Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

^Маріїнський палац (№ 5а)

1994 р. Від Царського до Президентського

Над темним Дніпром уночі я сидів,

У царськім саду між корчами,

Дивився на темну палату царя

I думав думки за думками.

Палата нічого, здалася би нам.

Не треба й великої зміни:

Нехай би тут лиш не чужинець сидів,

А наш президент України..,

Осип Маковей

Воскресили Царський (Маріїнський) палац у Києві реставратори в присмерках доби тяжкої, брежнєвської, що саме відходила в небуття. Про обставини й проблеми відновлення коштовної архітектурної пам’ятки кореспондент нашого часопису Олександр Неживий розмовляє з головним архітектом проектів інституту “Укрпроектреставрація”, лауреатом Державної премії України імені Т.Шевченка п. Іриною Іваненко.

ПУ: Справа реставрації Маріїнського палацу постала в “застійний” період. Це той рідкісний випадок, коли заінтересованою стороною виявився сам, тодішній уряд. Замовник – Рада Міністрів УРСР…

І.І.: А я була головним архітектом проекту реставрації і мала те за честь. Пам’ятка приховувала під пізнішими нашаруваннями свою глибоку історію, її довелося вивчати, і це було корисно, цікаво. А втім, то була для мене не тільки дослідницька, а й навчальна, учнівська робота. Я чимало навчилася, стала майстром з палацових інтер’єрів.

ПУ: Коли ж зведено Маріїнський палац і чого він так називається?

І.І.: Вирішили його будувати ще за Єлизавети, у середині 18 століття. Це мала бути резиденція російських царів. Місце вибирала сама цариця, приїжджала сюди, до Києва, разом з небожем та його нареченою – майбутніми Петром 3 і Катериною 2. Розробити проект доручили Растреллі. Єлизавета виявила бажання, щоб нова споруда була схожа на її палац у Перові, під Москвою. На Дніпрових кручах відвели дуже велику площу – готували кілька проектів парку й саду, проте тільки один з них припав до вподоби Растреллі.

ПУ: І постала будівля в середині XVIII століття.

I.І.: Тут складна історія. Минав час, спливали роки, а палац усе будували та перебудовували. Уподобання змінювалися. На трон сіла Катерина II. Фасад і сад лишилися, як і за Єлизавети, але розпланування, інтер’єри стали інші. У пожежі 1819 року вцілів тільки перший поверх, другий був дерев’яний. Відбудували палац за проектом А.Меленського, фасади в стилі растреллівського бароко, інтер’єри – в класицистичній манері. А наступна відбудова Царського палацу почалася 1868 року.

ПУ: Чи не пролетарського походження теперішня його назва Маріїнський?

І.І.: За документами, він Царський, або ж Імператорський. Доля його дуже непроста: у ньому була водолікарня, власне, чого тільки не було. Отож відбудували його за проектом академіка Карла Маєвського, видатного фахівця архітектури. Робота професійна, високомайстерна – той дух творчості Растреллі, той образ донині зберегли. Проте, відзначу таке: якщо фасади відтворено в стилі бароко середини XVIII століття, то інтер’єри не відповідали їм. Такі були часи, така була мода в архітектурі. Те, що ми нині негативно означуємо терміном “еклектика”, тоді мало зовсім інше, позитивне значення. З архітектури минулого брали й використовували все, що подобалося, надавалося для зручності. Приміром, фасади могли бути барокові, класицистичні, у стилі італійських палацо, а інтер’єри відображали риси різних архітектурних епох. Чоло так званого “Шоколадного будинку” в Києві виконано в стилі італійського палацо, а в інтер’єрі – бароко, російський, романський стилі. На відміну од “Шоколадного будинку”, інтер’єри Царського палацу вирішені в одному стилі -класицизму доби Людовіка XIV – початку правління Людовіка XV. У колірному оформленні переважав так званий “помпейський” стиль. Барви густі, насичені, створювали колірний комфорт. Мене те вразило: я бачила щось подібне в Ермітажі, але ніколи не сподівалася таке відкрити сама.

ПУ: А тут довелося торкнутися…

І.І.: То була дивина: до якої стіни торкнуся ножиком – як не золото, то гарячі відтінки червоного, якийсь зелений колір. Власне такі барви, для яких у нас, може, тепер і назв бракує. Ми переконали замовця відновити інтер’єри. До речі, я побачила, що там була ще й своєрідна колірна композиція, до того ж вона мала свою традицію.

Зали представницькі, для великих свят – білі, офіційні, робочі – зелені, їдальні – червоні, а в зеленій їдальні – аж 15 кольорів. Усе це ми відновили. Теперішній стан найголовніших приміщень Марийського палацу -не наша фантазія.

ПУ: А високопрофесійна реставрація…

LL: Ми прагнули до неї як тільки можна було тоді.

ПУ: А що заважало фахівцям?

І.І.: Терміни виконання визначали нереальні, вимагали якомога швидше закінчити роботу. А ми працювали за методикою науковою, звірялися з багатющими архівними матеріалами. Тут я маю віддати належне давнім архівним збіркам: у них усе є. У фондах імператорських, військових. Ми виявили та опрацювали чимало описів палацу, знали все про його інтер’єри і, певна річ, хотіли відтворити їх. Пощастило вмовити навіть представника Ради Міністрів, він таки зрозумів нас, перейнявся нашою ідеєю реставрації і захищав її у “верхах”. Це тодішній керуючий справами Анатолій Яворський, він і тепер працює в апараті Кабінету Міністрів.

ПУ: І все-таки, які були труднощі з реставрацією? Завершили її на засадах муки? А чи система соціалізму зашкодила?

LL: Авжеж, шкодила. Так, поставили вимогу зробити залу-їдальню для прийнять, а такого приміщення палац не мав. Виникла думка перепланувати вітальню та одну кімнату. Почалися суперечки, і я звернулася до тодішнього міністра культури СРСР Демічева. Відповідь надійшла така: реставрація ведеться, як того вимагає закон про охорону й використання пам’яток. Тоді ми зробили фотограмметричний обмір тих приміщень, які мали переробити. В основі образу новоствореного приміщення лежала архітектура перепланованої вітальні. Фактично знищили два приміщення, а з них зробили залу-їдальню. Проект реконструкції склав архітект Янош Віг. Я наважилася на конфлікт, відмовилася працювати. Щоправда, згодом виконувала колірне оздоблення, примирилася із замовцем. Лишилася головним архітектом проекту реставрації, але не мала жодного стосунку до перепланування приміщення. Такі труднощі поставали з реставрацією, з наукою, з фаховим сумлінням. Загалом проблем виникало чимало. Так, хотіли викинути меблі – останнє, що лишилося від промину лих літ громадянської війни та наступних десятиріч. Хто тільки не займав тоді палацу – німці, всілякі радянські організації. Газета „Киевлянин» писала, як у вікна викидали малярські твори, Цінні речі, старовинні меблі. Збереглися тільки два-три меблеві гарнітури, а живопис – ні. Колірне оздоблення інтер’єру ховалося під товстим нашаруванням фарби. Старі жителі розповідали мені про охоронця палацу, призначеного владою УСРР, який усе, що зосталося після революції та громадянської війни, згайнував, а сам подався до Польщі. Пропало все, що створювало антураж, характеризувало приміщення.

Наш колектив складався з 4-5 осіб – Вадим Глибченко, Наталя Диховична, Віталій Шкляр, Амелія Шамраєва. Але він, звичайно, збільшувався, коли доводилося, скажімо, робити кресленики, досліджувати щось. Ми дізналися навіть про такі деталі, як-от: картина котрого саме мистця висіла в тій чи іншій кімнаті. Адже Олександр 2 вельми знався на живописі й вирішував сам, де і якому полотну місце. Ті твори, звісно, не знайшли, вони або в приватних збірках, або ж вивезені до Польщі.

ПУ: У 1980-тіроки теж траплялося, що викидали цінності?

І.І.: Могло бути так, що господарі (а ви знаєте хто наші господарі) зауважували між іншим: те, мовляв, уже старе, непотрібне, його треба викинути. Та були й такі, що попереджали про намір позбутися вартісної речі. Тоді ми, фахівці, зверталися до замовця, переконували його зберегти оригінал. У мене траплялися неприємності, робочі конфлікти, коли почали добирати малярські твори з музейних фондів. На нашу думку, архітектуру будівлі слід було підкреслити відповідниками в інтер’єрах. У запасниках музеїв дотепер чимало такого – нереставрованого, без рам, про що ми й не здогадуємося. Коли все було готове, розвішане на стінах, запросили представників музеїв, і вони самі запропонували: буде потрібне щось, дамо іще. Був складений документ на тимчасове охоронне зобов’язання.

ПУ: Така фахова оцінка ваших зусиль. А якої думки дійшли господарі з Ради Міністрів?

І.І.: Час спільної роботи з нами, як припускаю, також став для них школою, а ще переконував результат: у процесі реставрації непоказні, занедбані речі поставали у всій своїй красі. Ми так ставили питання: історія – це теж престиж. Де вітають високих гостей, послів, голів держав у Франції, Італії? Не в нових, спеціально зведених, а, безперечно, у давніх, уславлених будинках, з якими пов’язані події минулого, які закарбували і донесли дух історії, минувшини, традиції. І тут, я скажу, найголовніше: Марийський палац як пам’ятка використовується добре – за прямим призначенням. Від початку існування і дотепер – це будинок представницький. До честі України незалежної – він зберігся, відновлений.

ПУ: Коли саме почалися реставраційні роботи ?

І.І.: Замовлення одержали ще 1974 року, а до праці стали 1979-го – зволікали у верхах. Однак реставрували швидко. Вели дослідження, скористалися архівними документами, отже, уточнювали, розширювали свої завдання. Спершу хотіли поновити саму лише підлогу, та поступово дійшли до впорядкування.

ПУ: До якої дати поспішали завершити працю?

І.І.: Ювілейної дати не було, термін 1 травня 1980 року встановили “вгорі” довільно, нереально: тож мусили перенести його на 1 жовтня, а потім – на 1 травня 1981-го. Перший закордонний гість у відновленому Маріїнському палаці – Індіра Ґанді.

ПУ: Побажаємо нашому Царському в Україні палацу гараздів, державних господарів. Та чи все ви тоді закінчили реставрувати?

І.І.: Там справді лишилися незакінчені приміщення. Маємо на них історичні матеріали і готовий проект реставрації. Уже дванадцять років, як він у шухляді, про нього забули. Ми не завершили реставрувати навіть настінне малювання. І ще: так, як охороняють цей палац, треба охороняти всі наші пам’ятки архітектури, культури. Нині, через тринадцять років, приміщення в такому стані, у якому ми їх здали. Там за всім пильнують, прибирають, зберігають, гадаю, ідеально. За реставрацію пам’ятки колектив реставраторів у складі семи осіб – я теж разом з ними – одержав у 1982 році Державну премію Української РСР імені Тараса Шевченка. Тоді робота була можлива, хоч і бракувало матеріалів, та й належних знань, їздили вчитися до Ленінграда, як відновлювати малювання, тканини, підлогу.

ПУ: Відновлення Марийського палацу в ті роки можна вважати етапом становлення реставраційної справи в Україні?

І.І.: Гадаю, що так. Опісля подібну реставрацію виконали в будинку на вулиці Рози Люксембург, 4, відведеному також для високих гостей. Перебували там свого часу Міттеран, Горбачев, інші державці. Ми розробляли проекти наступних реставрацій, але до реалізації. їх не дійшло, і це прикро. Якщо хочемо виглядати, як французи, італійці, мусимо дбати про свої представницькі будинки.

Джерело: Пам’ятки України, 1994 р., № 3-6, с. 40 – 45.

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 256

Модифіковано : 20.06.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.