Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш
ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

2003 р. Звід пам’яток Києва

Сергій Білокінь, Ірина Іваненко, Микола Кіпоренко, Віра Панашенко, Євген Тиманович, Жанна Тимченко, Тетяна Трегубова, Лариса Федорова

251. Маріїнський палац, серед. 18 – 2-а пол. 19 ст. (архіт., іст., мист.).

Вул. М. Грушевського, 5-а. На Дніпровій кручі, перпендикулярно до вулиці й будинку Верховної Ради України.

Головним південно-східним фасадом звернений до площі перед Маріїнським парком, північно-західним – до Міського саду. Зведений 1748–52 за проектом придворного арх. Б.-Ф. Растреллі як царська резиденція на півдні Російської імперії на замовлення імператриці Єлизавети Петрівни. Будівництво здійснював архітектор Московської палацової контори І. Мічурін із помічниками С. Каріним, Т. Невським, П. Нейоловим, М. Салковим, А. Спиридоновим за участю італійських майстрів А. Демарко і К. Пеллі. Цеглу для палацу виготовляли на Бобовничівському заводі.

Резиденція планувалася для проведення парадних церемоній, що визначило характер її архітектурної композиції з урочистим розворотом фасадів, анфіладою вітальних зал. В основу композиції покладено барокову симетричну схему, за якою передбачалося парадне подвір’я, оточене службовими корпусами (циркумференціями). Центром композиції став двоповерховий палац, що мав нижній цегляний і верхній дерев’яний поверхи. Ліворуч і праворуч від нього – одноповерхові цегляні флігелі для «кавалерських» покоїв і кухонь. До комплексу входили також будинки гауптвахти й оранжереї (не збереглися), огорожа з брамою (запроектовані арх. І. Мічуріним).

Архітектурно-художній ансамбль вирішений у стилі бароко. Зовнішні стіни були пофарбовані вохрою, архітектурні та ліплені деталі – білилом.

Інтер’єри також відповідали бароковій стилістиці. Тронна зала в центральному ризаліті була пишно оздоблена ліпленим позолоченим декором, набірна підлога з цінних порід дерева мала складний і вигадливий рисунок. Доповнювали оздоблення різьблені позолочені меблі, розкішно декороване тронне царське місце, оксамитові малинові штори та драпірування з золотим шитвом і торочкою. В інших приміщеннях стіни було оббито шовковими китайськими шпалерами, вікна задрапіровано парчовими та оксамитовими завісами. Більшість приміщень палацу прикрашали каміни, інкрустована підлога, різноманітні світильники й меблі.

Житлові кімнати імператриці, спальня і кабінет мали ошатно оздоблені стіни і водночас просту дубову підлогу, застелену сукном і килимами, вікна були завішані тонким білим трикотажем.

Різьблене позолочене ліжко імператриці стояло під розкішним оксамитовим балдахіном.

У 2-й пол. 18 ст. в палаці періодично проводилися ремонтні роботи, в яких брали участь архітектори А. Квасов (1755, 1776) та І. Григорович-Барський (1776). До приїзду імператриці Катерини ІІ у Київ (1787) здійснили грунтовний ремонт: фасади перефарбували в сірувато-блакитний колір, залишивши білими всі оздоблення й балюстради, полагодили огорожу, заново прикрасили інтер’єри парадних кімнат.

На поч. 19 ст., за імператора Олександра І, арх. А. Меленський розробив проект реконструкції палацу у стилі класицизм з добудовою колонних портиків, трикутних фронтонів і відповідних лиштв віконних та дверних прорізів. 1811 згорів правий флігель, 1819 пожежа знищила другий дерев’яний поверх, тому реконструкцію було відкладено. Протягом 1-ї пол. 19 ст., внаслідок використання палацу не за призначенням (зокрема, його займало акціонерне Товариство штучних мінеральних вод), царська резиденція занепала.

1868–70 палац відбудовано з нагоди приїзду імператора Олександра ІІ та імператриці Марії Олександрівни. Від того часу Імператорський, чи Царський палац мав паралельну назву – Маріїнський (за іншими даними, ця назва з’явилася після 1917). Автор проекту відбудови – арх. К. Маєвський, будівничий – К. Вергейм, керівник робіт – інж. А. Струве. В оздоблювальних роботах, що тривали до 1872, брали участь архітектори М. Канілле, О. Шіле, худ. К. Алліауді. Автори проекту реконструкції мали на меті відновити палац не тільки для проживання царської сім’ї, а й, насамперед, влаштувати спеціальні парадні приміщення для проведення важливих внутрішньодержавних і дипломатичних зустрічей.

Вірогідно за бажанням замовника, К. Маєвський надав усім фасадам ансамблю, зокрема й флігелям та огорожі з південно-східного боку, рис растреллівського бароко. Заново зведено цегляний другий поверх, з боку парку добудовано терасу зі сходами, зовнішні стіни пофарбовано в бірюзовий колір, змінено колишнє анфіладне планування приміщень, інтер’єри вирішено в стилі французького класицизму (стиль Людовіка XVI).

