Українські сліди в Вільнюсі

У Вільнюсі розташовується низка українських пам'яток:

Від 13 ст. Литва та її столиця – Вільнюс (українською – Вільно) перебувала у відносинах з руськими князівствами сучасної України. Після монгольської навали Русь ослбла, що дало можливість для росту значення та територальної експансії Литви на українські землі. Поселившись на теренах сучасного Вільнюса, правдоподібно, в останній третині XIII ст., православні русини представляли поважну частину його мешканців уже в добу великого князя Ґедиміна (1315/1316–1341), який перетворив місто на адміністративний центр Литовської держави. Принаймні до кінця XVI – початку XVII ст. русини становили майже половину населення. Поступове зростання чисельності руського населення було зумовлене переходом на православʼя багатьох віленців литовського походження та представників великокняжої еліти. Як наслідок, у Вільні сформувалися дві основні просторово-топографічні дільниці – латинська (відома під назвою „Велика” чи „dzielnica lacka”) і руська („Окол” чи „Civitas Ruthenica”).

Стіни і колони сучасного кафедрального собору побудовані Вітовтом – великим князем, який сприяв відбудові Києва та інших українських міст після нашестя монголів. Сучасники порівнювали цей храм з кафедральним костелом в Фромборку. Взагалі поширений в Вільнюсі тип готичних храмів з розташованими з боків фасаду невеличкими вежами (збереглися костел бернардинців, собор Пресистої Богородиці та інші), співзвучний рішенням архітерктури держави хрестоносців (кафедральний костел в Фромборку, костел францисканців в Торуні). Подібні риси знаходимо і в архітертурі Підляшшя (наприклад оборонна церква монастиря в Супраслю).

У невідомому місці в цьому соборі поховані також Вітовт, Свідригайло Ольгердович та Зигмунд Кейстутович. По материнській лінії Свидригайло є правнуком короля Русі Юрія I Львовича та відповідно прапраправнуком Данила Романовича. У крипті кафедрального собору поховані Олександр Ягелончик – король та великий князь, який дав магдебурзьке право Києву (його брат св. Казимир похований в каплиці кафедрального собору) та було поховане серце Владислава IV – "козацького короля" (сам король похований в Кракові на Вавелі такі були часи та звичаї). Зберігся лише саркофаг. Оглядаючи бічні каплиці знайдемо каплицю Гаштольдів у якій збереглися найстарші в кафедральному соборі нагробки – великого канцлера Альберта Гаштольда та єпископа Павла Гольшанського з 16 ст. При цьому варто згадати, що представники обох родів фігурують в історії Києва та України. Варто згадати Мартина Гаштольда чи правлячу в києві родину князів Гольшанських, з яких вийшла Софія – друга дружина Владислава Ягайла.

Церква Пресвятої Трійці, Aušros Vartų g. 7b, (GPS: 54.675278 25.288333). Церква при якій діяв кляштор василіан побудована на честь перемоги над московітами під Оршею. Тому тут встановлено барельєф князю Костянтину Острозькому. Князі Острозькі збудували кілька храмів для православної громади Вільнюса та кілька шкіл для бідних. Узагалі, як стверджують історики, родина Острозьких зробила чималий внесок у розбудову Великого Князівства Литовського: принаймні, з тих кварталів, що збереглись у Старому Вільнюсі, чи не половина – «виробництва» доби Острозьких. У церкві Пресвятої Трійці служив Йосафат Кунцевич, тому тут встановлена йому пам'ятна дошка. На ній нанесений напис українською і литовською мовою: "У церкві Пресвятої Тройці 13 років свого подвижницького життя провів святий Йосафат Кунцевич – апостол єдності церков. Загинув мученицькою смертю року Божого 1623". Наразі це церква, де служать українською мовою.

Другий храм побудований Костянтином Острозьким – – теж донині діє, будівля перебуває у гарному стані. Незважаючи на неовізантійські перебудови та добудови російського імперського часу (на каплиці наявна дошка Муравйову), основа цієї церкви – готична збереглася до нашого часу. Костянтин Острозький відбудував з руїн і .

Вільно (теперішній Вільнюс) до 1915 р. входило до складу Російської імперії як центр Північно-Західного краю. У цей час українці з'являлися тут переважно як чиновники, військові, студенти чи духовенство. Це не була організована громада, радше поодинокі представники. У XIX – на поч. ХХ ст. у Вільнюсі вчилися й працювали українці з Поділля, Волині, Київщини. Важливу роль відігравала Віленська археографічна комісія (заснована 1864 р.), яка займалася історичними документами Литовсько-Руської держави. Українські історики (наприклад, вихідці з Києво-Могилянської традиції чи Київського університету) брали участь у дослідженнях. У Вільні діяла православна митрополія, де служили священики з України. Також тут працювали випускники Київської духовної академії, які привозили елементи української церковної традиції. Деякі українські діячі науки й культури перебували у Вільно у засланні або на службі. Вільно було одним із центрів, де друкувалися й зберігалися старі тексти українською та староруською мовами (особливо релігійні книги, документи з часів Речі Посполитої). На відміну від Петербурга чи Варшави, у Вільнюсі не сформувалася велика українська колонія. Це пояснюється тим, що міграційні потоки українців більше прямували на схід і північ імперії, ніж у литовські землі.

Меморіальна дошка в пам’ять про Тараса Шевченка, 7 Universiteto gatvė, M. Daukšos kiemas (подвір’я Даукши),(GPS: 54.683334 25.287051). Меморіальна дошка з барель'єфом встановлена на стіні Вільнюського університету, а саме – на західному корпусі у подвір'ї Даукши. На другому, а пізніше третьому поверхах цього корпусу мешкав художник професор Ян Рустем. Тарас Шевченко брав у нього уроки малювання, про що і свідчить дошка. Напис на дошці литовською і українською мовами:

"Вільно… дороге моєму серцю…"

"Vilnius… brangus mano širdžiai…"

"Vilniuje 1829 – 1831 m. m. gyveno ir kūrė didysis Tarasas Ševčenka".

Останню фразу можна перекласти українською як "У Вільнюсі у 1829-1831 жив і працював великий Тарас Шевченко".

Взимку 1829-1830 р. у Вільні перебував відомий маляр-портретист Франческо Лампі, в якого пані віденського вищого світу замовляли свої портрети. Серед них була і Софія, жінка Павла Енгельгардта, власника Шевченка, яка, знаючи про малярський талант Тараса, вирішила використати нагоду і виховати собі власного портретиста. Тараса трохи причепурили і наказали ходити на лекції. Отже шістнадцятилітній Шевченко мав змогу дістати основи малярства від майстра світової слави. Він мусив справити позитивне враження на Лампі, бо той перед від’їздом до Відня поручив Тараса своєму віленському колезі Янові Рустемові (1762-1835). За походженням вірменин зі Стамбула, він був відомим професором малюнку Віленського університету. Отого вчителя, у якого Тарас працював до кінця свого перебування у Вільні, він пізніше, на вигнанні, прихильно згадував у листі (від 10 лютого 1855 р.) до свого польського друга Бронислава Залєського:

"Ти питаєш мене, чи можеш узяти пензель і палітру: на це відповідати Тобі й радити досить мені тяжко, бо я давно Твоїх рисунків не бачив, і тепер можу Тобі те тілько сказати, що мовляв колись учням своїм старий Рустем, професор рисування при бувшому віленському університеті: «Шість років рисуй і шість місяців малюй, і будеш мистцем». І я вважаю раду Його за слушну: взагалі недобре передчасно за фарби братись. Перша умова малярства — рисунок і круглота, друга — колорит. Не здобувши твердості в рисунку, братися за фарби — це все одно, що вночі шляху шукати."

Меморіальна дошка Тарасу Шевченку, 10 Pilies gatvė, (GPS: 54.683830 25.289535). "ŠIAME NAME (1829 – 1830) GYVENO

UKRAINIEČIŲ DAILININKAS IR POETAS TARASAS ŠEVČENKA

У ЦЬОМУ БУДИНКУ (1829 – 1830) ЖИВ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ І ХУДОЖНИК ТАРАС ШЕВЧЕНКО"

Пам’ятник Тарасу Шевченку (2011), Visų Šventųjų gatvė (вул. Усіх Святих), (GPS: 54.674914 25.285560). Пам'ятник Тарасу Шевченку відкритий 3 вересня 2011. Фінансування створення пам'ятника здійснювалося Україною. Автор – скульптор Віталій Андріанов. У його виконанні Шевченко постає в образі юного студента, який прибув до Вільнюса на навчання у вишиванці та із книгою у руках. На створення пам'ятника, починаючи з ескізу, пішло 9 місяців.

Напис на пам'ятнику:

"Ukrainiečių poetas

Tarasas Ševčenka

1814 – 1861"

У Вільнюсі на похований Яків Гловацький (високий чорний обеліск).

1919 р. уніатам було передано .

Новітня сторінка української історії пов'язана з подіями 1991 р. та українськими добровольцями на барикадах литовської столиці. Джерела:

Іван Парнікоза, НІАМ «Київська фортеця».