1996 р. Церква Миколи Притиска на Подолі

М.Дегтярьов, З.Нестеровська, Н.Селіванова

У старовинній частині Подолу, в заповідній зоні Киева, знаходиться одна з найцікавіших пам’яток архітектури, історії і культури Церква Миколи Притиска. Нині вона вирішена в архітектурних формах українського бароко, одноголова двох’ярусна мурована споруда, хрещата в плані, зі зрізаними кутами рамен. Із західного фасаду до неї прилягають дзвіниця, споруджена в XIX ст., і ряд прибудов, виконаних в еклектичних формах неоруського стилю.

Згідно з офіційними відомостями, які усталилися в літературі, будівництво мурованої церкви Миколи Притиска досі датували 1631 р. Дослідженнями в натурі та ретельними архівними пошуками, проведеними фахівцями інституту „Укрпроектреставрація” в 1981 – 1982 рр. під керівництвом архітектора В.Корнєєвої, доведено хибність визначення цієї дати. З середини XVI ст. на Подолі, що став на той час центром політичного, економічного й культурного життя міста, поряд з рядом культових споруд вже існувала дерев’яна церква Миколи Притиска. Перші графічні зображення церкви можна бачити на плані Києва 1695 р., де фасади споруди заштриховано по-різному. Порівняння графічної манери виконання планів населених пунктів, створених на зламі XVII – XVIII ст., і плану Києва 1695 р. з історичними описами та спорудами, що збереглися в натурі, дата будівництва яких відома, дозволило дійти висновку, що горизонтальною штриховкою на кресленику показано зрубні будови, вертикальною – дерев’яні, обшиті дошками з нащільниками, без штриховки – муровані.

На найранішому з відомих планів Києва (1638 р.), зробленому ченцем Києво-Печерської лаври А.Кальнофейським, церква Миколи Притиска відсутня. На плані 1695 р., виконаному командиром полку московських стрільців, що входив до складу Київського гарнізону, Іваном Ушаковим, споруду вже зображено, але з вертикальною штриховкою у вигляді традиційного для української дерев’яної архітектури одноглавого тричастинного храму, в той час, як існуюча мурована церква будувалась тривівтарною, а вертикальна штриховка фасадів церкви Миколи Притиска на цьому плані свідчить, що 1695 р. вона була ще дерев’яною. Отже, існуючий мурований храм побудовано не раніше 1695 р.

В процесі архівних пошуків виявлено невідому раніше довідку про те, що „В церкви Николая Притиского в приделе… Козьмы и Дамиана антиминс Варлаама Ясинського старинный имеется.” Оскільки час правління Київського митрополита Варлаама Ясинського припадає на 1690 – 1707 рр., мурований об’єм храму було збудовано і освячено не пізніше 22 серпня 1707 р. – дня смерті митрополита. Цей висновок підтверджується тим, що характер мурування та розмір цегли первісної частини церкви Притиска відповідають муруванню низки датованих споруд: „будинок Петра І” на Подолі, трапезна та покійницька Видубицького монастиря та інші, споруджені на зламі XVII – XVIII ст.

Додатковим підтвердженням такого висновку є те, що в початковому муруванні церкви відсутня жолобчаста цегла, її використовували при будівництві у XVI – першій половині XVII ст., проте вже не користувалися наприкінці XVII ст. При археологічних розкопках 1980 р. під підлогою церкви знайдено підмурки будови, яка стояла на цьому місці раніше, вимуровані жолобчастою цеглою. Не виключено, що це підмурки дерев’яної церкви Миколи Притиска, зображеної на плані І.Ушакова 1695 р. Отже, ця церква є пам’яткою 1695 – 1707 рр. – періоду економічного та культурного розквіту України. Свідчень про те, ким і чиїм коштом збудовано церкву, не збереглося, а вміщена у документах 1884 р. згадка про участь у будівництві мурованого храму Миколи Притиска Петра на прізвисько Залізний Грош викликає сумнів. Як відомо, залізних грошей в Україні з XVII ст. не було: матеріалом для виготовлення дрібної монети – гроша – було срібло або мідь. Виникнення легенди можна пояснити так. У літопису Величка містяться дані, які стосуються 1704 р., про київського бургомістра Тараса Залізняка-Грушу, який продавав вапно для побудови мурованого храму для будівництва в м.Біла Церква.

За дослідженням Ю.С.Асєєва у цей час дійсно в Білій Церкві було збудовано муровану Миколаївську церкву, яка мала „хрестовий план”, ідентичний плану мурованої церкви Миколи Притиска в Києві. Можна припустити, що Залізний Грош – спотворене часом прізвисько залізних справ майстра на ім’я Груш, який був пращуром бургомістра Тараса, що Петро і Тарас, можливо, були родичами, мали одне прізвище, жили наприкінці XVII – початку XVIII ст. і Петро дійсно був фундатором мурованої церкви Миколи Притиска.

Що спочатку являла собою перебудована на зламі XVII – XVIII ст. мурована церква Миколи Притиска? Це була одноглава двохярусна цегляна споруда з дерев’яною покрівлею, прикрашена вухастими лиштвами вікон, вухастою вівтарною нішею, оригінальними порталами. В інтер’єрі церкви була фігурна керамічна підлога. В плані та об’ємно-просторовому вирішенні споруди простежується вплив дерев’яного зодчества: здійснення в муруванні хрещатого одно-баневого дерев’яного українського храму, поєднання нового матеріалу стін з древнім дерев’яним покриттям даху, традиційно стійкиий у часі.

Спочатку комплекс церкви Миколи Притиска складався ще з трьох споруд, зокрема будинку священика і церковнопарафіяльної школи. Пожежа 1718 р., яка знищила багато дерев’яних будівель по всьому Подолу, значно пошкодила церкву. „Поправленная кое-как церковь эта к 1748 г. пришла в полное запустение. Бабинец треснул, стены его наполовину разрушились, из купола постоянно выпадали кирпичи, над престолом была течь, по всей церкви трещины…”

1752 р. серед багатих парафіян церкви зібрано кошти на перебудову найпошкодженіших частин стін і склепінь. Було збудовано восьмигранний барабан на збереженому після пожежі четверику. Стіни західної частини церкви перемуровувались місцями до фундаменту.

1789 р. з західного боку будується дзвіниця. 1811 р. церква вдруге терпить від пожежі, після якої 1819 – 20 рр. її капітально ремонтують за проектом архітектора А.Меленського: будують другий ярус дзвіниці, збільшують вікна, ведуть роботи з внутрішнього оздоблення інтер’єрів. 1833 р. розписують стіни під керівництвом київського художника Олександра Суховєєва. В 1830-і роки на висоту першого ярусу було зроблено прибудову, а в другій половині споруджують ще ряд прибудов в еклектичних формах неоруського стилю. Такою пам’ятка збереглася донині.

Під час реставраційних робіт 80-х років XX ст. сталася аварія: від підняття ґрунтових вод і пошкодження підмурків постраждала південно-східна частина церкви. Пошкодження було усунуте. Після реставрації церкву передано Українській автокефальній церкві.

[Лукаві автори старанно затушовують злочинне недбальство реставраторів: церква рухнула в той час, коли реставрація вже йшла до завершення, баня й верхні частини стін були вже потиньковані й побілені, з них уже зняли риштування. В результаті аварії завалилась баня церкви та підпружні арки, на яких вона стояла, а також частини склепінь рукавів, які примикало до підкупольного простору. Тобто було зруйновано основні об’єми церкви, а не якусь „південо-східну частину”. Аварії такого масштабу мали б передувати якісь ознаки – поява тріщин у склепіннях та стінах, але кримінальні „реставратори”, я думаю, воліли їх не помічати. Звичайно, ніхто із цих злочинців не був викритий і покараний. Відновлена церква – це значною мірою новобудова 1980-х років.

В інших статтях збірника старанно перелічені всі причетні до реставрації – від авторів проекту аж до рядових виконавців-будівельників, а тут не вказано навіть, хто ж проектував таку “реставрацію”. Отак несподівано справдився на наших “реставраторах” давній переказ про походження назви церкви: колись злодій заліз був у церкву, щоб її обікрасти, і в цей момент склепіння вікна, яерез яке він лазив, обвалилося і притиснуло злодія. Від того церкву назвали – “Притиска”. Прим.М.Жарких]

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 188 – 190.