Нижній поверх відвели для почту, верхній, що мав 28 приміщень, – для проживання високопоставлених осіб. На другому поверсі по осі центрального входу містилася, як і раніше, церемоніальна приймальня (Біла зала), обабіч – вітальні й покої імператора (праве східне крило) та імператриці (ліве західне крило). Білу залу прикрашали чотири герби, розміщені на карнизі, – Російської імперії, міста Києва, Волині, Поділля, а також ліплений плафон з великою бронзовою люстрою у центрі. На плафоні було чотири овальні медальйони з портретами будівничих палацу – К. Маєвського, М. Канілле, А. Струве, О. Шіле (не збереглися). Крім великої люстри, залу освітлювали шість малих і вісім багатосвічних бра у бічних частинах. Одноповерхові службові флігелі з коридорною системою планування збереглися у первісному вигляді.

Будинок мав калориферну систему опалення.

В останній чв. 19 ст. у палаці з’явилося багато творів живопису, графіки та ужиткового мистецтва, розкішні меблі й світильники. Збереглися перелік творів мистецтва і свідчення про те, що добирав їх для палацу сам імператор.

Довкола резиденції встановили ажурну металеву огорожу зі стовпами, що вціліла з 18 ст. На пілонах брами помістили анотаційну бронзову дошку з датою освячення палацу (8 листопада 1870) і прізвищами учасників його відбудови: графа О. Бобринського (міністра шляхів сполучення, розпорядника робіт), К. Маєвського (автора проекту), А. Струве (керівника будівельних робіт).

Перед парковою терасою з двома гіпсовими скульптурами собак (сетерів, які, за переказами, належали Олександру ІІ) розбито обсаджену яворами, кленами, акаціями та липами галявину з фонтаном. У кронах дерев прорізано спеціальні «вікна», крізь які відкривався вид на бані Софійського собору та Андріївської церкви.

У добу визвольних змагань найбільших пошкоджень зазнало внутрішнє опорядження палацу. Цінні меблі, світильники, твори живопису й графіки були майже цілком втрачені. Для потреб різних установ, які займали палац у 1920–30-х рр., змінено планування приміщень у бічних крилах основного об’єму, оздоблення зал збереглося лише фрагментарно. 1943 внаслідок вибуху бомби, що влучила в центральну частину будівлі, зруйновано плафони Білої зали, Зеленої та Червоної віталень. 1946–49 здійснено ремонтні роботи під керівництвом арх. П. Альошина, і палац пристосовано під будинок урядових прийомів. Питання про реставрацію інтер’єрів тоді не порушувалося.

1979–81 під загальним керівництвом Інституту «Укрпроектреставрація» проведено великий комплекс робіт з метою пристосування палацу під будинок урядових прийомів. У розробці проекту реконструкції та його здійсненні брав участь авторський колектив у складі: архітектори – В. Глибченко, І. Іваненко, В. Шкляр, інженери – А. Хабинський, А. Яворський (відзначені в 1983 Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка), арх. Н. Диховична та мистецтвознавець А. Шамраєва.

Проект грунтувався на історико-архівних і натурних дослідженнях, вивченні відповідних історичних аналогів, що дало змогу простежити історію комплексу та оздоблення його інтер’єрів, відновити більшість зал другого поверху й надати їм вигляду, що його вони мали у 1868–72. Всі будівельні та реставраційні роботи виконували українські майстри. З деякими змінами відновлено планування трьох зал палацу, кількість парадних приміщень зменшено до 26.

Центральні парадні, представницькі приміщення вдалося реставрувати з високим ступенем достовірності. Виняток становлять повністю втрачений живопис на плафоні Білої зали (збереглася лише текстова інформація) та підлога й світильники більшості приміщень, відновлені за архівними даними й аналогами. Відреставровано балюстраду й скульптуру над вінцевим карнизом північносхідного фасаду. Здійснено благоустрій внутрішнього подвір’я та навколишньої території, де влаштовано газони з фонтанами з білого мармуру, встановлено паркові скульптури (путті), скопійовані з творів французького скульптора Ж. Пігаля, які зберігаються в Музеї мистецтв ім. Б. і В. Ханенків у Києві та в музеї-садибі «Останкіно» в Москві.

Відреставровано огорожу, на стовпах встановлено вази, втрачені під час нацистської окупації 1941–43.

Маріїнський палац донині зберіг первісну об’ємно-просторову композицію серед. 18 ст., але архітектура фасадів, планування приміщень, оздоблення інтер’єрів припадає на період відновлювальних робіт 1868–72.

Об’ємно-просторова композиція палацу симетрична відносно осі північний захід – південний схід. В її основі – ускладнений план з крилами, флігелями й виступами ризалітів, які формують пластично виразну гру об’ємів. Довжина головного фасаду – 65,3 м, з боку Міського саду – 119,1 м. Центральний корпус завширшки 20 м, наріжні крила – 9,1 м. Висота палацу – бл. 16 м.

