Степан Ковнір (1695 – 1786 рр.)
Видатний український майстер-будівник XVIII ст. Степан Ковнір (1695 – 1786 рр.) був справжнім вихідцем з народу. Народився він у селі Гвоздові під Києвом (зараз це село знаходиться у складі Васильківського району). Про молоді роки Ковніра відомо тільки те, що він обійшов багато міст на Україні і в 25 років став “підданим” Києво-Печерської лаври.
З уривчастих відомостей можна зробити висновок, що будівельної справи Степан Ковнір навчався на будівництві Києво-Печерської лаври, особливо ж на відбудовних роботах після пожежі в 1718 р., коли відновлювалась Успенська церква, споруджувались житлові будинки, чернечі корпуси, друкарня, велика дзвіниця. Степан Ковнір не мав спеціальної архітектурно-будівельної підготовки; є навіть підстави думати, що він був неписьменний, а якщо і навчився писати, то дуже пізно, як і багато інших кріпосних майстрів. В той же час все говорить про те, що Ковнір був досвідчений практик-будівельник і що він досконало знав “каменных дел мастерство”, тобто архітектуру. Не випадково всі споруди, з якими так чи інакше пов’язане ім’я Ковніра, відзначаються досконалим виконанням, особливо в деталях, і незаперечними художніми якостями.
У вихованні Степана Ковніра велику роль відіграла його робота разом з російськими архітекторами: Г. Шеделем на будівництві великої лаврської дзвіниці і П.І. Неєловим під час будування Кловського палацу в Києві. Можна вважати, що Ковнір був пов’язаний також і з своїм сучасником – видатним українським архітектором Іваном Григоровичем-Барським.
Понад шістдесят років займався Степан Ковнір будівельною діяльністю у Києво-Печерській лаврі та її володіннях. За цей час він збудував, перебудував і відновив багато різних споруд. Його діяльність ще не досить вивчена, залишається ще нез’ясованою його роль у спорудженні деяких видатних будівель. З багатьох його робіт найголовнішими є так званий Ковнірівський корпус (1731 – 1773 рр.), палітурна (1757 р.), дзвіниці на Дальніх і Близьких печерах (1754 – 1763 рр.), Кловський палац (1754 – 1758 рр.), збудований спільно з П.І. Неєловим. Ковнір збудував також церкву і дзвіницю у Василькові (1756 – 1759 рр.), але ще не встановлено, за чиїм проектом. Ці будівлі належать до кращих пам’яток того часу. Вони свідчать про високу майстерність будівельника-самоучки і зміни, які сталися в архітектурі України в 40 – 70-х рр. XVIII ст. і відповідно позначились на творах С. Ковніра.
Варте уваги і те, що на протязі своєї довгої і різноманітної діяльності Ковнір виховав цілу школу місцевих майстрів-каменярів (кращі з них П. Шаровара, І. Горох, Ф. Седенко, М. Самодай).
Згаданий вище Ковнірівський корпус, названий ім’ям автора, розташований в тилу Успенського собору, в східній частині головної площі Києво-Печерської лаври. Це одна з найцікавіших цивільних споруд XVIII ст. Корпус складається з кількох частин, побудованих у різний час і відмінних за характером архітектурного оформлення. Найдавніша частина корпусу – його південне крило, що раніше було самостійною будівлею монастирської хлібопекарні з невеликою прибудовою з півночі. Час їх спорудження остаточно не встановлено. У 1724 – 1727 рр. поряд з хлібопекарнею, на північ від неї, С. Ковнір збудував нову одноповерхову будівлю книжкової крамниці. Це була симетрична споруда з трьома фронтонами. Фасад її був оформлений пілястрами з нерівними, але симетрично розташованими відносно головного входу інтервалами. На західному фасаді над віконними отворами вміщені півциркульні ніші з орнаментом всередині. На східному фасаді над вікнами були трикутні сандрики.
У 1746 – 1773 рр., після пожежі, С. Ковнір відбудовує хлібопекарню, книжкову крамницю і друкарню, з’єднує їх між собою за допомогою спорудженої між ними будівлі, фасадну стіну якої оформляє фронтонами. На той же час припадає і прибудова тамбура.
Таким чином, Ковнірівський корпус є спорудою, яка виникла не відразу в повному обсязі за єдиним задумом. Степан Ковнір займався ним кілька десятиріч, перебудовуючи його після пожежі або зважаючи на потребу розширити будівлю. Порівняно низький і довгий Ковнірівський корпус підкреслював висотну композицію Успенської церкви і в той же час своїми фронтонами завершував перспективу всього її ансамблю.
Інтересні фронтони Ковнірівського корпусу. Ще в XVI ст. у монументальній культовій архітектурі древньоруські закомари замінювалися пофронтонним перекриттям, що, очевидно, до певної міри пояснювалось переходом від свинцевої до ґонтової і черепичної покрівлі. Ці фронтони мали чіткий трикутний обрис, який майже повністю зберігся і в XVII ст., займаючи визначне місце в архітектурі будівель різного призначення. Відомо, наприклад, що в розташованій на південь від Успенської церкви Києво-Печерської лаври двоповерховій трапезній, яка простояла до 1689 р., по головному фасаду було чотири таких фронтони.
Фронтони ж Ковнірівського корпусу, розташовані в ряд по головному фасаду, мають різні форми і складні обриси і тільки два, що стоять на кінцях будівлі, схожі між собою. При всьому цьому всі фронтони об’єднані єдиним стилем, єдиним прийомом основних членувань.
Фронтони корпусу будувались у різний час, і ця обставина помітно відбилася на трактуванні і їх форм, і декору. Якщо перші за часом спорудження фронтони позначені стриманим і дещо площинним трактуванням форм, своєрідністю рисунка і наявністю мотивів народного мистецтва, то у фронтонах, збудованих тим же Ковніром на 25 років пізніше, більше експресії, пластичності. Півколонки, тяги і волюти різкіше виступають з поля стіни, в деталях і декоративному ліпленні сильніше почувається вплив класичної архітектури.
Другим визначним твором, пов’язаним з ім’ям Степана Ковніра, є дзвіниця на Дальніх печерах. Встановлено, що будував її Ковнір, але чи за власним задумом, чи за проектом якого-небудь з архітекторів – невідомо. Знаючи характер проектів того часу, можна з певністю сказати, що коли Ковнір навіть і будував за чужим проектом, то в обробці будівлі, в її деталях і орнаменті позначилися його власні уподобання. Дзвіниця має два яруси: нижній – квадратний, рустований і верхній, оброблений колонами на зрізаних рогах і багатим ліпленням. Завершується дзвіниця високим багатоярусним верхом з чотирма шпилями над наріжними колонами. Таке оригінальне вінчання дзвіниці надало їй яскраво вираженого індивідуального силуету, який добре сприймається з багатьох пунктів.
Якщо в Ковнірівському корпусі автор виступає як майстер своєрідний, талановитий, але багато в чому ще несталий, то в будівлі дзвіниці на Дальніх печерах ми бачимо вже руку досвідченого майстра.
Порівнюючи Ковнірівський корпус з дзвіницями на Дальніх і Близьких печерах, можна також визначити шлях розвитку смаків і прийомів зодчого. Пілястри, півколони і колони стають необхідним елементом композиції, деталі карнизів, поясків і частин ордера набувають більш чіткої обрисовки. Стіни будівель, особливо перший поверх, обробляються рустом.
Джерело: Нариси історії архітектури Української РСР (дожовтневий період. – К.: 1957. – С. 138-140.