Дещо про Антарктиду

Степан Рудницький

Передмова

Представляємо увазі читачів перший відомий наразі текст українською мовою про Антарктику, який належить засновнику української географії Степану Рудницькому і датується 1904 роком.

Степан Рудницький

Відкрита в 1820 р. Антарктика тривалий час залишалася практично невідомою поза країнами, які активно займалися її дослідженням. Водночас наукових експедицій тут до початку ХХ ст. також було так мало, що нововідкритий континент перебував у безроздільному володарюванні шкуродерів та китобоїв. Багата антарктична фауна – пінгвіни, тюлені, кити та морські птахи не знали людини, і тому були абсолютно беззахисні перед нею. Саме назва пінгвін була перенесена на нововідкритих в Антарктиці птахів зі щойно винищених у північній півкулі морфологічно подібних нелітаючих птахів – безкрилих гагарок. Зрозуміло, що Антарктика мала шанс зберегтися тільки в тому випадку, якщо про неї довідалося б більше прогресивних людей свого часу, які могли б вплинути на її подальшу долю. Наприклад, під враженням від полярних відкриттів батько природоохорони в Європі Гуго Конвенц одразу ж написав що нововідкриті полярні території – останні дикі на планеті – мають бути збережені в їх природному вигляді.

Зрозуміло, що до поділеної між двома імперіями України вісті про нові південні території могли дійти ще після повернення експедиції Белінгсгаузена 1819—1821 рр., учасники якої в своїй подальшій кар’єрі були пов’язані з Україною, зокрема уродженець України – Іван Завадовський.

Іван Завадовський

У 1831 р. вийшла у світ праця Беллінсгаузена «Двукратные изыскания в Южном Ледовитом океане и плавание вокруг света в продолжении 1819, 20 и 21 годов, совершенные на шлюпах Восток и Мирном под начальством капитана Беллинсгаузена, командира Шлюпа Востока. Шлюпом Мирным начальствовал лейтенант Лазарев. Изданы по высочайшему повелению / [Ф. Белинсгаузен]. – Санкт-Петербург: тип. И. Глазунова, 1831» (перевидана 1869 року). Крім цього, того ж року за результатами експедиції сам адмірал підготував «Атлас к путешествию капитана Беллинсгаузена в Южном Ледовитом океане и вокруг света в продолжении 1819, 1829 и 1821 годов: Рис. с натуры/П. Михайлов».

Про експедицію Ф. Беллінґсгаузена було відомо українцям, адже про нього згадує у своїй праці Рудницький, як і про Острів Олександра (край Александра) і острів Петра I. Як свідчить текст Рудницького, написаний у Відні, тут можна було почерпнути інформацію і про інші експедиції до Антарктики. Рудницький був добре поінформований про експедиції, які працювали в Антарктиці в кінці ХІХ – поч. ХХ ст., а наведені деталі свідчать, що для підготовки нарису він використовував не газетні публікації, а серйозніші іншомовні повідомлення про експедиції та їх головні результати. Можливо, детальний аналіз тогочасних джерел про дослідження Антарктики дозволив би відкрити джерела, якими користувався автор. Зауважимо, що автор згадує і про експедиції бельгійського судна «Бельгіка», на борту якого працював згодом пов’язаний зі Львовом поляк Генрик Арцтовський. Проте, про самого Г.Арцтовського в тексті Рудницького ми не знайдемо.

Як професійний географ, Рудницький знайомить нас з різницею між Арктикою та Антарктикою, яку він до речі називає загалом не прийнятим на заході словом Антарктида. Тут вживається назва – Antarctica. Проте, саме так – Antarktyda, Антарктида зветься материк в сучасній польській та російській мові. Далі він описує головні острови Субантарктики (вживаючи цікавого терміну – підантарктичні острови – вартого повернення у вживання), зокрема, докладно зупиняючись на островах Кергелен, його природних умовах, фауні та флорі.

Праця Рудницького дає нам приємність перенестися назад у часі і уявити, як сприймали Антарктиду тогочасні люди, базуючись на знаннях, отриманих обмеженою кількістю експедицій. Ніхто з тогочасних людей не мав певності, що відкриті з різних боків великими зусиллями ділянки суші належать до єдиного вкритого кригою материка. Тоді існували погляди, що Антарктичний півострів – це окремий острів (що спростовано лише в 1930-х рр.), а Антрактида являє собою конгломерат спаяних кригою земель.

Згадує в своїй роботі Рудницький і про регіон, в якому наразі діє Українська антарктична станція «Академік Вернадський» – архіпелаг Вільгельма, до якого входять Аргентинські острови зі станцією на острові Галіндез.

Не міг обійти увагою Рудницький і нашумілу в європейській пресі історію про порятунок шведської експедиції О. Норденшельда. Українському читачеві варто нагадати, що корабель, який прийшов на виручку шведській експедиції – корвет «Уругвай» та його командир капітан Ю. Ірізар увічнені в назвах островів архіпелагу Аргентинських островів. Самі ж острови названі так французами, в подяку Аргентині, яка допомогла в порятунку експедиції О. Норденшельда. До речі про французів, Рудницький нотує в своїй праці про першу експедицію Ж.Б. Шарко, як таку, що щойно вирушила до Антарктики.

Кілька слів потрібно сказати тут про самого Рудницького. Талановитий український географ став засновником геоморфології, антропогеографії, фізичної, політичної, соціально-економічної та демографічної географії України та фундатором цілої української географічної школи. Саме завдяки йому світ уперше побачив Україну з усіма її територіальними частинами на географічній карті. Вчений повірив заявам радянської влади і переїхав у підрадянську Україну. В 1933 р. був заарештований органами НКВС СРСР. Звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві він був засуджений до п’яти років позбавлення волі. Покарання відбував на будівництві Біломор-Балтійського каналу. 3 листопада 1937 р. розстріляний у числі т. зв. «соловецького етапу». Місце розстрілу — урочище Сандармох, за півтора десятка кілометрів від робітничого селища Медвежа Гора (карельською мовою — Каргумякі, нині Медвеж’єгорськ, Республіка Карелія).

Пам’ять вченого увічнена не тільки в Україні. На станції «Академік Вернадський» у історичному коридорі розміщено портрет вченого, також запропоновано назвати його ім’ям один із безіменних островів поблизу української станції.

Текст наведено за виданням Степан Рудницький (1877—1937). Історія. Геополітика. Географія (2018 р.). Першоджерелом є праця Рудницький С. Дещо про Антарктиду. – Львів, 1904 р. – ч.12-11 с. (Науково-популярний додаток до журналу Учитель».

Текст місить значну кількість полонізмів та важко зрозумілих сучасному українцю слів, а також топонімів, які Рудницький вперше пробував перекласти на українську. Зважаючи на це, в таких випадках ми додали в дужках коментарі з позначкою ІП.

Зауважимо, що вжиті Рудницьким вперше в українській мові конструкції Нова Георгія в сенсі Південна Георгія (не Джорджія), Полуднево-Шетляндські острови – суч. Південні Шетландські острови дозволяють встановити історично перший механізм перекладу англомовних назв South Georgia, South Shetland Islands, що важливо зараз, в момент формування української антарктичної топоніміки.

Іван Парнікоза

д.б.н., ДУ Національний антарктичний науковий центр МОН України, Національний історико-архітектурний музей «Київська фортеця»

Юрій Шепета

ДУ Національний антарктичний науковий центр МОН України

Дещо про Антарктиду

Полярні краї нашого гльоба (земної кулі – ІП.) до зглядно дуже недавніх ще часів були для цивілізованих народів зовсім незнані. Старинний світ не знав про них прямо нічого і вдоволивсь більш або менш безглуздими байками про краї, що лежать далеко за північ або далеко на полуднє від цивілізаційних центрів. Середні віки збільшили лиш число байок, хоч, пр[иміром], в IX та X віці Нормани відкрили окраїни арктичних областей, Ісландію, Гренландію та Лабрадор. Період великих географічних відкрить при кінці XV та початках XVI віка проминув для полярних країн без безпосереднього впливу.

Посередньо, однак, допомогою відкриття Америки значно до пізнання полярних сторон. Хотячи дістатись до багатих заморських країв іншими дорогами, шукано під північним бігуном (полюсом – ІП.) т. з. північно-західної та північно-східної переправи. Від другої половини XVI віка начинають смілі моряки пускатись на небезпечні північні моря спершу лиш, щоб своїм державам отворити нові дороги для торговлі і багатства, потім, щоб збагатитись на ловлі морських потвор.

В сей спосіб був даний початок до ближчого розслідження північних полярних країн. Велике множество цікавих природописних проблємів, зібраних принагідно моряками, порушило науковий світ і від другої половини XVIII віка починаючи, йде в північний полярний світ множество научних виправ (експедицій – ІП.). Cook, Ross, Parry, Franklin, Mac Clure, Kane, Mac Clintock, Hayes, Hall, Payer, Nordenskiold, Peary щораз то нові тайни видирають заздрісній арктичній природі. При кінці XIX віка Nansen і Cagni, перейшовши 86-ий рівнобіжник (паралель – ІП.), підішли майже під сам північний бігун. Велика була пляма, що ще в половині XIX віка занимала на географічних картах більшість арктичної полоси, дуже змаліла, а хоч ще не цілком щезла, то недовге мабуть єї життя. Величезний розвиток географічної науки і безперестанне заінтересовання у научних кругах власне північним бігуном дають сему найліпшу запоруку.

Але коли досліди арктичних сторін так далеко вже зайшли, находяться досліди антарктичних країв ще в дитинячім віці. Полуднево-полярні краї суть тепер так мало знані, як північно-полярні двіста або й більше літ тому.

Таке занедбання одного бігуна земського в виду другого виглядає на неприродну неконсеквенцію (невідповідність – ІП.) зі сторони географії іменно тому, що оба комплекси полярних країв рівно інтересні, а в нерозсліджених антарктичних просторах отвиралось би ширше поле для географа, чім в північних полярних сторонах, куди тепер, прецінь, навіть спортсмени щоліта на спеціяльних пароходах виїжджають.

Однак те занедбання лиш позірно неприродне. Велика ріжниця в дотеперішнім нашім знанню обох полярних полос полягає на значних природних ріжницях між північною та полудневою полярною полосою, або, як тепер говорять, між Арктидою та Антарктидою.

Головна ріжниця виходить з розположення континентів на земській кулі. На північній півкулі великі континенти Азія, Европа і Північна Америка сягають дуже далеко, бо аж поза 70-ий рівнобіжник на північ і сходяться там дуже близько зі собою. А на тих континентах і то під досить значними географічними ширинами лежать густо заселені культурні краї з найвизначнішими науковими центрами, з котрих раз на раз виходять научні експедиції до близьких арктичних сторін. На південній півкулі не сягають континенти австралійський і африканський навіть до сорокового степеня (градуса – ІП.) полудневої ширини; лиш полуднево-американський виходить дещо поза пятьдесятий. Все те краї від зглядно недавного часу позискані для культури. Північні континенти висилають в арктичне море цілі помости островів, полудневі ж відділені від антарктичних країв величезними просторами океанів, з котрих лишень немногі островці підносять вічно засніжене і зледеніле чоло.

До того, а мабуть і для того, арктичні сторони мають своє питоме населення – арктичні народи, з котрих Ескімоси сягають своїми селитьбами в арктичнім американськім архіпелазі до 820 північної ширини. Антарктида питомих полярних народів ніколи не мала і є дотепер зовсім незаселена.

Але не тілько розложення континентів і випливаючі з него антропо-географічні відносини спинили і спиняють ближче пізнання Антарктиди. Се лиш зверхні причини єї незнання. Головною перешкодою єї прямо страшна, хоч красна природа: єї грізний клімат, єї вічно заковязлі (холодні – ІП.) і замерзлі моря, єї убога фауна та фльора. Они то справили, що коли пересічна границя пізнаних просторів припадає в арктичних краях на 78041` північної широти, то в Антарктиді сходить вона лиш на 66030`.

Мій теперішній артикул має на цілі запізнати читача з головними чертами антарктичної природи і оповісти про научні виправи, підприняти туди в початках нового нашого століття.

Заки, однак, приступлю до моєї властивої задачі, мушу бодай на борзі познакомити читачів з історією відкрить в антарктичних сторонах.

____________________

Старинність лишила середновічним та нововічним географам байку про велику сушу, що поклалась широким поясом на південь від рівника (екватора – ІП.) довкола Землі. Відкриття в початках нових віків відділили, щоправда, Азію, Африку та нововідкриту Америку від отсеї Terra australis incognita, але она сама ще в XVIII віці не хотіла счезнути з карти та гльобів.

Кождий далеко на полудні відкритий остров вважавсь тодішними географами за оден з рогів загадочного полудневого континенту, де, як звісно, приміщував Гулівер своїх велитів та Ліліпутів, а інші байкарі ще дивніші породи. В XVIII століттю відкрито до часів Cook`а кілька таких островів: Bonnet`a, Нову Георгію, Crozer`a, Kerguelen`a і т. д.

Джеймс Кук

Тим байкам про великий полудневий континент, котрим навіть дуже визначні географи вірили, положив раз навсегда конець Джемс Кук (James Cook), славний англійський моряк. В літах 1769-1775 оплив він довкола Землю між 550 та 600 ширини і, посунувшись на полуднє аж поза 70-ий степень, доказав, що казочний континент не істнує. Густі і великі криги та грізна ледова стіна від полудня вдержали єто плавбу та викликали у Кука гадку, що ніхто ніколи не поважиться дальше посунутись, як він.

І дійсно – через сорок літ не чути про ніяку виправу в ті сторони. Доперва в 1819 році відкрив Smith новошетляндські острови, багаті тюленями, а 1819-1820 відкрив Bellingshausen т. з. край Александра прямо на полуднє від полудневого рога Америки. Англійські та американськи китолови направились також в ті сторони і відкрили невдовзі полуднево-оркнейські острови, а оден з них Weddell доплив 1823 р. до 74015` полуневої ширини.

Сим китоловам маєм до завдячувати відкриття многих інших менших островів та т. з. країв Enderby і Graham`а (Антрактичного півострова – ІП.).

При кінці трийцятих років XIX століття поплили в антарктичний океан також три перші научні виправи. За почином великих учених: географа Гумбольдта і математика Гуасса поїхали они, щоб відкрити полудневий магнетний бугін, або бодай означити в можливо найбільшій скількости точок магнетну деклінацію, так важну для мореплавства. Французька експедиція під проводом Dumont d`Urville`a відкрила 1838 і 1839 кілька островів і частину краю Wilkes`a, котрого більшість відкрив в літах 1839-1841 Welkes, провідник американської експедиції. Найбільші, однак, результати осягнула англійська експедиція з James`ом Clarke Ross`ом на чолі. В літах 1840-1843 відкрив він прямо на полуднє від Нової Зеландії значний шмат суші і наблизивсь дуже значно до полудневого магнетного бігуна. Пливучи далі на полуднє вздовж нововідкритої суші, названої ним Victoria Land, відкрив Ross під 7804` ширини два вулькани: з них вищий Erebus, до 3800 m високий, зівав огнем і димом, нижчий Terror вдававсь вигаслим. 1842 р. доплив Ross до 7809`3`` полудневої географічної ширини (при західній довжині від Грінвіч 161027`).

По тім світлім періоді антарктичних дослідів, що зазначивсь трема згаданими виправами, слідував знов 50-літний застій. Лиш принагідно гостили в антарктичних ледах научні експедиції, що мали посторонні цілі, та відважні китолови. Відкрито пару нових островів і означено картографічно многі части дотепер відкритих берегів. Доперва в 1894 р. маєм до занотовання важнішу виправу норвезького ученого Borchgrevingk`a в край Вікторії. Она зазначує початок нової ери антарктичних дослідів, котра починаєсь в кінцевих роках XIX століття. Від сего часу через кілька вже літ ведуться досліди Антарктиди без впину з дивним жартом і жертволюбивостю.

