1989 р. Святий серед нас

Ігор Бугаєнко

На зустрічі з виборцями в Києві кандидат у народні депутати від Радянського фонду культури митрополит Волоколамський і Юріївський Питирим на запитання: «Коли настане апокаліпсис?» – відповів: «Коли не стане на світі святих». – «А де ж вони?» – «Серед вас». У цих словах – глибинна суть. Завжди світ тримався і тримається на подвижниках. Іван Макарович Гончар – один із них. У річницю Великого Кобзаря народ увінчав його лаврами найвищої на Україні літературно-мистецької нагороди.

Іван Макарович, колишній фронтовик, комуніст, митець широкого діапазону, здолавши тернисті кручі бюрократичних перепон, апологетства безбатьківщини, підтриманий Українським фондом культури та журналом «Україна», удостоєний звання лауреата Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

У цій події – знак часу, складного й суперечливого, з трагічними наслідками патологічних деформацій у сфері національних відносин та духовних цінностей і, врешті, розкутою, вільною думкою.

Попри хитромудрі звинувачення в безідейності, заяложені ярлики буржуазного (?!) націоналізму, диктат самозречення, залякування й всіляке цькування, І. Гончар ні на крок не збочив з обраного шляху. Він терпляче, по крихітці збирав, а іноді й просто з вогню виривав старожитні мистецькі взірці з усіх куточків України, аби укласти їх у непідвладну часові мозаїку духовних скарбів – тих першоджерел, що живлять, не дають замулитися повноводному річищу культури народу, а, отже, через нього й світової культури. І вірив, вірив, вірив у свій народ.

У його хаті-музеї, здається, вмістилася вся Україна. Тут рушники і писанки, килими й гончарні вироби, народне вбрання й козацька зброя, «козаки-мамаї» й дерев’яна народна скульптура, речі хатнього вжитку, прикрашені вишуканими візерунками, і культові, ритуальні… старі родинні фотографії… твори образотворчого мистецтва… стародруки… Тут ціла історія народу. А ще – 16 томів унікальних історико-етнографічних альбомів, у яких – наш родовід – 200 етнографічних живописних малюнків «Типи українців у народному одязі». А всього – близько десяти тисяч експонатів. Зібрати стільки до снаги хіба що цілому науковому закладові. А зробив він сам-один. Бо вірив людям, і йому довіряли і повіряли. Знали, що збереже дароване та придбане для нащадків, не розпорошить по запасниках звичайних музеїв на тлін та безвість.

– Серед моєї збірки я заново народився як художник і як громадянин,- каже Іван Макарович. – Насамперед зрозумів, що народне мистецтво – не легковажні забави, не другорядність, а глибина й велика наука думати. Зневаживши народне мистецтво, професіональне втрачає свою найпитомішу ознаку – національну істотність, прирікає себе на деградацію, виродження, не-справжність… Згадаймо: велике мистецтво Стародавнього Єгипту, Індії, Греції, Риму, Італії, Франції, Іспанії виростало з народного коріння. Грунт для дерева національної культури, першоджерело – глибинне минуле народу, його найрані-ший мистецький витвір – мова: пісні, думи, прислів’я, казки, байки, легенди… Народ треба любити, як рідну матір, тоді й зробиш для нього багато…

Іван Макарович, як він каже, рятував оці скарби, щоб повернути їх творцеві – українському народові.

Сьогодні художник-дослідник на відроджувальному піднесенні. Бо знає: буде споруджено дім-скарбницю народних мистецьких цінностей України, що їх він дбайливо зібрав і доніс до очікуваного дня. Запорука тому – всенародна підтримка, моральна й матеріальна: на рахунок Українського фонду культури цільовим призначенням на розбудову хати-музею І. Гончара надходять кошти з добродійних вечорів, а головне – від народу.

Джерело: Пам’ятки України, 1989 р., № 3, с. 5.