Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть
не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

Повернення України в Антарктику – станція «Академік Вернадський»

Іван Парнікоза

Після розпаду СРСР в Україні залишився великий риболовний флот, який можна було б використати в Антарктиді. Але вилов риби й інших ресурсів в Антарктиці могли здійснювати лише країни Антарктичного договору. Тому найвагомішим аргументом для доступу України в Антарктику був саме аргумент доступу до лову риби та інших морських ресурсів Антарктики, таких як криль.

Утім, «Матінка-Росія» залишила усі радянські станції собі, і навіть неспроможна їх обслуговувати. Вона воліла за краще законсервувати їх, ніж передати сусідам. Крім того, загальне ослаблення позицій Росії в Антарктичному договорі, призвело до того, що низка країн стала активніше домагатися розділу антарктичних територій. Не є таємницею, що багато країн Антарктичного договору вже мають готові схеми такого розподілу, а це може спричинити численні конфлікти.

Проте, в Україні залишилися люди, які мріяли про повернення країни в Антарктику. Один з них – авіа-інженер Конструкторського бюро (КБ) «Завод Антонова» Юрій Борисович Оскрет у січні 1992 р. пише відкритого листа Президенту України Леоніду Кравчуку, де подає ідею створення власної української антарктичної станції. Юрій Борисович 22 роки працював на Авіаційному науково-технічному комплексі (АНТК) імені О. К. Антонова. Займався конструюванням конвертованих лижно-колісних шасі для літаків, які випробовувалися в Антарктиці. Копії свого листа Ю. Б. Оскрет надсилає академіку Ігорю Юхновському, Голові Комітету з науки та техніки Сергію Рябченку, Президенту Академії Наук України Борису Патону і Голові Географічного Товариства Олександру Мариничу. На ці листи була отримана дійова підтримка у С. Рябченка та О. Маринича і останній особисто пише про важливість проблеми Б. Патону.

У лютому Юрій Оскрет робить доповідь про Антарктику на засіданні Географічного Товариства, а потім, спільно з Олександром Мариничем, виступає на Раді наук про Землю НАНУ під головуванням академіка Віталія Старостенка. У квітні вже Борис Патон звертається до Леоніда Кравчука з листом “Про участь України у вивченні Антарктиди”. Таким чином, розширювалося коло ініціативних людей, які пізніше зіграли головні ролі у виставі повернення України до Антарктики.

У березні Юрій Оскрет зустрічається з Петром Гожиком (заступник директора з науки Інституту геологічних наук), який також працював в Антарктиці і мав зацікавленість антарктичною проблемою. 3 липня цього ж року з’являється Розпорядження Президента України Леоніда Кравчука про участь України в дослідженні Антарктики. У ньому пропонувалось МЗС внести пропозиції щодо участі України у Договорі про Антарктику 1959 р., провести з Росією консультації щодо передачі під юрисдикцію України визначеної кількості науково-дослідних станцій в Антарктиді, а Академії наук України розробити «програму досліджень Антарктиди». У серпні Академією наук створюється Комісія АН України по розробці проекту Національної Програми досліджень України в Антарктиці на чолі з В. Старостенком та його заступником П. Гожиком.

До Комісії увійшли Олександр Маринич, Юрій Оскрет та ще 13 осіб. А 9-го серпня Верховна Рада ратифікує Договір при Антарктику. У Венеції на 17-й Консультативній нараді держав – учасниць Договору про Антарктику Україна отримує статус “країни, що приєдналась”.

На початку 1993 р. проводяться переговори з Інститутом Арктики та Антарктики Росії (ААНДІ) у Санкт-Петербурзі з приводу передачі однієї з антарктичних станцій колишнього СРСР Україні. Нажаль МЗС Росії відмовило у передачі посилаючись на “інфраструктуру, що встановилася”. Натомість було запропоновано оренду однієї з важкодоступних законсервованих (фактично втрачених) радянських станцій: «Ленинградская» чи «Русская».