Палац двоповерховий, цегляний, тинькований, з поздовжніми бічними крилами; з боку площі глибокий курдонер утворюють два Г-подібні в плані одноповерхові службові флігелі, з’єднані з основним об’ємом заокругленими переходами. У головній (репрезентативній) частині планування анфіладне дворядне, пов’язане з центральним розподільчим вузлом; у бічних крилах, що призначалися для житлових приміщень, – коридорне однобічне (первісно анфіладне). Перекриття в окремих приміщеннях першого поверху – пологі хрещаті склепіння, над сходами і в Білій залі – підвісні плафони, у решті приміщень – пласкі по балках.

Композиція фасадів має чітку ярусну побудову: перший поверх палацу й фасади флігелів розчленовано лучковими прорізами з простими рамковими лиштвами, в окремих частинах оброблено пласким рустуванням. Верхній поверх вирішено в ордерній системі, вікна оформлено ускладненими бароковими лиштвами з фартухами, вушками та заокругленими сандриками.

Композицію головного і паркового фасадів визначають три ризаліти: пласкі центральні (на три і п’ять прорізів) і виступні бічні (на один отвір). Ризаліти підкреслено парними колонами й пілястрами коринфського ордера, збільшеними арковими прорізами, балконами й аттиками з волютами, круглими нішами та люкарнами горищних приміщень. Репрезентативна частина палацу на рівні даху обнесена балюстрадою на стовпах, увінчаних декоративними вазонами.

Центральний вхід і вихід на паркову терасу позначено лучковими розкріпованими напівфронтонами й розміщеними над ними гербовими картушами (рисунок гербів поки не відновлено). На головному фасаді привертають увагу скульптури – напівлежачі жіночі постаті, які символізують Милосердя і Правосуддя (відновлені під час реставраційних робіт за старими фото; арх. Є. Куликов). Декоративне оздоблення доповнюють ліплені маскарони в замкових каменях центральних вікон ризалітів, рослинний орнамент у вигляді вишуканих гірлянд. Крім головного входу в центральному ризаліті, в бічні анфілади житлового призначення вели додаткові входи, прорізані в бічних ризалітах центрального об’єму палацу.

Класичне за спрямованістю архітектурно-декоративне оформлення парадних інтер’єрів вирішене у стилі Людовіка ХVІ, зорієнтованому на греко-римське античне мистецтво. Характерними рисами цього стилістичного напряму є широке застосування позолоченого декоративного ліплення, порталів, мармурових камінів з пристінними дзеркалами тощо. Яскравість і насиченість колористичних вирішень, несподіваність колірних гам вказують також на вплив помпейського стилю.

Винятком є оздоблення Барокової зали, відновленої за рисунками Б.-Ф. Растреллі. Таким чином, кожне з приміщень палацу має індивідуальне вирішення, без пластичних і колористичних повторів. Як і у 18 ст., парадними приміщеннями є розташована у центральному ризаліті велика Біла зала з просторим вестибюлем та прилеглі до неї Зелена і Червона вітальні (назви походять від основного кольору стін).

Вестибюль заввишки у два поверхи оперезаний з трьох боків балконом-антресоллю, на який виходять двері суміжних приміщень. Його нижній ярус (зберігся з 18 ст.) перекрито хрещатими склепіннями, верхній – підвісною стелею, що подовжується в напрямку Білої зали. На поздовжній осі вестибюля розміщені розгалужені біломармурові сходи з оригінальними світильниками у вигляді фігурок путті, встановленими на огороджувальних балюстрадах. Червоно-брунатні стіни розчленовані на фільонки, оформлені штучним мармуром і позолоченими ліпленими гуртами, меандрами й плетеницями, контрастують з чорно-білою шахівницею підлоги.

На рівні другого поверху вестибюль з’єднується з Білою залою через відкриту трипрогінну аркаду, мотив якої є панівним в архітектурному вирішенні зали, оскільки застосований також у поперечному розподілі її на квадратну центральну й прямокутні бічні частини. Напівциркульні арки з трьох боків зали спираються на стовпи, фланковані здвоєними колонами тосканського ордера. У замкових каменях арок – ліплені баранячі голови. В бік паркової тераси звернено три аркові прорізи.

Верхній ярус вестибюля та Біла зала вирішені у світлих, майже білих тонах і мають соковитий об’ємний декор, складні плафони й багато позолоти. У центральній частині зали (12,0 % 12,0 м) підлога викладена вигадливою інкрустацією з цінних порід деревини. Цоколь і «картини» на стінах виконано із штучного світло-сірого мармуру. Розкішні декоративні стелі зали й вестибюля спираються на високі падуги, плафони з новими кришталевими люстрами розчленовані на поля різної форми.

Центральному колу плафона Білої зали відповідає рисунок паркетної набірної підлоги зі складною розеткою, виконаною з одинадцяти порід деревини.

В інших залах використано п’ять порід (сировина переважно вітчизняна).

