Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української держави

Богдан Хмельницький

?

2008 р. У Лесиній господі

Василь Недільський

Дата: 02.09.2008

У будинок, в якому проживала родина Косачів у Луцьку в 1890-1891 роках, увірвався простір кінця ХІХ століття. У ньому створено Лесину вітальню. Майстерно у кількох кімнатах вибудувано світ, в якому мешкали міщани понад сто років тому. Душевне сумяття у відвідувачів викликає кожна дрібниця інтер’єру. Тут все увібрало у себе пам’ять про Лесю Українку. Враження таке, що у своїй господі вона визирає з безмежної далечі років.

З однієї прикрої історії. Роззираючись довкола, я сердився на широкі двері. Мені здалося, що за ними пролунали голоси. Ніби хтось брязкотів посудом біля плити. Я миттю натиснув клямку, двері скрипнули і… запала мертва тиша. Вони мовби сховали від мене господарів. Ось так!

Крісла, столики, старі книги на етажерці, порцеляна, самовар… Може, хоч він стане моїм справжнім другом? Он же як пильно дивиться у мій бік. Піддаюся спокусі потягнути самовар за «вуха». Він виявився холодним і порожнім. Таємничий голос всередині теленькав: «Я википів, дайте мені води напитися!» Цей самовар виготовлено у 1870 році – на рік раніше йому благословилося світ, ніж Лесі Українці.

Не сумніваюся: стіни також відчувають велике щастя повернення у рідну домівку. Іх просто таки прорвало на домашнє тепло. Розкажіть-но мені стіни…

Річ у тім, що історики досі губляться в здогадках, чому наказом по міністерству внутрішніх справ Російської імперії від 7 листопада 1878 року Петра Косача перевели на роботу до Луцька. Його дружина Ольга Петрівна, узявши літературний псевдонім Олена Пчілка, у своїй біографії написала, що «переїзд вийшов з однієї прикрої історії, що деякі люди, нагорі, підстроїли моєму чоловікові». Вона вважала, що Петра Антоновича покарано за його «українофільство» та за побачення під час подорожі до Парижа на виставку 1878 року з емігрантом, її братом Михайлом Драгомановим.

Саме в той час був вчинений терористичний акт над поміщиком Мезенцевим. І поліція підозрювала, що «революційну директиву» щодо цього міг передати у Росію через Косачів Михайло Драгоманов.

Причини переводу Петра Антоновича на роботу у Луцьк повязуються і з іншим фактом. У 1876 році він призначив волосним писарем у Новоград-Волинському повіті Михайла Лободовського, якого звільнили з посади народного вчителя за переклад на українську мову повісті «Тарас Бульба» Миколи Гоголя. Той якось залишив у канцелярії Косача українські книги. Хтось про це доніс у поліцію, написавши, що Петро Антонович та Олена Пчілка «за характером життя свого намагалися вводити на кожному кроці хлопоманію». Косачу навіть довелося давати пояснення генерал-губернатору у Києві.

Відомо, що навесні 1879 року слідом за Петром Антоновичем у Луцьк приїхала з дітьми Олена Пчілка. Косачі поселилися у в костьольному будинку. Петро Антонович працював головою з’їзду мирових посередників, а його дружина захопилася роботою у Луцькому драматичному товаристві, де брала участь у постановці спектаклів. Крім того, вона поповнювала фонди клубної бібліотеки українськими книгами, займалася перекладацькою діяльністю.

Ось як Олена Пчілка відгукувалася про сусідку: «Вона висловлювала своє велике здивування від першого знайомства з нашою родиною. Вона казала: «Якось тієї весни проходила я мимо вашої домівки. Я ще не знала ваших дітей. Бачу в садочку проходжуються двоє діток в українському вбранні, дівчинка-волинянка і хлопчик, обстрижений по-простому і теж у волинській свиточці, вишитій на волинській же зразок. Це мене здивувало. Я стала прислухатися, що тії діти говорять між собою. Коли це дівчинка озвалася до хлопчика: «Чуєш, як півень співає?» Що це таке? Говорять теж по-хлопському. На воротях стояла дівчина-служниця. Я, дивуючись, спитала у неї: «Чиї це діти?» «Наші, – сказала вона. – Це діти предсідателя». Я ще більше здивувалася».

Відгомін радостей й печалей. Сідаю біля фортепіано. Піднімаю кришечку – білі і чорні клавіші так і норовлять мене схопити за руки. Ні, я повинен їх зрозуміти. Та чи пригадаю мелодії, які грав ще в юності?! Пальці самі розбіглися по клавіатурі, мов несамовиті. Ніколи ж вони такими охочими до музики не були! Зупинятися не буду – нехай вже зовсім знесиляться. І вітальня поринула у розмаїття звуків, б’ючись об береги часу.

Так кортить, щоб прийшла сюди грати Леся. Саме час уявити, як тут лунала музика у її виконанні. Фортепіано для доньки купила мама. А батькова сестра Олександра Антонівна приїжджала у Луцьк з двома синочками і вчила дівчинку грати на інструменті. Леся створювала чудові мелодії-імпровізації. Звертаючись до фортепіано, вона писала:

«То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє…»

Вже у Києві Леся брала уроки музики у випускниці Петербурзької консерваторії колишньої дружини українського композитора Миколи Лисенка Ольги Деконор.

Життя у Луцьку приносило дівчинці немало простих людських радощів. Вона ходила до кафедрального собору святих Петра і Павла, щоб послухати орган. І тепер, крізь відчинені вікна вітальні, доносяться музика з цього храму. Може, вона звучить ще з позаминулого століття?!

Любила Леся гратися з дітьми у замку. І так описувала свої враження:

«…В дворі старого замчища – руїни,

зібрались ми на віче, все поважні,

учені голови, гладенькі й кучеряві,

і віком не малі – якби зложити

літа усіх, либонь, століття вийшло б!»

У Луцьку Лесю вжахнула звістка: у Петербурзі арештовано іншу батькову сестру – тітоньку Єлю. Її було заслано в Олонецьку губернію. Свого часу Єля Антонівна доглядала Лесю і її братика Михайлика. Вона розповідала дітям казки, співала їм колискових пісень, вчила Лесю плести віночки та вишивати. Болісно переживаючи за долю тітоньки, вона написала вірш „Надія”. Ось на журнальному столику його авторизована копія. На зашерхлому аркушику – висока вольовитість духу поетеси. З нього примарливі хвилі ніби вхлюпуються тобі у душу.

У той час у неї вже починався туберкульоз кісток. Леся захворіла після зимової пригоди: 6 січня 1881 року вона змерзла на березі річки Стир, коли спостерігала, як у переддень Різдва освячують воду. Через хворобу Лесю до школи не віддали. Батьки були змушені найняти репетиторів, щоб дати дітям добру освіту. З цього приводу Ольга Петрівна хвалилася своїй матері: «Вона (Леся – авт.) дуже квола здоров’ям і сложением, може «загнутись», як каже Миша. Дома діти з учителем вчаться теж добре і нічим не гірші своїх ровесників – гімназійних учнів, навіть розумніші. Леся вчиться разом із Мішею, те саме, що й він, а тому вчить також грецьку і латинську мови. От бачите, яка розумна! І навіть мови їй краще даються, ніж Міші. Норов у неї такий же «покірний» як і був».

Разом з мамою, Михайликом та Лілею Леся виїжджала у Київ, де лікувалася, відвідувала театри і виставки. Пізніше вона побувала у Колодяжному, Гадячі, Гродненській губернії, Саках… З Криму на зиму Леся приїхала до Луцька. Хвороба все дужче приковувала її до ліжка. Дівчина багато читала, готувалася поставити Лисенкову «Козу-дерезу». Мала бути за режисера, концертмейстера, костюмера, бутафора й гримера…

З цим будинком пов’язана подія, яка лягла в основу оповідання Лесі Українки «Одиник». У ті роки на першому поверсі кам’яниці на час осіннього призову розміщувалося «воєнное присутствие». Тож не раз поетеса бачила, як побиваються перед довгою розлукою з синами матері рекрутів. Тут вона створила два сонети: «Натура гине – вся в оздобах, в злоті…» та «Дивлюсь я на смерть натури…».

Стривайте, запитаю ось у цього великого дзеркала, що було потім. «Потім, у січні 1891 року Леся та Ольга Петрівна виїхали до Відня», – слова дзеркала переходять у тихе схлипування. Очевидно, воно досі відчуває біль дівчини.

Працівники заповідника поставили собі за мету знайти глиняний будинок сім’ї над річкою Стир. Саме там на Водохреща 9-річна Леся пішла рубати лід і застудила ноги. 1891 року зі своєї останньої квартири на Кафедральній поетеса виїхала на лікування до австрійського Відня й уже ніколи не поверталася до Луцька.

Джерело: “Лучеськ”