2007 р. Півсотні володарів за сім століть

Олена Товстанова-Драч

Дата: 23.05.2007

Маленьке провінційне містечко. Іноді так і хочеться сказати – типовий районний центр, але щось заважає саме так висловитися про Хуст.

Може, ринкова площа – не така помпезна та приваблива, як у Львові, але зі своєрідним шармом. Можливо, монастирі, що виблискують маківками серед гір і поважно вдивляються у своє відображення в швидких водах Тиси та Ріки. А можливо, замок, що височіє над містом.

Ось перед нами невеликий міст над коричнево-зеленою водою Хустця, а за ним – Замкова Гора. Добре асфальтована дорога потроху починає забирати вправо та вгору, впритул до густого лісу. За черговим поворотом асфальт раптово обривається, і дорога розгалужується. Ліворуч – розбитий шлях, праворуч – стрімка, широка кам’яна стежка, яка веде до Червоної Гори.

Місцеві люди розказують про неї легенду. Мовляв, володів колись замком дворянин Хуст. Мав він дружину та двох дітей – хлопчика та дівчинку. Напали на цей край орди хана Бату. Король Бейла VІ покликав до себе Хуста з його людьми на допомогу. Залишивши в замку тільки охорону, Хуст поїхав. А коли повернувся, то не знайшов ані дружини, ні сина – їх забрали в полон, а від замку залишилася руїна. Врятувалася тільки маленька донечка. Багато років шукав чоловік своїх рідних, а втративши надію, поставив надгробок на тому місці, де тепер стоїть каплиця Хустського цвинтаря.

Виховуючи дочку, жив Хуст самотньо. Через 20 років з’явився в тих краях хлопець, якого виховали при дворі хана Бату. Знаючи, як господар замку ставиться до татар, назвався Шандором. І найнявся сторожем на цвинтар. Якось випадково зустрівся з Лялькою, дочкою Хуста. Хлопець і дівчина покохали одне одного.

Але хтось доповів панові, що хлопець – татарин. Велів тоді Хуст убити Шандора. Та коли впала відтята голова, помітив пан знак, що вказав йому – вбив він сина. Лялька з горя померла, а старий Хуст утратив розум. Через рік прийшов він на те саме місце та вбив себе, проказавши: “Почервоній ще більше, клятий вершок”. Відтоді називається це місце Червона Гора.

Іще один поворот праворуч – і ми, вже знесилені, бачимо велику браму. Між потужними стінами, зруйнованими часом, – залишки арки. Кам’янистою дорогою поміж мурованих стін виходимо на невелику площадку, на краю якої – закрита плитою криниця. “1856 року тут знайшли підземний коридор, що веде далеко в ліс. А ще криниця якимось дивним чином пов’язана з Тисою. Якщо кидали туди качку, то через деякий час вона випливала в Тисі”, – розказує провідник Лоцій (така собі закарпатська варіація від Василя).

Перед нами – весь Хуст. Із двох боків яскраво блищать річки – тут Ріка впадає в Тису, над ними височіють сині гори, ті, що далі на захід, – уже Угорщина, трохи південніше – Румунія, повернеш голову праворуч – українські Карпати. Далі, в бік Тячева – соляні копальні.

Солотвино – панацея від астми, шкірних захворювань і хвороб дихальних шляхів. Там у колишніх шахтах розміщені санаторії, зі спальнями, обідніми залами та лікувальним комплексом. Велике озеро, як грибами, обросло туристичними базами, кафе та дискотеками, стоянками автомобілів і басейнами. Там мало дерев, ще менше трави, а комарів і мух просто не буває.

Земля просолена, повітря терпке, а вода тримає тебе на поверхні й не дає пірнути хоча б на метр, вона виштовхує тебе, як корок із пляшки шампанського. Після такого купання треба йти в душ, інакше солі, що лишилися на тілі, вистачить на цілий обід.

Через дзвінку тишу долинає густий і неспішний голос Лоція: “В деяких селах, наприклад у Шандорові, є криниці з ропою. Колодязі доволі дивні. Вузенька, на діаметр відра, труба, що йде на 20-30 метрів углиб. При опусканні у відрі піднімається дно, відро наповнюється, і коли починаєш піднімати, дно під тиском закривається. Така вода на 50-60% складається зі солі”.

Хустський замок відомий із XІІІ століття. Кажуть, що збудували його розбійники на початку XІ століття. За іншими даними, його спорудили за наказом Святого Ладислава поблизу місця переможної для нього битви 1090 року. За деякими даними, будівництво тривало до 1191-го. А наприкінці XІІІ століття замком володів галицький князь Лев, який перекупив дарчий акт на митне право на ріці Тисі та володіння замків у Хусті та Вишкові в короля Степана V.

Переходив замок із рук у руки шляхом війн, купівлі та спадкових прав, володіли ним королі, князі й імператори. З одного боку – потужна оборона, з іншого – охорона соляних копалень і торгових шляхів, що приносили величезні доходи. Такий ласий шматок за сім століть свого існування змінив майже півсотні володарів.

У ХIV столітті, за правління Людвіга Великого, Хуст отримав права та привілеї королівського міста, а в замку розмістили королівський гарнізон. 1638 року, за рішенням суду Семигорода, став державним містом, тобто фактично належав князю Степану Бетлену, який заплатив за володіння ним високу ціну, відмовившись від семигородського трону.

1686 року Відень вимагає визнати верховну владу імператора та дозволити ввести в Хуст імператорський гарнізон. Життя замку минало між війнами та повстаннями, а невеликі проміжки спокійних часів використовували для ремонту й укріплення бастіонів. 3 липня 1766 року, під час правління Марії Терезії, здійнялася сильна буря. Три блискавки вдарили в замок, одна – в комин над квартирою коменданта, друга – в башту, третя поцілила просто в порохову вежу. Вибух зруйнував частину фортеці.

Огляд, який провели на прохання імператриці, показав, що використовувати бастіон вже неможливо. До 1796-го він стояв пусткою, почав розпадатися. Сильна буря повалила вежу, стіни якої впали в Хустець.

Тихо сиділи ми на траві, чи то втомлені, чи приголомшені. За нашими спинами височіла стіна дерев, а перед очима розкинувся Мармарош. Півсотні володарів, і кожен дбав і розширював цю складну структуру, з магазинами, пекарнями, палацом і військовим господарством. Де ж ви, теперішні власники?

Звичайно, як реставратори знали мало прикладів повної реконструкції знищених часом історичних та архітектурних пам’яток. Та й часткова реставрація тут неможлива. Але хоча б зберегти наявне, прибрати територію, вирубати кущі, що своїм корінням врізаються в могутнє замкове каміння, очистити від завалів і зробити дорогу на замок.

А так із року в рік падає каміння з його колись могутніх стін і нагромаджується в такі собі “могили забуття”, під котрими сплять вічним сном радощі, надії та страждання давно минулих століть…

Джерело: “Львівська газета”