Двері з позолоченим декором, обрамлені складними ліпленими порталами, сполучають Білу залу із Зеленою (правою) і Червоною (лівою) вітальнями.

Від них симетрично розходяться дві паралельні анфілади, з’єднані між собою дверними отворами з ошатними різноманітними порталами. Загальне кольорове вирішення обох віталень досить складне: для оздоблення стін, крім позолоти, використано 12–14 додаткових кольорів. Спільними для їхнього опорядження є багатий ліплений декор і пофарбування високих профільованих цоколів та одвірків дверей і стін у характерний для помпейського стилю червоний (червоно-жовтогарячий) колір, який викликає несподівано теплі світлові відчуття і створює додатковий ефект ошатності й комфорту.

Приміщення у протилежних крилах палацу менше насичені декоративними деталями і мають м’які й спокійні кольори. Наприклад, кабінет імператора за Зеленою вітальнею вирішено в комфортних брунатних і вохристих тонах, його загальний колорит вдало доповнює живопис у медальйонах над каміном і на плафоні. Крім позолоти, застосовано посріблений вишуканий ліплений декор. Розташована за кабінетом Блакитна вітальня оздоблена у світлих ніжних кольорах і має розписи рослинного характеру у вінках над каміном і над дверима.

Наступні за Червоною вітальнею приміщення також вирішено у спокійній і складній колористичній гамі бірюзових, вохристих та зеленуватих тонів, вдало доповнених невеликими композиціями живопису на архітектурних деталях. Серед них вирізняється Барокова зала, витримана у відтінках слонової кості з позолоченими деталями та орнаментами. Її стіни зі штучного мармуру розчленовано на фільонки позолоченими профільованими рамками, камін з біломармуровою полицею і дзеркалом оздоблено вишуканим бароковим обрамленням.

Падуги плафона прикрашено звивистим рослинним орнаментом. У вінцевих картушах деяких камінів збереглися зображення імператриці Єлизавети Петрівни. Архівні джерела дають підстави вважати, що автором декоративних розписів, можливо, й загального колористичного вирішення, був придворний худ. К. Алліауді. Він працював у Києві до кінця 1872, хоча офіційно палац було завершено 1870.

Збереглося кілька цінних меблевих гарнітурів і люстр. Один з гарнітурів – єлизаветинського періоду, інші – кін. 19 ст. Всі вони відреставровані, частина з них доповнена новими предметами, виконаними в стилі оригіналів. Драпірування на вікнах пошите за старими зразками й технологіями. Тепер зали палацу прикрашено творами живопису, наданими київськими музеями.

Незважаючи на ряд реконструкцій і перебудов, споруда залишається визначним твором палацового мистецтва 18–19 ст. Разом з Міським садом утворює палацово-парковий комплекс – єдину пам’ятку такого типу в Києві.

Маріїнський палац є визначною пам’яткою історії. 1768–69 тут зупинялися сенатор О. Голіцин і граф Я. Брюс, 1781 – великий князь Павло Петрович (майбутній імператор Павло І).

У січні–березні 1787 під час подорожі до Тавриди у палаці проживала і влаштовувала прийоми імператриця Катерина ІІ. В різний час у ньому зупинялися російські царі Олександр І, Олександр ІІ, Олександр ІІІ, Микола ІІ; з 1886 мешкала велика княгиня Олександра Петрівна (Романова), яка заснувала 1889 Покровський жіночий монастир у Києві; 1914–17 (з перервами) – імператриця Марія Федорівна.

Тут перебували в різний час члени іноземних владних династій.

Палац використовувався і як резиденція представників вищої державної влади в Південно-Західному краї.

В ньому, зокрема, проживали:

1776 – граф Рум’янцев-Задунайський Петро Олександрович (1725–96) – військовий, державний діяч, генерал-ад’ютант (з 1762), генерал-фельдмаршал (з 1770). У 1764–94 – президент Малоросійської колегії і генерал-губернатор Малоросії, командувач Малоросійськими козацькими полками, Запорозькими козаками й Українською дивізією. За нього було остаточно ліквідовано автономію України, її адміністративно-територіальний поділ на губернії (1782), запроваджено російські закони, скасовано права козацької старшини.

1810–12 – граф Милорадович Михайло Андрійович (1771–1825) – військовий, державний діяч, генерал від інфантерії (з 1809), учасник Італійського і Швейцарського походів О. Суворова, війни Росії з наполеонівською Францією, військовий губернатор Санкт-Петербурга і член Державної ради (з 1818). У роки проживання в палаці – Київський військовий губернатор.

1816–19 тут мешкав Раєвський Микола Миколайович (1771–1829) – військовий, учасник походів О. Суворова, війни Росії з наполеонівською Францією, в якій відзначився в багатьох битвах, генерал від кавалерії (з 1813), член Державної ради (з 1826). У період проживання в Києві командував 4-м піхотним корпусом, штаб якого 1812 містився в лівому флігелі. В Маріїнському палаці у М. Раєвського бували майбутні декабристи О. Капніст і П. Муханов (його ад’ютанти), С. Волконський та М. Орлов (зяті генерала), В. Давидов, брати О. та Й. Поджіо, С. Трубецькой та ін.