У червні 1993 р. на Президії АН України було прийнято рішення про створення Центру Антарктичних Досліджень (ЦАД) при АН України, який “формалізувався” 26 жовтня на чолі з директором Петром Гожиком. З 1996 р. ця організація була передана в Міністерство освіти та науки і називається й нині Національний антарктичний науковий центр. Петро Гожик же згодом став першим директором Національного антарктичного центру (1993-1999 рр.). Його заступником став Юрій Борисович Оскрет. Було розроблено програму Першої Української експедиції з облаштуванням української бази у затоці Прюдс на континенті.

Повідомлення про те, що Британська Антарктична служба прийняла рішення закрити станцію «Faraday» або передати її якійсь країні лягло на стіл посла України у Лондоні С.В. Комісаренка восени 1993 р.

Рішення про закриття станції «Faraday» було прийняте з фінансових причин: за 360 км на південь від цієї станції британцями було побудовано нову наукову станцію «Rothera». Там вже був побудований аеродром довжиною близько 1 км і причал, до якого можуть підходити судна будь-якого тонажу. Мати дві станції практично поруч Британія не бачила сенсу, тим більше що в районі «Faraday» панували складні льодові умови. Поряд з цим було б набагато дорожче демонтувати станцію, як це вимагає Антарктичний Договір, ніж передати її іншій країні. Україні ж було дуже вигідно з мінімальними витратами стати антарктичною державою і активно долучитися до міжнародних проектів з дослідження Льодового континенту.

Сергій Комісаренко працював із британським закордонним офісом щоб умови продажу були якомога лояльнішими для України. 1994 р. була запрошена делегація з України, для відвідування станції. Тому у березні наступного, 1994-го року Юрій Оскрет та Андрій Чебуркін за рахунок коштів, виділених Кабміном, їдуть до Великої Британії в Британську антарктичну службу (БАС), що у Кембриджі для знайомства з організацією антарктичних досліджень. З Кембріджу Андрій Чебуркін їде на станцію «Faraday» для ознайомлення зі станцією на місці, де проводить один тиждень до 4 квітня. Тоді вперше тут замайорів український прапор.

Британські колеги також цікавилися можливостями України та її вчених, щоб знати в які руки вони збираються віддавати станцію. Для такого знайомства у червні 1994 р. в Україну приїздять керівники БАС: директор Девід Дрюрі, його заступник із забезпечення антарктичних станцій Франк Каррі, представник британського закордонного офісу Майк Річардсон. Головна мета поїздки – вивчити «антарктичний» науковий потенціал України. У Києві та Харкові вони відвідують інститути АН України, Київський університет імені Тараса Шевченка, Національне космічне агентство. У результаті поїздки британські гості приходять до рішення, що, судячи з наукового потенціалу України, їй можна сміливо передавати станцію «Faraday».

Проте для успішної передачі станції з точки зору безпеки та якісного продовження наукових програм британці поставили дві умови. По перше, в БАС, а потім на станцію «Faraday» повинні приїхати на довгий час чотири фахівці ЦАД для докладного вивчення систем забезпечення станції, наукових робіт та апаратури, дизельного господарства та систем зв’язку, передачі даних. По друге, два з них – дизеліст та радист повинні перезимувати разом з англійською командою, щоб мати досвід робіт на станції узимку. Для здійснення програми такої поїздки ЦАДу потрібно знайти близько 20 тисяч доларів. Від’їзд повинен відбутися не пізніше 15 листопада 1994 р.

В цей же час було зроблено ще один крок до Антарктиди – у вересні при активній підтримці Великої Британії Україна була прийнята до членів SCAR – міжнародного наукового комітету, що координує дослідження в Антарктиці. Україну на 23-й сесії SCAR представляли Віталій Старостенко, Петро Гожик та Юрій Оскрет.

Завдяки безпосередньому втручанню Богдана Гаврилишина 21 листопада 1994 р. Міжнародний фонд «Відродження» виділив 12 000 доларів на проєкт «Україна повертається в Антарктиду». На станцію «Faraday» 5 (за іншими даними 17) грудня 1994 р. прибули четверо українських фахівців – Юрій Оскрет (забезпечення станції), Геннадій Міліневський (наукові програми), Олександр Люшнівський (зв’язок) та Володимир Гергієв (дизельне господарство), які працювали там до 15 лютого 1995 р. Вони ознайомилися з науковим обладнанням і системами життєзабезпечення станції, традиціями і життям британських полярників.

20 липня 1995 р. у Лондоні посол України у Великій Британії Сергій Комісаренко та міністр закордонних справ Великої Британії Девід Девіс обмінялися дипломатичними нотами про передачу Україні антарктичної станції «Faraday», а Петро Гожик, директор Центру антарктичних досліджень і очільник Британської антарктичної служби Бері Хейвуд того ж дня підписали відповідний Меморандум про взаєморозуміння.

Відповідно до Меморандуму антарктична станція «Faraday» мала бути передана Україні не пізніше 31 березня 1996 р. При цьому Британія передавала станцію безоплатно. За це Україна зобов’язалася продовжувати наукові спостереження, що виконувалися англійцями, щонайменше протягом 10 років, передавати їх дані британцям і проводити регулярні морські експедиції. При цьому англійці залишали функціонуючу станцію і необхідну апаратуру. За деяку з неї потрібно було заплатити.

Відтак почалася підготовка команди зимівників першої Української антарктичної експедиції. 8 листопада 1995 р. Роман Братчик, Володимир Бахмутов та Геннадій Міліневський, а 15 листопада Віктор Ситов та Андрій Сидорівський, вилітають до Лондона, щоб повернутися в Україну тільки через півтора року. Зауважимо, що Ситову довелося повернутися через чотири місяці через підозру про незадовільний стан здоров’я. 28 листопада 1995 р. на станцію прибуває перша група (четвірка) українських зимівників. На станції «Faraday» знову було піднято два прапори. 30.01.1996 р. прибула 2-га група (четвірка), яка брала участь у передачі станції.

31 січня 1996 р. був підписаний акт передачі станції. З британського боку його підписали Д. Хейг (останній начальник станції «Faraday»), а з українського – Г.П. Міліневський (перший начальник станції «Академік Вернадський»). 6 лютого 1996 р. під звуки боцманських дудок британський прапор був урочисто спущено. Натомість піднято Державний прапор України. Українську станцію назвали на честь видатного вченого, засновника вчення про біосферу та ноосферу, першого президента Академії наук України (1918 р.) Володимира Вернадського.

Україна стала антарктичною державою. 7 лютого 1996 р. прибула на станцію третя четвірка українських зимівників, натомість британці назавжди залишили свою колишню вже станцію. Перша українська команда почала зимувати повним складом, починаючи нову антарктичну українську історію.

У 1998 р. Указом Президента України троє перших зимівників, учасників 1-ї Української Антарктичної експедиції за особисту мужність і високий професіоналізм були нагороджені орденом “За заслуги” III ступеня.

Необхідно згадати, що наступні українські експедиції досягали станції «Академік Вернадський» на українських суднах «Эрнст Кренкель» та «Горизонт». Учасники другої Української антарктичної експедиції вирушили 18 січня 1997 р. в дальню подорож із Одеси на науковому судні «Эрнст Кренкель». Кошти на цю експедицію збирали з миру по нитці. В цей час було створено Західне відділення Українського антарктичного центру, яке очолив Мирон Колодко – еколог, океанограф, кандидат географічних наук учасник 24-ї радянської антарктичної експедиції зі Львова. Завдяки його зусиллям вдалося зібрати ресурси для здійснення першої морської експедиції у буквальному сенсі на підприємствах та організаціях Львівщини.

