2011 р. Звід пам’яток Києва

Євгенія Пламеницька, Людмила Рилкова

489.1.53. Церква св. Миколи Свято-Троїцького лікарняного монастиря, кін. 17 – 18 ст. (архіт., іст.).

Корпус № 25. У західній частині верхньої території Лаври, на північ від Свято-Троїцької надбрамної церкви. Була центральною спорудою комплексу Свято-Троїцького (Микільського) лікарняного монастиря у складі Києво-Печерської лаври.

Первісно дерев’яна, 1677 – 95 зведена на давніших підвалинах у цеглі за типом одноярусних тридільних трапезних храмів. У документах 18 – поч. 19 ст. згадується як трапезна церква. Після пожежі 1718 храм відновлено і добудовано двокамерним приділом з паламарнею. У кін. 18 ст. підбанник оздоблено ліпленням. У 1770-х рр. церкву розписано, оздоблено жертовник, престол, встановлено іконостас, виготовлений київським різьбярем А. Здорилковським (не зберігся). Позолочення та образи іконостаса виконано під наглядом та за участю лаврського художника – ієромонаха Захарія (Голубовського).

Старий різьблений іконостас передано 1781 у підпорядкований Лаврі броварський маєток і встановлено у щойно відбудованій після пожежі 1775 Свято-Троїцькій церкві. 1825 розширено західне лікарняне приміщення. 1842 частину північного фасаду закрив прибудований двоповерховий корпус лікарні (№ 26). У 1848 влаштовано вхід з церкви в приділ. 1861 за проектом арх. П. Спарро увесь об’єм надбудовано другим поверхом, що істотно змінило первісний вигляд храму. У кін. 19 ст. з півдня прибудовано тамбур. Церква функціонувала до поч. 1920-х рр.

1942 – 43 зазнала значних пошкоджень, було втрачено монументальний живопис. 1955 – 58 реставрована у формах поч. 18 ст. з видаленням архітектурних нашарувань 19 ст. – другого поверху і тамбура (автор проекту – арх. Є. Пламеницька).

Основний об’єм церкви одноярусний, цегляний, у плані прямокутний, під чотирисхилим дахом із заломом і бляшаною покрівлею, з п’ятигранною східною апсидою, увінчаною банею на восьмигранному підбаннику. Планування тридільне: сіни, трапезна зала зі сходу з підвалом, із заходу – зала лікарняна. Перекриття – коробові склепіння з розпалубками. Північний приділ у плані прямокутний, двокамерний, з п’ятигранною паламарнею, що прилягає до апсиди церкви. Виконана у стилі бароко.

Тиньковані й побілені фасади декоровано лопатками, що розкріповують карниз і цоколь. Півциркульні прорізи обрамлено профільованими лиштвами, південний фасад з вхідним отвором прикрашено трикутними нішами, отвір північний – напівколонками. Підбанник оздоблено ліпленим орнаментом і кольоровими керамічними розетками у фризі, баню – накладними золоченими зірками на синьому тлі; маківку з хрестом позолочено, на гранях ліхтарика вміщено іконопис. Оздоблення інтер’єрів не збереглося.

Церква – характерний зразок архітектури українського бароко, в якому чітко відбито три будівельні періоди – кін. 17, серед. і кін. 18 ст.

Храм є свідком періоду найвищого піднесення й економічної самостійності Свято-Троїцького (Микільського) лікарняного монастиря. Створення лікарняного монастиря пов’язують з ім’ям князя остерського Святослава Давидовича (син чернігівського князя Давида Святославича), який 1106 прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі з ім’ям Микола (серед братії відомий як Микола Святоша) і зробив йому значні матеріальні пожертви. Незважаючи на знатне походження, працював нарівні з іншими, лікував хворих. Заснував одну з перших лікарень, звідки традиції медицини, гігієни та благодійництва з Києва поширилися в інші князівства. Прожив у монастирі понад 30 років, похований у Ближніх печерах (див. ст. 2.20.9).

Межі монастиря, розташованого на північно-західній ділянці верхньої території Лаври, лишалися незмінними впродовж століть. Він згадується 1462 у зв’язку з виданням у монастирі повної редакції «Києво-Печерського патерика». На графічних зображеннях у книзі «Тератургіма» (1638) Афанасія (Кальнофойського) будівлі монастиря позначено як дерев’яні. Вхід на територію здійснювався через браму. За описом 18 ст., до його складу входили келія «болницька велика при церкві св. Миколая», кілька одноповерхових келій, комори господарського призначення, церква і дзвіниця, що містилися поряд із Свято-Троїцькою надбрамною церквою. Зі сходу монастир також було обнесено огорожею з брамою. 1768 цю «задню браму» перебудовано на муровану з мурованою дзвіницею над нею (не збереглася).

Впродовж 18 – 19 ст. усі будівлі монастиря замінено цегляними. Зберігся опис Свято-Троїцького «болницького» монастиря 1724. Під такою ж назвою він позначений в експлікаціях до планів 18 ст., пізніше – з 2-ї пол. 19 ст. згадується в документах як лікарняний, або Микільський лікарняний монастир.

Свято-Троїцький лікарняний монастир мав свого окремого ігумена, старців, підпорядковувався архімандриту (священноархімандриту) Лаври. Здавна і до 1764 – 86 мав власні «жалувані, владні та покупні вотчини», право на володіння якими неодноразово підтверджувалось, у т. ч. польським королем Сигізмундом ІІІ Вазою, гетьманом України І. Скоропадським.

З лікарняним монастирем пов’язаний початковий період лаврської школи («гімназіуму»), створеної архімандритом Петром (Могилою) восени 1630 (збереглися його розпорядження щодо розміщення навчального закладу на території монастиря). Школу відкрито 1631. Планувалася як вищий навчальний заклад європейського рівня.

Проіснувала тут майже рік, мала понад 100 учнів. Для викладання були запрошені відомі церковні та освітні діячі, серед яких префект Сильвестр (Косов) та ректор Ісайя (Трофимович-Козловський). У березні 1632 лаврська друкарня випустила панегірик «пастирю, патрону та фундатору» Петру (Могилі) від «школи риторики». Привітання підписали професор риторики Софроній (Почаський); автори 23 віршів з числа надрукованих – учні школи.

На прохання духівництва, української шляхти та козацької старшини Петро (Могила) об’єднав лаврську школу з братською у навчальний заклад, який пізніше отримав назву Києво-Могилянського колегіуму (містився у Братському Богоявленському монастирі на Подолі). Акт з’єднання підписано 30 грудня 1631.

У Свято-Троїцькому лікарняному монастирі з 18 ст. діяла власна малярня, майстри та учні якої у 1720 – 30-х рр. брали участь у розписах Свято-Троїцької надбрамної церкви.

Після 1786 статус монастиря змінився. З кін. 18 ст. він втрачає свої права. Монастир, на території якого розташовувалися лікарня та аптека, поступово перетворився на своєрідний лікувальний заклад лаврської братії. Припинив існування після 1923.

14 вересня 1982 на південному фасаді церкви встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним зображенням давньоруського лікаря Агапіта (ск. О. Молдаван-Фоменко, арх. Т. Довженко).

Тепер входить до складу заповідника, використовується як лекторій.

Література:

Архів «УкрНДІпроектреставрація», арх. № 411 (Отчет по реставрационно-строительным работам); ЦДІАУК, ф. 128, оп. 1 вотч., спр. 105; оп. 1 заг., спр. 788, 2030; Болховитинов Е. Описание Киево-Печерской Лавры с присовокуплением разных грамот и выписок… – К., 1847; Закревский Н. В. Описание Киева. – М., 1868. – Т. 2; Логвин Г. Н. Киев. – М., 1960; Килессо С. К. Киево-Печерская лавра. – М., 1975; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – К., 1983. – Т. 1; Петренко М. З. Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник. – К., 1979; Очерки истории Киево-Печерской лавры и Заповедника. – К., 1992; Приложение к первому тому исследования заслуженного профессора протоиерея Федора Титова: Ист. очерк (1606 – 1616 – 1721). – К., 1918; Тітов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні кінця ХVІ – поч. ХІХ ст. – К., 1924.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1323 – 1324.