2011 р. Звід пам’яток Києва

Михайло Кальницький, Сергій Кот, Лариса Толочко

563.3. Готель «Паласт» кін. 19 – поч. 20 ст., в якому підписав зречення гетьман Скоропадський П. П., містилися підрозділи Народного комісаріату освіти УСРР, проживали відомі діячі науки і культури, державні діячі (архіт., іст.).

Бульв. Т. Шевченка, 7/29. На розі з вул. Пушкінською.

Історія садиби простежується з серед. 19 ст., коли вона належала чиновнику Богданову. На ділянці розташовувалися наріжний одноповерховий дерев’яний на кам’яному підвалі будинок, одноповерховий дерев’яний будинок вздовж сучасної вул. Пушкінської й аналогічний будинок вздовж бульв. Т. Шевченка, а також одноповерховий дерев’яний флігель і дерев’яний сарай всередині ділянки. 1891 власниками садиби стали купець 2-ї гільдії М. Шампаньєр та його дружина Б. Шампаньєр.

Того ж року на місці будівлі по фронту вул. Пушкінської почалося спорудження нового цегляного двоповерхового на цокольному поверсі будинку.

Одночасно обклали цеглою будинок вздовж бульвару. 1892 на межі з садибою № 5 на бульварі було побудовано цегляний сарай. У червні 1894 садибу купив купець А. Гецович-Міркін та його дружина П. Гецович-Міркіна, які побудували кілька нових споруд. 1894 у глибині садиби зведено цегляний одноповерховий корпус служб за проектом землеміра, техніка О. Дубицького. Того ж року був затверджений проект цегляного триповерхового з підвалом флігеля арх. В. Ніколаєва на межі суміжної ділянки на вул. Пушкінській. Будівничим був арх. О. Кривошеєв. Підвал і перший поверх цього будинку призначалися для служб, верхні два поверхи – житлові. 1896 проектувалася цегляна одноповерхова вставка між новим флігелем і будинком на вул. Пушкінській (арх. А.-Ф. Краусс), згодом арх. О. Кривошеєв затвердив проект триповерхової споруди з одноповерховим тамбуром. Під час його спорудження було знесено старий дерев’яний флігель. Ця забудова проіснувала до 1910.

У червні цього року власники подарували половину нерухомості садиби своєму сину М. Гецович-Міркіну та його дружині Р. Гецович-Міркіній, які 1914 стали повними власниками садиби і володіли нею до націоналізації. На їх замовлення почалося спорудження нового великого будинку за проектом архітекторів А. Мінкуса і Ф. Троуп’янського. Нове будівництво супроводжувалося знесенням старої забудови, за винятком триповерхового флігеля, зведеного 1894, і триповерхової вставки 1896. Останню добудували до шести поверхів. Вздовж усього фронту по бульвару і вул. Пушкінській, а також вздовж межі з сусідньою садибою № 5 (Л. Гінзбурга) впродовж 1910 – 11 було споруджено величезний шестиповерховий прибутковий будинок з підвалом і мансардою (частково – семиповерховий з мансардою).

Споруда була багатофункціональною. Значну її частину займав новий готель «Паласт» (або «Палас»), у назві якого відбилася неграмотно застосована власниками змішана німецько-французька форма «Palast-Hotel», що буквально значить «Палац-Готель». Готельні номери розміщувалися в крилі, що прилягало до садиби Л. Гінзбурга, в частині корпусу вздовж бульв. Т. Шевченка і в мансардному поверсі.

Готель було відкрито 1892. У ньому було 126 номерів у 150 кімнатах, ліфти, центральне опалення, телефони, електроосвітлення, гаряча і холодна артезіанська вода, пиловсмоктувачі, дванадцять постійно діючих ванн, більярдні, бібліотека тощо. На подвір’ї в спеціальній одноповерховій прибудові був ресторан, що вміщував бл. 1 тис. відвідувачів, наріжна частина будинку мала розкішні житлові квартири (до одинадцятьох кімнат у квартирі). З боку вул. Пушкінської розташовувалась окрема житлова секція без мансарди. Житловим був і старий флігель. У глибині садиби стояли одноповерхові з підвалами цегляні служби, під землею – комплекс льохів, дров’яників і льодовень.

Перший поверх головного будинку займали десять торговельних приміщень: молочна, булочна, аптечний склад, пивна, цирульня, салон капелюхів тощо.

Після встановлення радянської влади використовувався як комунальний готель. На поч. 1920-х рр. приміщення готелю були використані як відомчий гуртожиток профспілок; після 1926 «Паласт-Отель» відновив діяльність як комунальний готель «Палас» на 126 (згодом 136) номерів.

Восени 1943 будівля готелю згоріла.

1946 складено проект реконструкції (арх. І. Дроботун та ін.). Під час реконструкції колишню мансарду було перетворено на повний сьомий поверх, зроблено приземкувату наріжну баню, ресторан перенесено на перший поверх наріжного об’єму. До комплексу готелю «Палас» (у вересні 1953 отримав нову назву «Україна») було включено будинок на бульв. Т. Шевченка, 5. Реконструйовані приміщення вводилися в експлуатацію почергово упродовж 1952 – 58 (загалом – 339 номерів на 555 місць). 1975 здійснено модернізацію інтер’єрів (худ. Л. Жоголь).

У грудні 1998 на базі державної частини власності готелю «Україна» утворено ВАТ. Надалі було здійснено реконструкцію готелю відповідно до вимог п’ятизіркової категорії (перша черга – 1999 – 2001, друга – 2001 – 05). У серпні 2001 його перейменовано на «Прем’єр Палац». Під час реконструкції (архітектори С. Бабушкін, М. Дьомін, В. Рубштейн, В. Смирнов, інженери Л. Казачинський, М. Козоріз та ін.) зовнішні стіни будівлі в основному збережено, надбудовано восьмий поверх та нову наріжну вежу. Внутрішні конструкції та планувальну структуру приміщень повністю оновлено.

Восьмиповерховий з підвалом і мансардою, цегляний, тинькований, у плані Г-подібний. Внутрішнє планування – коридорне двобічне з освітленням коридорів через сходи та холи. Прямокутні отвори входів – з боку бульвару й вул. Пушкінської. Вікна на всіх поверхах прямокутні.

Виконаний у стилі модерн. Композиція довших фасадів, орієнтованих у бік вул. Пушкінської, ритмічна, ярусна.

Нижній поверх оброблено тиньком «під шубу», гладенькі поверхні верхніх поверхів оформлено орнаментальними ліпленими вставками, балконними металевими гратами, вкрапленнями темно-червоних керамічних кахлів. Фасад організують вертикальні членування наріжного об’єму, завершені банею і гранчасті виступи еркерів на рівні третього – п’ятого поверхів. Над окремими еркерами на рівні восьмого поверху збереглися прикрашені рослинними орнаментами фігурні щипці стилізованого барокового характеру. Наріжжя будівлі особливо підкреслюють кругові балкони з масивними цегляними огорожами.

Одна з найбільших готельних споруд Києва поч. 20 ст. є містобудівним акцентом у навколишній забудові, характерним архітектурним твором періоду модерну.

За Української Держави частину приміщень готелю «Паласт» було надано державним структурам. Дванадцять кімнат реквізувало Міністерство праці.

Тут діяли також представництва іноземних держав: містилося Генеральне консульство Німеччини, мав резиденцію посол Туреччини Мухтар-паша (Ахмед Мухтар-бей). Саме у помешканні турецького посла 14 грудня 1918 склав і підписав своє зречення від влади Скоропадський Павло Петрович (1873 – 1945) – військовий, державний і політичний діяч, генерал-лейтенант російської армії (з 1916), командувач 34-м армійським корпусом на території України (з січня 1917, з серпня 1917 – Перший Український корпус), який українізував; почесний отаман Вільного козацтва (з жовтня 1917), гетьман України (з 29 квітня 1918).

У квітні – серпні 1919 у «Паласт-Отелі» були розміщені структури Наркомату освіти УСРР, які опікувалися питаннями літератури, мистецтва, охорони пам’яток. У системі Наркомосу був сформований Всеукраїнський відділ мистецтв – Вуквідмист, а при ньому – Всеукраїнська рада мистецтв.

Діяли також Всеукраїнський театральний комітет (Вутеком), Всеукраїнський музичний комітет (Вукмузком), Всеукраїнський комітет образотворчого мистецтва (Вукомобмис), Всеукраїнський літературний комітет (Всеукрлітком).

Діяльність Вутекому (керівник – режисер П. Ільїн) здійснювалась у трьох основних напрямах: нагляд за діяльністю театрів; розробка теоретичних питань, пов’язаних з театром; практична робота зі створення нового театру. Працівниками історико-теоретичної секції комітету були майбутній академік АН СРСР, почесний доктор Оксфордського університету й Сорбонни, літературо- та мистецтвознавець М. Алексеєв, історик театру С. Мокульський. На режисерсько-інструкторських курсах, організованих секцією робітничо-селянських театрів, викладав характерний актор і лектор С. Ратов (князь Муратов). Репертуарним відділом Вутекому (містився у помешканні № 6) завідував театрознавець Г. Крижицький, секретарем був актор і режисер М. Левкоєв, до числа співробітників відділу входив історик літератури й театру О. Дейч. У квітні 1919 репертуарний відділ оголосив через пресу всеукраїнський конкурс нових п’єс. Одним із перших відгукнувся письменник І. Еренбург, який написав для конкурсу драматичну містерію «Золоте серце». У тісному контакті з Вутекомом працювали режисери Лесь Курбас, К. Марджанов, журналіст М. Кольцов.

Головою Вукмузкому (діяв у помешканні № 12) спочатку був піаніст і диригент із Петрограда М. Біхтер, згодом – співак Л. Собінов, котрий також керував оперним театром (тоді – Оперою Української Радянської Республіки ім. К. Лібкнехта) і водночас сприяв постановкам в Українській музичній драмі. До співпраці з Вукмузкомом були залучені композитори Р. Глієр (директор Київської консерваторії), Я. Степовий (очолював одну з секцій комітету), К. Стеценко, Б. Яворський; інструктором був М. Леонтович, який за дорученням комітету організував першу українську радянську хорову капелу і став її «комісаром».

Вукомобмис очолювали Б. Вольський, художник-робітник з Харкова М. Дадикін. Комітет прагнув залучити митців до агітаційно-масового мистецтва, до реалізації відомого плану «монументальної пропаганди». У відповідних творчих заходах брали участь художники М. Бойчук, А. Петрицький, І. Рабинович, З. Толкачов, скульптори Ф. Балавенський, Й. Чайков та ін.

Комітет докладав зусиль до становлення художньої освіти, тут розробляли новий статут підпорядкованої Вукомобмису Української державної академії мистецтв, що його затвердив Наркомос 27 липня 1919. У цьому напрямі працювали, зокрема, О. Мурашко, М. Прахов, ректор академії Г. Нарбут. Комітет проводив наради художників і мистецтвознавців; виходили друком розвідки з теорії та історії національного і світового мистецтва.

Керівник Всеукрліткому – поет, випускник Харківського університету Г. Пєтников (у цей період він підтримував творчі зв’язки з футуристами, зокрема з «будетлянином» В. Хлєбниковим). Комітет ставив за мету проводити з’їзди пролетарських письменників, створювати студії-школи, всюди організовувати книгозбірні та літературні гуртки. При ньому утворилося декілька секцій: поетична, журналістська, художньої прози і критики, лекційно-інструкторська, а також бюро пропаганди. Завідувачем поетичної секції деякий час був поет О. Мандельштам.

Бюро пропаганди Всеукрліткому створило мережу літературних гуртків і студій на Подолі, на Солом’янці та в інших робітничих районах Києва. З реквізованих книжок створювалися бібліотеки для масових клубів. Комітет разом із Всеукраїнським державним видавництвом розгортав випуск літератури різних жанрів. До 1 травня українська секція Всеукрліткому підготувала збірку поезій «Веснянки». Невдовзі побачило світ видання «Революція». Російська секція випустила збірку «Революционное искусство».

Літературно-мистецькі комітети заснували кілька періодичних видань.

Серед них – перший у радянській Україні літературно-художній часопис «Мистецтво», тижневик української секції Всеукрліткому (упродовж травня – липня 1919 вийшло п’ять книжок). Редакція часопису містилась у помешканні № 11. Його відповідальним редактором був поет-футурист М. Семенко, секретарем – автор революційних віршів В. Чумак. Журнал друкував поезії Д. Загула, М. Семенка, М. Терещенка, П. Тичини, В. Чумака, прозові твори В. Блакитного (Елланського), Г. Коцюби, О. Слісаренка, критико-теоретичні матеріали В. Коряка, Г. Михайличенка; питанням театрального мистецтва присвячувалися публікації Леся Курбаса і С. Бондарчука, питанням живопису – М. Бурачека і Я. Тугенхольда. Обкладинку та деякі заставки для часопису розробив художник Г. Нарбут, в ілюструванні брали участь художники М. Жук та А. Петрицький. Перша і єдина книжка журналу російської секції Всеукрліткому «Зори», що вийшла друком у липні 1919 (редактор – письменник С. Мстиславський) теж мала обкладинку роботи Г. Нарбута. Тут були надруковані теоретичні статті письменниці О. Форш та мистецтвознавця Г. Лукомського, театральні рецензії Г. Крижицького та Є. Кузьміна. З метою об’єднання молодих літературних сил міста Всеукрлітком почав друкувати «Рабочий журнал» (випустили також лише перше число).

У помешканні № 14 будинку містився Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтв і старовини (Вукопміс) – перший державний орган з охорони та збереження історико-культурної спадщини за радянської влади в Україні. Заснований у лютому 1919 в Харкові в складі Наркомату освіти УСРР з метою обліку, збереження, популяризації історичних та культурних цінностей. У середині березня разом з іншими установами Наркомосу переїхав до Києва, де був сформований його новий склад. Спочатку Вукопміс містився на сучасній вул. Шовковичній. Комітет складався з чотирьох секцій: архівно-бібліотечної (завідувач В. Модзалевський); музейної, згодом реформованої на етнографічну (завідувач М. Біляшівський); архітектурної (завідувач Г. Лукомський); археологічної (завідувач Н. Полонська-Василенко, згодом – М. Макаренко). У складі комітету також працювали відомі вчені С. Гіляров, Ф. Ернст, І. Моргілевський.

Головою Вукопмісу спочатку було призначено молодого харківського художника М. Дадикіна. У травні – на початку червня комітет очолював Г. Лукомський, якого змінив на цій посаді В. Вольський.

Першочерговим завданням комітету було виявлення та врятування культурних цінностей, яким в умовах громадянської війни загрожувала небезпека.

З ініціативи та за безпосередньою участю його членів були підготовані декрети РНК УСРР «Про передання історичних та художніх цінностей у відання Народного комісаріату освіти» (1 квітня 1919) та «Про зняття з майданів та вулиць пам’ятників, споруджених на честь царів та царських посіпак» (7 травня 1919 ), затверджено наказ Наркомосу «Про першу державну реєстрацію усіх монументальних та речових пам’яток мистецтв і старовини». Цими актами було заборонено знесення та знищення пам’яток, їх будь-які переробки, вивезення та реквізиції без санкції Вукопмісу та його місцевих органів – губернських, повітових, міських комітетів.

На підставі телеграм, листів та відозв Вукопмісу чимало місцевих Рад ухвалило постанови про оголошення культурних цінностей народним надбанням та забезпечення їх охорони. Власники пам’яток після реєстрації отримували спеціальне охоронне свідоцтво. Цінності, що були покинуті напризволяще, описувалися та перевозилися до спеціальних сховищ чи музеїв. Працівники Вукопмісу регулярно виїжджали у відрядження для організації місцевих комітетів, обстеження не лише окремих пам’яток або населених пунктів, а й цілих повітів з метою обліку культурних цінностей. Однак їх основна увага в цей час зосереджувалася на пам’ятках Києва. У червні 1919 архівна секція комітету зареєструвала в місті 200 архівів, одинадцять найцінніших з них було перевезено до сховищ.

Архітектурна секція склала картотеку на 3 тис. пам’яток, провела обміри, описи та фотографування кращих споруд Києва по вулицях, зафіксувала понад 300 художніх надгробків київського некрополя, почала рятувальні ремонтні роботи в соборі Святої Софії, що постраждав у 1918 під час штурму Києва більшовицькими військами.

Цікаві наукові результати були отримані в ході організованих археологічною секцією розкопок Кирилівської стоянки, київського дитинця біля Десятинної церкви, пам’яток у районі с. Віта Поштова, розгорнутого археологотопографічного обстеження Києва.

Протягом квітня – травня 1919 у місті діяло вже чотири державні музеї, засновані на основі зібрань Б. та В. Ханенків, О. Гансена, колекцій церковної старовини, колишнього художньо-промислового та наукового музею.

У серпні 1919 зазначені структури припинили існування у зв’язку з вступом до міста військ Добровольчої армії.

У вересні 1938 у ресторані готелю відбувалося вшанування учасників та переможців Всесоюзних автомотоциклетних змагань, у якому брав участь головний суддя змагань Чкалов Валерій Павлович (1892 – 1938) – льотчик-випробувач, Герой Радянського Союзу (з 1936), комбриг (з 1938).

У готелі «Україна» постійно зупинялися відомі актори театру, кіно, естради, які приїздили до Києва на гастролі чи кінозйомки. Серед них – Б. Андреєв, Ю. Богатиков, О. Вертинський, В. Висоцький, Г. Віцин, М. Водяний, Є. Євстигнеєв, О. Єфремов, І. Козловський, М. Крючков, А. Ларіонова, В. Марецька, Є. Матвеєв, Є. Моргунов, Ю. Нікулін, Л. Орлова, Р. Плятт, А. Райкін, М. Рибников, Л. Утьосов, С. Філіппов, М. Черкасов, К. Шульженко та ін. Тут перебували також письменник, актор і кінорежисер В. Шукшин, композитор А. Хачатурян, художник П. Корін, льотчиця В. Гризодубова. Готель «Україна» обслуговував такі значні громадські заходи, як VII Всесвітній фестиваль молоді та студентів (1957), святкування 1000-річчя Хрещення Русі (1988).

У 1990 частину приміщень готелю використали для поселення народних депутатів УРСР. Тут жив, зокрема, лідер Демократичного блоку Чорновіл В’ячеслав Максимович (1937 – 99) – громадсько-політичний діяч, право-захисник, дисидент, журналіст, один із засновників Народного руху України (1989), народний депутат України (з 1990), Герой України (2000, посмертно).

Тепер – готель «Прем’єр Палац», підвал, перший і цокольний поверхи пристосовано під торговельні та побутові заклади тощо.

Література:

Архів «УкрНДІпроектреставрація». Пояснительная записка к техно-рабочему проекту восстановления здания гостиницы – Палас – . 1946 год; Кот С. И. Первый на Украине (К образованию Всеукраинского комитета охраны памятников искусств и старины // Историческое краеведение в СССР: Вопросы теории и практики. – К., 1991; Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1919). – К.; Філадельфія, 1995; Шульгин В. В. Письма к русским эмигрантам. – М., 1961.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1968 – 1970.