Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації.

Житловий будинок з історією (№ 97)

2011 р. Iнтернет допоміг знайти родичів Лесі Українки

Дата: 23.02.2011

25 лютого виповнюється 140 років від дня народження видатної поетеси. До ювілейної дати пройдуть урочистості на Батьківщині Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки) в селі Колодяжному на Волині, у Луцьку в Музеї видатної поетеси та в Науково-дослідному інституті її імені, який було створено спільно з Інститутом літератури, і, безперечно, в столичному Музеї видатних діячів української культури, до складу якого входить і Музей Лесі Українки.

Нагадаємо, створити Київський музей Лесі Українки було непростим завданням, як непростим було й життя видатної поетеси. Річ у тім, що за радянських часів було дозволено в будинку, в якому мешкала поетеса, відкрити, як меморіальну, лише одну невеличку кімнату (інша частина була літературною). У музеї намагалися уникати згадок про родичів Лесі Українки, оскільки Ізидора Косач-Борисова та її чоловік в 1920 – 1930-х роках були репресовані.

Відкрити завісу таїни, яку створила радянська влада, вдалося тільки зі здобуттям Україною Незалежності (у 1992 році була відновлена меморіальна квартира Лесі Українки, а в 1996-му – літературна експозиція).

У 1960-ті, коли відкривали Музей Лесі Українки, почали шукати її родичів. На території України тоді вже не було нікого. Але були живі дві її сестри – Оксана, яка мешкала в Празі, та Ізидора – в США. У 1943 році, коли сестри виїздили за кордон, речі й документи залишили на збереження в Академії наук та НТШ ім. Т. Шевченка у Львові.

Мати поетеси – Олена Пчілка – була першою жінкою-академіком України по етнографічному відділу. Її в колишньому Радянському Союзі знали як українську письменницю, але ставилися до неї як до «буржуазної націоналістки». Торік мені пощастило бути присутній на церемонії передачі до Музею в Луцьку раритету – малесенького білого комірця, вишитого власноруч Оленою Пчілкою, мамою славнозвісної поетеси.

Донедавна комірець зберігався в Музеї Лесі Українки в Нью-Йорку, а до 160-річного ювілею Олени Пчілки його вирішено було передати до Музею Луцька, на Батьківщину славетної українки. Привіз комірець у нашу країну президент дирекції Музею Нью-Йорка Ярослав Лешко та його дружина Алла Лешко (до речі, вони родом з Волині). Тоді, через епідемію грипу на Волині, передача відбулася в Києві в Інституті літератури.

Заступник директора Науково-дослідного інституту Лесі Українки при Волинському національному університеті, а також головний хранитель архівних фондів в українській академії наук Нью-Йорка пані Тамара Скрипка, яка приїхала з Луцька до Києва, розповіла:

«Комірець Олени Пчілки є на фото 1901 року і окремо на її портреті. Дочка Олени Пчілки – Ізидора Косач-Борисова передала його в Український музей в Нью-Йорку. Оскільки він там в головній експозиції не був, ми звернулися з проханням, щоб комірчик повернули в Україну. Родинних речей Косачів в Україні, на жаль, дуже мало. Так трагічно склалася доля родини, що вона дуже постраждала під час репресій. Тож ми втратили 40% родинного архіву Лесі Українки».

Річ із гардеробу Лесиної мами надзвичайно цікава. Олена Пчілка була не тільки любителькою етнографії та народної творчості, а й аристократкою. Вона завжди дотримувалася аристократичного стилю, адже закінчила в Києві пансіон шляхетних дівчат. Тому в її одязі відбилася й її епоха.

Родина Косачів була великою. Михайло – старший брат Лесі – навчався в Дерптському університеті, викладав у Харківському університеті. Він рано помер (в 34 роки), і це стало справжнім потрясінням для матері – Олени Пчілки. Сестра Ольга стала лікарем на Катеринославщині. Оксана – інженером. Працювала в Празі в Центрі української еміграції перекладачем. Ізидора й Микола – за фахом агрономи.

– У самої Лесі як відомо дітей не було, – розповідає старший науковий співробітник Музею лесі Українки Оксана Костянтинівська. – Та вона дуже любила племінників від старшого брата Михайла й від молодшої сестри Ольги. Єдина гілочка на території колишнього Радянського Союзу – діти Михайла Кривинюка – племінника Лесі Українки по сестрі Ользі – зараз мешкають у Єкатеринбурзі. Михайлик був Лесиним улюбленцем. Невикористана материнська любов вилилася у неї в любов до племінника.

У Київському музеї Лесі Українки (що входить в Музей видатних діячів української культури) зберігається його сорочечка, яку вишивала Леся Українка. У цьому будинку Леся жила з1899 року, коли Лесин батько – цивільний генерал, колишній статський радник – отримав посаду в Києві. Оселився він там, де мешкали його старі друзі – родини Лисенка, Старицького та Олександра Кониського. Після смерті Михайла Драгоманова поруч, на Паньківській, оселилася і його родина. Тут поблизу жив і Михайло Грушевський. Цей куточок Києва називали українським Парнасом.

У 1929-1930 рр. Михайла Кривинюка, сина Ольги Косач-Кривинюк, звинуватили «по справі СВУ». Йому пропонували стати «стукачем». Він зрозумів, що його чекає арешт. З дому виряджали як до в’язниці – та за вказаною адресою йому не відчинили. Виявилося, що слідчого самого заарештували. Треба було тікати (тоді втікачів з Інтерполом не розшукували). Виїхав до Росії в Свердловськ. Одружився на лікарці (також доньці репресованого). Родина мала трьох дітей. Наймолодша сестра – Марія, за фахом біолог, два роки тому приїздила в Київ зі своїм сином Михайликом (усіх хлопчиків в роду називають Михайликами або Василями). Юнак тоді навчався на ІІІ курсі інституту. Марія хотіла показати йому місця, де жили їхні родичі…

Онуки рідних Лесиних сестер Ізидори Борисової та Оксани Шимановської вперше зустрілися в Музеї видатних діячів української культури, до комплексу якого входить і будинок, де колись мешкала родина Косачів, у 2003-му , коли Україна відзначала 90 років від дня смерті Лесі Українки. Вони побачили одне одного вперше. Ольга Петрова-Лутон приїхала з Америки, а Роберто Гааб – зі Швейцарії. Мені вдалося тоді поспілкуватися з Лесиними родичами.

Внучаті племінники Лесі Українки розповіли, що знайшли одне одного завдяки інтернету. Після смерті мами Роберто зацікавився своїм слов’янським корінням, і в травні 2001-го вже ходив кімнатами будинку на Саксаганського, де колись мешкали його бабуся Оксана і прабабуся Ольга (Олена Пчілка). Намагався збагнути, що ж воно таке – «велика слов’янська душа».

Побував у Колодяжному, Косові, Кам’янці-Подільському. Згодом кілька разів приїжджав в Україну, щоб завітати до столичного музею, постояти біля портретів рідних, поблукати кімнатами, подивитися на меблі, речі, книжки й подихати повітрям своєї другої батьківщини, яку так несподівано для себе знайшов. А у 2003 відправив запит до розділу «дискусія « із запитанням: чи не знає хто родину Косачів? З Америки відгукнулася кузина Ольга. Надіслала електронною поштою фотографії, написала про їхній рід. Так почалося листування.

Роберто тоді привіз до Музею оригінальні листи, які писала його мамі Ізидора. Розповідав, що захотів зануритися в атмосферу предків. Коли стояв біля портрета прабабусі, його охоплювали незвичайні почуття. Відчував потужну енергетику, яка йшла від портрета.

– Олена Пчілка була надзвичайною жінкою і сильною особистістю. Я відчуваю цю силу, – казав він. – Певно, вона була з характером. Гадаю, що в цьому будинку живе її душа. Прабабуся не була революціонеркою, як мій дідусь. Вона вважала, що революціонер не має права одружуватися зі звичайною дівчиною. Може, тому мій дід їй і не подобався, хоча вона була з ним у добрих взаєминах. Моя мама лише двічі була в Україні. Уперше несвідомо, дворічною дитиною, а вдруге – вже дорослою, як туристка.

України не знала зовсім, та добре володіла мовою. Читала українські книги, вивчала літературу. Вона була така ж невеличка, худенька, як і всі дівчата з родини Косачів. Мала надзвичайну вроду. Гарне волосся, сірі очі, правильні риси обличчя. Закінчила Празький університет і консерваторію. Грала на фортепіано. У 1939 році поїхала до Італії, де й познайомилася з моїм татом, який зі Швейцарії прибув туди на роботу. Ми з сестрою народилися в Італії. Нині Ірина мешкає в Іспанії…

А Ольга Петрова-Лутон розповіла, що в Америці вона часто зустрічалася з Василем Кривинюком, який приїздив із Канади.

«Мені приємно було побачити в музеї ті речі, які я пам’ятаю ще з дитинства, – казала вона. – Деякі з них належали Лесі Українці. Скажімо, ручка, стрічка, мереживо, гердан, хустина, гудзики, книги… Їх зберегла бабуся Ізидора, а мама (Ольга Сергіїв. – Авт.) передала їх до музею разом із речами бабусі. Я вдячна співробітникам музею, які зберігають пам’ять про мою бабусю Ізидору, прабабусю Ольгу, а також діда Зорю (Світозара Драгоманова. – Авт.), бабусь Лілю Кривинюк та Оксану Шимановську…»

Наталія Зінченко

Джерело: «День»

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 24

Модифіковано : 22.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.