприкінці нашої зимівлі на станції «Академік Вернадський» ми довідались, що ця спроба виявилася невдалою – за декілька миль до Південної Георгії ( острова Грітвікен) на маленький човен налетів шторм, човен тричі перевернувся і затонув. «Пеладжику» довелося знімати людей з води. Вже на яхті в одинадцятьох послідовники Шеклетона дісталися до Південної Георгії. Так що подорож Шеклетона була більш щасливою…

А в нашій подорожі додому ми зробили невелику зупинку в Кембриджі, де узгоджували Меморандум про передачу станції та текст Міжурядової Угоди між Україною та Великобританією з цього приводу. У Полярному Інституті Скота домовилися про організацію виставки в Києві про експедицію Роберта Скота та участь у ній українця Антона Омельченка. У зустрічі з англійською публіцисткою Вірою Річ отримали дозвіл на переклад її статті про Антона Омельченка на українську мову.

На початку квітня із-за відсутності фінансування і можливостей ЦАД виплачувати польові та заробітню платню Люшнівський та Гергієв повертаються зі станції Фарадей до Києва. Це було звичайно порушенням умов БАС, яка наполягала на тому, щоб українські полярники прозимували на станції разом з британцями, щоб познайомитися з тим як оперує станція взимку. А наприкінці квітня БАС висуває крайній строк прийняття рішення Україною щодо Фарадея – 30 квітня. ЦАД до того часу не встигає «продавити» МЗС та Кабмін, щоб отримати остаточну офіційну відповідь, але вдається направити до Лондона ноту про «запевнення в намірі України взяти станцію Фарадей». Це дуже важливий крок, оскільки керівники БАС у травні їдуть до Південної Кореї на сесію щодо Антарктичного договору і хотіли б знати про наміри уряду України з цього приводу, оскільки Південна Корея також запропонувала прийняти станцію.

Кінець травня 1995-го – керівники БАС Франк Каррі та Ян Коллінз а також голова відділу Антарктичних територій МЗС Великобританії Майкл Річардсон приїжджають до Києва для остаточних переговорів та підготовки міждержавних документів та Меморандуму про передачу станції. Відбуваються важливі спільні зустрічі в НАМДІТ, Адміністрації Президента, Комісіях Верховної Ради. Документи в основному були узгоджені.

20 липня нарешті відбулася визначна подія – в Лондоні Посол України Сергій Комісаренко підписує Міжурядову Угоду, а директор ЦАД Петро Гожик та директор БАС Барі Хейвуд підписує Меморандум між ЦАД і БАС про передачу антарктичної станції Фарадей Україні не пізніше 31 березня 1996 року. В цей же час готуються документи про перехід ЦАД в НАМДІТ, Програма досліджень України в Антарктиці, Положення про оплату праці зимівників.

У вересні ЦАД розпочав відбір та підготовку команди зимівників 1-ї Української Антарктичної експедиції. Перша група в кількості 6-ти чоловік повинна виїхати до Кембриджа на стажування на науковій апаратурі та устаткуванню життєзабезпечення, а потім для навчання на місці і прийняття станції. Як завжди, основне питання – фінансування поїздки. При звертанні до Кабміну відповідь одна – в цьому році у бюджеті кошти на експедицію не заплановані. Але ж їхати треба у листопаді… І от знову «спурт на коротку дистанцію» по спонсорах. І як минулого разу погоджуються допомогти фонд «Відродження» та фірма «Air Ukraine International», яка знову надає пільгові квитки на політ до Лондона. Все рівно грошей не вистачає для поїздки шістьох на два тижні до Британії та переліт на Фолкленди. Приймається рішення виїжджати п’ятьом зимівникам і двома групами – спочатку радист та два геофізики (для стажування в Кембриджі та Едінбурзі по магнітних вимірюваннях), потім, через тиждень – метеоролог та дизеліст- механік.

Нарешті 8 листопада 1995 року Роман Братчик, Володимир Бахмутов та Генадій Міліневський, а 15 листопада Віктор Ситов та Андрій Сидорівський, вилітають до Лондона, щоб повернутися в Україну тільки через півтора року. Зауважимо, що Ситову довелося повернувся через чотирі місяці із-за підозри до незадовільного стану здоров’я.

20 листопада 1995 р.

У Кембриджі останній день перед відльотом на Фолкленди пройшов у метушні. Очікувалось прибуття високої делегації із Києва. Вранці, під’їхавши до штабквартири Британської антарктичної служби, ми побачили на одному з флагштоків український прапор. Це було приємно. Близько 10 години зателефонував радник Українського Посольства в Лондоні Рональд Франко ( до речі, внук нашого великого українського письменника) та запитав про приїзд делегації. Питання дещо збентежило, оскільки я сам хотів би взнати подробиці – адже сам заступник спікера нашого Парламенту Дьомін збирався заскочити до нас провести в Антарктику. Я повідомив, що прибуття із Києва нашої делегації (поменше рангом) очікується о 14 годині і почнеться з дружнього ланча. Від’їзд автобуса до аеропорту Брайз Нортон (недалеко від Оксфорда) призначений на 17 годину, а відліт літака RAF Tristar на Фолкленди – на 22:55. Франко сказав, що приїде, і він не знає, чи приїде напевне Дьомін, так як у того на цей час призначена зустріч у Британському Парламенті.

До 14 години треба було зробити ще безліч справ. Остаточно упакуватися, відправити листи електронною поштою, переговорити з Аланом Роджером з приводу спільних досліджень та з’їздити у місто купити штамп, в якому можна змінювати дату і назви – на випадок, якщо справжнього поштового штемпеля не буде. Як не дивно, все це вдалося зробити до приїзду делегації. До цього часу був неприємний момент з аналізами одного із наших товаришів. Був потрібний повторний аналіз, і Франк Каррі сам звозив нашого колегу до шпиталю для цього.

О 14:30 приїхав міні-автобус з нашою делегацією, а Рональд Франко приїхав о 14 годині. До нас прибули представники ЦАД, Національного агентства з морських досліджень і технологій , Юрій Оскрет, Олександр Щипцов, Верховної Ради Геннадій Клименко, Писаренко, Олександр Іщенко з метою узгодження передачі станції і проводів полярників (тобто нас) в цей же день на Фарадей. Тут же була перекладачка – дівчина із Москви, що два роки тому вийшла заміж за англійця. Ми зустріли всіх біля автобуса, а Юрій Борисович мене не впізнав, точніше у нього промайнула думка, що я з ними приїхав, і коли я підійшов до нього привітатися, він в першу секунду нічого не міг зрозуміти, чому це я з ним вітаюся. Нас відразу запросили до конференц-залу, де був приготований дружній фуршет з бутербродами та смачним чилійським білим вином. З вітальним словом виступив директор БАС Барі Хейвуд, який сказав, що радий бачити українську делегацію в гостях у БАС, що в БАС прийнято, щоб і черевики директора БАС залишали сліди на снігу Антарктиди, тому він через дві години їде разом з усією експедицією до Брайз Нортон, а так як його валіза ще не зібрана, то він залишає нас під опіку начальника служби забезпечення БАС Франка Каррі. З цими словами Барі пішов.

Далі був цікавий слайд-фільм про Антарктику та роботу Британії в ній. Потім виступив Франк Каррі з коротким вступом про роботу служби забезпечення БАС. Він виділив три основні складові цієї служби: люди, судна, гроші. Саме останнє є предметом постійної турботи БАС. І з цим великі труднощі. Робота БАС зосереджена на двох антарктичних станціях нині – це Розера (Rothera), де йде велике будівництво, і Халлі (Halley), куди також необхідно завозити велику кількість обладнання, оскільки щорічно треба нарощувати висоту опор, на яких стоїть станція – вони поступово занурюються в лід. Проте, як він відзначив, людям набагато приємніше працювати над льодом, а не під льодом, як це відбувалося врешті-решт на чотирьох попередніх станціях Халлі – всі вони пішли під лід. Поступово засипались снігом, який перетворювався в лід, і, крім того, оскільки лід текучий (це рідина), то всі тіла на поверхні поступово в нього занурюються, особливо ті, які мають більш високу температуру.

Ще один предмет турботи БАС – старі станції, які у великій кількості створені Британією під час війни і відразу після війни під час так званої Операції Табарін. Він показав знімок бази Стонінгтон Айленд (я там був минулого астрального літа) і сказав, що згідно з Антарктичним Договором вони повинні вивозити звідти дуже багато сміття. Тому БАС дуже рада передати одну із баз (Фарадей) Україні. Зв’язка прозвучала дуже цікаво, особливо у перекладі, який сприймався як – у нас багато сміття, і ми раді збути одне із цього (сміття) Україні. Однак, підтекст був інший – пов’язаний з попереднім реченням, яке перекладачка не переклала – БАС повинна прибрати всі старі бази, і у випадку з Фарадеєм, її врешті-решт прийшлося б прибирати також, тому вони раді, що таку гарну базу можна передати іншим, а не руйнувати і вивозити.