Заки приступлю до обговорювання виправ, що складаються на нову еру антарктичних дослідів, представлю коротко природу країв, де лежить поле діяльности тих виправ.

______________________

Що властиво належить зачислити до Антарктиди? Відповідь на се питання не є легка. Чи маєм тут до діла з яким більшим континентом, що окружає полудневий бігун, чи є більшим числом островів сполученим вічною зимою в одну кригу леду, не знає дотепер наука і мабуть ще довго не буде знати.

Географи зачислюють звичайно до антарктичних країв 1) властиву Антарктиду, себто краї Вількеса, Вікторії, Грагама і Александра та близькі їм острови, що лежать головно внутр полудневого бігунового кола (наразі ця територія зветься власне Антарктикою – ІП.) 2) групи островів, що вінцем окружили в більшій чи дальшій віддалі се бігунове коло звні та мають полярний клімат. Се т. з. підантарктичні острови (Наразі вони звуться Субантарктикою – ІП.). Від них і начнем опис Антарктиди.

На полудневім Індійскім океані, якби на порозі полярного полудневого світа, поклалась група островів Кергелєна (Kerguelen). Туда і вступали майже всі антарктичні експедиції. Подорожникові, їдучому з теплішого підсоння, показуєсь ту вперве сумна антарктична природа. Всі острови сеї групи (до 130) суть вульканічного походження, чорними базальтовими скалами підносяться стрімкі береги з вічно розбурханого, Чорного моря (тут мається на увазі темний колір води, а не власне Чорне море – ІП.). Они пороздирані численними фйордами на множество півостровів та рогів – тому і добрих пристаней тут багато. Внутро островів ще сумніше як береги – скалисті чорні плоскі, мов стіл, верхи, засипані скельним румовищем, міняються в краєвиді з острими шпицями та стіжками. Головний острів, що підноситься до 1865 m висоти, ві всіх вищих частях покритий вічним снігом та ледом. Ледівці (льодовики – ІП.) спускаються аж до позему (рівня – ІП.) моря і то в тій самій географічній ширині, що Галичина (Острови Кергелен лежить між 481/20 та 493/40 пол. ш. та між 68042` та 70035` всх. дов.). Через цілий рік планує ту майже одностайна температура і погода, відповідаюча температурі та погоді у нас в марті. Ріжниця між зимою та літом тут майже нема, бо середна температура зими виносить 20С, літа лиш 6-40С. Небо правильно захмарене, бурі і оркани що пару день розгойдують море і засипують острови дощем, грядом і снігом. В тихших порах панують тут славні антарктичні мраки, дуже небезпечні для моряків. Не дивниця, що дерев на островах Кергелєна зовсім нема. Всіх явноцвітних ростин (покритонасінних рослин – ІП.) є лиш 26 родів – пару корчів (чагарників – ІП.) – впрочім зілля і трави. Все те ховаєсь від вітру на захищені нижчі склони гір і горбків. Лиш мохи та обрісники находять тут вигідні услов’я побуту, але і ті не заходять високо; вищі части островів не мають жадної рістні. Звириний світ на суші є тому дуже убогий – одиноких ссавців, т. є. миші та крілики, привезли тут люди.

Зате моренна фльора і фавна тут, як і взагалі в Антарктиді, досить багата. З ростин заслуговують на увагу численні морські гліни (водорості – ІП.), між котрими многі танги (ленти таломів – ІП.) доходять до 60 m довжини. Ріжні роди китів заселюють окружаюче море, а ще численніші тюлені оживляють сумні береги островів. На увагу заслугують між ними т. зв. морські слони до 5 m довгі та т. зв. морські лєопарди. А найбільше вже життя вводить в сумний антарктичний краєвид морока пташня, котра в великанських скількостях замешкує ті сторони, находячи обильну поживу в великім багатстві морських риб. На набережних скалах сидять поважно довгими і правильними рядами пінгвіни. Здалека виглядають они, як ряди людей в білих сорочках та чорних гуньках. Цілі хмари ріжного рода мев (мартинів – ІП.), качок, корморанів (бакланів – ІП.) і інших морських птахів літають коло скель і наповняють воздух диким криком. Водяться тут і альбатроси.

Острови Кергелєна, як і всі інші антарктичні землі, не заселені, хоч дуже часто заглядають туди ріжні мореплавці. На схід від землі Кергелєна лежать на Індійскім океані острови Крозета (46020` пол. шир. 501/20-521/20 всх. дов.) і князя Едварда (470 пол. шир. 380 всх. дов.), вульканічні, скалисті, сповиті вічною мракою і замешкані лиш морським птаством і тюленнями.

