Мюнхен для українця. Частина 2. В новій оселі

Друга світова війна закінчувалася для українців трагічно. Мільйони жертв, які понесла Україна на фронтах та внаслідок втрат цивільного населення, закінчилися відновленням радянського режиму на її території. В радянські колонії перетворилися також Чехословаччина, Польща, Угорщина та Прибалтика. Тисячі емігрантів, рятуючись від червоного терору, потягнулися в західні окупаційні зони. Серед них був і весь потенціал накопичений за десятки років кількома поколіннями галицької інтелігенції та «старою» еміграцією із ново-окупованих Совітами країн. Долі судилося щоб новим центром української еміграції став саме Мюнхен – найближчий до старих еміграційних центрів клаптик вільної землі. З Мюнхеном постійно чи епізодично зв’язали своє життя видатні українські державні та культурні діячі, такі як С. Бандера, Я. Стецько, С. Стецько, Л. Ребет, І. Мірчук, Г. Ващенко, отець І. Гриньох, І. Кошелівець, Е. Андієвська, Г. Крук, О. Кульчицький, А. Лівицький, І. Мазепа, Л. Храплива-Щур, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, В. Щербаківський, Я. Рудницький, І. Синенька-Іваницька, І. Маланюк, М. Старицький та багато ін. Мюнхен був тоді осередком майже усіх українських політичних партій, церковних і культурно-громадських організацій та установ. Тож в цій частині «Мюнхена для українця» відвідаємо пам’ятні місця пов’язані з періодом становлення української діаспори.

Таборовий етап

На північній околиці Мюнхена розташовано селище Карлсфельд (Munchen-Karlsfeld). Наразі воно адміністративно входить до міста. Саме тут на базі однієї з філій КТ «Дахау» (будівельний заклад Тодта) після 1945 р. розташовувався табір для переміщених осіб-українців. Другий табір – DP Camp Warner Kaserne – був розміщений у так званих Кошарах Вернера – сучасна назва The Ernst-von-Bergmann-Kaserne – на Неухербергерштрассе (Neuherbergstrasse) 11.

Початково кошари Вернера служили підрозідлам СС (SS-Standarte 1 «Deutschland»)

Окрім цих великих таборів в околицях Мюнхена існували й менші: Шляйсгайм-Фельдмохінг (у 1946–1953 рр. близько 2000), Ляйм (у 1946–1948 рр. близько 250), Розенгаймстр (у 1946–1950 рр. близько 100).

Наплив втікачів до Баварії пояснювався тим, що після закінчення другої світової війни ця частина Німеччини опинилася в американській окупаційній зоні. А це гарантувало відносну безпеку для так званих «переміщених осіб». Точних даних про кількість українців, які після закінчення Другої світової війни опинилися на території Німеччини не має. За деякими джерелами з 6,3 млн. остарбайтерів та військовополонених радянської армії від 2 до 3 млн. були українцями. 90% з них протягом 1945-46 рр. повернулися на Батьківщину. 1 млн. осіб перш за все з політичних міркувань залишилися в таборах для переміщених осіб (Ді-Пі особи) та біженців в західній окупаційній зоні Німеччини та Австрії.

Українці в таборі для переміщених осіб DP Camp Warner Kaserne

До липня 1945 р. табори Ді-Пі підлягали компетенції Найвищої Головної Квартири Експедиційних (альянтських) військ (SHAEF), за дорученням якої ними завідував відповідальний за цивільні справи відділ DP Branche G-5. Потім вони знаходилися в компетенції окремих окупаційних армій з координуючим осередком в СДРХ (Екзекутива для Ді-Пі), до якого входили представники американської, британської та французької армій і Міжнародного Комітету для біженців у Женеві.

Українські діти в таборі для переміщених осіб DP Camp Warner Kaserne

Адміністрація і матеріальна опіка таборів Ді-Пі була задачею організацій допомоги при ООН що виконували свої обов’язки у порозумінні з окупаційною владою: з 1945 р. до липня 1947 р. це були UNRRA (англ. United Nations Relief and Reparation Administration), а згодом – IRO (англ. International Refugee Organization). Ці організації матеріально й адміністративно опікувалися втікачами і переміщеними особами з Східної Європи в Німеччині й Австрії 1945-47 рр., організовуючи репатріацію бажаючих повертатися на Батьківщину та даючи захист тим, хто повертатися не міг.

Українці в таборі для переміщених осіб DP Camp Warner Kaserne

Наприкінці 1946 р. на території Західної Німеччини перебувало 177 тис. українців. Найбільше – в Баварії. Загалом найбільші українські табори (по 2000-5000 осіб) містилися у американській зоні окупації: в Мюнхені – Карлсфельд та Варнер-Касерне, Ауґсбурзі (Соме-Касерне), Міттенвальді (ЄґерКасерне), Реґенсбурзі (Ґанґгофер-Зідлюнґ), Ашаффенбурзі, Берхтесгадені («Орлик»), Байройті (Леопольд Касерне), Кауфбойрені; у британські зоні в Ганновері і Гайденав; у французькій зоні в Штуттґарті та у Австрії – у Зальцбурзі.

Табір для переміщених осіб «Орлик» біля Берхтесгадена, 1940-ві рр.

Незважаючи на тяжкі обставини життя, в таборах розгортається активна культурно-просвітницька діяльність. Цьому сприяла наявність в них значного числа свідомої інтелігенції. Серед іммігрантів в таборі Карсфельд біля Мюнхена опинився, наприклад, Всеволод Петрів – український генерал – учасник перших визвольних змагань. Помер В. Петрів в 1948 р. у іншому таборі для переміщених осіб у Реґенсбурзі, а похований в Ауґсбурзі – місті також дуже важливому для української еміграції.

В. Петрів серед ветеранів визвольних змагань, 1946 р.

У Мюнхені УНРРА організувала міжнародний університет для студентів-втікачів, у якому вчилося багато українців. Тут також викладали українські професори. У 1947 р. загалом налічувалося 57 українських таборових церков.

Українські емігранти в таборі «Запоріжжя» прощаються з земляками, які виїжджають до Великобританії, 1947 р.

Табірні злидні, невизначеність правового статусу, а відтак і подальшої долі, господарська розруха перших повоєнних років в Німеччині змушували українців шукати шляхів для переселення в інші західні країни. Перша хвиля переселення припадає на 1946-47 рр. за цей період виїхало 25 тис. українців, передусім до Франції, Бельгії та Англії. В наступні два роки виїхало до 41 тис. українців, частина за океан до Канади, США та Австралії. Злучений Український американський допомоговий комітет ( здійснював допомогу переміщеним особам перш за все в переселенні на Північно-Американський континент. Тут працювали Зиновій Марцюк, о. Палладій Дубицький, пані Дочемінська (мати проф. Івана Міхула), директором був пан Рудко. З США надходили великі посилки харчів в консервах: солене масло, пальмова олія, сир, якесь м’ясо. Все в кілограмових банках. Роздача посилок відбувалася при греко-католицькій і православній церквах. Грошами допомагали також англійці, вони переказували гроші для біженців, завдяки яким ті могли якось налагодити свій побут. У Німеччині на початок 1949 р. залишалося ще понад 85 тис. українців.

Після закінчення виїзду охочих до переселення Ді-Пі-осіб та включення решти у німецьку (закон від 25.04.1951 р.) та австрійську економіку, правну опіку над тими хто залишився перебрав Високий Комісар ООН для справ втікачів у Женеві. Число таборів Ді-Пі постійно зменшувалося: з 493 у 1946 р. до 223 у 1950 р. У 1956-58 рр. вони взагалі були ліквідовані, а їх мешканців переведено в новозбудовані оселі або приватні помешкання. Так, зокрема, виникла невелика українська колонія на Карлсфельді. Як писав в Енциклопедії Українознавства в 1950-ті рр. І. Мірчук «Внаслідок посиленого виїзду українців за океан роля Баварії в житті українських емігрантів меншає, але укр. політ., гром. і культ. установи продовжують свою працю хоч і в вужчих рамках».

В кінці 1950-х рр. чисельність українців, які залишилися в західній Німеччині стабілізувалася на рівні біля 17 тис. осіб.

Організаційні центри

Наступним нашим об’єктом стане український організаційний центр на вул. Дахауерштрасе (Dachauerstrasse), № 9 .

Будинок на вул. Дахауерштрасе (Dachauerstrasse), 9, де знаходився перший український організаційний центр

Як розповів нам проф. М. Шафовал, у травні 1945 р. Лідія Марцюк і інші кацетники (колишні в`язні), побачили, як люди викидали нацистів з будинку на Дахауерштрассе і захопили частину будинку, який винайняла перша українська установа – Український Червоний Хрест на Чужині, перезваний пізніше на Українську Медично-Харитативну Службу.

Початково служба одержала перший і другий поверхи. Служба почала здавати в аренду – властиво підаренду – частини будинку. Так, на 1 поверсі розмістилася церква УАПЦ (про яку розповідь нижче). Натомість на 2-му сконцентрувалися українські громадські організації. Домівка на Дахауерштрасе, 9 (2) поступово стала культурним осередком тогочасної еміграції. Тут окрім церкви довгий час перебували чимало українських організацій, це було ще й місце проведення численних зібрань, зокрема, наприклад, Крайового з’їзду СУМу.

Серед тих, хто бували в станах цього будинку були – представники ОУН, зокрема С. Бандера (див. докладніше наступну частину). Проте органзаційно бандерівці знаходилися в осередку при народній школі Фюріхшуле на Фюрихштрассе, 53. Натомість Мельниківці розташувалися при Розенгаймерплац (Rosenheimer Pl.).

Органзаційно бандерівці знаходилися в осередку при народній школі Фюріхшуле на Фюрихштрассе, 53.

Перед закінченням війни ОУН опинилася в складному становищі. Хоча боротьба УПА на Західній Україні ще тривала, всім стало зрозуміло, що війни між заходом та Радянським Союзом годі сподіватися і що Україні тягнути радянське ярмо ще довго. Необхідно було створити її закордонний центр. Вислані за кордон представники, створеного на українських землях головного органу визвольної боротьби – Української Головної Визвольної Ради (УГВР), зустрілися в випущеним з концтабору С. Бандерою, який пам’ятав що його революційна ОУН керувалася інститутом Провідника. Після замкнення кордону між вже радянськими Західною Україною та Польщею, зв’язок з частинами УПА був зведений до мінімуму. На першому зборі ОУН, який мав вирішити її повоєнну долю, у Відні на початку лютого 1945 р. прибулі з краю представники УГВР: М. Лебідь, В. Охрімович, о. Гриньох та подружжя Ребетів зажадали від С. Бандери створення колективного органу управління організацією. Були й інші суперечки, адже новоприбулі вже мали досвід реалізації попередніх програм ОУН на українських землях на практиці. С. Бандера ж вважав правильним зберігати попередній курс. На зборі в Відні було утворено колективний орган управління Провід закордонного центру ОУН (зцОУН) на чолі з С. Бандерою. Проте вже в кінці лютого 1945 р. в тому ж Відні вказані представники УГВР створили «Центральне представництво української еміграції». Вони ж розпочали переговори з іншими українськими політичними організаціями. Наприкінці літа 1945 р. в Мюнхені було скликано конференцію Проводу закордонного центру ОУН, де вирішено було розпочати роботу над створенням Антибільшовицького блоку народів. В січні 1946 р. нова конференція: зцОУН перейменовується на закордонні частини ОУН (ЗЧ ОУН), вибирається новий провід, на чолі знову С. Бандера. Після кількох наступних перемовин-конференцій, на яких представники УГВР та ЗЧОУН пробували узгодити позиції, утворилося два центри, що розколювали український визвольний рух та сіяли недовіру один до одного.

Наступний наш об’єкт – головний офіс Закордонних частин ОУН на Цеппелінштрассе (Zeppelinstrasse), 67. Тут, на Цеппелінштрассе, ЗЧ ОУН (бандерівці) купили площу, розчищену з грузу і в 1953/54 р. збудували цей будинок, в якому розташувався новий організаційний центр, відбувались найважливіші наради й зустрічі, готувались пропагандистські та навчальні матеріали, розроблялась тактика та стратегія подальшої боротьби. Якраз ці приміщення кілька раз ставали ціллю для диверсій та нападів ще до замахів на чолових діячів ОУН. Як росказав проф. М. Шафовал закінчити будівлю дозволив конфлікт між бандерівцями та прихильниками Л. Ребета (див. наступну частину), в якому люди масово підтримали Бандеру.

Офіс ЗЧ ОУН на Цепелінштрасе (Zeppelinstrasse), 1959 р.

Офіс ЗЧ ОУН на Цепелінштрасе (Zeppelinstrasse), 2015 р.

ЗЧ ОУН з самого початку в Мюнхені і Німеччині загалом мала за завдання представляти визвольний рух на українських землях на міжнародній арені, а також опікуватися членами організації та бійцями УПА, які волею долі опинилися на німецькій території. Після тривалого воєнного лихоліття більшість українців, що опинились тут на чужині, насамперед, воліли думати про те як нарешті влаштувати своє життя, а для цього необхідно було в першу чергу це життя зберегти. А положення цих осіб не було певним. Холодна війна ще не почалася, радянські місії розшукували політичних еміг­рантів, і американці у цей період їм зовсім не заважали затримувати лю­дей, яких чекісти вважали своєю законною політичною здобиччю. «Ми тоді, можна сказати, перебували на безправному становищі». – згадував колишній вояк УПА – з 1951 р. керівник розвідки ЗЧ ОУН С. Мудрик, – Хтось поширював провокативні вістки про бандерівців. Ми мали дані, що це робила совєтська агентура.» Старожили-діаспоряни згадують, що часто-густо навіть тут у зоні окупації, яка підлягала західним союзникам сновигали агенти радянських спецслужб і непоодинокими були випадки, коли люди раптом зникали, а згодом виявлялось, що їх було схоплено й вивезено на підконтрольну СРСР територію. А далі були, в кращому випадку – Сибір, а в гіршому – тюрми і знищення для самого «колабораціоніста» і репресії для родини.

Колишній вояк УПА – з 1951 р. керівник розвідки ЗЧ ОУН С. Мудрик

Після закінчення війни з Японією ставлення західних альянтів до емігрантів з територій, зайнятих Радянським Союзом, почало змінюватись. Радянські чиновники, відповідальні за репатріацію, теж зрозуміли, що отримати добровільну згоду емігрантів на виїзд в СРСР не вдасться, і почали фабрикувати документи на відомих українських діячів, звинувачуючи їх у воєнних злочинах. В табори засилалась агентура, саме з нею доводилось боротись. Так в першій половині 1946 р. С. Мудрик викриває засланих чекістами агентів Тусеїна, Яковліва, Бормана, Віру Вепс. Але й чекісти мали свої способи ускладнити життя ОУН. Одного разу під час вишколу таборової поліції за їх доносом приїхала американська військова поліція, яка погодилася зі звинуваченням у мілітаризмі та звільнила С. Мудрика з його посади.

Тепер на Цепелінштрасе ОУН належить підвал, перший та другий поверх, хоча в 1954 р. організація збудувала цілий будинок. Однак залишати його повністю у власності ОУН означало б зробити подарунок ворогам — їм нічого не варто було повністю висадити будівлю в повітря. Тому верхні поверхи одразу ж продали.

На нижньому, підвальному, поверсі де зараз міститься квартира, адміністратором якої є зять С. Бандери Андрій Куцан, до 1992 р. розташовувалася друкарня. Попри заходи безпеки, свого часу сюди вкинули бомбу, й вона суттєво пошкодила друкарські верстати.

С. Бандера в офісі ОУН на Цеппелінштрассе (Zeppelinstrasse), кадр з фільму «Атентат»

Із друкарні на Цеппелінштрассе свого часу виходила газета «Шлях перемоги». Друкували тут і націоналістичну та пропагандистську літературу. При цьому в Україну її часто переказували під виглядом радянських видань. Продаж літератури був одним із джерел фінансування ЗЧ ОУН. Окрім того, кошторис ОУН становили обов’язкові внески членів із західної діаспори. Тому фінансової допомоги інших держав бандерівці не потребували — хіба що організаційної. Зокрема, в Англії проходив вишкіл зв’язкових, яких пізніше з англійських же літаків десантували в Україну. Після відновлення Незалежності України друкарню перенесли до Львова, головним чином з фінансових міркувань, адже в Україні провадити видавничу справу на той час було значно дешевше, ніж у Німеччині.

На стіні будівлі офісу ОУН встановили меморіальну дошку подружжю Стецьків, яку в 2015 р. обмалювали проросійські провокатори.

Меморіальна дошка подружжю Стецьків на стіні офісу ОУН на Цеппелінштрассе (Zeppelinstrasse), 67

Результат роботи вандалів на Цеппелінштрассе (Zeppelinstrasse), 67 в 2015 р.

Оглядаючи зараз місце, де висіла дошка (вона знята на реставрацію) варто замислитися на скільки небезпечними для російських фашистів і досі залишаються постаті наших діячів національно-визвольного руху.

Саме в Мюнхені опинилося після закінчення Другої світової війни подружжя Ярослава та Слави Стецьків. В Мюнхені український хірург з Дінпропетровська Борис Андрієвський прооперував тяжко пораненого під час авіаційного нальоту Ярослава Стецька. До цього Стецько лежав у лікарні в Шіттенхгофені. Скоро прийшла інформація що Світи тиснуть на американців видати Бандеру та Стецька. Тож Стецьки зі шпиталю переїхали на Лєндштрассе, 5. Через кілька місяців перебралися на Вільтруденштрассе, 6 поблизу ботанічного саду. Жили переважно у знайомих німців. Як писала в своїх спогадах Слава Стецько:

«Так мандрували з однієї квартири на другу, змінюючи адресу знову через деякий час. З сорок п'ятого до дев'ятдесятого ми таким чином поміняли одинадцять квартир в Мюнхені. Але завжди, з перших днів у всіх наших помешканнях кипіла робота: відбувалися наради, зустрічі, дискусії».

Роботи для ЗЧ ОУН прибавилося коли деякі сотні УПА з Закерзоння почали прориви через Чехословаччину до Баварії. Метою таких дій було привернути увагу до боротьби українських націоналістів на поневолених СРСР землях України, донести правду про «новий» радянський режим, викликати міжнародний розголос навколо повоєнної долі України.

Головним фінансистом ОУН був Зиновій Марцюк. Він був організатором збірок на користь УПА, яка продовжувала боротьбу в Україні. Пізніше він працював в Злученому Українському американському допомоговому комітеті, а згодом в друкарні Івана Бутковського, де друкувалися «Сучасність» та «Український Самостійник» Імовірно ця друкарня була пов’язана з видавництвом «Пролог». Ця друкарня за спогадами Христини Фрей-Марцюк знаходилася на Hessstrasse.

Зиновій Марцюк, фото з родинного архіву

До Баварії пробивалися сотні УПА

З боями проходячи Польщу, Словаччину і Чехію, сотні УПА втрачали значну частину складу, а тим кому вдалося перейти чесько-баварську межу доводилося пояснювати американським військовим, хто вони і звідки. Повстанців інтернували в американські військові казарми в Пассау (Passau), Декендорфі (Denkendorf) та ін. пунктах. Радянські представники тиснули щоб американці видавали повстанців, як посібників німців. Тож американці воліли без попередження залишати інтернованих в якихось віддалених місцевостях, звідки вони за отриманими попередньо від ЗЧ ОУН інструкціями стікалися до українських таборів для переміщених осіб. Частина повстанців після спеціальної підготовки в Британії літаками поверталася в Україну, щоб нав’язати зв’язок з частинами УПА, які продовжували боротьбу. Подальшу долю таких сміливців, яскраво ілюструє скромний хрест на Івано-Франківщині – могила командира «Залізної сотні» УПА Михайла Дуди, який в 1947 р. провів свою сотню біля тисячі кілометрів через Польщу, Чехословаччину, Австрію в Баварію (Пассау), що була в зоні американської окупації. В 1950 р. М. Дуда був десантований з літака в Україні, де й загинув на місці висадки в бою з військами НКВД.

Хрест на могилі Михайла Дуди

Михайло Дуда

Чому зв`язкові, такі як Михайло Дуда просто на місці висадки потрапляли до лап чекістів? Точні місця висадки здавав совітам їх секретний агент у британській розвідці Кім Філбі.

Юрій Лопатиинський – «Шейк» – перший зліва за столом під час перемовин з представниками АК-ВІН в присілку Жар біля Руди-Рожанецької, 21 травня 1945 р.

Через Чехословаччину до Мюнхена перейшли й представники УГВР на перемовинах з поляками – Юрій Лопатинський «Шейк» та Святослав Левицький «Буй», які досягнули перемир’я з АК на Холмщині (див. Грубешівська атака 1946 р. чи руйнування двобічного стереотипу). Проте вищі структури польського підпілля не погодилися на подальші перемовини, тож вони перейшли на захід та влилися до керівних кадрів закордонних частин ОУН. Святослав Левицький «Буй» став шефом військової канцелярії ОУН в Німеччині. Проте до кінця існування структур ОУН на Закерзонні ці офіцери підтримували з ними контакт через зв’язківців.

Блок помешкань на Айнґерштрассе (Aignerstrasse), 17-25, де після війни мешкали українські родини

Група вояків УПА з Закерзоння, Реґенсбург, 1948

У зв’язку з ветеранами УПА, та хлопцями, які планували повертатися в Україну варто згадати наступні Мюнхенські адреси: табір для біженців-бандерівців при народній школі Фюріхшулє, помешкання на Конрадштрасе (Konradstrasse), оселі в Морбах біля Вальдгайму (Waldheim) на Айнґерштрассе (Aignerstrasse), 17-25 (в цілому блоку помешкань з окремими входами під номерами 17,19,21, 23, 25. В кожному окремому будинку по 8 помешкань. Тут в кожній кмнаті жила одна родина. Збергіся архів мешканців. Як згадує проф. М. Шафовал тутешні житлові корпуси побудовані на початку Другої світової для чужинецьких робітників. Після капітуляції, українці з кругів ОУНм захопили цей блок і пізніше оформили «Українську службу», котра орендувала цей будинок у міста Мюнхен. Перші роки не було душів. В умовинах руїни країни – люди були раді, що мали «дах над головою», чекали на еміграцію за кордон. Залишалися ті, що мали сухоту (туберкульоз), що мали добру роботу (майже незначна кількість), що мали політичні доручення українських політичних центрів, що не були прийняті на еміграцію (наприклад деякі Дивізійники) тощо. На Айнґер жили, наприклад, Ольга Коновалець – вдова полковника Євгена Коновальця, Д-р. Мирон Коновалець – його брат, журналіст Мирослав Стиранка, Ярослав Бенцаль – секретар Проводу ЗЧ ОУН, д-р Маруняк – історик еміграції, редактор паризького «Українського слова», тощо. Будинок був ремонтований кілька років тому. Українська служба віддала свій контракт місту і з того часу блоки все більше заселяються не українцями. Мешкали українці також на Людвігсфельді (Ludwigsfeld).

В 1945 р. в Мюнхені справами вояків УНА займався генерал Павло Шандрук

Наступна наша зупинка помешкання на Ротенбухерштрассе (Rottenbucher Str.), 35 в тихому мюнхенському районі Вальдфрідгоф. Це помешкання вже після закінчення другої світової війни, в 1945 р. надав генералу Павлу Шандруку Український допомоговий комітет. Головою його був проф. О. Корсунський, а секретарем доктор Маковецький, який мав реквізиційні накази на доступне житло. Поруч з тисячами цивільних в спеціальних таборах опинилися вояки так званої Української національної армії, створеної в рамках Українського національного комітету (УНК). Подальшою долею вояків дивізії «Галичина» та інших солдат УНА опікувався український генерал Павло Шандрук – голова УНК, який тимчасово поселився в Мюнхені. Допомогу воякам надавала харчами Українська Санітарно-Харітативна служба (це вона отримала перше українське поміщення на Дахауерштрассе, 9). Службою керував лікар майор-доктор Томаш Воробець. Сам він багаторазово їздив до таборів. Переміщені особи та солдати знаходилися також під опікою Апостольського адміністратора отця М. Вояковського. Він допомагав Шандуркові вирішити питання про прихисток всім українським солдатам. В Римі допомоги від папи Пія ХІІ добився архієпископ Іван Бучко. А допомога, втручання, листи в закордонні окупаційні служби були дуже потрібними. Адже ситуація була не певна, навколо таборів крутилися радянські агітатори. Були спроби добитися видачі солдат Совітам, деяких навіть видали. Як керівник цивільних справ 1-ї української дивізії справою займався також А. Палій, який допомагав писати в різні закордонні служби, щоб добитися доброго поводження з українськими солдатами. Більшість вояків вдалося перевести на цивільне положення та дати їм можливість емігрувати в інші країни.

Після смерті Ярослава Стецька Славу Стецько обрали головою Антибільшовицького блоку народів, а згодом на конференції в гутожитку для інземних студентів була обрана головою ОУН.

Освіта, наука та культура

Наступна зупинка нашої подорожі – початкова школа на колищній вулиці Версалєрштрассе у районі Гайдгаузен (Versailler Strasse, Haidhausen), у пошкоджених бомбардуванням класах якої влітку 1946 р. розпочалися заняття Українського Вільного Університету (УВУ – Ukrainische Freie Universitat Munchen), ( Наразі ця частина Versailler Strasse перейменована на Ernst-Reuter-Strasse, а школа має номер 4.

Приміщення школи, в якому поновилися заняття Українського вільного університету

Доля УВУ тісно пов’язана з постаттю професор І. Мірчука. Перед наступом радянської армії навесні 1945 р. родина Мірчуків переїхала з Праги до Мюнхена. Влітку професори Іван Мірчук та Вадим Щербаківський зініціювали там відродження Українського Вільного Університету, розгромленого у травні в Празі радянською окупаційною владою. Їх підтримали викладачі УВУ, які встигли виїхати з Праги, співробітники Українського наукового інституту, а також Конґрегація для Східної церкви Апостольського престолу та фонд «Українського видавництва» у Кракові. І. Мірчук очолив організаційну підготовку справи, і вже 1946 р. Український Вільний Університет був відновлений у Мюнхені. Того ж року І. Мірчук став ректором Університету, і впродовж наступних п’ятнадцяти років колеги ще двічі обирали його ректором, а також проректором і деканом філософічного факультету.

Другою мюнхенською адресою УВУ була Лаплацештрассе (Laplacestrasse), 14, де університет винаймав приміщення для занять.

Нарешті за ректорства В. Яніва завдяки безвідсотковій позиці кардинала Йосифа Сліпого УВУ переїхав у власне університетське двоповерхове з мансардою приміщення на вул. Пензенауерштрассе (Pienzenauerstrasse), 15.

Третій по рахунку будинок, в якому розміщувався Український Вільний Університет в Мюнхені, вул. Пензенауерштрассе (Pienzenauerstrasse), 15

Після відновлення УВУ в Мюнхені, в ньому навчалося 400 студентів-українців. Серед професорсько-викладацького складу УВУ цього часу були І. Мірчук, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, В. Щербаківський, Я. Рудницький та багато інших визначних вчених. В УВУ розпочинали свій шлях такі відомі науковці як Ю. Шмельов, Ю. Бойко-Блохін, які згодом очолили кафедри в американських та європейських університетах. У 1950 р. УВУ отримав офіційне визнання уряду Баварії. Особливо плідним періодом його діяльності були 1950-ті-початок 1960-х рр.

Професор І. Мірчук одночасно з ректорством очолював Українську Вільну Академію Наук та історично-філософську секцію Наукового товариства імені Тараса Шевченка, редагував журнал «Sovetietstudien», який видавав Інститут із вивчення СРСР. А 1949 р. він став першим іноземцем, обраним членом Баварської Академії Наук. Помер у Мюнхені 2 травня 1961 р.

Баварська академія наук в Мюнхені в Резиденції Вітельсбахів, членом якої був І. Мірчук

9.05.2011 р. було проведено вшанування 50-тої річниці смерті професора І. Мірчука в Баварській академії наук в Мюнхені, організоване разом з Українським вільним університетом. В події приймала участь дочка професора – Іванна Ратич (Мірчук). Іванна Ратич (Мірчук) народилася в Відні, де її хрестили в парафії св. Варвари, і від жовтня 1926 р. проживала в Берліні, де її батько був науковим співробітником, а пізніше директором Українського наукового інституту. 1-го квітня 1945 р. покинула Берлін і подалася з батьком до Лейпціґу, де вже перебувала її мати. У зв’язку з переданням Тюринґії більшовикам, родина Мірчуків добирається пішком до Байройту, де п-і Іванка була викладачем англійської мови в українській таборовій гімназії. Переїхавши до батьків в Мюнхені, активно включається в український жіночий рух ставши провідною, як на свій вік, членом ОУЖ, як також в українське студенство. В мюнхенському Університеті ім. Людвіґ-Максиміліяна захистила докторську дисертацію на тему театру в періоді англійської королеви Єлизавети Першої. Переїхала до свого чоловіка д-ра Олега Ратича в США і в скорому часі стала професором на Інституті германістики університету Ратґерс.

Іванна Ратґерс (Мірчук)

Необхідно зазначити, що будинок на Пензенауерштрассе, нажаль, у зв’язку з фінансовими труднощами, університет змушений був продати та переїхати до району Німфенбург (Nymphenburg), де за адресою Барелліштрассе (Barellistrasse), 9а і перебуває зараз.

З українським Вільним Університетом в Мюнхені пов’язана діяльність найвідомішого шевченкознавця Павла Зайцева. Тут в Мюнхені в видавництві «Логос» на Розенгеймерштрасе, (Rosenheimer strasse) 46, побачила світ його головна праця «Життя Тараса Шевченка» (Нью-Йорк-Париж-Мюнхен, 1955).

З Мюнхеном пов’язаний кінцевий етап життя відомого шевченкознавця Павла Зайцева

Праця була написана ще до другої світової війни в процесі роботи в Варшавському університеті, та планувалася до видання у Львові, проте через агресію Радянського Союзу на Польщу так і не була видана. Після війни було прийнято рішення видати книгу П. Зайцева в Баварії, проте грошова реформа 1948 р. дуже ускладнила справи українських видавництв. Тому книга була видана лише в 1955 р. В 1965 р. вчений знайшов вічний спочинок в Мюнхені на цвинтарі Вальдфрідгоф. За деякими відомостями його могилу втрачено.

Маловідоме, що УВУ був не єдиним вищим навчальним закладом, який українці намагалися реанімувати в столиці Баварії. Іншим важливим осередком був Український технічно-господарський інститут (УТГІ), що після війни опинився у Реґенсбурзі (1945–1949), згодом розташовувався у Новому Ульмі, Аґсбурзі, а починаючи з 1952 р. – у Мюнхені. На баварській землі інститут продовжив традиції Української господарської академії, реорганізованої згодом в Інститут у Подєбрадах (Чехословаччина), де свого часу на гідротехнічному відділі навчався відомий український поет Є. Маланюк.

Першим ректором УТГІ був професор В. Доманицький. Інститут мав чотири факультети: агрономічно-лісовий (з комерційним, кооперативним, промисловим, статистично-асекураційним відділами та відділом самоврегулювання); інженерний (з будівельним та хіміко-технологічним відділами); ветеринарний та фармацевтичний. Останній з шестисеместровою програмою перебував у Мюнхені, а в 1949 р. сюди ж перебазувалася і решта факультетів із Реґенсбурга. УГТІ видавав періодичний «Науковий бюлетень УГТІ», «Вісті УГТІ», «Наукові записки УГТІ».

Ще одним вищим навчальним закладом у столиці Баварії був Український науковий інститут, створений молодими українськими вченими-емігрантами. Навчальний процес в ньому розпочався у 1946 р. Статус приватного університету з академічними правами інституту було надано в 1956 р.

Українська економічна висока школа (УЕВШ) в Мюнхені продовжувала традиції Українського кооперативного інституту імені Тугана-Барановського в Києві та кооперативного відділу (факультету) Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина). Ініціаторами створення УЕВШ були професори М. Величковський, В. Горбачевський, Б. Мартос та І. Замша. Після отримання дозволу УНРРА 5 листопада 1945 р. в УЕВШ розпочалося навчання. Першим її ректором був Б. Мартос. Після нього цю посаду обіймав М. Косенко. Навчальний рік тривав 8 семестрів і складався з 58 предметів та 3-х семінарів. За шість років свого існування школа підготувала кадри для державних установ, кооперативних і приватних підприємств.

В Мюнхені короткочасно існували ветеринарно-медичний і фармацевтичний факультети Українського технічно-господарського інституту. Після другої світової війни 28.06.1945 р. керівництво УТГІ одержало дозвіл американської влади продовжувати свою працю у Регенсбурзі, де було відновлене аудиторне (очне) навчання на 3 факультетах, 2 факультети натомість діяли в Мюнхені.

Яскравою сторінкою в історії української науки залишається діяльність Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) – фактично першої української академії на теренах Австро-Угорщини. 30 червня 1947 р. НТШ також відродилося Мюнхені. Територіально воно було пов’язано з УВУ. Головою товариства був обраний І. Чаковський, заступником голови – професор З. Кузеля, генеральним секретарем – професор В. Кубійович. Відновлене НТШ складалося з таких трьох секцій:

– історично-філософської, яку очолював професор І. Мірчук;

– філологічної, яку очолював професор К. Кисілевський;

– математично-природничо-лікарської, яку очолював професор І. Розгін.

За станом на березень 1949 р. дійсними членами НТШ були такі зарубіжні вчені: Г. Кох, Дж. Сімпсон (історично-філософська секція); О. Брох, А. Мазон, К. Менінг (філологічна); А. Ейнштейн – всесвітньо відомий автор теорії відносності, Р. Антоні (математично-природничо-лікарська секція). Крім праці в комісіях, яких у трьох секціях нараховувалося 13, та в спільних засіданнях секцій, відбувалися також наукові з’їзди членів НТШ (Міттенвальд, вересень 1947 р.; Берхстагаден, липень 1948 р.). Товариство провадило активну видавничу діяльність: крім періодичної «Хроніки НТШ», за період 1947–1951 рр. підготували й видали тритомну «Енциклопедію українознавства», названу В. Кубійовичем «ЕУ»; побачили світ 4 томи «Записок НТШ» та 3 книги в серії «Бібліотеки українознавства». Важливими виданнями на той час були «Історія НТШ» та 3 книги в серії «Бібліотеки українознавства». При НТШ також функціонувала бібліотека, що у 1949 р. нараховувала 1421 книжку, 5600 часописів та понад 200 різноманітних друків. Фінансову базу діяльності товариства становили переважно пожертвування добре організованого українського громадянства на теренах Німеччини, а з перебазуванням НТШ до Сарселя (Париж, Франція) тут велику роль відігравали доктор А. Фіголь та Є. Борис (останній очолював Патронат «НТШ-Сарсель» у Торонто). У 1951 р. НТШ переїхало з Мюнхена до Парижа.

З Баварією тісно пов’язана діяльність ще одного осередку за межами Батьківщини, а саме – Української Вільної Академії Наук (УВАН), яку було засновано 5 грудня 1945 р., коли після відповідної наради та консультацій створили першу наукову групу історії та ранньої історії академій. Протягом «німецького періоду» в структурі УВАН були такі відділи:

– історико-філологічно-філософський;

– правничо-економічний;

– природознавчий з підвідділом медичних наук.

Персональний склад працівників УВАН розподілявся на дійсних членів, членів-кореспондентів та наукових співробітників. У 1948–1949 рр. в академії функціонувало 18 наукових груп, серед яких за кількістю науковців (понад 20 осіб) виділялися групи передньої і ранньої історії; історії; історії та теорії літератури і мовознавства.

Театральна кураторія Центрального представництва української еміграції (ЦПУЕ) координувала діяльність Об’єднання митців української сцени, у складі якого вирізнялися своєю працею: Український театр ім. Котляревського (Швайнфурт-Ашаффенбург), театр «Розвага» в Новому Ульмі, театр Ом. Урбанського в Мюнхені, Драматичний театр ім. М. Садовського в Фюссені, театр «Орлик» у Берхтесгадені з оперною секцією І. Туркевич-Мартинцевої. Варто згадати й Ансамбль українських аматорів під художнім керівництвом В. Блавацького, до складу якого влилося 47 акторів, які свого часу працювали на сценах львівських театральних колективів. До вересня 1947 р. ансамбль здійснив 300 постановок, на яких побувало 169 тисяч глядачів.

Продовжувачем традицій славного театру «Березіль» Леся Курбаса виступив драматичний ансамбль «Театральна студія» під художнім керівництвом актора та режисера Й. Гірняка. Праця творчих колективів В. Блавацького та Й. Гірняка була справжнім тріумфом українського театрального мистецтва в еміграції.

Тиждень української культури в Мюнхені, що відбувався 4–17 квітня 1948 р., продемонстрував німецькому населенню та представникам американських окупаційних властей багатогранність української культури та досягнення окремих українських акторів та митців. У програмі заходу були виставки образотворчого і народного мистецтва, сольні концерти співаків і музик, виступи хору «Україна», Капели бандуристів імені Т. Шевченка, Національного хору В. Божика, учнів Балетної школи В. Переяславець та драматичні вистави Ансамблю українських аматорів і «Театральної студії».

1945 р. група журналістів, літераторів, критиків засновує Мистецький український рух (МУР). Від часу заснування МУРу в Німеччині виходять чотири художні журнали та п’ять українських газет з літературними додатками. Діяльність цієї спілки зупиняється в 1948-50 рр. у зв’язку з еміграцією її членів за океан.

У Німеччині сформовано також спілки журналістів. Серед них вирізнявся Союз української демократичної преси, який на з’їзді в Новому Ульмі 2–3 червня 1946 р. сформував професійну організацію «Спілка українських журналістів».

У повоєнний період у Німеччині виходили періодичні видання різних ідеологічних орієнтацій: «Українська трибуна», «Час», «Українські вісті», «Рідна церква», «Український селянин», «Український самостійник», «Вперед», «Україна і світ», «Мета», «Шлях перемоги», «Християнський голос», «Сучасність».

Редакція газети «Українська трибуна» на мюнхенському Карлсплатц знаходилася. Тут контакти з українськими діячами налагоджував працівник паризької «Культури» Є. Гедройца, Єжи Стемповський. Дана співпраця мала важливе значення для українсько-польського порозуміння після другої світової війни.

За час перебування українців у таборах для переселенців (1945–1951 рр.) було добре організовано систему шкіл. Статистичні дані за 1947–1948 навчальний рік свідчать про інтенсивність освіти: всього діяли 72 дитсадки зі 139 вихователями та 2550 дітьми, народні школи з 400 учителями та 5300 учнями, 35 гімназій з 461 вчителем та 2780 гімназистами, 39 фахових шкіл з 217 вчителями та 2100 учнями. На початку 1950-х рр. з виїздом великої частини українців за кордон та з включенням решти їх до німецької економіки було ліквідовано попередню мережу шкіл, працювали лише додаткові курси українознавства «суботніх» шкіл. У роки повоєнного лихоліття українці видали 82 назви шкільних підручників: історія – 11 назв, література – 6, українська мова – 10, іноземні мови – 7, підручники з математики та геометрії – 16, географія – 12, інші предмети – 7, букварі, читанки – 13.

В 1949 р. в Мюнхені опинився також Іван Майстренко, відомий своїми лівими поглядами, проте репресований радянською владою. 1942 року — директор капели бандуристів ім. Т.Шевченка в окупованому німцями Києві, згодом разом з капелою був відправлений до Німеччини. Там після завершення війни став одним із засновників Української Революційно-демократичної Партії (УРДП), але був усунутий з її керівництва через свої ліво-соціалістичні погляди (він не ототожнював соціялізм (комунізм) із сталінізмом (більшовизмом) і, якщо сказати коротко, виступав за «демократичний соціялізм»). З 1949 року ліва УРДП почала видавати у Мюнхені свою щомісячну ґазету, що дала назву всій ґрупі, — «Вперед». Майстренко став редактором видання. Майстренко критикував радянський лад як відхилення від початкових лівих ідеалів.

Духовні центри українства в Мюнхені

Окрім навчальних закладів, наукових і культурних установ важливе значення для українців в еміграції завжди відгравала рідна церква. В перші післявоєнні роки мюнхенські греко-католики відправляли недільні Служби Божі в костелі Капуцинів св. Антонія на Капуцинштрассе (Kapuzinerstrasse), 36.

Костел Капуцинів св. Антонія на Капуцинштрассе (Kapuzinerstrasse), 36

Слава Стецько у своїх спогадах згадує:

«Довший час ми не могли взяти цивільного шлюбу, тому що німець, який виробляв документи, десь поїхав і його довго не було. Тоді ми взяли шлюб церковний. Повінчав нас отець Степан Мохнацький в тому ж Мюнхені, де була греко-католицька катедра і храм разом іще з часів Першої світової війни, за УНР. То, власне не була церква як така, а просто наші українські священики винаймали приміщення у німців і ті надавали можливість відправляти у латинському костелі або давали до диспозиції якусь іншу церкву. Православні так само робили, але якщо нам давали споруду повністю, то вони мали відправляти не частині приміщення по різних костелах. Але потім ми вже побудували в баварській столиці свій храм, і тепер маємо власну церкву, збудовану українцями».

В подальшому аж до 1960-х рр. українська громада греко-католиків використовувала костел Іоанна Хрестителя на Кірхенштрасе (Kirchenstrasse), 46. У вівторок 20 жовтня 1959 р. о годині 9-ій рано в цій церкві отець прелат Петро Голинський відправив у супрводі 5-х отців і в присутності Апостольського Екзарха для українців-католиків у Німеччині Преосвященного єпископа Кир Платона Корниляка, заупокійну Службу Божу за душу С. Бандери, до якої співав хор під диригентурою д-ра Миколи Філя. Після св. Літургії Кир Платон відправив панахиду за спокій душі сл. пам. Ст. Бандери. Хоч був робочий день, а через це труднощі для багатьох українців, щоб звільнитися в чужинців від праці, церква була переповнена вірними (500 осіб). Обидва богослужіння фільмував Іван Процик. Його кадри свідчать, що в церкві знаходився іконостас та ікони східного обряду. Наразі дана церква змінилася до невпізнання. Вона діє як костел на краю цвинтаря.

Костел Іоанна Хрестителя

Цікаво також, що на території Баварії нетривалий час працювала й Українська католицька духовна семінарія у Гіршберзі. 3 березня 1946 р. вона перебувала на утриманні УНРРА, а в квітні 1948 р. семінарію перевели до Кудемберга, що в Голландії.

Перша обладнана православна церква розміщувалася в Мюнхені на вже відомій нам вул. Дахауерштрасе (Dachauerstrasse) 9 на першому поверсі. Організація української православної парафії в Мюнхені стала можливого щойно після закінчення війни і набрала реальних форм з прибуттям до Мюнхену в червні 1945 р. о. Прот. П. Дубицького та заходам проф. І. Розгіна, інж. Шумовського, проф. Корсунського, Д-ра В. Андрієвського та інших.

о. Протоірей П. Дубицький

Українська Санітарно-Харитативна Служба, яка одержала від влади перший і другий поверхи в будинку на Дахауерштрасе, 9, виділила половину першого поверху для улаштування там української православної церкви. Літом 1945 р. будівельна фірма Романюка перевела найнеобхідніший ремонт приміщення, а безкоштовною працею о. П. Дубицького, проф. І. Розгіна, інж. Ю. Саюка та пп. К. Копиловського, М. Корковця, В. Станіславова, М. Остапчука був зроблений іконостас, мистецьке оформлення якого та розпис церкви виконав маляр Михайло Михайлевич. Йому в праці допомагали п. Л. Горобець та перший титар парафії п. В. Законов (У вересні 1945 р. парафія отримала від уряду будинку право користуватися всім поверхом і в 1946-47 рр. був переведений капітальний ремонт всього приміщення, заходами тодішнього заст. голови Параф. ради п. І. Лютого, титаря п. М. Гикавого, секретаря інж. Ю. Саюка і заст. титаря п. М. Кужіля).

З точки зору історії православної мюнхенської парафії цікавий також будинок на Розенгаймерштрасе (Rosenheimerstrasse), 46-а. В той час, як ремонтувалося приміщення для церкви, в Мюнхені вже розпочалися відправи українських православних богослужінь. Як вже згадувалося, перше Богослужіння відбулося в таборі Ляйм, а наступні тут на Розенгаймерштрасе, в домівці Українського Комітету, в чому багато допоміг нам тодішній Генеральний секретар Українського Комітету Яків Маковецький. Час від часу також відправлялися українські православні Богослужіння в оселі на Бошіцрідерштрасе (Boschetsrieder Strasse).

Поки ремонтувалася будівля церкви, богослужіння проводили в домівці Українського Комітету при Розенгаймерштрасе (Rosenheimerstrasse), 46-а

В серпні 1945 р., був закінчений ремонт церковного приміщення на Дахауерштрасе, 9 і після освячення церкви, яку віддали під опіку Божої Матері, почалися регулярні богослужіння. Був організований гарний церковний хор, в якому до виїзду за океан співали такі на той час відомі співачки, як Ганна Ширей, Наталія Носенко, Ліна Тимченко, п. Олійниченко, Олена Дубицька чудовий бас Платон Савченко та інші. Керував хором кваліфікований церковний регент Іван Манько, який в 1948 р. був рукоположений Високопреосвященнішим Архієпископом Михайлом в сан священика і на початку 1950 рр. емігрував до Австралії.

З часом, коли Мюнхен став центром українського церковного життя в Баварії, Парафіяльна Рада Свято-Покровської парафії звернулася до Митрополита Полікарпа з проханням призначити до столиці Баварії єпископа. Собор Єпископів призначив Архієпископа Михайла (Хорошого), який прибув до Мюнхена вже в серпні 1945 р. Таким чином, Мюнхен став осередком Архієпископа з юрисдикційною владою над українськими православними парафіями в Верхній Баварії, а церква Святої Покрови – кафедральним храмом.

З приїздом Архієпископа Михайла до Мюнхена парафіяльне життя значно пожвавилося. Організувалося Церковне Управління, зо складу якого окрім Архієпископа увійшли о. прот. Леонід Долинський, о.прот. П. Дубицький, професор І. Власовський і редактор А. Трачук. Церковне Управління крім адміністративних функцій, займалося місійно-видавничою діяльністю, видаючи ротаційним способом Православний Молитвослов, Страсні та Великодні відправи, «Українська Православна Церква в часі другої світової війни 1939 – 1945», Сенекса та місячник «Церковний Вісник», під редакцією А.Трачука.

За прикладом братств, що існували колись при церквах в Україні, при мюнхенській парафії було засновано Братство Святої Покрови, інавгурація якого відбулася в листопаді 1946 р. Братство розвивало видавничу діяльність. Було видано дві брошури проф. Гр. Ващенка «Християнство і майбутнє людства» та «Завдання виховання волі і характеру», а також «Збірник статей» (релігійного змісту), «Колядничок», «Божественна Літургія наперед освячених Дарів», великодні листівки та інше. Вийшло також одне число органу Братства «Дзвін» (травень-червень 1948 р.). Влітку 1948 р. була заснована парафіяльна бібліотека. В церковному приміщенні на Дахауерштрасе, 9, 12-15 травня 1947 р., відбувся III Собор Єпископів УАПЦ. В часі цього Собору було урочисто відзначено ювілей 15-річчя архипастирського та 25-річчя служіння в духовному сані Голови Собору Єпископів, Митрополита Полікарпа. В неділю 11 травня з цієї нагоди відбулася в Церкві урочиста Служба Божа, а 12 травня в одному з великих залів Мюнхена урочиста Академія на честь ювіляра, якого вітали чисельні представники українських церковних, громадських, культурних і добродійних установ.

Під час Собору Єпископів 1947 р., Дахауерштрасе (Dachauerstrasse), 9

Парафія приводила також акцію допомоги, що полягала в розподілі між парафіянами харчових пакетів від Червоного Хреста. В серпні 1948 р. парафія відкрила при церковному приміщенню їдальню, яка проіснувала майже два роки. Така форма допомоги в той час виявилася дуже корисною, бо вона підтримала не тільки окремих парафіян, але й дала можливість мюнхенській Свято-Покровській парафії стати на власні ноги, бо після грошової реформи 1948 р., парафія опинилася в дуже скрутній фінансовій ситуації.

В 1948-49 рр. Братство провадило Українську реальну гімназію (старші класи), маючи на це ліцензію від Баварського Міністерства Освіти. Гімназія, директором якої був проф. О. Погорецький, дала один матуральний випуск. Сестрицтво парафії з ініціативи пані Людмили Івченко восени 1948 р. зорганізувало курси іноземних мов, де аж до еміграції викладала донька ректора Українського Вільного Університету в Мюнхені Івана Мірчука.

Другим настоятелем мюнхенської парафії був о. прот. Л. Долинський, а після його виїзду до Америки по черзі – архпр. О. Новицький, прот. П.Дубицький (вдруге), прот. Є. Міляшкевич, ігумен О. Щербань, прот. І.Заяць, митр.прот. С. Смерека та митр.прот. Палладій Дубицький (втретє).

Що торкається загальнонаціональних справ української еміграції, то Свято-Покровська парафія завжди брала активну участь в усіх заходах національного характеру, чи то разом з іншими українськими установами, чи влаштовуючи сама різні заходи. В січні 1946 р. церковний; хор дав ряд концертів колядок у трьох таборах для переміщених осіб у Мюнхені, а також і поза Мюнхеном. Під диригентурою П. Куріленка хор наспівав колядки для Баварського радіо, яке передавало їх 6 січня 1949 р. З ініціативи парафії 14 березня 1948 р., в п’ятнадцяті роковини штучно викликаного більшовиками голодомору в Україні, в 1933 р, відбулася урочиста маніфестація. Маніфестаційний похід пройшов головними вулицями міста від Дахауерштрасе до Люкаскірхе, де Архієпископи Ігор і Михаїл при допомозі чисельного духовенства і при участи великої кількості вірних, відправили урочисту панахиду за спокій душ, заморених голодом українців. Під час відправи співав хор «Україна» під диригуванням проф. Нестора Городовенка.

Лукаскірхе (Mariannenplatz) в Мюнхені, де в 1948 р. відбулася панахида пам’яті жертв Голодомору

Того ж 1948 р. на Зелені Свята відбувся маніфестаційний похід на цвинтар «Вальдфрідгоф», де було освячено символічну могилу на честь полеглих борців за волю України. Увінчана великим дубовим хрестом, вона стала символічним пам’ятником для всіх похованих у Німеччині земляків. Ця символічна могила була влаштована в ініціативи Парафіяльної Ради Св.-Покровської парафії спеціальним комітетом, головою якого був заступник голови Парафіяльної Ради І. Лютий. Щороку на Зелені свята біля цієї могили відправлялися священиками обох віровизнань (православні та греко-католики) панахиди. В 1967 p., силами ЦПУЕН та спеціально створеного комітету, на вимогу цвинтарного уряду, символічна могила була перенесена на інше місце і замість дерев’яного хреста був поставлений пам’ятник-обеліск за проектом українського скульптора Г. Крука. (сектор 430).

Символічна могила-обеліск на цвинтарі Вальдфрідгоф (сектор 430). Проект українського скульптора Г. Крука

Найбільший розвиток Свято-Покровської парафії в Мюнхені припадає на 1946 – 1948 рр. На час свого заснування вона нараховувала понад 1000 парафіян. З організацією таборів Ді-Пі в Мюнхені, переважно на його передмістях або ближчих околицях, поставали окремі парафії, які мали своїх настоятелів, гарні хори, свої братства та сестрицтва. Існування парафій в тих таборах не мали особливого впливу на чисельний стан парафіян Свято-Покровської парафії в Мюнхені, бо вона, в першу чергу, об’єднувала тих українців, що жили в місті. Крім того, до неї належали російські козаки, а також білоруси та частина грузинів.

Зменшення числа парафіян почалося в 1948 р. в наслідок переселення великої кількості православних українців до Бельгії, з якими переїжджає також Архієпископ Михаїл для організації там українського православного життя. Значне зменшення числа парафіян цієї парафії принесла еміграція в 1949 – 1950 рр., але, не зважаючи на це, Свято-Покровська парафія в Мюнхені зберігає своє важливе значення, як міська парафія в столиці Баварії, де перебувають центральні українські установи й організації в Німецькій Федеративній Республіці.

В 1957 р. Свято-Покровська парафія змушена була залишити своє церковне приміщення на Дахауерштрасе, 9 та шукати інше місце в Мюнхені. Після довгих пошуків, нарешті, вдалося дістати залу при Євангелицькій церкві на Дом Педро-плац.

Наступним притулком православної парафії стала євангелицька церква при Дом Педро плац (Dom-Pedro Platz)

Багато труду по облаштуванню нової церкви вложив довголітній титар парафії полк. Микола Стечишин. З переїздом до церковного приміщення на Дом Педро-плац, яке вже не було таким затишним і зручним, як на Дахауерштрасе, розпочалася нова ера в житті Свято-Покровської парафії, не така бурхлива і багата подіями, як в першому десятилітті. Відвідування Церковних богослужень то збільшувалася то зменшувалося, що впливало на стан парафіяльної каси і тільки завдяки титарю полк. М. Стечишину та покійній вже Олені Криченко, яка йому багато допомагала, парафія якось давала ради з фінансовими проблемами і оренда за помешкання в розмірі 100 німецьких марок місячно своєчасно сплачувалася.

Божа Літургія в залі при євангелицькій церкві під час приїзду де Мюнхену сербського короля Петра II

Необхідно зазначити що в Мюнхені після другої світової війни було створено також Українську богословську православну академію (при автокефальній церкві). її викладачем був зокрема Д. Дорошенко. Він похваний в Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф (80 м направо від могили С.Бандери).

Розглянувши історію української еміграції та її організаційних та духовних центрів в 1945-60 рр., познайомимося з деякими яскравими особистостями, що творили в тогочасному Мюнхені.

Григорій Крук

У зв’язку з обеліском пам’яті борців за волю України на Вальдфрідгофі ми вже згадували українського скульптора Г. Крука. В шафах нового приміщення Українського вільного університету можна оглянути колекцію робіт скульптора. Григорій Крук народився в селі Братишеві на Станіславщині в родині Гончарів. С. Литвиненко, його вчитель, працюючи над надгробком Івана Франка, доручив Григорієві зробити кайло, яке мав тримати Каменяр. Григорій за допомогою Б. Лепкого поступив до Краківської академії мистецтв (див. Краків для українця). Під час навчання у Берліні виконав портрет Єлизавети Скоропадської, дoньки Гетьмана. В 1945 р. по закінченні війни Г. Крук залишив Берлін та переїхав до найбільшого мистецького центру Німеччини – Мюнхена. У Мюнхені скульптор винаймав житло за адресою Елізабетштрассе (Elisabethstrasse), 13.

У Мюнхені Г. Крук винаймав житло за адресою Елізабетштрассе (Elisabethstrasse), 13

Скульптури Г. Крука можна оглянути в сучасному приміщенні Українського Вільного Університету на вул. Барелліштрассе (Barellistrasse), 9а

Там він зустрів свого молодшого брата. В Мюнхенському районі – Швабінгу (Schwabing) — німецькому Монмартрі, де відбувалося багато виставок, творчих зустрічей і дискусій, Григорій знайшов зручні для роботи майстерні. Одна була на подвір’ї, а друга, велика і світла, на четвертому поверсі вцілілого будинку. Це помешкання на Елізабетштрассе (Elisabethstrasse), 13 (Schwabing-West), ставало все більше знаним і відвідуваним. У 1940-х рр. Г. Крук був досить відомим у німецькому мистецькому середовищі. У 1947 р. він взяв участь у колективній виставці, на якій показав кілька своїх скульптур. Його авторитет зростав після кожної наступної виставки. Вже наприкінці 1940-х рр. він був обраний офіційним членом журі палати мистецтва «Haus der Kunst» у Мюнхені. Свій перший виїзд із повоєнної Німеччини Крук здійснив до Італії. Завдяки стипендії, що її надав «єпископ скитальців», Іван Бучко, апостольський візитатор для українців-католиків у Західній Європі, Григорій протягом шести місяців вивчав стародавні пам’ятки мистецтва й архітектури. Твори Г. Крука висунули митця на одне з перших місць у Західній Європі. Він утверджував себе як оригінальний скульптор з унікальним власним стилем і статичними формами різьби. У січні 1952 р. Крук розпочав серію персональних виставок, показавши у Мюнхені 17 скульптур. У 1952 р. помирає брат і Григорій переїжджає до Парижа. Проте в Мюнхені на цвинтарі Вальдфрдгоф (Waldfreidhof), сектор 421, майстру судилося спочити. На надгробку вміщено зображення скульптури “Голова дівчинки”.

Нагробок Г. Крука на цвинтарі Вальдфрідгоф, сектор 421

З Мюнхеном пов`язано також життя та творчість низки оперних співаків-українців.

Іванна Синенька-Іваницька

Перш за все варто згадати оперну співачку Іванну Синеньку-Іваницьку (1897-1988). Мюнхенський етап її життя розпочався 17 травня 1945 р. Він був для співачки чи не найважчий з матеріального боку, але не менш бурхливий і, зрештою, цікавий. Емігранти згадували її затишну й привітну оселю, де на стінах висіли малярські твори, привезені ще з України, радувала око багата народна вишивка й панувала погідна усміхнена атмосфера. «Я вмію співати багато пісень, гарних пісень, так, як чула я їх, як навчилася їх від моєї матері, від жінок мого села» казала Іванна Синенька. До неї звертались, коли влаштовували ту чи іншу національну імпрезу. 1 листопада 1958 р. мюнхенські українці відзначили сорокаліття Листопадового чину. На урочисту академію зійшлося понад 300 осіб, зокрема кільканадцять ветеранів української армії, учасників визвольних змагань. Після доповіді професора В. Орелецького дві українські пісні (серед них «Засумуй, трембіто») виконала Іванна Синенька, того разу ще й як дружина колишнього старшини УГА.

По рекомендації знайомих під кінець життя співачка записала платівки. Зробила їх кілька. 1962 р. було записано й випущено ту, яка починалася «Вечірньою піснею» Стеценка, 1972 р. – з «Веснівкою» на початку, 1975 р., у віці 78 років (!), – ще дві. На цих платівках знайшлися, як кажуть на Заході, передусім ті дві пісні, які в тридцяті роки міцно асоціювался із її особистістю – Лисенкові «Айстри» й народна, із фортепіанним супроводом В.Барвінського «Ой, ходить сон». Записала вона й відоміші речі, як-от «Засумуй, трембіто» Нестора Нижанківського, лемківську «Ой співаночки мої» в популярній обробці Людкевича, «Ой не світи, місяченьку» в обробці Барвінського, народну в опрацюванні Лятошинського «Ой у полі тихий вітер віє» та улюблену самої співачки «Діброво зелена», яка набирала виразних автобіографічних рис. Заносилося на другу половину шістдесятих. На побудові тону й кантилені позначився де-не-де вік співачки. Але було б помилкою слухати в цій платівці лише голос. На цьому чорному магічному кружку Іванна Синенька виспівала все своє серце.

Роки брали своє, вона виступала все рідше. 28 березня 1971 р. співала на мюнхенському концерті для вшанування 110-ої річниця смерті Тараса Шевченка. 8 травня 1971 р. в Мюнхені відбулися збори, присвячені питанню, як притягати вже германізовану українську молодь до активнішої участі в українських молодіжних організаціях. У творчій частині співачка виконала «Подайте вістоньку» і «Хтось мене не пам’ятає» (обидві в обробці Людкевича) та «Сирітка на зірку дивилась», отже, знов твори, яких ми не бачили в її репертуарі раніше. Дивовижне творче довголіття, що так нагадує Івана Козловського! Скалу-Старицького чула в Мюнхені. Вона відійшла у вічність у неділю 28 серпня 1988 р. на 91-му році життя. Поховали її 1 вересня на новій частині кладовища Вальдфрідгоф, де знайшло собі спочинок так багато українців.

Конкретні історичні місця пов`язані з перебуванням співачки – її помешкання та місця виступів в Мюнхені ще потребують пошуку.

Прінц-Реґент Театр (Prinzregententheater), на Принц-Регент плац (Prinzregentenpl), 12

З 1952 до 1956 р. оперною співачкою-солісткою Мюнхенського Оперного Театру була українка Ірина Маланюк (1919-2009). В той час виступи відбувалися в приміщенні Прінц-Реґент Театру https:[email protected],11.6026569,16z/data=!4m2!3m1!1s0x0:0x492d82e46aad91cf), поки Мюнхенський національний театр відбудовувався після війни.

Ірина Маланюк (зліва) та Ліза деля Каззі

Це був час найбільшої слави Ірини Маланюк: гастролі, гостьові виступи, записи, оперні вистави, концерти, інтерв’ю. У 1957 р. І. Маланюк була удостоєна в Німеччині звання Камерзінґерін. Критики з Південної Америки та Австралії і публіка 1950-их і 1960-их рр. вважали І. Маланюк надзвичайною співачкою – оперним мецо-сопрано.

Ірина Маланюк у ролі Еболі з опери «Дон Карло»

В 1940-1960 рр. із сольними концертами у містах Берлін та Мюнхен виступав Мирослав Старицький (1909-1969) – український оперний та камерний співак (тенор). Заглом він співав 7-а мовами: українською, польською, російською, німецькою, англійською, італійською, французькою на сценах провідних театрів Європи й Америки.

Мирослав Старицький

Ось і закінчилася наша друга подорож українськими слідами в Мюнхені. Повертаючись до готелю, в голові проносяться враження, а зафіксовані на фото факти так і просяться в обробку. Зауважимо, що список українців, життя яких у описуваний період переплелося з Мюнхеном можна продовжувати. Саме це в міру сил в контексті конкретних історичних місць плануємо робити. Наступна ж наша подорож буде присвячена діяльності С.Бандери в контексті діяльності ЗЧ ОУН в Мюнхені та підступним замахам, які обірвали життя чолових українських патріотів (наступну частину див. тут).

Автор висловлює подяку усім членам групи Ukrainians in Munich, які підключилися до обговорення даного матеріалу та допомогли зробити його кращим. Особлива подяка мюнхенським краєзнавцям Миколі Шафовалу, Nick Coll та Катерині Проскурі.

Використані джерела:

Білокінь С. Іванна Синенька-Іваницька. – К. : Медекол, 1997 р. – 45 с.

Гальчинський В. Україністика Німеччини

Українські сліди в Мюнхені

Дмитро Дорошенко

Енциклопедія українознавства / Під ред. В. Кубійовича. – Львів, 2003. – Т. 11. – С. 151.

Енциклопедія українознавства / Під ред. В. Кубійовича. – Львів, 2003. – Т. 5. – С. 1670

Історія парафії Мюнхен-Людвігсфельд

Історія православної парафії Мюнхена

Кошари Вернера – табір Ді-Пі українців

ДП – табори в Німеччиині – СУМівські табори з вихователем С. Бандерою

Маланюк Ірина

Мірчук І.

Пасемко І. Українство: світові обшари. – Харків, 2006. – 604 с.

Стецько Слава Жінка, яка творила незалежну Україну / Дмитро Куделя – К.: Ярославів Вал, 2021. – 200 с.

Таборова церква св. Петра і Павла в Мюнхені Людвігсфельд

Трощинський В.П., Шевченко А.А. Україна крізь віки. Т.15. Українці в світі. Київ: Альтернативи. -1999. – с. 162-168.

Центральне Представництво Української Еміґрації в Німеччині

Шафовал М. Історичний огляд і питання початків // Universitas Libera Ucrainensis: 1921 – 2011. Упорядники: Уна Пацке, Микола Шафовал, Роман Яремко Український Вільний Університет Серія: Varia ч. 56 – С. 1-41.

Szandruk P. Sila mestwa / Przeklad Przemyslaw Tomanek. – Warzawa-Krakow. – Mireki. – 2014. – 355 s.

Військова політика ЗЧ ОУН в умовах розгортання Холодної війни

Енциклопедія українознавства. Том 1. Репринтне відтворення видання 1955-84 рр. К.: Глобус. – 1993. – 399 с.

Zajaczkowski M. Pod znakiem krola Daniela. OUN-B i UPA na Lubelszyzne 1944-1950. – Lublin-Warszawa: IPN. – 2016.

Науковий співробітник національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця»

Парнікоза І. Ю.

Вперше опубліковано: