Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба.

Антарктика

Українці в Антарктиці

Український етап вивчення району Аргентинських островів та прилеглих архіпелагів та континенту офіційно розпочався 1996 р., коли британська станція Фарадей стала українською станцією Академік Вернадський. Проте, це не означає що лише в цей час перший український вчений зайнявся питанням Антарктиди. На жаль, ми недостатню увагу приділяємо своїй історії та не цікавимося участю наших земляків в найбільш ранніх дослідженнях Антарктиди, а потім багатолітній діяльності українців в рамках радянських антарктичних експедицій.

Високою є імовірність, що в команді кораблів російської імперії, які першими досягнули Антарктиди були українці. Як стверджує дослідник цього питання В. Придатко-Долін, більшість членів команди шлюпів «Восток» і «Мирний» могли бути рекрутами, вихідцями із 13 губерній (Азовська, Архангелогородська, Казанська, Київська, Калузька Ліфляндська, Московська, Орловська, Перша Малоросійська, С.-Петербурзька, Сибірська, Смоленська і Тульська). Серед них – росіяни, прибалтійські німці, євреї, поляки, українці й інші (точно не визначено). Отже, Перша морська експедиція Російської Імперії до Південного Льодовитого Океану і Південного Полюса була багатонаціональною.

Тут також необхідно зупинитися на постаті Івана Заводовського. Як встановив В. Придатко-Долін, географія його життя тісно пов’язана з Україною: Волинь (Волинське воєводство, Волинське намісництво)?, Лівобережна Гетьманщина (Гадяч) – ймовірно, землі предків, і, одночасно, місто, де був старостою його онук, Віктор; «с. Крутьков Гадячского повета» (сьогодні – кут Крутьки села Сари Гадяцького району Полтавської області) – місце народження і хрещення першого, старшого сина, Михайла, і, ймовірно, місце розташування родинного, батьківського маєтку (?); Миколаїв (Николаев) – місто, де юнак виховувався і навчався, а також місце сьогоднішнього проживання родичів, у яких і зараз зберігається рідкісні сімейні фото, а також мінерал, привезений (ним?), з острова Завадовського (Антарктида), і де до пам’ятного списку адміралів міста включено його молодшого сина – Олександра; Севастополь, Корфу, Триєст, Анкона, Бриндизи, Константинополь, Херсон, Севастополь, Кострома, р. Дунай, Варна, Чорне море, Балтійське море, сьогоднішня Антарктика (і морський шлях до неї), р.Дунай, Ізмаїл; Одеса – місце служби і місто останніх років життя і поховання, і де поблизу Приморського бульвару є «будинок контр-адмірала Завадовського».

Зауважимо також, що і сам Ф. Беллінсгаузен до плавання в Антарктиці служив командиром фрегата "Флора" у Севастополі. В Миколаєві біля морського музею ми можемо побачити його поперся. Бракує також пам’ятника Івану Завадовському.

Проте першим бездискусійно відомим українцем, який ступив на крижаний континент був конюх експедиції Р. Скотта – Антон Омельченко. А. Омельченко працював жокеєм на кінному заводі і вважався кращим жокеєм на іподромі міста Владивосток, куди потрапив в роки російсько-японської війни. Часто брав участь у кінних перегонах і вигравав призи.

Випадково доля звела його з Вільямом Брюсом, що приїхав на Далекий Схід, аби придбати партію маньчжурських коней для експедиції Роберта Скотта до Південного полюса на судні «Терра Нова». Саме за його рекомендацією Скотт включив Антона Омельченка до складу експедиції «Терра Нова» в 1911 р. А. Омельченко на конях провів її учасників до середини шельфового льодовика Росса. Оскільки далі коні пройти вже не змогли, А. Омельченко повернувся з ними на базу (за іншими даними їх – неспроможних іти далі – забили на м’ясо).

І хоча Р. Скотту не вдалося досягти Південного полюса першим (його випередив Р. Амундсен), але в Англії тих членів експедиції, які залишилися в живих, зустрічали як національних героїв. У королівському палаці був влаштований урочистий прийом (із врученням нагород), учасником якого став і Омельченко. Нагороду, як й інші члени експедиції, він отримав із рук англійської королеви. Це була медаль викарбувана на честь подвигу першопрохідців Антарктики, і довічна пенсія. З початком Першої світової війни Антон Омельченко потрапив на фронт. У рідне село Батьки Зінківського району Полтавської області повернувся лише після закінчення Громадянської війни. Ім’ям А. Омельченка названа бухта у Східній Антарктиці.

На сучасній карті Антарктики присутні і деякі інші українські назви: гори Вернадського, хребет Поповича, півострів Київ.

Згадуючи про українських вчених, які першими почали займатися Антарктикою варто перш за все навести ім’я Степана Рудницького (1877-1937). Уродженець м. Перемишля Степан Львович Рудницький започаткував українську географію (праці «Начерк географічної термінології, 1908 р., «Коротка географія України, 1910-1914 рр., «Завдання географічної науки на українських землях», 1927 р.). В 1904 р. у науково-популярному додатку №12 львівського часопису «Учитель» виходить стаття С. Рудницького «Дещо про Антарктиду». Це була одна з перших в україномовному друці наукових публікацій на тему тоді ще маловивченого материка. За результатами засідання Національної ради з географічних назв від 16.10.2003 р. щодо найменування географічних об’єктів Антарктики було прийнято рішення про присвоєння ім’я Рудницького острову з архіпелагу Фордж в районі Аргентинських островів ( Морська Антарктика, 65° 14.008’ S, 64° 16.795’ W).

В радянські роки Україна дала сотні полярників та спеціальну техніку для робіт не тільки на півострові, але на набагато менш привітних континентальних ділянках Східної Антарктики. Саме тут, починаючи з 1950-х рр. СРСР розпочав зводити свої полярні станції.

А деякі наші співвітчизники, як наприклад тракторист Іван Хмара, поклали на олтар вивчення Антарктиди свої життя. Уродженець с. Вишняки, Хорольського району, Полтавської області 19-річний І. Хмара під час військової служби на о. Діксон пройшов надзвичайно тяжкий конкурс серед механіків різного віку на участь в першій радянській антарктичній експедиції. Він став механіком-водієм санно-гусеничного поїзда.

З перших днів січня 1956 р., коли криголамні судна підійшли до Антарктиди і почали висадку для створення радянської станції Мирний, Іван Хмара був там де кипіла робота. Навіть Михайло Сомов, який був начальником експедиції, з перших же днів запримітив українського хлопчину і вже планував включити його в антарктичну пересувну експедицію. Біда як це часто буває, прийшла несподівано.

21 січня йшло розвантаження другого криголамного судна. Іван Хмара з напарником, вже допомагали новоприбулим в розвантаженні. При вивантаженні будівельно-монтажного обладнання один з тракторів з причепленими саньми з раптово заглухлим двигуном застиг над проломом. Тракторист вискочив з кабіни. Іван не зобов’язаний був йти на ризик, це був не його трактор, але він же знав, що вся техніка дійсно на вагу золота… Хмара встиг зстрибнути в кабіну, завів двигун і направив трактор назад, до теплохода. Але тут пролунав тріск льоду і… Івана не стало… глибина пролому в тому місці сягала 72 метрів. А проломи і сьогодні ризик для полярників.

Джерело:

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2019 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 38

Модифіковано : 29.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.