На Атлянтійськім вже океані лежить друга більша група субантарктичних островів. До неї належать від сходу на захід остров Бувета, вічно замрачений і засніжений вулькан (54026` пол. шир., 3024` всх. дов.), група островів Sandwich (Південні Сандвичеві острови – ІП.), також вульканічна і вкрита ледівцями (260-290 зах. дов. 560-590 пол. шир.), та великий остров Полуднева Георгія (Південна Георгія – ІП.) (53057`-54057` пол. шир. 360-380 дов.). Сей остров становить остілько виїмок поміж своїми сусідами, що не є вульканічний. Єго ядро – се фалдові (складчасті – ІП.) гори, зложені головно з кристалічних лупаків (гірських порід – ІП.). Всі вищі місця вкриті ледівцями, що спускаються аж до позему моря. Клімат океанічний дивує своєю одностайностю ві всіх порах року. Середня температура весни в +1,10, літа +4,550, осени +1,260, зими -1,340С. Цілий рік, проте, панує ту одностайно холодна і вохка (волога – ІП.) погода. Так само одностайно є дуже низький тиск воздуха; у нас є такий тиск лиш під час сильних бурей і дощів. Тому і на Новій Георгії (Південній Георгії – ІП.) майже все бурливо і вітрено, а воздушні опади дуже сильні. Рістня ще бідніша, як на землі Кергелєна, обнимає майже лиш трави і мохи. В звіриннім світі грають визначну ролю комахи, що находяться ту в зглядно дуже значнім числі. Німецькій полярній станції далися мухи тутешні добре взнаки.

Всі ті субантарктичні землі, хоч і як скупо природою обдаровані, суть ще дуже багаті в порівнянню до властивої Антарктиди. Єї природа ще бідніша і страшна ледова та сніжна пустара залягає єї цілу.

Якби перехід до Антарктиди творять групи островів Новооркнейських (Південних Оркнейських островів – ІП.), що лежать на полудневий захід від Нової Георгії (601/2-610 пол. шир., 440-461/20 зах. дов.). Стрімкими та скалистими берегами опадають ті острови до моря. Ціле їх внутро покрите вічним ледом, що довгими язиками спускаєсь аж до моря. Високі, мабуть, з кристалічних лупаків зложені гори сягають до висоти 1300 m.

Ше далі на полудневий захід лежать Полуднево-Шетляндські острови (Південні Шетландські острови – ІП.), також скалисті на берегах, гористі та вічно вкриті снігом та ледом. Декотрі з тих островів суть вульканічні. Досить широкий пролив ділить ті острови від краю Грагама (Антарктичного півострова – ІП.) і злученого з ним краю Людвика Филипа. Сі землі, що значними горами підносяться вище 2100 m н. п. м., суть зовсім не знані, бо вкриває їх цілковито одна обволока снігу і леду. Прибережні острови положені на схід від тих земель, суть сильно вульканічні. Названо їх тюленіми островами. Вульканічна діяльність є місцями так сильна, що від підземного тепла топиться сніг та виступають чорні базальтові скали.

Край Грагама сягає менше-більше до 680 полудневої ширини і продовжуєсь, мабуть, краєм Александра (острів Олександра І – ІП.), високим та вічно білим аж до 700. На захід від сеї групи земель лежать острови цісаря Вільгельма (Архіпелаг Вільгельма, в якому розташовуються Аргентинські острови, на яких знаходиться УАС «Академік Вернадський» – ІП.), Biscoe (Острови Біско на південь від Архіпелаг Вільгельма – ІП.) і Петра I.

Другий комплекс в Антарктиді становить край Вікторії (Земля Вікторії в Західній Антарктиці – ІП.), що лежить прямо на полуднє від Нової Зеландії. Єго північний конець є Cap North (70031` пол. шир., 165028` всх. дов.). Від сего рога йде обледенілий берег на полудневий схід аж до рога Adarc (мис Адар – ІП.), високої на 1120 m. Базальтової скали, та звертаєсь звідси на полуднє. Вздовж побережжя тягнуться гори Адміраліції з високим стогом Mount Sabine (3000 m). Цілий край вкритий середземним ледом, котрий прямовісними стінами опадає в море. Щохвиля відділяються від сего великанського ледового муру величні ледові гори, щоби пізніше за морськими струями та вітрами явитись на Тихім океані. При побережжю находиться кілька вульканічних та їганом (попелом – ІП) вкритих островців. Чим дальше на полуднє, сніжні гори вздовж побережжя стають щораз вищі і доходять в Mount Melbourne до висоти 4500 m. Побережжя звертаєсь поза 770 полудневої ширини на всхід і ту лежать два великі вулькани Erebus (3800 m, в 1841 р. чинний) і Terror. Далі на схід заступила Ross’ові, відкрителеві сих земель, дорогу одностайна на 50 m висока ледова стіна.

Третій більший комплєкс антарктичних земель є край Wilkes’а. На вступі до него лежать в сусідстві краю Вікторії вульканічні острови Balleny з вульканом Mount Fremont, до 3600 m високим. На захід від сих островів тягнесь вдовж полудневого полярного кола т. з. край Wilkes’а. Є се, властиво, ряд точок, в котрих Wilkes бачив сушу, на 2800 km довгий. Всюди опадав середземний лід стіною на 30-40 m високою. Лиш в однім місці мож було сконстатувати, що сей край складаєсь з кристалічних лупаків.

На полуднє від Африки лежать вкінці острови: Kemp’а і Enderby’ого, про котрі майже нічого не знаєм.

Про клімат властивої Антарктиди наука до найновішої періоди антарктичних дослідів вже тому майже нічого не знала, бо ніхто доселі не перезимовував в тих сторонах, отже, бракувало потрібних обсервацій. Так само ані одної ростини не знано поза полудневим бігуновим колом (тут існує два види судинних рослин, мохоподібні та лишайники – ІП.), а з фавни (фауни – ІП.) знала наука лиш про безліч морських птахів, про тюленів та китів. Одна лиш проява антарктичного клімату була здавна ближче знана, а іменно ледові гори (айсберги – ІП.). Вони в значній мірі походять з середземних (внутрішньоконтинентальних – ІП.) ледівців, що посуваючись в море тратять свої кінці, котрі, відорвавшись під впливом морських филь (хвиль – ІП.) від головної маси, стають пливучими ледовими горами. Вони мають звичайно вид великанських тафель [кахель], до 70 km довгих та широких і до 500 m грубих, так що понад води вистачає до 60 m висока стіна леду. Морскі струї та вітри несуть ті гори далеко на північ, де они від вищої температури топляться. На полудневім Атлянтійскім океані можна ті гори леду подибати вже під 400 пол. ширини.

___________________

З сего короткого представлення географії Антарктиди легко заключити, що сума наших відомостей про ню була до кінця XIX віка дуже мала. Тому-то безліч ріжних проблємів полишилось новим відкрителям, котрих виправи власне задумую описати. Передовсім мали они сконстатувати, чи маєм під південним бугіном до діла з більшою сушею, чи з більшою скількостю островів, дальше розслідити всесторонньо тутешні моря і їх леди, клімат властивої Антарктиди і єї цікаві магнетні явища, а вкінці геольогічні та біольогічні відносини. На кождім кроці треба ту було робити пильні досліди, щоби заповнити всякі прогалини ріжних наук.

Ряд найновіших наукових виправ отвирає експедиція Норвежця Borchgrevink’а. Ще в 1895 р. і 1896 р. їздив він в Антарктиду яко матрос з норвезькими китоловами та зібрав важні географічні дані іменно до клімату тих сторін. Ся виправа замітна тим, що відкрито тоді першу ростину властивої Антарктиди – рід обрісника (лишайника – ІП.).

На більші розміри обчислив Borchgrevink свою другу експедицію. За гроші англійського книгаря Newnes’а вистачено корабель Southern Gross (Полудневий Хрест), збудований подібно як «Fram» Нанзена. Провід (керівництво – ІП.) корабля обняв Енсен, научний провід Borchgrevink. Головна ціль виправи була полудневий магнетний бігун. 20 серпня 1898 р. виплив корабель з Льондону прямуючи до рога Адаре в краю Вікторії. Там заложено табор, корабель відплив до Австралії, а B[orchgrevink] оставсь з кількома товаришами і привезеними сибірськими псами, щоби дістатись на санях до магнетного бігуна. Однак край Вікторії показавсь вів нутрі страшним хаосом гір, над 4000 m високих і вкритих вічним ледом. Кілька разів пробував Borchgrevink дійти до цілі, але мимо всіх старань не удалось продерти крізь страшну ледову пустару (пустелю – ІП.). Другою великою перепоною більших екскурзій був страшний вітер, що часто доходив до 40 m скорости на секунду. За те пороблено значні збірки геольогічні та зоольогічні, обсервації магнетні і першу цілорічну серію обсервацій метеорольогічні, обсервації магнетні і першу цілорічну серію обсервацій метеорольогічних в тих сторонах.

По річній неприсутности вернув корабель експедиції і на єго палубі поплив B[orchgrevink] на полуднє і висівши знов з корабля дішов на суші до 78060` пол. ширини. Доперва по 50 літах удалось, отже, посунутись дальше на полуднє, чим Ross.

Друга важна антарктична експедиція бельгійська під проводом De Gerlache’а і з поважним науковим штабом виплила на кораблі «Belgica» ще вчасніше, бо 14 січня 1898 р., і то вже з Staten Irland (остров, що належить до архіпелягу Огняної Землі). Плавба направилась до полудневих Шетляндів, а потім до берегів земель Грагама і Александра. Довершено кількох сондавань і відкрито кілька прибережних островів та проливів. Коли, однак, Belgica в’їхала на заході від краю Александра між леди, замкнули они єї на цілий рік. Від 10 марта 1898 р. до 14 марта 1899 р. лежала «Belgica» примерзла між кригами, подібно як свого часу корабель Нанзена на півночі, але рухи ледів були невеликі. Мимо того могла експедиція доказати, що кілька островів, зазначуваних дотепер на картах, зовсім не істнує. Стан леду і вічні бурі не позволяли на екскурзії, тому праці експедиції ограничились головно на обсерваціях метеорольогічних та магнетних, що мають велику вагу, бо суть цілорічні і роблені майже на однім місці. Леди пересували корабель лиш між 700 та 70036` пол. шир. та між 850 та 1030 зах. дов., і то головно в дослідних днях неволі. Стан здоровля експедиції був доволі добрий, тюлені та пінгвіни заосмотрювали єї в свіже м’ясо і тим робом не допускали до цинія. Але страшна полярна ніч, що тревала там більше як два місяці (17 мая – 21 липня), викликала у многих хороби серця, а поручник Dunco (Еміль Данко – ІП.) впав жертвою клімату. Ще в марті 1899 р. вернула Belgica до Chile.

Метеорольогічні обсервації бельгійської виправи позволили перший раз пізнати клімат Антарктиди, єго головні ціхи (риси – ІП.) є: 1) крайня океанічність, 2) незвичайно низький тиск воздуха, 3) часті вітри та бурі. Середня температура року вийшли на 9,60, середня температура зими винесла – 16,80, а літа лиш – 1,50. В літі температура впала раз навіть на – 14,50, найнижчу температуру взагалі – 43,10 обсервовано 8 вересня 1898 р. Так низька температура літа вказувала б на дійсне істновання під полудневим бігуном більшої суші і абсолютного бігуна зимна на нашій землі. На се вказує також вплив вітрів на погоду. При північних вітрах, що приходили з океану, було хмарно, мрачно, сніжно, але зглядно тепло, зате полудневі вітри приносили все погоду і зимно.

З сих перших цілорічних обсервацій легко собі представити кліматичний характер Антарктиди. Клімат полудневих полярних країв мав многі спільні ціхи з загально знаним кліматом арктичних країв, однак також много значних ріжниць. Передовсім ані підчас бельгійської, ані під час пізніших виправ не сконстатовано таких степенів зимна, як на північній півкулі, бо найнижча температура дійшла лиш до – 430, під час коли в арктичних краях minima переходять 600 і то під меншою шириною. Зате літо єще холодніше, як арктичне, так що властиво в нашім поняттю літа там нема. Велика одностайність температури, вічна вогкість воздуха, хмарне небо, майже безперестанні бурі і опади дають разом клімат для людей дуже неприємний. Коли ж ще кількомісячна ніч опуститься на сумні ледові пустари, опановує всякого хочби і як енергічного чоловіка велика нервозність і мелянхолія. Полудневе, полярне сяйво є нерівно слабше як арктичне і не так красне.

Всіх результатів виправ Borchgrevink’а і бельгійскої, хоч і як для науки важних, наводити тут годі, досить, що вони зробили в кругах географічних велике вражіння і впровадили – що так скажу – антарктичні досліди в моду. У всіх більших мореплавних народів зараз проявилась тьма проектів нових виправ, так що в 1901 р. три більші виправи рушили на полудневі моря: німецька, англійська і шведська, за котрими невдовзі послідувати мала шкотська (шотландська – ІП.).

Плян німецкої експедиції був дуже широкий і добре обдуманий. Сама експедиція під проводом славного дослідника гренляндських ледів Дригальского їхала кораблем «Gauss», під час коли інші кораблі мали заложити станцію зі значними припасами на островах Кергелєна. Там виставлено також метеорольогічно-магнетну обсерваторію, щоб порівнювати тамошні обсервації з обсерваціями виправи. В серпні 1901 р. виплив Дригальский на море, але доперва в січні 1902 р. добивсь до землі Кергелєна. Заки поновлено ладунок корабля, минув січень і для вільної плавби лишились тільки лютий і март. Але вже 14 лютого вїхав «Gauss» між леди, а 22 лютого примерз цілковито між кригами під 661/20 пол. шир. і 900 всх. дов. Цілий майже рік годі було визволитись з ледових обіймів, так що доперва 8 цвітня (квітня – ІП.) 1903 р. удалося виїхати з ледових регіонів. В тім часі робила осада (команда – ІП.) 7 більших екскурзій на санях.

Переконанося, що Terminations Island Wilke’а не істнує, натомість відкрито під 670 сушу, названу краєм Вільгельма II, котрої природу ближче розсліджено. На наукових обсерваціях цілорічних і полягає ціле значіння виправи, бо далеко в Антарктиду не могла она запуститися.

Натомість англійська виправа могла похвалитись значними ширинами, котрі осягнула. За підставу операційну вибрав собі єї провідник Scott Нову Зеландію, звідки і виплив 20 грудня 1901 р. на кораблі «Discovery». Вже 9 січня 1902 р. побачено ріг Адаре і плавано далі на полуднє здовж берегів краю Вікторії і великої ледової стіни, що то заступила Росові дальшу дорогу. Місце для зимівки вибрано в заливі Mc Murdo у стіп гори Еребус і звідтам підпринимано численні (17) виправи на санях. Під проводом Scott’а добилась одна така виправа до 82017` пол. ширини, майже о 31/20 дальше, як Borchgrevink і Ross. Через зиму роблено, як звичайно, ріжні обсервації. Помічна експедиція, вислана з Льондону на корабли Morning, найшла в січні 1908 р. експедицію в дуже добрім стані, однак Scott, відославши до вітчини лиш хорих та нездібних, постановив зістати в тих сторонах ще цілий рік. Зимівка виправи була під 77050` пол. шир. 166042` всх. дов. І виказувала в зимі до – 510С зимна. Згадані вище екскурзії показали, що вулькани Erebus і Terror лежать на острові, а не на властивій землі Вікторії. Она тягнесь далеко на полуднє, щонайменше по 88030`, і є вкрита горами до 4300 m високими. Береги землі Вікторії не завертають під 770 на схід, лиш тягнуться прямо на полуднє; на всході показалась нова суша: земля короля Едварда VII, а в перерві між ними висунувсь лід далеко в море великанською барієрою, котру видів Ross. Під час другої зимівки підприняв Scott знову цілий ряд екскурзій по леді вглубину краю Вікторії, котра всередині показалась досить плоскою височиною до 2700 m високою. Експедиції до великої барієри показали, що лід, складаючий єї, не є середземним, та плаває по морі. І так, пр[иміром], найдено, ще оден зі складів поживи, наложений попередньої зими під 800 пол. шир., пересунувсь о ¼ англ. милі на північ.

Коли марті 1904 р. приплили на поміч кораблі, мусіли аж динамітом розсаджувати леди, щоб добитись до зимівки «Discovery». Визволившись з леду, поплив Scott на захід аж до 156-го полуденника (меридіана – ІП.) (і сконстатував, що звязі між землею Вікторії та Wilkes’а нема. Тепер (май 1904) Scott опливає, мабуть, окраїни антарктичних ледів на Тихім океані, щоби розмірити докладно океанічні глубини тих сторін.

Шведська виправа під проводом O. Nordenskiold’а виплила 20 грудня 1901 р. з Buenos Aires на кораблі «Antarctic» і, задержавшись при Staten Island, де аргентинський уряд виставив магнетну обсерваторію, котра мала підпирати своїми обсерваціями обсервації трох антарктичних виправ, направилась до краю Грагама. По дорозі розсліджувано полудневі шетляндські острови і роблено океанографічні досліди. Стацію заложено в заливі адміральскім на землі Грагама. Ту лишивсь Nordenskiold з пятьма товаришами, а корабель по неудачній пробі посунутись на полуднє відіхав до Огняної Землі. В падолисті (листопаді – ІП.) 1902 р. виплив «Antarctic» на місці зимівки, але коли до кінця літа, т. є. до марта не вернув, занепокоєнось в Швеції і постановлено вислати корабель на ратунок. Рівночасно постановив туди виправитись француз Charcot. Але заки европейскі кораблі явились на полудневих морях, постановила аргентинська республіка дати загроженій шведській експедиції скору поміч. Капітан Irizar на канонерці «Uruguay» сміло поплив в падолисті 1903 р. на полуднє і застав експедицію в дуже сумнім стані (на честь допомоги Аргентини названо Аргентинські острови, а корвету «Уругвай» – один з островів цього архіпелагу – ІП.).

Під час зими 1902 р. працював Nordenskiold з товаришами на стації і зібрав значні наукові матеріяли, але коли в літі 1902/3 корабель не приходив, треба було приготовлятись до другої зимівки. Завдяки тюленям і пінгвінам пройшла і та друга зимівка щасливо. Капітанові Larsen’ові (саме ця людина відповідальна за початок безжального китобійного промислу в Антарктиці – ІП.), командантові «Antarctica», зовсім не повелось добитись до зимівки Nordenskiolda. Часть єго залоги пішли сушею вдовж берегів землі Людвика Филипа, щоб дійти до зимівки, але, не добившись туди, мусіла сама осібно зазимувати. «Antarctic» пробував туди добитись на воді, але 12 лютого 1903 р. ледові гори розтріскали корабель. Капітан Larsen з залогою вирятувавсь щасливо, але мусів знов осібно зазимувати, так що шведська експедиція перезимувала другу зиму в трех відділах. Навесні зачато знов збирати яйця пінгвінів і бити тюлені на третю зимівку і при тім заняттю застав Шведів аргентинський корабель. Всі три відділи тепер познаходились і з багатими научними зборами вернули до Европи.

Корвет «Уругвай» у Буенос-Айресі

Четверта з вище згаданих виправ антарктичних, шкотська під проводом Bruce’а, ані не мала таких пригод, як шведська, ані таких результатів, як англійська. Она виплила в січні 1903 р. з Фалькляндських островів (Фолклендські або Мальвінські острови – ІП.) і старалася на всході від краю Грагама продертись на полуднє. Але вже під 700 пол. шир. вдержали єї леди так, що мусіла перезимувати на Новооркнейських островах. Проте і результати научні не були великі. Висондовано (виміряно – ІП) лиш в сусіднім морі значні (до 5000 m) глубини і сконстатовано, що в Атлянтійський оекан далеко на північ вибігає клином дуже зимний клімат. Під шириною 610 мусів корабель сидіти в леді 8 місяців і то на островах, далеких від всякої іншої суші. Шкотська експедиція єще не скінчилась. Корабель вернув, вправді, в грудні 1903 р. до Аргентини, але на місці зимівки лишилось кількох учених на другу зиму. При початку тамошнього літа т. з. в грудні 1904 р. мав там поплисти експедиційний корабель і тоді вже звідтам продиратись можливо найдальше на полуднє.

Крім шкотської виправи працює тепер на антарктичних морях виправа француза Charcot’а. В січні 1904 р. виплив він з Огняної Землі, щоби здовж західного берега краю Грагама посунутись можливо найдальше на полуднє, там зазимувати і в початках 1905 р. поплисти дальше вглубину Антарктиди. Nordenskiold вистачув тепер (май 1904) нову шведську антарктичну виправу, а в Німеччині роблять забіги, щоби корабель «Gauss» вислати з новою експедицією до полудневого бігуна.

Жан-Батист Шарко

З представленого стану виходить, що досліди над Антарктидою вступили віднедавна на дорогу нового розвитку. Вистарчить заглянути до котрої-небудь з сучасних географічних часописей, щоби наглядно переконатись, як живо інтересуються тепер географи Антарктидою. Посторонній здвигне раменами і буде дивуватися, чому тільки тратити і ризикувати для неужиточних ледових пустар. Але для науки сі пустари є, власне, дуже важною цариною дослідів, бо географія і всі інші природні науки очікують від антарктичних виправ заповнення великих прогалин, котрі дотепер їх розвій спиняють, а походять з сего, що полярні краї, а іменно полудневі, є що дуже мало розсліджені.

Відень, в маю 1904.

Подав Др. Стефан Рудницький

КОМЕНТАРІ:

I Terra australis incognita – невідома південна земля.