21 лютого 1997 року судно дісталося Монтевідео, а ще за тиждень, 28 лютого – кінцевого пункту плавання, станції «Академік Вернадський». Вже 17 березня судно вирушило додому, рівно за місяць – 17 квітня – завітало до Ріо-де-Жанейро, а в Одесу повернулося 15 травня ​цього ж року. «Эрнст Кренкель» доставив на станцію «Академік Вернадський» і 3 УАЕ. 27 січня 1998 року – відбуття з Одеси, 7 березня – прибуття в Монтевідео, 15 березня – 05 квітня 1998 – перебування сезонників на станції (зимівники, звичайно, залишилися), а замість Ріо-де-Жанейро судно завітало на зворотному шляху в Монтевідео. До Одеси «Эрнст Кренкель» прибув 31 травня цього ж року.

Дане судно було названо на честь радянського полярника Ернста Кренкеля. Його ім’ям, доречі, названі вулиці в містах України (Донецьк, Одеса, Маріуполь, Первомайськ).

Геннадій Міліневський, перебуваючи на посаді заступника директора з науки Українського антарктичного центру, додав у склад зимівлі біолога. Першим зимівником біологом став Олександр Пекло в 3-й УАЕ 1998–1999 рр.

Група зимівників та науковий сезонний загін 5-ї УАЕ здійснили морську подорож на іншому судні «Горизонт». Це судно вирушило з Севастополя в грудні 2001 р., і на станцію прибуло в січні 2002 р., в травні того ж року судно повернулося в Україну (Севастополь).

Судно «Горизонт» доставляло на станцію і 7-му УАЕ. 22.02.2002 р. судно відбуло з Севастополя, 28.01.2003 р. прибуло до Ушуайї. З 4 лютого до 20 березня науковий сезонний загін працював на станції. Ще за три дні, 23 березня, судно взяло курс на Ушуайю і 7 травня кинуло якір біля Севастополя.

В 2009 р. в Києві вперше пройшла Консультативна нарада країн Антарктичного договору, в організації якої активну участь прийняв С. Комісаренко. В 2010 р. С. Комісаренко відвідав Українську антарктичну станцію.

У 2012 р. на станцію було організовано доставку каплиці, на честь св. Князя Володимира. Побудову каплиці курував владика Августин з Кривого Рогу. У побудові каплиці взяли участь Микола Іванович Маковій та відомий футбольний коментатор Валентин Васильович Щербачов. Тут також розмістили ікону Св. Миколая криворізької іконописної школи.

Для підготовки зимівників використовували тренувальні бази в с. Мартовій біля м. Харкова, а потім в с. Макаров біля м. Києва.

У 2021 р. УАС «Академік Вернадський» виповнилося 25 років. З цієї нагоди низка українських полярників отримали нагороди з рук президента України.

Наразі станція являє собою 10 будівель, зокрема двоповерховий житловий будинок з кают-компанією (баром), бібліотекою, їдальнею, робочими офісами; два магнітних павільйони; ДНЧ – лабораторія (для вивчення верхніх шарів атмосфери); аварійна база, склади, дизельна та ін. Ознайомитися зі станцією можна завдяки , знятому полярником Ю. Шепетою, що розміщений на сайті Національного антарктичного наукового центру.

2007 р. на станції змонтовано новий резервуар типу РВС-200 для пального, влаштовано вантажний кран на причалі. Обладнання, приміщення та усе господарство станції підтримується зимівниками в зразковому стані.

На початок 2023 р. загалом кількість українських полярників, які зимували в Антарктиді, становила 338 осіб.

Українські дослідники продовжують весь комплекс розпочатих британцями спостережень, до яких додано багато нового. Ведуться дослідження іоносфери, магнітного поля. На станції започатковано моніторингові дослідження впливу змін клімату на морські та наземні екосистеми регіону. Дослідження українських вчених можна знайти в передових фахових журналах.

У найближчий час планується створити музей Антарктики, адже на самій станції зберігається багато цікавих артефактів пов’язаних з історією її функціонування. Окрему музейну експозицію необхідно створити у Києві.

