Відкриття Антарктики

Іван Парнікоза

«Боротися й шукати, знайти та не здаватись!»

Лорд Теннісон, напис на могилі Р. Скотта і його товаришів.

Проходячи повз крижані поля, скелі та вкриті снігом острови на сучасному судні, мимоволі постає питання, як подібне робили наші предки на своїх вітрильниках? Загалом, освоєння Південного океану триває вже більше 200 років, а історія дослідження Антарктики – це окрема велика тема, внесок в яку зробили тисячі експедицій і дослідників. У цьому нарисі ми спробували охарактеризувати історію відкриття та дослідження Антарктики з особливою увагою до історії регіону півострова Київ-Аргентинських островів, де знаходиться Українська антарктична станція «Академік Вернадський». Нашою метою є описати історію української Антарктики – внеску українців у відкриття і дослідження регіону Аргентинських островів, а також історію становлення спочатку британської бази «Faraday», а сьогодні вже української станції «Академік Вернадський».

Коли вперше людина побачила ці величні скелі крижаного континенту? Антарктика досі приховує безліч таємниць. Це породжує низку чуток та фантастичних припущень.

Наприклад існують гіпотези, що до Антарктики заносило аборигенів прилеглих заселених земель, наприклад полінезійців — предків сучасних маорі Нової Зеландії. Основою для цих гіпотез є усні перекази, записані у другій половині ХІХ ст. на острові Раратонга, що входить до архіпелагу островів Кука. Легенда розповідає про героя Ху-те-Рангіора, який здійснив плавання на далекий південь. Вона дає кількість поколінь, які минули від тієї події, отже, герой жив близько 650 р. н. е. Звідки походить герой — невідомо. Але в VII ст. на островах Кука чи у Східній Полінезії людей ще не було. Імовірно, він походив із Самоа, де на той час люди вже жили. Герой поплив на своєму човні, зробленому з людських кісток, що нагадував катамаран, на південь. Він плив багато тижнів, аж поки не побачив льодові скелі, вершини яких про- низували небеса, а ще — вкриті чимось (що перекладається з полінезійської мови як сніг) простори. Також мандрівники бачили незвичайних істот і жіноче волосся, що розвивалося в океані. Урешті вони повернули на північ до свого острова. Цю легенду вчені сприймають дуже критично, адже полінезійське слово, яке перекладають як сніг, швидше позначало білу морську піну. Розповідь повна міфічних деталей, а антарктична гіпотеза у зв’язку з нею народилася з легкої руки новозеландського етнолога Персі Сміта, відомого вільною інтерпретацією та домислами у випадках, коли елементи легенд не пасували до його концепцій.

Існує також пізніша легенда, датована часом, коли полінезійці вже заселяли Нову Зеландію. Вона розповідає, як чоловік на ім’я Тамарареті, зачарований південним сяйвом, поплив зі своїми людьми далеко на південь від Нової Зеландії і врешті-решт побачив високі гори із велетенськими льодовими кліфами. На зворотному шляху човен розбився на скелях. Сам Тамарареті загинув, а два чоловіки, яким пощастило повернутись, розповідали про те, що бачили на півдні. Цю легенду записав у ХІХ ст. той же Персі Сміт, хоча в реальність її, на відміну від попередньої, чомусь зовсім не вірив.

А у переказах аборигенів Вогняної Землі з племені ауш збереглись повідомлення про існування країни льодів.

Загалом картографи минулого інтуїтивно відчували необхідність існування на Південному полюсі континенту, який вперше як Terra Australis помістив на своїй мапі грецький картограф Клавдій Птолемей, тож гіпотетичні його абриси можна знайти на низці інших стародавніх мап.

Однією з найзгадуваніших в цьому контексті є так звана мапа Пірі Рейса, складена у XV ст. турецьким мореплавцем Хаджі Мухеддін Пірі ібн Хаджі Мехмедом. Вона не тільки з дивовижною точністю показує абриси континентів і морів, але й начебто наводить берегову лінію відкритої багато століть потому Антарктиди. Цікаво, що ділянка Антарктичного півострова показана ним без льодового покриву і не відділена від Південної Америки протокою Дрейка. І взагалі, що за фрагмент Південної Америки тут показано?

У часи вивчення Південної півкулі дослідники намагались дістатись до незнаного континенту, тож площа гіпотетичної Terra Australis, яку зо- бражали на Південному полюсі, ставала все меншою. Зокрема, таку спро- бу зробили іспанці: у березні 1603 р. група кораблів під командуванням адмірала Габрієля де Кастилья вийшла з Вальпараїсо у Чилі в Південний океан у пошуках землі. Вони дійшли до 64о пд. ш. і не побачили землі — тільки льоди.

Після встановлення регулярного корабельного сполучення Чилі з іншими частинами світу через протоку Дрейка кораблі, які потрапляли біля мису Горн у шторми, часто заносило на південь. Більшість із них розбивало об береги Південних Шетландських островів, але інколи морякам вдавалося повернутись і розказати про антарктичні острови. Наприклад, голландця Дірка Герітца (Dirk Gherritz) 1599 р. занесло до 64о пд. ш., і він, імовірно, побачив якийсь острів із групи Південних Шетландських островів.

У квітні 1675 р., обігнувши мис Горн по дорозі з Чилі до Бразилії, судно лондонського купця Антоні де ла Роше потрапило в шторм біля південного входу в протоку Лемейр і було закинуто далеко на схід, де на два тижні знайшло притулок в одній із заток острова Південна Джорджія. Нововідкритий острів на картах почали позначати як острів Роше, на честь відкривача. Вдруге острів побачили 1756 р., коли іспанський корабель Leon занесло до Південної Джорджії, і він обплив її. Іспанці назвали сучасну Південну Джорджію острів Сан-Педро.

У другій експедиції на суднах Resolution і Adventure відомий ан- глійський мореплавець Джеймс Кук також спробував підтвердити або спростувати існування шостого кон- тиненту. Йому пощастило пройти далі за інших, тож 1773 р. він пере- тнув Південне Полярне коло і до- сяг 71о пд. ш., але далі пакові льоди блокували його шлях. 1775 року Дж. Кук ще раз спробував пробитись на південь, але знову його зупинили па- кові льоди і, повернувши на схід, він знову побачив Південну Джорджію і відкрив Південні Сандвічеві остро- ви. Розчарований цими відкриттями мореплавець вирішив, що півден- ний континент якщо й існує, то він холодний, неживий і не принесе ко- ристі людству.

Проте інформація про стада тюленів, яка стала побічним результатом експедиції Дж. Кука, дуже зацікавила ділків. 1778 року перші англійські звіробійні судна припливли до Південної Джорджії, де розпочали жахли- ву бійню морських котиків і морських слонів. Перших тотально вибивали заради шкір, а з других витоплювали жир, знищуючи поголовно і самців, і самок, і малечу.

Тож немає нічого дивного, що пляжі Південної Джорджії, так як перед тим пляжі Мальвінських островів, стали порожніми. Звіробої шукали но- вих жертв. Випадкове відкриття Південних Шетландських островів, здій- снене британським торгівельним капітаном Вільямом Смітом (William Smith) у лютому 1819 р., призвело до початку бійні тюленів і тут. Якщо керуватися географічним принципом про те, що навколишні острови на- лежать до найближчого континенту, саме Вільяма Сміта і слід вважати першовідкривачем Антарктиди.

30 січня 1820 року британська експедиція під керівництвом англійського морського офіцера Едварда Брансфілда (Edward Bransfield), яку вів той самий Вільям Сміт на судні «Williams» досягає спочатку Південних Шетландських островів, а потім оглядає берег півострова Трійці (Trinity Peninsula), який є частиною Антарктичного півострова. Ця експедиція була вислана британським королівським флотом для перевірки повідомлення В. Сміта про невідомі острови на південь від протоки Дрейка. Вона також мала обов’язок прийняти їх у володіння Британської імперії.

30 січня 1820 р. британська експедиція під керівництвом англійського морського офіцера Едварда Брансфілда (Edward Bransfi eld), яку вів той са- мий Вільям Сміт на судні Williams, досягла Південних Шетландських ост- ровів, а потім оглянула берег півострова Трійці (Trinity Peninsula), який є частиною Антарктичного півострова. Ця експедиція була відряджена британським королівським флотом для перевірки повідомлення В. Сміта про невідомі острови на південь від протоки Дрейка і мала обов’язок при- йняти їх у володіння Британської імперії. Лікар Адам Янг (Adam Young), який працював на судні Е. Брансфілда, 1820 р. зібрав на острові Кінг- Джордж перші природничі зразки. Він занотував, що рослинність ост- рова складається з невеликої кількості «скошеного злаку», кількох мохів і деяких лишайників, що аж ніяк не виглядало привабливо.

З відкриттям Антарктики пов’язують й такий інцидент. У вересні 1819 р. іспанський фрегат San Telmo з 644 людьми на борту потрапив у жахливий шторм поблизу мису Горн і був затягнутий далеко на південь. Загибель цього судна оповита таемницею, але поширеною є версія, що його віднесло до сучасного острова Лівінгстон, де воно розбилось і за- тонуло. Ті, кому вдалося з нього врятуватись, начебто загинули на березі, змагаючись із антарктичним кліматом. Нині на острові Лівінгстон уста- новлено меморіальний знак екіпажу судна — людям, які першими помер- ли в Антарктиці. Проте, як встановив польський дослідник В. Пестрак, цей переказ пов’язують із оповідкою про те, що під час висадки на Пів- денних Шетландських островах в 1820 р. капітан В. Сміт начебто знайшов сліди розбитого судна, фрагменти якоря та такелажу, можливо пов’язані з San Telmo. Утім, сам Сміт про це нічого не згадував, а якщо якісь рештки розбитого судна були дійсно знайдені, то не обов’язково вони належали саме тому іспанському фрегату. Адже на новину про наявність тюленів тут з’явилися численні судна звіробоїв.

27 січня 1820 р. Перша морська експедиція Російської імперії до Пів- денного Льодовитого океану і Південного полюса, спрямована на південь царем Олександром I на шлюпах «Востокъ» та «Мирный» під команду- ванням остзейського німця — вихідця із сучасної Естонії Фабіана Бел- лінґсгаузена, ймовірно, оглядала край льодових полів антарктичного кон- тиненту.

Офіційним завданням Ф. Беллінґсгаузена було дослідження пів- денної приполярної області. Спочатку він дослідив Південні Сандвічеві острови, довівши, що це не частина континенту. Він також відкрив нові у цій групі острови Лєскова (Leskov), Завадовський (Zavodovski) та Висо- кий (Visokoi). Під час висадки на острів Завадовський, названий на честь нашого земляка — командира шлюпа «Востокь» Івана Завадовського, про якого ми ще розкажемо, дослідники спостерігали десятки тисяч антарк- тичних пінгвінів (Pygoscelis antarctica).

Після цього експедиція вирушила на схід, де того ж дня оглядала край льодових полів Антарктики. У деяких джерелах вказано, що саме тут експедиція побачила континент, що насправді в цій точці було практично неможливим. Роком пізніше експедиція підійшла до Антарктичного пів- острова з півдня, відкрила острів Петра I, а також оглянула берег, який Ф. Беллінґсгаузен вважав частиною континенту. Його було названо бере- гом Олександра І (Берегъ Александра 1го), на честь царя, який спорядив експедицію. Пізніше було встановлено, що це великий острів, з’єднаний із континентом шельфовим льодовиком.

На момент плавання на Південних Шетландських островах тривала вакханалія звіробоїв. Спостерігаючи за нею, Ф. Беллінґсгаузен (у лютому 1821 р. кораблі повертались повз Південні Шетландські острови) зано- тував, що ці острови, на жаль, скоро спіткає доля розграбованої Півден- ної Джорджії. Експедиція зібрала геологічні зразки, зразки рослинності, а також спробувала довезти живих тюленів та пінгвінів (детально див. звіт Ф. Беллінґсгаузена, надрукований 1831 р.). У біографічному послуж- ному списку Ф. Беллінґсгаузена, виданому адміралтейством у 1879 р. ще за життя командора, зазначено: «здійснив плавання навколо світу в Пів- денний океан, досягнув 70 (градуса — авт.) пд. ш. і відкрив 29 островів».

17 листопада 1820 р. до Антарктичного півострова підійшло амери- канське звіробійне судно Hero Натаніеля Палмера (Nathaniel Brown Palmer), байдужого до географічних відкриттів. Його цікавив лише пошук нових місць скупчення тюленів. Це відображає занотований Ф. Беллінґ- сгаузеном зміст розмови двох капітанів під час короткої зустрічі біля Пів- денних Шетландських островів у лютому 1821 р. Згодом Н. Палмер ра- зом із англійським звіробоєм Джорджем Повелом (George Powell) у грудні 1821 р. відкрив Південні Оркнейські острови. Повел поспішив оголосити нові острови володіннями британської корони. Проте Палмера вони не зацікавили, бо він не побачив на цих берегах тюленів. Палмера вважають першим американцем, який досліджував Антарктику. Саме на його честь названі американська станція на півострові і південна частина самого Ан- тарктичного півострова (Palmer Land).

Але як сучасна Антарктида була названа власне Антарктидою? По- шуки невідомого південного континенту Terra Incognita Australis європей- ськими мореплавцями А. Тасманом та Дж. Куком зумовили переконання, ніби єдине, що існує, — це відритий південніше від Нової Гвінеї порівняно невеликий континент, названий Новою Голландією. Один із британських дослідників, Метью Фліндерс (Matthew Flinders), на початку ХІХ ст. запро- понував у такому випадку перенести назву, зарезервовану для неісную- чого південного континенту, власне на Нову Голландію і скоротити дов- гу назву Terra Australis так, щоб вона була співзвучна з іншими назвами континентів. Так 1824 р. з легкої руки британського адміралтейства Нова Голландія стала Австралією. Коли ж експедиції початку ХІХ ст. перекона- лися, що в приполярній області лежить ще один континент, назва Terra Australis була вже використана. Тому до 1890-х рр. активно досліджува- ний новий континент не мав назви. Тоді його пробували назвати Пів- денно-полярний континент, Ультіма чи Антіподея, але ці назви не при- жились. І поки шотландський картограф Джон Джордж Бартоломі (John George Bartholomew) не знайшов старе грецьке слово «антарктикос», тобто протилежний Арктиці, останній відкритий континент світу офіційної на- зви не мав. Зауважимо, що в українській мові, як і в польській, конти- нент називали саме так — Антарктида або Antarktyda. Так він названий у першій україномовній праці про нього, написаній Степаном Рудницьким 1904 р. У англо-саксонській традиції континент носить назву Antarctica і дещо інакше звучить іспанською — Antártida.

Висловлюю подяку В. Придатко-Доліну, Б. Олексюку, В. Загоруйку та О. Пньовській за цінну критику та інформацію, яка допомогла підготувати цю статтю, Національному антарктичному науковому центру МОН України, Національній науковій фундації США, І. Козерецькій, В. Папіташвілі, В. Кунаху, колективу 18-ї, 20, 21, 22, 23, 24 та 25-ї українських антарктичних експедицій.

Джерела:

Трешников А.Ф. История открытия и исследования Антарктиды. – М.: Государственное издательство географической литературы. – 1963 г. – 418 с.

Booth J. N. The Storied Ice. Exploration, Discovery, and Adventure in Antarctica’s Peninsula region. – Regent press, Berkeley, California. – 2011. – 373 p.

Quevedo Pavia A.E. Historia de la Antártida. – 1° ed. – Buenos-Aires: Argentinidad, 2012. -544 p.

Tammiksaar E. The Russian Antarctic Expedition under the command of Fabian Gottlieb von Bellingshausen and its reception in Russia and the word. Polar Record, 2016 – V.52. -№5. – P.578-600.