Історія Православ’я в Люблині

Григорій Купріянович

Микола Рощенко

Люблин від самого початку свого існування був містом культурного пограниччя. Побіч поляків жили тут у минулих століттях жиди, русини (українці), шотландці, італійці, німці, голландці, греки, росіяни. Крім численних костелів будували тут також церкви, синагоги і кірхи. Багатокультурний характер Люблина був результатом його географічного положення – місто знаходилось на межі польських етнографіних земель і було також важливим центром товарообміну на перехресті торгівельних шляхів.

Вже в середньовіччі у Люблині існувала «руська» громада. Місцева православна спільнота мала в Люблині свою святиню — церкву Преображення Господнього (Спаса). З цього часу Православ’я та українці на постійно вписались у культурний краєвид міста над Бистрицею і присутні в ньому по сьогоднішній день.

Люблин і його християнізація

Про заснування самого міста і його християнізацію знаємо небагато. Історія Люблина починається в неоліті, а від V століття н. е. людина проживала тут безперервно. В VI ст. тут вже виникає міський осередок, а трьома століттями пізніше (ІХ ст.) землі ці, можливо, стали складовою частиною Великоморавської держави. На думку деяких дослідників, саме тоді тут появилося християнство в слов’янському обряді. Досі однак не знайдено доказів, які потверджували б ці гіпотези.

Десь наприкінці X ст. Люблин став частиною польської держави Пястів і в наступних століттях тут поширилось християнство в латинському обряді. Проте про це також немає жодних джерельних інформацій, а перша згадка (і то в легенді) про католицький костел у Люблині відноситься до кінця XIII ст. Важко однак собі уявити, що в кінці XIII ст. в Люблині ще не було костела, тим більше, що невдовзі місто стало центром адміністративно-територіальної одиниці Католицької церкви – архидияконату, а також центром державної адміністрації – каштеляна.

Початки Православ’я в Люблині

Землі між Віслою і Бугом здавен-давна були польсько-руським пограниччям. Західна частина цієї території, на якій проживали західнослов’янські племена, згодом увійшла до складу держави Пястів, натомість східна частина (яку пізніше назвали Холмщиною і Підляшшям), заселена східнослов’янським племенем Волинян, була західним рубежем Київської Русі.

Після офіційного хрещення Русі в 988 р. продовжувалася християнізація всієї київської держави. Проте це не був одноразовий акт, але довготривалий процес, тим більше, що території між Бугом і Вепром були периферійними. Творення основ парафіяльної мережі продовжувалось у ХІ та ХІІ ст. Безперечно, цей процес набув прискорення після створення у недалекому Володимирі-Волинському православної єпархії, яка обіймала, мабуть, також територію на захід від Буга. Нову епоху в історії цього регіону започаткував вхід надбужанських земель на зламі ХІІ/ХІІІ ст. до складу Галицько-Волинського князівства, в якому князь Роман Мстиславич, а згодом знову його син Данило Романович (Галицький), об’єднали західноруські землі, поділені раніше на удільні князівства. Значення цих периферійних земель зросло, коли князь Данило саме тут розмістив столицю своєї держави. Спочатку таку роль виконував Угровеськ, проте незабаром князь Данило вирішив перенести центр свого князівства до Холма. Окрім ролі адміністративно-політичного центру, Холм почав також виконувати функції центру церковного життя, коли князь Данило – мабуть, наприкінці тридцятих років ХІІІ ст. – переніс сюди православне єпископство (покликане, правдоподібно, за кільканадцять років до того в Угровеську). Новостворена холмська православна єпархія охопила території західних окраїн Русі і входила до складу київської митрополії, яка перебувала в юрисдикції Вселенського патріарха Константинополя.

Положення Люблина близько польсько-руського політичного і етнографічного кордону мало двоякі наслідки. З одного боку, місто могло бути предметом постійних змагань між сусідніми польськими і руськими князями. Вінценти Кадлубек у своїй Хроніці пише, що князь Данило Галицький заволодів Люблином і збудував тут замок із вежею та церкву (була б це перша православна святиня в Люблині). Проте деякі історики піддають сумніву як факт захоплення Данилом Люблина, так і спорудження цих будівель. Однак з іншого боку, близьке сусідство руських земель спричиняло присутність у самому місті і його околиці руського населення, а що за тим іде – також Православ’я.

З огляду на відсутність джерел, точно не можемо встановити часу виникнення в Люблині православної парафії та побудови першої церкви, а також генези місцевого руського населення. Не знаємо відповіді на запитання, чи церква була споруджена на потреби проживаючого тут постійного руського населення, яке було «острівцем» у польському оточенні, чи, може, на потреби купців з руських земель, що прибували сюди на короткий час. Адже руські поселення існували також на захід від русько-польського етнічного кордону, можливо, також в околицях Люблина. Може про це засвідчувати, наприклад, назва розташованого під Люблином села «Праведнікі»; на думку деяких мовознавців, сама назва «Люблин» є руського походження. Можливо, відіграли тут роль обидва ці елементи. У будь-якому разі, вже в середньовіччі в Люблині існувала руська громада. Одна з найдавніших вулиць міста і по сьогоднішній день називається «Руською» – мабуть, вона є залишком колишньої руської дільниці міста. Власне, в цій руській дільниці і була побудована православна церква Преображення Господнього, або Спаса. Перша згадка про люблинську церкву є в документі з 1390 року, у справі так званої „ruszycy”. В цьому латиномовному документі говориться про вбивство двох жінок, які йшли до sancti Spaas eclesie scismaticze ante Lublin sita, тобто до православної церкви Преображення Господнього до Люблина, з віддаленого на 40 км на північний схід від Люблина села Колеховичі. Отже, наприкінці XIV ст. була вже відома в Люблині і в околицях православна церква.

Треба тут згадати про ще одну цінну пам’ятку, яка свідчить про зв’язки Люблина з українськими землями. Це каплиця Св. Трійці на люблинському Замку, побудована наприкінці XIV ст. На бажання вихованого в крузі православної традиції короля Владислава Ягайла, члени міської ради рішили прикрасити її стінними фресками у візантійсько-руському стилі. Виконала їх у 1418 р., під керівництвом майстра Андрія, група руських іконописців, вірогідно родом із Волині. Наступну згадку про люблинську церкву маємо лише з 1447 року. Отже, холмський уніатський єпископ Шумборський писав у 1825 році (спирався, однак, він на не відомі нам давніші документи), що церква Спаса в Люблині при Солом’яному Ринку була фундована київською княгинею Марією Іванівною в 1447 році. Здається однак, що церква ця існувала вже і раніше, бо в дарчому документі князя Юрія Чарторийського з 1599 року пишеться, що церква ця…з віков давних фундована і збудована, отже, наприкінці XVI ст. церковну традицію в Люблині міряли вже віками. Одночасно в документі київського митрополита Михайла Рогози для люблинського братства з 1594 р. дізнаємося, що церква Спаса стояла…на Чвартку, на горі при гостинцю Литовському і Руському. Набагато детальніше можна розповісти про історію люблинської церкви в XVI ст. Саме до цього періоду відносяться 4 оригінальні рукописні книги, які зберігаються в Державному архіві в Люблині, однак, на жаль, говориться в них, властиво, тільки про справи церковного майна. Зокрема дізнаємось з тих джерел про затяжний спір між правосланою парафією та парохом сусіднього римо-католицького костелу св. Миколи на Чвартку про лан(волоку) землі, розташований між церквою й костелом. Саме з цих документів знаємо імена парохів Спасо-Преображенської церкви в XVI ст.: першим названим священиком був Григорій, який судився за якесь «Юрковське поле», забране латинським парохом. В цих документах говориться також про різні кривди «церковних людей», а також про те, що жиди вибирають землю з-під гори, на якій стоїть церква, що загрожує її заваленням. Однак інших згадок про саму церкву немає. М Своєю чергою, з опису люблинського воєводства з 1565 р. дізнаємося, що церковної землі (вільної від податків) було півтора лана, і що обробляли її люди руського байтка (мабуть «батька») которих є чимало. В 1593 році король Сігізмунд III заборонив «церковним людям» і жидам пекти хліб (для продажу), а також варити пиво і мед, тому що люблинські міщани-католики скаржились на велику конкуренцію.

Після берестейської унії

Наприкінці XVI ст. позначились вагомі переміни в ситуації Православної Церкви в Речі Посполитій. Католицька Церква, яка саме розпочала контрреформацію, вже в черговий раз проголошує ідею церковної унії, що на ділі мало означати приєднання Православної Церкви в Речі Посполитій до Католицької Церкви. Одним з ініціаторів унії був сам король Сігізмунд III. Після проголошення унії в 1596 р. в Бересті, державна влада всіляко сприяє Католицькій Церкві й уніатам, а Православна Церква опиняється поза законом і підлягає репресіям.

Проголошення унії частиною церковної ієрархії зустрілося з рішучим опором зі сторони більшості віруючих, а ієрархів, які її підписали, відлучено від Церкви. Важливу роль у житті Церкви почали відігравати церковні братства, котрі швидко стали найбільш активними, поруч із монастирями, осередками боротьби за права православного народу проти насильно впроваджуваної унії. Люблинське братство, яке виникло як одне з перших у державі, було засноване православними міщанами 15 січня 1586 р. Статут братства був затверджений антіохійським патріархом Іоакимом, а потім підтвердив його константинопольський патріарх Єремія. Грамоту на діяльність цього братства видав також у 1594 р. київський митрополит Михайло Рогоза. Люблинське братство зорганізоване було за взірцем найстарших церковних братств — львівського (1439) і віденського (1458).

Діяльність люблинського братства не обмежувалось виключно до суто релігійних питань – воно створило притулок для бідних та лікарню для хворих, а також братську школу.

Парохами люблинської церкви були тоді такі видатні священики, як Петро Паський, автор книги пояснень і поученій для народу, або його молодший син Сава. Саме Сава Паський зробив перший переклад «Номоканону» (збірник церковних канонів), який був значно виправлений і відповідав грецькому оригіналові. Була це перша подібна спроба в київській митрополії. Цікавим є також те, що складніші слова Сава Паський пояснював, як це пише виданий російський історик П. Н. Батюшков у своїх Памятниках Русской Старины…, «малорусским наречием», тобто тодішньою українською мовою.

Мабуть, завдяки авторитетові, який здобув Сава Паський, до люблинського братства в 1601 році ввійшло чимало представників знаменитих руських родів, зокрема князі: Костянтин Острозький, Григорій Сангушко-Каширський, Яким Корецький, Павло Друцький-Любецький, Юрій Чарторийський, Григорій Четвертинський. Брати князі Острозькі подарували також тоді для люблинської церкви ікону Богоматері, яку назвали «Люблинською».

Важливим завданням, яке постало перед братством і всією православною спільнотою Люблина, була негайна потреба побудувати нову церкву. Стара, дерев’яна, згоріла в 1587 році. Після переказу від неї лишився тільки іконостас. Будувати нову церкву почали вже в наступному, 1588 році, невідомо, однак, коли і чи взагалі її завершено. Однак видається, що церква в тому часі в Люблині все-таки була, бо знаємо імена її парохів аж до 1604 р. Існування церкви в Люблині на початку XVIII ст. (біля 1620 р.) підтверджує також автор монографії Люблина В. Зєлінський, який пише ,… a rozszalały motłoch równocześnie napadł także na cerkiew grecką, wznoszącą się przy Słomianym Rynku i wielce ją uszkodził… (która) z czasem uległa zupełnemu zniszczeniu. Може, була це монастирська церква, бо в новій церковній хроніці (стара не збереглася до наших часів) є згадка про те, що в 1560-1579 році при церкві Спаса побудовано невеликий монастир. Можливо, церква, яку почали будувати в 1588 р., згоріла на початку XVIII ст. як вважає один з авторів.

Будову нової, вже мурованої, церкви братство розпочало в 1607 році. В знайденій під час ремонту церкви в 1839 році за однією з ікон рукописній книжечці знаходимо інформацію, що люблинське братство будує цю церкву завдяки допомозі згадуваних вже вельмож та…благочествих, Христолюбивих вельможних панов шляхтичей, обивателей воєводства київського, волинського і брацлавського і іних многих благочестивих людей. Церкву будували аж 26 років, до 1633 року.

Мабуть, причиною цього було протидіяння і спроби перейняти церкву уніатами, яким сприяла Католицька церква і уряд міста. Пробуючи перейняти церкву, уніати не раз судилися з православними в люблинському Трибуналі. Братство, однак, також мобілізувало свої сили, дістаючи допомогу від холмського православного єпископа Паїсія Черхавського і київського митрополита Іова Борецького, котрі надсилали до Люблина визначних православних вчених Касіяна Саковича і Теофіла Леонтовича. Вони радили і допомагали люблинському братству, а також були викладачами братської школи. Маючи таких вчителів, школа мусила стояти на високому рівні. В 1634-36 роках Т. Леонтович був навіть ректором цієї школи. З його записок знаємо, що привіз він із собою пару десятків цінних церковних книг, які збагатили братську бібліотеку.

В березні 1633 року в Кракові відбувався коронаційний сойм, на якому новообраний король Владислав IV визнав існування Православної церкви і погодився на відродження церковної ієрархії, а також видав низку привілеїв, в яких підтвердив права православних. Два з них стосувалися люблинської церкви. В першому привілеї король вилучав люблинську парафію з-під юрисдикції холмського уніатського єпископа, в другому натомість взяв люблинську церкву під свою особисту опіку. Спираючись на ці королівські привілеї, новий київський митрополит Петро Могила, один із найвизначніших ієрархів на київській кафедрі, мабуть, вертаючи з Кракова до Києва, заїхав до Люблина і 360 років тому, 5 (15) березня 1633 року, посвятив нову муровану Спасо-Преображенську церкву.

Однак становище православних у Люблині не набагато покращилось. Вже за два роки після освячення уніати силою забирають церкву і монастир. Цей акт беззаконня в 1638 році санкціонує король Владислав IV. Проти захоплення православних святинь уніатами запротестувала в 1639 році на своїх соймиках руська шляхта, домагаючись їх повернення. Серед перечислених церков на першому місці стояла люблинська святиня. Король Владислав IV прислухався до цих вимог і спеціальним універсалом наказав люблинському старості повернути церкву Спаса люблинському братству, що й було зроблено, але лише в наступному році. Однак у 1645 році церкву знову захопили уніати.

У 1648 році розпочалося козацьке повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Однією з основних вимог козаків була ліквідація унії і рівноправ’я руського народу. Спочатку козаки перемагають, і тому зборівська угода (1649) гарантує повернення усіх церков, які були забрані уніатами в православних. В підготовленому гетьманом Богданом Хмельницьким списку не забракло також церкви Спаса в Люблині. Повернено її православним в 1650 році, але на дуже короткий час. Вже за рік після розгрому козаків під Берестечком уніати знову переймають люблинську церкву. Так триває до 1658 року (з короткою перервою в 1655 році, коли козаки заволоділи Люблином), до гадяцької угоди, коли король ще раз, завдяки козакам, змушений був повернути церкву православним.

Проте настали вже інші часи. Вельможні опікуни Православ’я давно вже померли, а їх діти виреклися батьківської віри. Натиск на православних постійно посилювався. Уніати, завдяки сприянню влади, значно зміцнили свою позицію. В Люблині у православних відбирають значну частину церковної землі. Наступає також занепад братства, яке послабило свою діяльність. Важка ситуація була також у сусідньому монастирі. Зростаючі уніатські впливи в парафії видно зокрема на основі церковного пом’янника з 1674-1703 років, де поступово з’являється все більше записів польською мовою.

Наприкінці XVII ст. уніати переймають вже останні православні церкви. В Люблині більшість парафіян та монахів місцевого монастиря прийняли уніатство щойно в 1695 році. Від 1695 року в Люблині при Спасо-Преображенській церкві існувала уніатська парафія, яка належала до холмської уніатської єпархії, а також василіанській монастир. Саме заходами монахів цього монастиря в 1752 році при парафії було покликано уніатське братство св. Онуфрія (своїм завданням ставило воно, між іншим, протидію впливам монастиря св. Онуфрія в Яблочині, який ніколи не відрікся Православ’я). Наступного року братство отримало від папи Венедикта XIII буллу з індульгенцією. Уніатською церква лишилася до 1875 року.

Мабуть, також і після перейняття церкви Спаса уніатами частина вірних у Люблині лишилася православними. Автор церковної хроніки пише, що аж до 1752 р. в Люблині існувало православне братство (однак, це не підтверджено джерелами). Натомість, коли в 1785 р. грецькі купці, що мешкали в Люблині, отримали від короля Станіслава Августа дозвіл на будову нової православної церкви Різдва Богородиці (при вул. Зеленій), до грецької парафії прилучилися також православні русини з Люблина.

1795-1918

Розподіли Польщі не набагато змінили ситуацію православних. Люблин спочатку займає Австрія, а після Віденського конгресу входить він у склад Царства Польського. Щойно в 1833 р. проводиться ремонт грецької церкви при вул. Зеленій, а в 1839 році на церкву перебудовують також тодішній костел ордену візиток. Весь час при церкві Спаса діє нечисленна уніатська парафія і занепадаючий василіанський монастир. Дуже сильними були процеси латинізації і полонізації. В церкві з’явилося багато таких західних елементів, як бокові вівтарики, органи, дзвіночки, в житті церкви переважала польська мова. Після придушення Січневого повстання, якому сприяла частина уніатського духовенства, царським указом 1864 року скасовано всі василіанські монастирі, в тому числі й люблинський монастир св. Онуфрія.

В 60-х і 70-х рр. XIX ст. розпочалися заходи щодо повернення до Православ’я уніатів холмської єпархії. Спочатку сприяти цьому мало обмеження латинських і польських елементів в обрядах і обладнанні церков. Від 1868 року влада почала також спроваджувати уніатських священиків з Галичини, де уніатська церква була менш латинізована і полонізована. Парохом люблинської уніатської парафії став о. Микола Коленковський з-під Львова. Цього року проведено ремонт церкви, позбуваючись багатьох латинських нововведень. В наступних роках о. М. Коленковський поступово привертає всю східну обрядовість, підготовляючи вірних до повернення на Православ’я. Звершенням цього було урочисте повернення до Православ’я люблинської парафії Преображення Господнього (нараховувала вона тоді біля 80 осіб), що відбулося 11 травня 1875 року. Парафія увійшла до складу православної варшавсько-холмської єпархії.

В той же час (в 1873-1876 роках) на Литовській площі збудовано Хресто-Воздвиженський собор. Люблин став тоді номінальною кафедрою люблинських єпископів, які, однак, мали свою резиденцію в Холмі. Їх кафедральною церквою став Хресто-Воздвиженський собор. Доцільно тут згадати, що саме Люблин був (у 1897-1898 роках) першою єпископською кафедрою свят. Тихона, пізнішого патріарха московського. Після закінчення будови собору люблинський губернатор мав намір зліквідувати Спасо-Преображенську парафію, вважаючи, що в Люблині вистачить однієї православної парафії. Не погодився, однак, на це люблинський єпископ Модест. У 1881 році проведено основний ремонт церкви і усунуто з неї останні залишки латинізації. Проте водночас відбулась також заміна присутньої тут протягом століть української церковної традиції російською: виявом цього була зокрема заміна української вимови церковно-слов’янської мови вимовою російською. Деякі елементи української традиції таки збереглись.

У жовтні 1882 року при парафії відновлено церковне братство й утворено невеличку прицерковну школу. Тодішній настоятель о. Владимир Татаров заснував також багату прицерковну бібліотеку, яка в 1911 році стала загальнодоступною. Спасо-Преображенська церква дістала в цей час чимало цінних подарунків, зокрема від єрусалимського патріарха Дам’яна (копію Єрусалимської ікони Богородиці, хрест із частинкою дерева з Хреста Господнього і фрагмент каменя з Голгофи), а також від київського митрополита Філофея і царя Олександра II. В 1907 році урочисто відзначено 300-річчя заснування церкви.

На початку XX століття в Люблині побудовано ще 2 православні церкви: у 1901-1904 роках на кладовищі при вулиці Липовій побудовано церкву-гробницю в честь Жінок Мироносиць (її фундатором був Андрій Дейкун), а в 1904 році при варшавському шлагбаумі побудовано церкву для війська, яку називали «полковою». Були тоді в Люблині і дві православні каплиці – одна у в’язниці на Замку, а друга в лікарні. І світова війна, й евакуація православного населення вглиб Росії в 1915 році (біженство) спричинилися до того, що православне життя в Люблині припинилося на 4 роки. До Росії вивезено також багато церковного обладнання. В Москві (Чудов монастир) опинилися зокрема Люблинська Чудотворна ікона Богородиці, копія Єрусалимської ікони Богородиці, цінне Євангеліє, вісім дзвонів і багато іншого. Нічого з тих речей не повернено і подальша їх доля невідома.

У відродженій Польщі

Відродження польської держави створило зовсім нову ситуацію. Православну церкву як державна влада, так і більшість суспільства вважали залишком розподілів Польщі. Тому-то супроти Церкви і її віруючих застосовано рестрикції. В Люблині у православних відібрано більшість церков і багато майна (в тому числі, одне кладовище). Православним залишено тільки Спасо-Преображенську церкву і каплицю на кладовищі. З іншими церквами було по різному… Хресто-Воздвиженський собор на Литовській площі спочатку використовувся як військовий костел для люблинського гарнізону, в 1924-1925 роках його розібрано, а будівельні матеріали використано для побудови Будинку солдата в Люблині (зараз Klub Garnizonowy). Сьогодні на місці собору знаходиться фонтан. Коли не стало собору, солдатам було віддано полкову церкву (при Рацлавицьких алеях). У 1928-1929 роках її перебудовано і змінено назву на «Непорочного Зачаття Діви Марії». Своєю чергою, побудовану в XVIII ст. грецьку церкву Різдва Богородиці при вулиці Зеленій передали для утвореного в Люблині Місійного Інституту, який мав за завдання вести «місію» серед православних (в рамках т.зв. «неоунії»). Змінено також її назву на «св. Йосафата».

Відтак після повернення з Росії православних парафіян зустріли в Люблині зовсім нові обставини. Не всі повернулися з «біженства», проте в цей же час у Люблині поселилися емігранти з Росії й України, які втікали від більшовиків. Релігійне життя відродилося лише в 1920 році, коли до Люблина приїхав православний священик. Однак державна влада спочатку не давала дозволу на існування в Люблині православної парафії. Були навіть спроби приєднати люблинську парафію (котра крім близько 500 православних мешканців Люблина охоплювала також православних мешканців сіл Колеховичі і Дратів любартівського повіту та села Отроч янівського повіту) до православної парафії в Холмі. В кінці, однак, державна влада погодилася на існування окремої православної парафії в Люблині.

Основною проблемою, яка постала перед парафіянами, була необхідність поповнити церковне обладнання, яке б замінило вивезене в Росію. Особливо болючою була втрата чудотворної ікони Богородиці. На щастя, двоє парафіян побачили на базарі в Люблині ікону, подібну до чудотворної, й купили її. Потім виявилося, що це була точна її копія, яка перед війною знаходилася в соборі на Литовській площі. Зайняла вона в Спасо-Преображенській церкві пустуюче місце. В 1921 році при парафії покликано Православне Добродійне Товариство, яке піклувалося вбогими і сиротами. Відродилося також церковне братство. Від 1927 року існувало в Люблині відділення Українського Центрального Комітету, яке організувало громадське і культурне життя української еміграції, в основному православної, що тут проживала. II світова війна дезорганізувала життя парафії. Під Люблином розташовано концтабір Майданек, в якому загинули також тисячі православних, переважно радянських військовополонених. В 1940 році люблинська парафія увійшла до відродженої Холмько-Підляської єпархії, яку очолив архієпископ Іларіон (проф. Іван Огієнко). Настоятель люблинської парафії о. Яків Костецький був одночасно головою Українського Допомогового Комітету в Люблині. В 1943 році він був змушений залишити парафію.

Після ІІ світової війни

Після закінчення війни люблинська парафія увійшла до Варшавсько-Більської єпархії. Нормальне церковне життя розпочалось у жовтні 1945 р., коли настоятелем став о. Олексій Баранов. Він був автором «нової» церковної хроніки, а також доклав багато зусиль для впорядкування майнових справ і захисту прав Православної Церкви не тільки в Люблині, але і в усьому люблинському воєводстві. В післявоєнний період кілька разів церква була ремонтована. Побудовано також парафіальний будинок біля церкви. Починаючи від 80-х років, у кілька етапів здійснено реновацію храму та його обладнання (зокрема старовинного іконостасу). Виявлено тоді, зокрема, цікавий іконопис ХVII cт., настінні написи, довкола церкви проводились також археологічні розкопки.

В 80-тих роках славився люблинський церковний хор під керуванням Володимира Волосюка. В роках 1985 і 1986 хор був лауреатом Днів Церковної Музики в Гайнівці. В 1985 р. в Люблині розпочало діяльність Братство Православної Молоді. Від 1956 року діяв у Люблині також гурток Українського Суспільно-Культурного Товариства (нині Об’єднання українців у Польщі), членами якого були в більшості православні українці міста. В 60-х роках при УСКТ існував гарний 60-особовий український хор, яким керував знаменитий диригент церковного хору Панфіл Лобачевський (випускник школи дяків у Яблочинському монастирі), співали в ньому також переважно церковні хористи. В післявоєнний час Спасо-Преображенська церква була кафедрою номінальних православних люблинських єпископів — вікаріїв Варшавсько-Більської єпархії.

Переломною подією в історії Православ’я в Люблині стало відновлення в березні 1989 р. древньої холмської єпархії. Центром новоствореної Люблинсько-Холмської єпархії став саме Люблин, а Спасо-Преображенська церква стала кафедральним храмом. Правлячим єпископом єпархії став нововисвячений єпископ Авель (Поплавський), котрий з 1990 р. поселився в Люблині.

Винесення Люблина до рівня центру єпархії помітно вплинуло на піднесення значення Православ’я в місті та всесторонній розвиток парафіяльного життя. Люблин став також видавничим центром Православної Церкви, Люблинсько-Холмська православна єпархія видала тут кільканадцять книжок. В Люблині з’являлося також декілька церковних бюлетенів. В 1993 році відродилося церковне братство під назвою «Православне Братство», його покровителем є св. преподобномученик Афанасій Берестейський. В 1994-2003 роках у Люблині споруджено Православний Центр Милосердя з храмом Воздвиження Чесного Хреста Господнього. У 90-х роках характерним явищем стала поява нової еміграції з України, Білорусії, Росії, яка поселялась у Люблині на довший чи коротший період. Життя парафії зазнає розвитку. З 1999 р. кожної неділі (за винятком літнього періоду) почали служити в Люблині дві Божественні Літургії. У вересні 2003 р. з люблинської парафії віділено нову православну парафію св. Марії Магдалини в Пулавах, де з квітня 2003 р. діє православний храм.

У парафіяльному житті ширше почали також брати до уваги багатонаціональність парафії. З 1993 р., поруч із богослужіннями церковно-слов’янською мовою з російською вимовою, один раз у місяць служилися недільні Літургії з українською вимовою і проповіддю по-українськи. Нарешті, з січня 2003 р. церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього в Православному Домі Соціальної Допомоги стала храмом української православної громади Люблина, богослужіння служаться тут за українською церковною традицією.

Сьогодення

Зараз Православна Церква має в Люблині 3 храми: кафедральну церкву Преображення Господнього при вул. Руській, двоповерхову церкву Жінок Мироносиць на кладовищі при вулиці Липовій (з нижнім престолом у честь св. пророка Ілії) та церкву Воздвиження Чесного Хреста Господнього в Православному Домі Соціальної Допомоги (вул. Долінського). Кожної неділі (з винятком літнього періоду) в люблинських православних церквах служаться три Божественні Літургії – дві у кафедральному храмі (у цьому для дітей з читанням Євангелія і Апостола польською мовою) і одна (за українською традицією) в Хресто-Воздвиженській церкві.

Кафедральна православна парафія Преображення Господнього в Люблині охоплює зараз центральну частину Люблинського воєвідства і нараховує біля 1000 віруючих: українців, білорусів, росіян, а також поляків. Православне духовенство Люблина охоплює душпастирською опікою також дві сусідні православні парафії: св. Миколи в Дратові та свв. Косми і Дам’яна в Колеховичах. Люблин є осідком православного архиєпископа Люблинського і Холмського Авеля. Діє тут Єпархіяльне управління Люблинсько-Холмської православної єпархії.

Настоятелем кафедральної православної парафії Преображення Господнього в Люблині є о. прот. Андрій Лось. Вікарним священиком є в парафії о. Георгій Лукашевич; кафедральним дияконом є о. диякон Марко Ващук. Душпастирем української православної спільноти Люблина є о. прот. Мирослав Вишневський, водночас директор Православного Дому Соціальної Допомоги. В Люблині діють два православні церковні хори: кафедральний, яким керує Андрей Боублей, та Хресто-Воздвиженської церкви, яким руководить Олексій Куций. У Люблині діють Братство Православної Молоді та Православне Братство преп. Афанасія Берестейського. Діє тут також єдиний на території єпархії Православний Дім Соціальної Допомоги.

Першоджерело:

Друк на сторінці Іван Парнікоза (НІАМ "Київська фортеця").