Наприкінці 18 ст. в одному з флігелів влаштовувалися публічні театральні вистави. Пізніше у палаці були «присутствія», лазарет. Після пожеж поч. 19 ст. уцілілі помешкання передано під казарми батальйону військових кантоністів. 1834–68 комплекс використовувався акціонерним Товариством штучних мінеральних вод, яке обладнало у головному корпусі курзал, ванні кімнати й приміщення для виготовлення та продажу води, у флігелях – кімнати для приїжджих. Пізніше Товариство переведено в Міський сад.

З 1870-х рр. після відбудови палац належав Удільному відомству.

1915–17 палацом завідував Оболонський Микола Андріанович (1874–?) – архітектор, випускник Імператорської АМ (1901), учень Л. Бенуа, автор проектів багатьох житлових, адміністративних і промислових споруд у Санкт-Петербурзі та Грузії (у 1908–15 працював старшим архітектором Кавказьких удільних маєтків). 4 вересня 1915 призначений архітектором Київського удільного округу (контора містилася на сучасній вул. М. Грушевського, 7; тут і мешкав) і завідувачем Маріїнського палацу. У 1917 – архітектор Київського університету. В 1918, за Української Держави, – завідувач будівельного відділу технічно-господарського департаменту Міністерства внутрішніх справ.

У квітні–жовтні 1917 в палаці діяли Київська рада робітничих депутатів та Київський комітет РСДРП (більшовиків), обрані у березні 1917 на зборах київської соціал-демократії, які відбулися в Народній аудиторії (сучасна вул. Воровського, 26). Комітет спочатку містився у приміщенні Комерційного інституту (тепер бульв. Т. Шевченка, 22/24). Паралельно в місті діяв Київський комітет РСДРП (меншовиків). До листопада 1917 в Раді переважали меншовики, які проводили узгоджену з рішеннями УЦР і Тимчасового уряду політику. До квітня вона працювала у будинку Дворянського зібрання на пл. Думській, 2 (тепер Майдан Незалежності, будинок не зберігся).

До складу більшовицького комітету РСДРП входили відомі діячі партії.

Гамарник Ян Борисович (справж. – Яків Цудикович; 1894–1937) – член і секретар комітету, член виконкому Київської ради робітничих депутатів.

У 1920-х рр. очолював Харківський, Одеський губкоми КП(б)У, Політуправління Червоної армії, з 1930 – заступник наркома оборони і голови Реввійськради СРСР. З початком масових репресій заподіяв собі смерть.

Горбачов Омелян Григорович (1893–1965) – робітник, член комітету, надалі – на керівній господарській і профспілковій роботі в УРСР.

Горвіц Олександр Борисович (1897–1918) – член комітету, виконкому Київської ради робітничих депутатів, з грудня 1917 – член Центрального виконавчого комітету Рад України, з січня 1918 – уповноважений радянського уряду України з організації збройного повстання в Києві проти УЦР, під час якого загинув.

Затонський Володимир Петрович (1888–1938) – політичний, державний діяч, акад. ВУАН (з 1929). У цей час – член УЦР і Малої ради (більшовицька фракція). Член комітету (з травня), його голова (з листопада). В радянській Україні обіймав високі державні і партійні посади. Репресований.

Іванов Андрій Васильович (1888–1927) – робітник заводу «Арсенал», член комітету, один з організаторів січневого 1918 повстання проти УЦР.

Пізніше обіймав відповідальні посади в партійно-державному апараті УСРР і СРСР.

Картвелішвілі Лаврентій Йосипович (1890–1938) – член комітету і редакції газети «Социал-демократ». Надалі працював на відповідальних партійних і державних посадах УСРР і СРСР. Репресований.

Кулик Іван Юліанович (справж. – Ізраїль Юдельович; 1897–1941) – письменник, дипломат. Член комітету.

1917–19 – член Центрального виконавчого комітету Рад України, працівник українського відділу Наркомнацу, член колегії Наркомату закордонних справ РРФСР, 1920 – член Галревкому, 1924–26 – радянський консул у Канаді, з 1934 – голова Спілки письменників України. 1937 репресований.

Крейсберг Ісаак Миронович (1898–1919) – секретар комітету, член виконкому Київської ради робітничих депутатів, УЦР і Малої ради (більшовицька фракція), 1918 – член ЦК КП(б)У, проводив підпільну роботу в Одесі, Харкові, Катеринославі, в січні 1919 розстріляний в Полтаві військовою владою Української народної республіки.

Лебедєв Микола Миколайович (1887–1919) – перший голова, пізніше член комітету, журналіст, редактор газет «Правда», «Голос социал-демократа», «Пролетарская мысль», «Вісник Української Народної Республіки», «Коммунист».

П’ятаков Георгій (Юрій) Леонідович (1890–1937) – голова комітету, член виконкому Київської ради робітничих депутатів, її голова (з вересня), член УЦР і Малої ради (більшовицька фракція). Один з організаторів КП(б)У.

Обіймав відповідальні військові та державні посади в УСРР та СРСР, належав до троцькістської опозиції. Розстріляний.

П’ятаков Леонід Леонідович (1888–1917) – голова військової організації при комітеті, один з організаторів Червоної гвардії в Києві, член виконкому Київської ради робітничих депутатів. Страчений військами УЦР.

Фіалек Іполит Михайлович (1875–1936) – робітник заводу «Арсенал», член комітету, УЦР (від національних меншин), член виконкому Київської ради робітничих депутатів. Один з керівників січневого 1918 повстання проти УЦР. Згодом – на підпільній роботі в Польщі (до 1926), працював у Києві на заводі «Арсенал», у Харкові – в редакції газети «Комуніст».

Київський комітет випускав газету «Голос социал-демократа», редакція якої містилася в палаці (редактор М. Лебедєв). Виходила в березні–жовтні 1917, з липня – також орган Київського обласного комітету РСДРП(б).

Тут діяла і редакція газети «Известия Киевского Совета рабочих депутатов».

Після жовтневого більшовицького перевороту в Петрограді представники комітету В. Затонський, І. Крейсберг, Г. П’ятаков увійшли 25 жовтня до створеного Малою радою Крайового комітету охорони революції в Україні і визнали УЦР крайовою владою. 26 жовтня більшовики вийшли з комітету й організували підготовку збройного заколоту в Києві.

Було утворено Військово-революційний комітет, який перебував у палаці. До його складу увійшли Я. Гамарник, В. Затонський, А. Іванов, І. Крейсберг, І. Кулик, Г. і Л. П’ятакови (голови ВРК першого та другого складу) та ін. 28 жовтня війська КВО і УЦР оточили Маріїнський палац, заарештували більшість членів більшовицького комітету і ВРК, загалом 14 осіб, за винятком В. 3атонського. Від імені Тимчасового уряду арешт здійснив його комісар по м. Києву, голова Київського комітету РСДРП (меншовиків) К. Василенко.

1917 палац був резиденцією комісара Тимчасового уряду м. Києва.

Канцелярія комісара складалася з відділів адміністративно-юридичного, іноземного, друку, рахункової частини.

Посаду комісара обіймали відомі політичні діячі.

У червні–серпні 1917 – Страдомський Микола Федорович (1867–1936) – лікар, доктор медицини, директор Олександрівської міської лікарні (з 1909), гласний Київської міської думи, член міської управи (з 1902) і Київського губернського земського зібрання (1910-і рр.), кадет. У 1917 – голова виконкому Ради об’єднаних громадських організацій.

У вересні–жовтні 1917 – Доротов Олексій Васильович (1886–1919?) – набірник, меншовик, перший голова Київської ради робітничих депутатів, товариш голови виконкому Ради об’єднаних громадських організацій, член виконкому Ради робітничих депутатів.

10 жовтня – 7 листопада 1917 – Василенко Костянтин Прокопович (1877–1941) – журналіст, член редколегії й помічник редактора газети «Киевская мысль», меншовик (з 1903), голова Київського обласного комітету РСДРП (меншовиків) (з травня 1917), гласний Київської міської думи, член УЦР від національних меншин (з серпня), генеральний секретар праці (вересень–жовтень). Від імені Тимчасового уряду брав участь в арешті членів більшовицького ВРК, який керував збройним повстанням у Києві в жовтні 1917. В радянський час двічі репресований – 1923 (засуджений до 10 років) і 1938 (засуджений на 5 років), 1941 розстріляний. Рідний брат історика, політичного діяча доби Української революції М. Василенка.

Юрисконсульт канцелярії комісара К. Василенка – Вакар Володимир Вікторович (літ. псевд. – В. Правдін; 1878–1926) – адвокат, журналіст, політичний діяч (меншовик), співробітник газети «Киевская мысль». В радянський час юрисконсульт, співробітничав у Київському істпарті. Автор праць з історії соціал-демократичного руху в Україні.

У січні 1918 в палаці містився більшовицький штаб т. зв. групи військ для боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії, що захопила Київ 26 січня й утримувала його до 2 березня 1918.

Командував штабом полковник М. Муравйов. Більшовики здійснювали широкомасштабний червоний терор в місті, під час якого загинуло від 3 до 5 тис. осіб. Масові розстріли відбувалися й у парку поряд з палацом, де засідала слідча комісія. Її очолював студент Київського університету Л. Ахманицький (згодом обіймав посаду заступника прокурора Республіки під прізвищем Л. Ахматова). Заарештовані утримувалися в підвалах, піддавалися тортурам.

26–30 січня 1918 в палаці перебував під арештом Коваленко Григорій Андрійович (1867–1938) –письменник і журналіст. 1918 опублікував спогади про криваву різанину, влаштовану в Києві більшовиками – «До страшних днів у Києві».

27 січня – 6 лютого 1918 тут був ув’язнений Шульгін Василь Віталійович (1878–1976) – публіцист, державний діяч, видавець газети «Киевлянин» (1911–19), один з організаторів Добровольчої армії. Звідси його перевели пішки до Лук’янівської в’язниці. 1918 опублікував спогади про перебування в Маріїнському палаці – «Палац і в’язниця».

У березні 1918 палац передано Міністерству народної освіти з метою влаштування музею.

За Української Держави в палаці містилося Міністерство внутрішніх справ та кілька його підрозділів. Міністерство очолювали відомі українські державні діячі.

3 травня – 7 липня 1918 – Лизогуб Федір Андрійович (1851–1928) – громадсько-політичний діяч, який на посаді голови Полтавського губернського земства (1901–15) відзначився сприянням розвитку української культури в краї. Одночасно до 14 листопада обіймав посаду голови Ради міністрів (кабінет містився на вул. Інститутській, 40, будинок не зберігся), сенатор Державного сенату (містився на сучасному бульв. Т. Шевченка, 56; будинок втрачений). Намагався стабілізувати політичне, економічне і культурне життя держави, відстоював її інтереси на міжнародній арені. Емігрував.

У липні–жовтні, листопаді–грудні 1918 – Кістяківський Ігор Олександрович (1876–1941) – правознавець, громадсько-політичний діяч. У 1910–17 викладав в університеті (до 1911) і комерційному інституті в Москві, брав участь в українському національному русі, матеріально підтримував видання журналу «Украинская жизнь». У травні–липні 1918 – державний секретар Української Держави в кабінеті Ф. Лизогуба (працював на вул. Хрещатик, 38; будинок зруйнований). У травні–серпні – заступник голови української делегації на переговорах з РРФСР. Сенатор Державного сенату. Разом з кількома міністрами уряду (Д. Дорошенко, В. Любинський, О. Рогоза та ін.) відстоював незалежницький курс, був противником укладання федеративної угоди з більшовицькою Росією. Емігрував.

У жовтні–листопаді 1918 – Рейнбот Віктор Євгенович – юрист, до революції – службовець Міністерства юстиції Російської імперії і голова окружного суду в Петрограді. За Гетьманату переїхав в Україну, з 24 жовтня – товариш міністра внутрішніх справ, у листопаді–грудні – міністр юстиції (Міністерство містилося у Міській думі; будинок не зберігся). У грудні 1918 заарештований армією Української народної республіки, вивезений в Одесу, звільнений.

Товаришами міністра працювали в різний час: колишній голова Херсонської губернської земської управи С. Варун-Секрет; голова Союзу земельних власників О. Вишневський; колишній губернатор Бессарабії, міністр сповідань Української Держави в листопаді– грудні 1918 (міністерство містилося в будинку митрополита Софії Київської) М. Воронович; інженер-електротехнік з Полтавщини В. Кулябко-Корецький.

Членами Ради міністерства були: П. Александров, М. Безсонов, С. Гріневич, І. Чарторижський, С. Шидловський та ін.

Міністерство складалося з кількох підрозділів. У палаці містилися департамент загальних справ (директор М. Мошенський) з відділами: персонального складу (начальник Б. Кільвейн), адміністративним (О. Завадський), законодавчим (С. Гапанович), бухгалтерським (Ф. Лаврик) та двома юрисконсультами (В. Приходько, В. Скопченко); департамент Державної варти (директори – генерал-хорунжий О. Аккерман, якого у серпні призначено начальником Генерального штабу, що містився в будинку командувача військ КВО на сучасній вул. М. Грушевського, 32, пізніше – П. Аккерман, віце-директори – М. Тальберг, М. Розумовський) з відділами – загальним (начальник В. Суковський), інспекторським (М. Бордель-фон-Борделіус), інформаційним (Л. Пономарьов), залізничним (Л. Делянов); департамент технічно-господарський (директор М. Боярський, віце-директори Л. Лосієвський, князь П. Урусов) з відділами: канцелярським (начальник О. Осмяловський), автовідділом (В. Матвєєв), будівельним (М. Оболонський), господарським (Ю. Селінг); канцелярія міністерства (директор С. Барщевський).

За іншими адресами функціонували департаменти місцевого самоврядування (директор Л. Гладиревський) – на сучасній вул. М. Грушевського, 7; страховий (директор О. Солуха) – на вул. Лютеранській, 32; біженський (директор Ю. Старицький) – на вул. Басейній, 1; сільських справ (директор Л. Войцехівський) – на сучасній вул. Лисенка, 2, квартира № 2; Головне управління з воїнської повинності (директор І. Руденко) – на вул. Басейній, 1; Управління в справах друку (директор О. Андріяшев) – на вул. Хрещатик, 36 (будинок не зберігся).

У цей час в палаці також містилася позавідомча реквізиційна комісія Української Держави.

У лютому 1919 в палаці дислокувався штаб Богунського полку 4-ї Української радянської дивізії (командир – М. Щорс). У березні–серпні 1919 тут працювала Рада народних комісарів УСРР – найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади в країні в 1919–46, створений на основі реорганізації Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. За Конституцією УСРР 1919, РНК УСРР обиралася Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом і була підзвітна йому і Всеукраїнському з’їзду Рад (1946 перетворена на Раду Міністрів УРСР).

Головою уряду у січні 1919 – червні 1923 був Раковський Християн Георгійович (1873–1941) – політичний, радянський державний діяч, дипломат.

У березні 1919 обраний членом РКП(б) ЦК. На цьому етапі діяльності виступав провідником політики партійного центру, зокрема в галузі сільського господарства. Спрямування курсу на негайне створення в Україні великого землеробства у формі радгоспів і селянських комун призвело до втрати підтримки з боку селянства і, як наслідок, – боєздатності Червоної армії, яка складалася переважно з селян.

Результатом стали поразки у військовому протистоянні з денікінськими військами, які в кінці серпня 1919 захопили Київ. У 1920-х рр. наполягав на розширенні політичної та економічної самостійності України, критикував Й. Сталіна з національного питання. Пізніше працював дипломатом, очолював «ліву опозицію». 1936 заарештований у справі «антирадянського правотроцькістського блоку», засуджений до 20 років ув’язнення. 1941 розстріляний.

1920 після війни з Польщею в палаці містився штаб КВО.

1923–25 палац займав землевпорядкувальний технікум.

24 квітня 1925 у ньому відкрито Київський крайовий сільськогосподарський музей (його 28 відділів та підвідділів займали обидва поверхи західної частини будівлі) і Постійну промислову виставку (під її 22 відділи було відведено східне крило і флігель). На території садиби влаштували показові ділянки польових та городніх рослин і пасіку. 1932 музей переведено до Всеукраїнського музейного містечка на території Лаври.

Засновником і директором музею до 1933 був Сташевський Євген Дмитрович (1884–1938) – історик, до революції – професор Київського комерційного інституту (з 1914), Київського університету і Вищих жіночих курсів (з 1915), директор Близькосхідного інституту УАН (1919), професор і завідувач кафедр Інституту народної освіти і сільгоспінституту в Кам’янці-Подільському й водночас – Київського землевпорядкувального технікуму (1921–23), що містився в палаці; співробітник Інституту історії АН УРСР (1937–38). Заарештовувався в справі СВУ (1930), в 1938 ув’язнений, помер під час допиту. Досліджував проблеми російської історії, економічної історії України, Росії, Західної Європи.

1925–26 завідувачем кустарного відділу музею працювала Спаська Євгенія Юріївна (1892–1980) – дослідниця українського народного мистецтва. У ці роки навчалась у музейному семінарі Д. Щербаківського, в аспірантурі науково-дослідної кафедри мистецтвознавства ВУАН. Вивчала вишивки (у т. ч. кримсько-татарські), чернігівські кахляні груби і рушники, ніжинське золотарство. Влітку 1926 комплектувала і вивчала гончарські вироби на Чернігівщині, знайшла, перевезла до Києва і обробила архів українського етнолога і письменниці П. Литвинової. Пізніше керувала виробництвом у київському товаристві «Текстильхудожекспорт». 1934 вислана з Києва, з 1938 до кінця життя мешкала в Алма-Аті. Реабілітована посмертно.

1934–38 у палаці містився Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет – найвищий законодавчий, розпорядчий, виконавчий та контрольний орган УСРР – УРСР, який діяв у 1917–38 (1919–34 –у Харкові) в період між Всеукраїнськими з’їздами Рад, якими він обирався і перед якими звітував. ВУЦВК обирав Президію ВУЦВК і утворював уряд країни – Раду народних комісарів. Припинив діяльність 1938 у зв’язку з обранням на основі Конституції УРСР 1937 Верховної Ради УРСР.

Головою ВУЦВК з березня 1919 до літа 1938 був Петровський Григорій Іванович (1878–1958) – політичний, радянський державний діяч. Одночасно – заступник голови Центрального виконавчого комітету СРСР (1922–37), заступник голови Президії Верховної Ради СРСР (1937–38), член Політбюро ЦК КП(б)У (1919–38), кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б) (1926–38). Виконуючи за дорученням більшовицької партії обов’язки «всеукраїнського старости», виступав офіційним провідником її ідеології і політики.

Пізніше працював заступником директора Музею революції СРСР. У 1926 на честь Г. Петровського м. Катеринослав перейменовано на Дніпропетровськ, 1970 в Києві йому встановлено пам’ятник (вул. М. Грушевського,1), його ім’ям 1961 названо одну з вулиць міста.

1938–39 палац займала Верховна Рада УРСР, створена відповідно до Конституції УРСР 1937 як найвищий орган державної влади. З 1939 працює у спеціально для неї побудованому будинку на сучасній вул. М. Грушевського, 5.

1940–41 другий поверх палацу займав Центральний державний музей Т. