Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба

Богдан Хмельницький

?

2011 р. У Жванчику на Кам’янеччині похований польський поет та революціонер Раймунд Корсак

Дата: 22.04.2011

Кілька років тому, працюючи над доволі рідкісним атласом Подільської губернії, виданим 1820 р. у Вільно, звернув увагу на один із додатків. Це був виконаний в стилі графіки малюнок досить ошатної каплички чи склепу з чотирма колонами доричного ордеру і досить нерозбірливим написом на фронтоні. І ось через деякий час, проглядаючи в одному польському виданні статтю про Жванчик (Ушицького повіту), натрапив на інформацію про каплицю.

Прочитане одразу викликало в уяві малюнок у згаданому атласі. Озброївшись сучасною технікою, вдалось, врешті-решт, розібрати напис на капличному фронтоні. Цей напис і опис каплиці повністю збігалися з малюнком у вільненському атласі.

Виявилося, що у Жванчику знайшов свій вічний спокій один із небагатьох польських поетів-гумористів кінця XVIII – початку XIX століть, перекладач і політичний діяч із доволі милозвучним ім’ям – Раймунд Корсак (1768-1817).

Народився маленький Райчик 31 серпня 1768 року в Жуковщизні Слонімського повіту в шляхетській родині велятинського старости Гіполіта Корсака герба Ліс та Ядвіги із Ґюнтерів. Навчався в школі ордену піярів, який надавав юнацтву безплатно освіту і займався благочестивим вихованням. Зауважимо, що піяри очолювали колегії, були професорами відомих університетів і зіграли значну роль у реформі освіти в Польщі.

Вищу освіту Р. Корсак здобував у Краківському університеті. Маючи юридичну підготовку, працювати розпочав чиновником тютюнового департаменту Комісії скарбової, сферою діяльності якої були фінанси, промисловість, торгівля, митна служба.

Через рік служби молодий Р. Корсак – уже суперінтендант Жмудської провінції. Тоді він познайомився і часто контактував із великим гетьманом литовським Міхалом Оґінським, активним учасником Барської конфедерації, відомим меценатом, а також байкарем і перекладачем. Спілкування з цією впливовою людиною (свого часу він був одним із претендентів на польську корону) певним чином відобразилось на подальшій долі Корсака, його переконаннях і творчості. Тож не випадково Раймунд присвятив М. Оґінському свою трагедію “Брут і Касій” та оду “До князя Міхала Оґінського”.

1791 року чотирилітній сейм прийняв Конституцію 3 травня, яка встановлювала устрій держави згідно з ідеями просвітництва, скасувала liberum vetu, зміцнила виконавчу владу, розширила права міщан. Але 27.04.1792 року в Петербурзі проросійська шляхта створила генеральну коронну конфедерацію. Акт конфедерації датували “у Тарговиці дня 14 травня 1792 р”. Маршалок Тарговицької конфедерації Станіслав Щенсни Потоцький офіційно звернувся до Катерини II про військову допомогу.

Уже 19 травня російська армія увійшла на терени Речі Посполитої. Аби припинити кровопролиття, король приєднався до Тарговиці і погодився на умови другого поділу, а згодом у Гродно відбувся останній сейм Речі Посполитої, де під загрозою конфіскації маєтків посли скасували Конституцію 3 травня та узаконили анексію Росією польської території завбільшки з пів-Франції.

Попри все, 24 березня 1793 року вибухнуло повстання під проводом генерала Тадеуша Костюшка. Польські патріоти зробили героїчну спробу врятувати вітчизну від знищення. Того дня в Кракові Костюшко проголосив акт повстання “за національне самоврядування… і за свободу для всіх”.

Для придушення “бунту” російська імператриця направила війська під командою свого найталановитішого полководця О. Суворова. Розлогих відомостей про участь Р. Корсака у повстанні не збереглося, спогадів про ті події він не залишив. Відомо, що служив у 7-му піхотному литовському полку під командою підполковника Стефана Грабовського. 10 жовтня польське військо зазнало серйозної поразки під Мацейовіцами.

Поранений Т. Костюшко потрапив у полон. Усі сили повстанці сконцентрували для оборони передмістя Варшави Праги – стратегічного пункту на правому березі Вісли. Новий очільник повстання Томаш Вавжецький доручив генералу Ясінському північну лінію оборони. Поміж оборонців був і Р. Корсак. Учасник тих подій Лев Енгельгард писав: ”До самої Вісли на кожному кроці було видно вбитих, а на її березі навалені купи тіл мертвих і помираючих: вояків, міщан, монахів, жінок, дітей. При погляді на все це серце людське завмирає, а погляд гидиться таким видовищем… Знищених мешканців було без ліку”.

Як у тому пеклі вдалося вижити Раймунду Корсаку, уявити складно. “Празьку різанину” він намагався забути, ніяких розмов про той день не заводив. Після 11 місяців ув’язнення Раймунд хотів поїхати куди подалі, але через нестачу коштів подався в коротку, як він тоді планував, подорож на Поділля. Величний і розкішний край, особливо краєвиди Подніпров’я, зачарували поета. На додачу, як це часто трапляється, він ще й закохався в Юстину Воланську, багату власницю кількох сіл Ямпільського повіту. До згоди дійшли швидко, і по одруженні замешкав з 1797 року у Бабинцях, маєтку дружини.

Подружжя жило у злагоді, народили двох дітей, але повної гармонії в їхніх стосунках не відчувалося. Дружина віддавала перевагу господарству, не поділяла переконань чоловіка, не завжди розуміла його жарти і, як подейкували, пані Юстина, не маючи особливих талантів, дозволяла собі нагадувати непрактичному Раймунду про його фінансову залежність. Корсак почувався не надто щасливим, а тому намагався за кожної ліпшої нагоди проводити час у сусідів, де завжди був жаданим гостем.

Товариству подобався його живий розум, гумористичні вірші і пісеньки, які поширювались у рукописах. Особливо популярною фігурою серед подільських шляхтичів став, коли 1803 року його твори, дякуючи доброму знайомому Олександру Ходкевичу, що мешкав у Варшаві, потрапили на шпальти видання Nowy Pamietnik Warszawski.

Намагаючись подолати матеріальну залежність від дружини, почав господарювати, взявши на три роки в оренду село в Махнівському повіті. Проте, комусь не догодив, а той, як пильний громадянин, поінформував владу про “змовницьку діяльність” Корсака на Поділлі. Знову арешт, слідство і – півроку в Кам’янець-Подільській фортеці. Вийшов на волю в квітні 1810 р., з чим його звідусіль вітали листами друзі та знайомі.

Пo звільненні продовжував слідкувати за політичними подіями і займатися літературною творчістю. Також багато перекладав, зокрема твори Ш. Колардо, Ж. Деліля, Ж. Лафонтена, Дж. Драйдена, Ж. Расіна.

Улітку 1817 р. Р. Корсак зібрався до Вільно. Напередодні від’їзду почувався не дуже добре, однак вирішив, що то наслідок тривалого безсоння, яким почав страждати весною того року, і все ж рушив до Литви. Дорогою зупинився у Жванчику, в одного з найближчих друзів Яна Богуша. Богуш був головою Головного суду Подільської губернії і свого часу допоміг Корсаку покинути мури Старої фортеці, з’ясувавши безпідставність висунутих звинувачень.

Гостинні господарі пригощали гостя домашніми делікатесами та різними трунками, просили побути хоч кілька днів, аби гарно відпочити. Проте сталося так, що той залишився в їхньому маєтку назавжди. 28 жовтня Раймунд Корсак помер, не доживши й до 50-ти. Поховали його на цвинтарі біля костьолу. Родина Богушів встановила на його могилі згадану на початку кам’яну каплицю з написом – “Пам’ять про Доброчесного переживе віки”.

Минулого року, прямуючи до Жванчика, я мав надію відшукати могилу Корсака, хоча б якийсь слід каплиці, якщо не слід, то бодай згадку про цю сакральну споруду, яка одним виглядом притягує погляд і викликала повагу до похованого під нею. Місцеві мешканці змогли тільки показати місце, де колись був католицький цвинтар. Не збереглося нічого, ні жванчицького Парфенону, як я назвав каплицю Корсака, ні костьолу XVIII століття. Надгробки було знищено, хрести повалено.

Ось так, виходить, ми не зберегли навіть пам’яті про видатну людину. Колись моя вчителька історії Ніна Коротинська на уроці про загибель Стародавнього Риму розповідала як варвари руйнували величні будівлі римлян, і будували собі з того каміння халупи. Весь клас тоді дружно сміявся з “дурних варварів”, і я також. Сьогодні мені не смішно.

Петро Даниляк