На питання Щипцова, чому все-таки ця база не влаштовує БАС – Каррі відповів, що головною причиною є труднощі комунікації з цією базою – не завжди до неї можна підійти судном, не завжди можна підійти достатньо близько, щоб заправити її паливом, труднощі з доставкою вантажів на цю станцію. База розміщена на острові в архіпелазі інших островів, тому при несприятливих умовах, особливо при нагонному вітрі з океану, всі проходи до бази забиваються важкопрохідним паковим льодом. Бували випадки, коли судно приходило в район бази і не могло провести вивантаження вантажів. Людей, як правило, висаджували, інколи на інший острів, а звідти вони діставалися по льоду на станцію, а невелика кількість вантажу перевозилась на санях.

Щипцов відповів мовляв навіщо ж нам ці проблеми. На що хтось зауважив, що якщо будувати нову базу, ці ж проблеми виникають, все рівно доведеться витрачати ресурси, щоб вирішити їх. Потім розмова про надсилання нашого судна продовжилася в кімнаті для переговорів. Основне питання природне – коли і як. Тут було задане Щипцовим питання, чи не може Британія цього разу допомогти з судном. Відповідь – «ні». З двох причин: 1) всі судна зайняті згідно з чітким розкладом, 2) БАС хоче бачити, що Україна сама може вирішувати ці проблеми. З’явилося питання про фрахт судна в Чилі. Так, БАС допоможе вияснити інформацію у свого агента в Чилі (Пунта Аренас). Схоже в цьому році наша друга група з забезпеченням прибуде до Чилі на літаку, а звідти на Фарадей чилійським зафрахтованим судном.

Писаренко і Клименко зібрали решту наших хлопців для розмови, що потрібно, які проблеми. А я змушений був вирішувати проблеми медичні – у двох наших хлопців виявилися не дуже добрі аналізи крові. Питання обговорювалося аж до припинення їх участі в експедиції. Слава богу, вдалося умовити медицину, просити прислати остаточні результати аналізів до Стенлі або уже на Фарадей. Корабельний лікар Леслі Томпсон сказала пізніше, що результати будуть уже на Фарадеї. Тому важлива розмова з представниками Верховної Ради та НАМДІТ відбулася без мене і Оскрета. Однак, хлопці не розгубилися і провели її корисно. Принаймні була обіцяна підтримка, і можна тепер звертатися прямо наверх без посередників.

О 16:30 повідомили про завантаження речей в автобус. Наші високі гості виступили з вітальною промовою і прочитали Вітання Президента України учасникам експедиції. Я, як міг, переклав це на англійську, всім була приємна така увага. Потім нам вручили прапор України, щоб підняти його на станції. Після вручення всі сіли в автобус. Уже стемніло, коротке прощання, останні фотографії на пам’ять при спалахах бліців, і уже автобус їде крутими, вузькими вуличками Кембриджа. Водій автобуса вибрав дуже хитрий маршрут – в об’їзд усіх забитих британських доріг – моторвеїв – і в результаті уже через дві з половиною години ми рулили містечком Брайз Нортон до бази Королівських Повітряних Сил ( Royal Air Force MoD).

28 листопада 1995 року перша п’ятірка українців-зимівників прибула на станцію «Фарадей» з Фолклендів на судні Джеймс Кларк Росс. Почалися роботи з «перехвату» наукових досліджень станції. Ми почали потроху втрачати прізвища і ставати Володимиром, Романом, Віктором, Андрієм та Геннадієм.

Вже з 1 січня 1996 р. ми, українські спеціалісти, самостійно проводимо всі роботи на станції як з наукових досліджень, так і з життєзабезпечення. Британці насолоджуються свободою, мандрують і проводять коли необхідно консультації.

Поки ми працювали на станції, упершу половину січня в Києві розгортались бурхливі події навколо доставки ще вісьмох майбутніх зимівників. По-перше, ЦАД має бути перепідпорядкованим з Академії наук до НАМДІТ — Національного агентства з морських досліджень і технологій, тому що АН не є державною установою і не може виступати від імені держави у переговорах з Британією при передачі антарктичної станції. По-друге, немає грошей на відправку ще восьмох майбутніх зимівників. Історія та ж сама — у бюджеті не прописано, і станції немає в України. Пішли розмови про можливу консервацію станції одразу після передачі і вивезення нас британськими суднами. Ми, п’ятірка, що вже була на станції, погоджувались зимувати уп’ятьох… Коротше, з’являлись усі можливі і неможливі пропозиції. Нарешті Президент Л. Д. Кучма виділив свій літак, який мав доставити вісім зимівників в Ушуаю а звідти — туристичним судном у два заходи — чотири та чотири — на станцію.

Першим судном прибули 30 січня 1996 р. Наступного дня був підписаний офіційний документ передачі станції, попередньо впродовж ночі узгоджений з БАС. З британського боку його підписали Дункан Хейг (останній начальник станції «Фарадей»), Стів Лукас, Джон Шенклін, з української — Генадій Міліневський (начальник станції «Академік Вернадський»), В’ячеслав Ганичев і Анатолій Писаренко. Сфотографувались біля українського та британського прапора, і Писаренко з Ганічевим ледве встигли повернутися на судно «Борис Петров» туристичної компанії «Морська експедиція».

3 лютого відбулася остання спільна суботня вечеря разом з британською командою. Кок «Фарадей» Філ Крукес постарався наостаннє, показав себе — приготував вечерю із шести страв. Вечеряли сумно — британцям жаль розлучатися зі станцією, нам жаль розлучатися з друзями — англійці все-таки дуже справжні і розуміючі друзі. Стало відомо, що за британцями військове гідрографічне судно, «Ендуранс» (слово означає «витривалість», «міцність»), прийде 6 лютого вранці. Всі роботи з передачі станції в наші руки підійшли до кінця. Вже всюди працюємо тільки ми, українці. Британці збираються, пакують свої речі і ящики. Друкують останні фотографії і п’ють останнє на станції «Фарадей» пиво. З 7 лютого вже ми будемо пити пиво на станції «Академік Вернадський».

6 лютого, у вівторок, британська команда розписується у щоденнику — остання зимівля на «Фарадей»: Найджел Бленкарн (дизель-механік), Енді Дейт (геофізик), Данкан Хейг (метеоролог і бейз-командер), Філ Крукес (кок), Рорі О’Коннор (лікар), Стів Кусбертсен (менеджер зв’язку), Саймон Хіггінс (електрик) і з ними представники БАС, які жили тут з нами останнього літа — Джонатан Шенклін (метеоролог, «Містер Озон») і Стів Лукас (спеціаліст із забезпечення станції — менеджер з логістики). Відбувся останній спільний фуршет (Last Drink) у барі «Фарадей». Останнє шампанське британської команди. Всі трохи втомилися. Прийшов вранці телекс від Франка Каррі, що нарешті отримано гроші за апаратуру зв’язку, і вона таки залишається на станції. Данкан повідомив мені це вранці о 10 годині. Трохи полегшало на душі. На мій запит, чи може Віктор Ситов поїхати з судном «Брансфілд» у березні, Франк відповів — ні. Прийшлося прийняти рішення, що Вітя Ситов їде сьогодні на «Ендурансі». Данкан це підтримав. Вітя почав терміново збирати речі.

Через несправність гелікоптерів з «Ендуранса» вони з’явилися тільки біля 15-ї години і почали вивозити невелику кількість вантажу і британську команду. Прощання було трохи сумним. О 18:30 до флагштока піднялися Данкан, Дьюдні, Володя Павлик, Андрій Сидоровський, Женя Гур’янов і я. Під клацання затворів фотокамер із сумом Данкан спустив «Юніон Джек» — Британський прапор, і потім я підняв наш жовто-блакитний український. Сталося! 6 лютого 1996 року о 18:45 за місцевим часом Україна стала Антарктичною державою. Результат двох років роботи нервів і здоров’я завершений успішно. Станція «Фарадей» стала українською станцією «Академік Вернадський».

Після цього Данкан і Дьюдні поїхали на човні до хатини Ворді і підняли там той самий Британський прапор. Повернулися, коротке прощання, піднялися в гелікоптер і — «Прощавайте, хлопці!», ми залишились самі. Завтра – 7 лютого 1996 – приїде наша третя четвірка зимівників, і українська команда почне зимувати повним складом, починаючи нову антарктичну українську історію.