2011 р. Євреї вклоняються українцям за відстоювання спільної спадщини

Розмовляла Марта Гартен

29 Вер 2011

Публікація сповненої численними неточностями статті Тома Гроса «Прощавай, Золота Розо» у британській газеті «Гардіан» 2 вересня не тільки здетонувала світовий інформвибух, скерований на Львівську міськраду, а й зачепила проблеми, що їх влади в Україні воліють не помічати, не кажучи про те, щоб напрацьовувати їх справедливе вирішення.

Оскільки із тексту Тома Гроса випливало, що його Вергілієм у львівських мандрах по зневажених місцях історичної пам’яті був голова юдейської громади «Турей Загав» Мейлах ШЕЙХЕТ, тому ЗІК звернувся саме до нього із запитаннями про те, наскільки адекватним до ситуації, що склалася із забудовою середньовічного єврейського кварталу Львова, є опис Гроса.

– Багатьом, причому не тільки львів’янам, стаття Тома Гроса, попри всі фактологічні помилки журналіста, не видалася цілком безпідставною. Чи бачите Ви хоч якийсь позитив від такої критики, чи ліпше було б коли б такий текст не був опублікованим?

– Стаття, звісно, має недоліки. Тими недоліками скористаються ті, кому це вигідно. Проте помилки, яких цілком можна було уникнути за сумлінного попереднього вичитування чи додаткового консультування, не можуть відвернути від сприйняття головного месиджу статті.

Тому той резонанс, який публікація «Гуд бай, Золота Розо» здобула у пресі, породжений не стільки хибами, яких припустився автор, а важливими питаннями, що їх він зачепив. Прикро, що ці помилки, довільні інтерпретації й неточності перекладу, перевели розмову, яку спровокувала стаття, у інше русло, хоча до з’ясування була заявлена серйозна тема дотримання законності й моральності щодо історичної пам’яті.

Але коли вже так сталося, то спробуймо оцінити програш і здобуток. За першим є недбалість у поданні фактів (і це суто на совісті автора, яким я не керував) та спекуляції цим кіл, які вдалися до нацьковування. За другим – очевидна результативність застосованої журналістом риторики у приверненні уваги спільноти до проблем збереження світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

Проблеми є задавнені. Заперечувати їх, як це зробила адміністрація міського голови в посланні до «Гардіан», немає сенсу, адже всі знають реальний стан справ, тому вдавати, що нічого не відбувається, що все прекрасно, – значить виставляти себе в непривабливому світлі як неправдомовців.

– Як можете пояснити те, що численні публікації у місцевих ЗМІ про будівництво в середньовічному середмісті Львова готелю без погоджень, дозволів і належного проекту, не змогло заохотити владу дотримуватися закону, а Том Грос змусив її виправдовуватися?

– Якби сталося те, що могло трапитися, то світ би цього не вибачив. На жаль, до публікації світ практично не знав, що тут відбувається.

Реакція на статтю, коли її стали із «Гардіан» передруковувати інші видання, показала, що насправді тяжіння до Львова є дуже велике і світ не байдужий до того, що відбувається у нашому місті. Тут є потужна історія, яку треба берегти спільними зусиллями.

Новий готель для світу не становить аж такої цінності, світ прореагував не на те, що не дають будувати готель, а на те, що готель зруйнує дорогоцінне історичне середовище, яке у Львові є надзвичайно важливе.

Той, хто виступає за збереження історичної спадщини, розуміє, що стаття Гроса є потрібною, – такі думки не поодинокі. Проте вороги українства, які звикли нацьковувати одних на інших, кажуть: погляньте, що на українців пишуть! Але це неправильно, бо автор не мав цього на увазі.

– Віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, який також опублікував свій лист до «Гардіан», стверджує, що стаття Тома Гроса підживлює болісні для українців стереотипи. Чи поділяєте Ви його погляд?

– Мені імпонує інша думка шанованого Мирослава Мариновича про спільну історичну спадщину, бо євреї в Галичині здавна жили не відрубно, а в оточенні українського середовища, тому є всі підстави говорити про взаємопроникність культур.

Але я переконаний в тому, що Том Грос не мав наміру очорнювати українців і зрештою він не зробив цього жодним словом, адже його дорікання адресовані не українському народу, а владам, які є байдужими у ставленні до спільної історичної спадщини українців і євреїв.

Це влади, спонукані очікуванням меркантильного зиску, приймають рішення, що завдають шкоди культурній спадщині, а суспільство на прийняття цих рішень впливу, як ви самі знаєте, не має.

Повірте, ніяких звинувачень українського народу в статті Гроса нема, автор лише констатує фактів діяльності влад, а ці факти вже самі свідчать про те, що влади, які відповідальні за збереження культурної спадщини, роблять це неналежним чином.

– Але закиди Гроса українським владам, дехто може сприйняти (і, як бачимо, уже сприйняв!) за образу українців. Чи з його статті не випливає, що ця тотальна руйнація культурної спадщини схвалена українською спільнотою?

– Ми всі українці: українці як основний етнос, і українські юдеї, і українські вірмени, і всі решта, – усі українці! Я готовий просити вибачення у всіх, кого скривдила стаття в «Гардіан», бо знаю, що не можна ставити знак рівності між владою і громадою. А тим паче тими українцями, які виступають за збереження культурної спадщини.

Я безмежно поважаю зусилля активної громадської діячки Ірини Калинець, багаторічної депутатки Львівської міськради Віри Лясковської, Героя України Юрія Шухевича, пана Римара та інших спеціалістів із інституту «Укрзахідпроектреставрація» і багатьох-багатьох українців, без яких відстоювати свою історичну спадщину євреї просто не змогли б самотужки. Ці справжні українські патріоти виступають не тільки за збереження «Золотої Рози», а й за захист інших історичних місць, синагог і цвинтарів. Доземно вклоняюся усім їм і прошу вибачення. Прикро, що Том Грос не згадав їхні добрі справи, значення яких годі переоцінити. Ці чисті українці показали, що їм не байдуже, коли нищаться пам’ятки, коли по їхній совісті топчуться несовісні можновладці.

Коли ситуація із забудовою історичного єврейського кварталу стала зовсім критичною, ми разом із Юрієм Романовичем кричали про це і на телебаченні, і в СБУ, і в Прокуратурі. Там Юрій Романович намагався звернути увагу на це неподобство, як на прояв антисемітизму, наголошуючи на тому, що антисемітизм – це не тільки заклики «топити москалів у жидівській крові». Я був захоплений позицією цього істинного патріота України, який не хоче, щоб на його землі іменем України коїлося таке беззаконня, яке не є притаманне українському народу.

Тому, коли Том Грос писав «українці», то розумів під цим словом тільки влади й тих, хто дозволяє владам робити те, що вони роблять. Якщо ті українці, які є небайдужими, не вважають себе причетними до свавілля влад і відчувають, що вони ображені, – я схиляю перед ними голову і прошу вибачення. Якщо вони так зрозуміли Тома Гроса, то я іще раз запевняю: він того не хотів, хоча йому не завадило бути обережнішим і більш уважним до кожного слова, розуміючи, що торкається дуже важкої історії, де є багато перекручень. Він мимохіть потрапив у пастку, не врахувавши певні нюанси. Українці не заслуговують жодної образи, вони є високодостойні люди.

– Чи Ви постійно пропагуєте погляд на єврейську культуру як частину української?

– Аякже, завжди! Українці мають свою унікальну культуру і з великою повагою ставляться до інших культур, зокрема до єврейської – як частини української. У численних інтерв’ю, які мені доводилося давати в усьому світі, я ніде й ніколи не кажу інакше. Це справді поклик і сенс мого життя. Я відчуваю стільки доброти від українців, що інакшого, аніж тепле й сердечне ставлення до них не маю.

Ми стали поруч, об’єдналися в ситуації захисту історичної спадщини й культури, – і це наше надбання. Інакше я би просто тут не був. Я переживаю за тих, хто може бути ображений статтю Тома Гроса, але образа фактично прийшла від того, що на цьому дехто спекулює.

– Ви відчули цей спекулятивний тон у відповіді адміністрації міського голови Львова редакції газети «Гардіан»?

– Відповідь, надрукована в коментарях газети «Гардіан» цілком у дусі львівської мерії, яка, як обманювала суспільну думку, так і далі це робить, – і це є дуже прикро. Львівський мер заперечує інформацію щодо руйнування залишків синагоги «Золота Роза» під час будівництва готелю…

– Але ж Том Грос писав про знесення «прилеглих залишків будівлі, що свого часу була частиною одного з найгарніших синагогальних комплексів Європи». Тут він не погрішив проти істини, бо будівництво, заплановане упритул до стін синагоги, таки зачепило шхиту, що входила до синагогального комплексу поряд із микво, а також єшиву!

– Натомість адміністрація міського голови наполягає на тому, що інформація, розповсюджена від «Гардіан» багатьма медіа, є некоректною. Запевняючи світ у тому, що ніякого будівництва на території «Золотої Рози» та довкола неї (!!!) ніколи не було, львівська мерія забуває про охоронну зону пам’ятки. А коли розповідає про міжнародний проект увічнення важливих меморіальних єврейських місць у Львові, то прив’язує до нього «Золоту Розу, тоді, як її й микви, не кажучи вже про бет-мідраш взагалі на планах того проекту не позначено. Чому так? Тому, що все вже віддано інвестору!

А конкурсний проект на Площі трьох синагог стосувався лише площі Великої синагоги. Отак у гарних словах Садового є чимало такого, що не відповідає дійсності. По-перше, за зробленими на початку цього року висновками Сергія Кравцова з Ізраїлю готель своєю вагою зруйнує синагогу. Сусідні будинки вже тріщать! Навіть у нашому будинку бетонна балка тріснула.

Публікація Тома Гроса, який справді залазив на драбину і бачив, як за парканом екскаватор щось вириває ковшем, передбачала майбутнє. Які взагалі можуть бути екскаватори на археологічних дослідженнях? А поруч стоїть самоскид і туди щось вантажать для вивозу! Кореспондент «Гардіан» був шокований цим.

Журналіст спрогнозував, що руйнація призведе до незворотної втрати культурної спадщини. Отож неправда офісу міського голови нас конфронтує і ми не можемо зрозуміти, чи ми справді хочемо неспокою в місті, а чи гармонії?

– Вочевидь Вас потрактовано у цій заяві збудником неспокою…

– Зовсім марно, бо Том Грос знову може приїхати і коли будівництво продовжуватиметься, то підтвердиться, що заява мера – неправда. Там написано «деякі громадські організації». І не вказано, що українці за це борються, що сусіди написали в прокуратуру, що є висновки Петра Волошина про порушення гідрогеологічного режиму. І що це є правдивою причиною зупинення будівництва.

До слова, будівництво зупинене не через рішення мерії, як про це Андрій Садовий інформував Ганну Герман, а постановою суду. У судовому процесі Львівська міська рада є відповідачем. Я Садовому колись в очі сказав: «Ви будуєте відповідати перед європейською спільнотою в Європейському суді». Він запитав: «Чому?» – «Дуже просто: тому, що ви є відповідачем за те все, що руйнували». Він не знайшовся, що на це відповісти.

– Том Грос знайомився іще із якимись місцями єврейської спадщини?

– Так, він обійшов Львів, бачив той частково приватизований базар, що стоїть на єврейському цвинтарі. Ця приватизація сталася в часи Незалежності через дії міської ради. А це ж земля поховань! Іще 1996 року тут відбулася нарада щодо збереження цієї території, але зараз заступник міського голови з гуманітарних питань Василь Косів цинічно наполягає на пошані до приватної власності, замість того, щоб встановити в судовому порядку, що приватизація була незаконною. Насправді це незаконно, тобто з порушенням законодавства здобута приватна власність.

Українське законодавство чудово розроблене українським парламентом, і згідно із ст.34 Закону «Про самоврядування», місця поховань повинні захищатися. Треба, щоб був ініційований процес перенесення цього базару. Я особисто зустрічався із керівниками ринку, Ірина Калинець також, українська інтелігенція писала листи з проханням перенести базар. Але коли було запалювання свічки, торговці припинили базарування, зібралася українська громадськість і вшанувала пам’ять юдейських достойників, – і це було прекрасно. І працівники ринку нам одностайно казали: «Нехай міськрада дасть іншу територію і ми перенесемо торгівлю». Навіть розглядалися конкретні варіанти, де міг би бути новий базар: у кінці вул. Клепарівської, на пагорбі вул. Золотої, на вивільненій території військової частини з другого боку вул. Шевченка тощо.

Українці, які торгують на цвинтарі таки хочуть звідти піти, бо усвідомлюють що це нечиста справа. Навіть на ЗІКу в коментарях люди протестували проти занечищення землі. Люди хочуть піти з того місця, а влада не дає їм іншого, значить є якийсь третій інтерес. А мер пише, що все добре! Але ж увесь світ знає, що там є базар, то кому він це пише англійською? Людям, котрі знають історію міста?

Відповідь мерії нічого не віддзеркалює, а навпаки принижує його, бо всі знають, що Краківський базар і Новий ринок досі на кладовищі. Це питання досі не вирішене. Так що таке фальшиве заспокоєння світової громадськості з офісу Садового практично нічого не вартує, бо воно не відповідає дійсності. Львівська влада сама себе висікла.

– Окрім неналежно захищеного історичного цвинтаря чи існує проблема із актуальним цвинтарем?

– Так, територія старого цвинтаря визнана історико-культурної спадщини, але це не рятує її від забудови й використання не за призначенням. А нового єврейського цвинтаря, де юдеїв можна ховати гідно із релігійними канонами, влада так і не спромоглася відкрити. У Львові існує тільки загальний комунальний цвинтар. У 1973 році закрили синаногу, яка була останнім оплотом юдейської громади, тому вважалося, що таким кладовищем нібито не буде кому опікуватися. Хоча добровольці, які чергували й слідкували за похованнями, завжди знаходилися.

Нехай там як, а місто вирішило об’єднати адміністрації цвинтарів. А відтак користуючись делегітимізацією єврейського життя за часів радянської влади, стали розбивати мур, старі пам’ятники й ховати на єврейському цвинтарі інших людей, родичі яких навіть не знали, що поховання здійснюють у чижих могилах, бо навряд чи вони були би з цим згідні. Їм просто розчищали місце і казали, що воно вільне від поховань.

Отож на сьогодні єврейської частини кладовища не існує взагалі, є єдине комунальне кладовище. Чотири роки тому ми подали позов, щоб встановити границі й зупинити процес, який був руйнівним при радянській владі. Але Львівська міська рада опротестувала це, а господарські суди прислухаються до того, що каже влада…

А далі на території поховань побудували приватне підприємство – новий цех «Львівсільмашу». Нас люди покликали, щоб ми приїхали й забрали пам’ятки…

Ми зверталися до міськради щодо того, аби прибрати паркінг на вул. Ярошенка з тої частини кладовища, де є похованнях євреїв, які полягли від польського погрому за те, що вони підтримали першу українську незалежність за часів ЗУНР! Я звертався з проханням, щоб нам дозволили там зробити меморіал, адже це наша спільна історія. Для нас це є дуже важлива сторінка єврейсько-українських взаємин, я вже не кажу про те, що євреї посилали своїх дорослих дітей воювати в УГА! Але й це звернення залишилося без задоволення.

Тому повертаючись до конкурсу, оголошеного міськрадою, мушу наголосити, що умови конкурсу не були узгоджені з єврейською і зокрема юдейською, громадою настільки, що конкурсанти не отримали повної інформації, як би це могло виглядати в остаточному вирішенні. І тому, наприклад переможець конкурсу з Ізраїлю не зможе втілити свій проект, бо він порушує релігійні закони, яких слід дотримуватися при врахуванні поховань.

– А як справи із меморіалом на території Янівського концтабору?

– Там також не були визначені межі розсіяння попелу від спалених тіл в’язнів. Тобто не визначена по суті територія меморіалу, який має постати в пам’ять тисяч жертв нацизму. За даними архіву міністерства оборони Російської Федерації, а точніше згідно із протоколами надзвичайної комісії про розслідування злочинів нацистів, там було знищено 220 тисяч людей, тобто явно більше, ніж становило за переписом до 1939 року єврейське населення Львова. Але слід враховувати, що його процентний склад збільшився із початком Другої світової війни, коли на Схід ринули утікачі із Польщі.

Не слід забувати також і кількість жертв львівського гетто, розстріляних і спалених у лисинецькому лісі – 136 тис, а також 20 тисяч жертв шталагу в львівській цитаделі. Нацисти експлуатували цю територію як місце страти багатьох. На вокзальному будинку станції Клепарів встановлена меморіальна дошка про те, що там була сортовня потягів, які прибували із Заходу, більшу частину привезених у них людей відправляли в Белжец на спалювання, частину залишали як робочу силу в Янівському концтаборі, коли він ще був робочим і не було масових розстрілів.

– Чи відчуваєте Ви, наскільки компас пріоритетів влади відхиляється від моральної норми? Що спричиняє таку неадекватну поведінку?

– Так, це дуже відчутно і цьому є своє пояснення.

Скажімо, на Площі трьох синагог за часів радянської влади провадили серйозні археологічні дослідження, під час яких знайшли дуже цікаві архітектурні елементи. Оскільки тоді не стояло питання відбудови, знахідки законсервували. Тепер це можна було б показати як приклад галицької єврейської архітектури, бо це все надбання Львова. То чому 500-400 років тому місто спромоглося побудувати такий унікальний ансамбль, а сьогодні його віддано на поталу руйнування? Наголошую: на рівні влад, а не на рівні суспільства. Не можна казати, що стаття Тома Гроса характеризує українське суспільство, бо рішення приймає не громада, а влади. Це дуже важливий нюанс.

Я, наприклад, вважаю, що Том Грос не мав права (і я йому це сказав) називати Львів Лембергом, бо йдеться про українське місто Львів, анексоване, як він наголошує, совітами. Але це можна списати на те, що журналіст, хоч і не зарекомендував себе як історик, був наслуханий історій із тої цікавої сторінки біографії міста, яке свого часу входило до складу Австро-Угорщини, й тут вирував розквіт єврейства, просто фантастична структура єврейського життя. Але ж воно було разом із українцями, які були господарями цієї землі, вони ж нікуди не дівалися!

Євреїв багато жило у галицьких містечках, де переважала українська громада у процентному відношенні у цілому по цій території. Оточення, серед якого жили євреї, було українським, але життєдайним для євреїв. Без гармонії, отака фантастична структура життя не могла б існувати. Мені, здається, що те, що в цілому єврейському світі на великі свята готують українські страви (у кошерних кафе Нью-Йорка навіть так і пишеться: голубці, налисники), свідчить про тісну взаємо проникність культур. У цьому код життя. Бо євреї не живуть там, де нема спокою, – тому вони пішли свого часу з Іспанії й Німеччини.

Неможливо собі уявити, щоб без загальної суспільної толерації й того, що ми називаємо життям пліч-о-пліч, тобто добросусідством, євреї тут побутували так гарно в соціальному плані: щоб були і школи, і доброчинні товариства, і синагоги (тільки у Львові їх було колись понад 40)! Тепер ця спадщина коли не знищена, то ігнорована владами, які не дають шансу відтворити культурну спадщину тій невеликій жменьці євреїв, яка тут іще лишається, або перетворити її в меморіал.

«Українські інвестиційні системи» приїхали сюди з Києва заробити гроші й поїхати, їх не цікавить Львів, вони діють у своїх комерційних інтересах. І міська рада також не діяла в інтересах Львова, – на підтримку цього є суд, який ми виграли. До речі, по непарному боку вул. Федорова ми маємо 8 судових позовів (один виграли, решта – у розгляді, відмовлених – немає)!

Ситуація в Україні із збереженням єврейської спадщини є жахливою. І львівські влади у цьому не становлять винятку, бо мені довелося їздити до Бердичева, де половину єврейського кладовища віддали під авторинок й гаражі, а також до Тернополя, де на місці єврейських поховань спорудили красивий будинок і зараз будують другий, вигорнувши з ґрунту кістяки. Чому останки умерлих не мають спочивати з миром? Чому над ними чиниться така наруга?

Причиною цьому є жадоба власності за будь-що на тлі зневаги чи ігнорування культурної спадщини, – навіть перед порушенням законодавства не спиняються!

– Може, до цього долучається мода на бажання бути переможно успішними й нехіть пам’ятати історію страждань? Чи таке психологічне пояснення має рацію?

– Але, якою болючою б не була ця історія, вона є також і українською історією. Часто у братніх могилах лежать поруч євреї й українці, які їх переховували, наражаючи своє життя на небезпеку, – це справжні праведники!

Ми подавали на визнання братніх могил опрацьовані нами дані для паспортів пам’яток до управління охорони культурної спадщини ЛОДА під керівництвом п. Василя Івановського, але той не визнав жодного із наших паспортів. Ми працюємо «на полицю». Ми зробили подання на Білогорщу, на Лисиничі, проте нашої документації не приймають, не визнають нашої реставрації кладовища у Бродах за спільним проектом із урядом США, не визнають паспорта виготовленого Ігорем Сьомочніким із інституту «Укразахідпроектреставрація», не визнають пам’яток 800-річної давності на свідчення єврейської громади у Бузьку!

Але коли від Івановського у центральній владі зажадали звіту, то він мені зателефонував і просив сказати, скільки ми могил знайшли. Я йому дав інформацію, нехай він навіть запише її як свою заслугу, нехай, бо нам важливий результат. Але офіційно, так, як це передбачено законодавством України, що кожне меморіальне місце має мати паспорт і бути виведеним із загального земле користування та вписаним у кадастр, і нарешті бути зазначеним у путівниках, – то цього нема!

Не можна казати, що українська колективна свідомість намагається витіснити із своєї пам’яті історію страждань. Але саме від українця 15 років тому я вперше почув про Білогорщу. Він мені сказав, я дуже вас прошу поїхати зі мною, щоб я вказав на місце, де хлопчиком я бачив розстріли, бо я, хоча й дуже хворий і знаю, що мені вже недовго залишилося жити, та не можу піти з життя, не передавши свого болю. Він вважав, що люди повинні знати про те місце страти євреїв, свідком якої йому довелося стати.

Він вже не міг ходити, був без двох ніг, бо мав страшний діабет. Ми на руках занесли його до машини й поїхали у вказаному напрямку. Плачучи він показував нам це місце. Більшого зворушення, я не знав. Це є приклад нашого спільного болю. Згодом ми знайшли в архівах дані фотоаерозйомки, що справді вказували на братню могилу в цьому місці…

Тому й основна фабула статті Тома Гроса не осуджує українців, бо нема для цього підстав, журналіст згадує тільки влади, або вживає слово українці як синонім до влад. Насправді українці протестують проти зневажливого ставлення до історії. І за це я схиляю перед ними голову за їхню жертовність, і ще раз прошу вибачення.

Довідка ЗІКу

Голова юдейської громади «Турей Загав» п.Мейлах Шейхет вназує на те, що українська громада була ознайомлена із перекрученим перекладом статті Тома Гроса у газеті «Гардіан» і подає відповідний переклад

2 вересня 2011

Львів, Україна – Здається, що деякі частини Європи є менш толерантними тепер, ніж у XVI столітті. Минулого тижня, я дивився на те, як бульдозери почали зносити прилеглі залишки будівлі, що свого часу була частиною одного з найгарніших синагогальних комплексів Європи, а саме «Золота Роза» XVI століття. Більшу частину синагоги було спалено нацистами у 1941році, разом із євреями усередині.

Під час війни, ще 42 синагоги було зруйновано у Львові, місті, що змінювало назву від Середньовіччя, крізь віки до XX століття. По-австрійськи (та на їдиш) його називали Лемберг, а потім, після захоплення міста Радянською владою у 1945 році – Львов. Залишки «Золотої Рози» є одними з декількох нагадувань про єврейське існування у Львові, більшу частину населення якого у 1940 році складали євреї.

Це не тільки морально неприпустимо, щоб бульдозери нищили останні сліди колись яскравого минулого, не давши тим небагатьом місцевим євреям, що ще тут залишились, шансу на відновлення цього місця, або ж перетворити це на місце пам’яті. Такі дії є незаконними, адже саме Закони України були створені, щоби захистити такі історичні місця.

Українські органи влади не є єдині в цій помилці. Де ж організація з культури при ООН? Руїни синагоги були визнані ЮНЕСКО як частина Всесвітньої спадщини у 1998 році.

Чому мовчить УЄФА? Українські органи влади планують будувати готель на цьому місці, щоб приймати вболівальників та гравців наступного року, третьої найбільше спостерігаючої спортивної події, яку вони поділяють з Польщею. Найбільш роздутою компанією «позбутися расизму у футболі»? (На додачу до коли-не-коли антисемітизму в Україні, органи влади, здається, ще не позбулися культурної та історичної тупості і неписьменності, разом із запереченням минулого та жадобою до нерухомості).

Під час Голокосту, у Львові та його околицях було вбито 420 тисяч євреїв, серед яких дітей – більш ніж 100 тисяч, що є більше ніж у будь-якому іншому місті в Європі (про це свідчить також стаття kyivpost.ua – прим – .М.Ш.). Вбивства були настільки ефективними, що нацисти, після розправи з українськими та польськими євреями, організували транспортування сюди румунських та угорських євреїв. Майже не залишилось тих, хто врятувався.

Вам буде тяжко знайти посилання на це в офіційних путівниках або в музеях Львова. Як немає і пам’ятника замордованим євреям у старій частині Львова.

Небагато людей похилого віку ще пам’ятають ті часи. Минулого тижня одна жінка підійшла до мене коли я стояв біля входу до колишнього гетто і розповіла мені, що пам’ятає дитиною що дитиною бачила, як збитих євреїв змушували годинами пересуватися на колінах взад- вперед до нестями, а тоді їх розстрілювати під сміх нацистів.

На це місце приходить досить мало туристів цими днями, але читачі можуть впізнати це місце, бо саме тут Стівен Спілберг знімав деякі епізоди для свого фільму «Список Шиндлера». Це колись австрійське та польське місто досі нагадує окремі клаптики довоєнного Кракова, де і було знято значну частину фільму.

Деякі читачі, можливо, читали бентежну книгу Роберта Маршала «В каналізаціях Львова», де розповідається про групу євреїв, яким вдалося певний час переховуватися в каналізаційних каналах окупованої нацистами Європи.

Десять євреїв, серед яких двоє дітей та вагітна жінка, вдалися вижити впродовж 14 місяців серед випорожнень, щурів та темряви, попри спроби нацистів собаками та вибухівкою «вимити» приблизно 500 євреїв, що намагалися там переховуватись. (Дитя жінки, яке народилось в каналізації, померло.)

Ця група з десяти осіб вижила за підтримки Леопольда Соха, неписьменного колишнього злочинця, поляка, котрий, вийшовши із в’язниці став працівником міської каналізаційної системи та зробив, за його словами, «спокутою життя» – порятунок кількох євреїв, ризикуючи життям приносив їм їжу коли тільки міг. (Тепер табличка з ім’ям Соха знаходиться в Яв Вашем в Єрусалимі).

Органи влади Львова знають, що є наругою руйнувати прилеглі до «Золотої Рози» залишки є наругою, тому минулого тижня загородили місце забудови готелю високим парканом, сховавши більшу частину вулиці від людських очей. Мейлах Шейхет, один з останніх євреїв Львова, був змушений поставити драбину, щоб ми разом зазирнули за паркан, щоб подивитися на механізми в роботі.

Понад 20 років Шейхет, практично самотужки веде компанію, щоби владні структури припинили подальшу руйнацію історичних єврейських історичних місць в цьому регіоні та заохотити їх до встановлення маркерів біля більше як 1000 братніх могил меморіальними таблицями.

«Важко уявити наскільки ці місця є недостатньо вшанованими», – підмітив Шейхет. «Голокост тут не припинився – руйнація продовжується. Над могилами величних колись рабинів тепер стоять кінотеатри, дискотеки та паркінги. Органи місцевої влади могли би, щонайменше, позначити ці місця відповідними знаками».

Два роки тому місце масового мордерства, Цитадель – де було закатовано до смерті десятки тисяч євреїв та інших національностей були закатовані до смерті – перетворено в п’ятизірковий готель. Дивовижно те, що його власником є Володимир Губицький – заступник голови Львівської ОДА, який відповідальний за збереження культури та спадщини.

Шейхету не вдалося зупинити забудову на Цитаделі. Сьогодні він в компанії, щоби зупинити руйнування залишків «Золотої Рози» (також проти перетворення останнього збереженого клаптика землі на Цитаделі в казино при приготуванні до Євро-2012).

В XVI столітті, коли «Золоту Розу» було побудовано – Львів (помилково названий автором Лемберг, в той час не існувала Австро-Угорська монархія – М. Ш.) був толерантним містом, де багато етнічних груп жили пліч-о-пліч. Невже сьогодні світ став настільки нетолерантним, що не може дозволити особо зберегти залишки колись процвітаючої єврейської громади та залишити вбитих спочивати у мирі спокої?

Оригінал статті доступний у «The National Post» та «Guardian.co.uk».

«Західна інформаційна корпорація»