Наразі ж пам’ятками нашої Антарктичної діяльності є лише вищезгадані пам’ятники Антону Омельченку та Івану Хмарі, а також пам’ятний знак полярникам з Рівного, який встановлено у 2017 р. у міському парку ім. Тараса Шевченка у цьому місті.

Важливим питанням є і увічнення українського антарктичного минулого в топоніміці району Аргентинських островів. Адже українська топоніміка Антарктики абсолютно нерозвинена. У той же час такі країни як Польща або Болгарія мають більше 1000 своїх назв в Антарктиці.

Науковцями НАНЦ висловлено пропозиції щодо найменування об’єктів, що ґрунтуються на іменах українських вчених і діячів, які зробили внесок у дослідження Антарктики, світовий науковий прогрес, життя української діаспори в найближчих до Антарктиди країнах тощо. Зокрема, необхідно увічнити Степана Рудницького, засновника географічних досліджень та академіка НАН України, який у 1904 р. написав першу україномовну наукову працю про Антарктиду, що згодом була опублікована в науково-популярному додатку до львівського журналу «Учитель»; українців, які досліджували Антарктику й Арктику в радянський період: І. Хмара, В. Бондарчук, Л. Мітін, О. Вялов, А. Калмиков, В. Фединський, К. Федченко, Х. Греку, О. Маринич, А. Янцелевич та ін.

Необхідно назвати мікро-топонімічні об’єкти в досліджуваному районі й на честь українців, які досліджували Антарктику в радянський період: І. Хмари, В. Бондарчука, Л. Мітина, О. Вялова, А. Калмикова, В. Фединського, К. Федченко, Х. Греку, О. Маринича, А. Янцелевича та ін.

Варто увічнити в назвах регіону вищезгадуваних С. Рудницького, О. Довженка, одного з фундаторів української діаспори в Аргентині М. Данилишина, українського геолога, який працював в Аргентині – Ю. Полянського, автора ідеї про заповідну Антарктиду – фундатора заповідної справи Г. Конвенца, українського еколога та природоохоронця – засновника екологічного моніторингу на українських землях – В. Станчинського, українського вченого-еколога та природоохронця М. Шарлеманя, фундатора заповідної справи на українських землях О. Кожевнікова, відомого генетика українського походження Ф. Добжанського та ін.

Також необхідно відзначити в назвах у регіоні імена С. Комісаренка, Б. Гаврилишина, В. Вернігорова, П. Гожика, Ю. Оскрета, М. Колодко, Л. Говорухи, О. Міхо та інших, хто закладав підвалини української антарктичної діяльності. Також, мають з’явитися на карті нашого регіону імена українських вчених сучасного періоду: Г. Міленевського, І. Козерецької, А. Залізовського, С. Краковської, В. Придатко-Доліна, а також низки інших назв пов’язаних з діяльністю членів зимівель та сезонних експедицій.

Необхідно згадати й судна, які проводили українські експедиції: «Ернст Кренкель» та «Горизонт». Окремим островам та скелям пропонується присвоїти імена пов’язані з Україною (Кий, Щек і Хорив, Славутич, Дніпро і т. д.) та назви міст які дали українських полярників (Харкова, Одеси, Черкас та Рівного та ін.). Окремі скелі потрібно назвати на честь святого-покровителя моряків Святого Миколая, а також найважливіших свят Різдва, Великодня та Покрови. Мають знайти тут місце також імена Траса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та ін.

Існує ідея назвати Україна найбільший з островів Бертелю, який наразі немає назви, з метою визнання заслуг України та українців у вивченні Антарктики.

Висловлюю подяку В. Придатко-Доліну, Б. Олексюку, В. Загоруйку та О. Пньовській за цінну критику та інформацію, яка допомогла підготувати цю статтю, Національному антарктичному науковому центру МОН України, Національній науковій фундації США, І. Козерецькій, В. Папіташвілі, В. Кунаху, колективу 18-ї, 20, 21, 22, 23, 24 та 25-ї українських антарктичних експедицій.

Джерела: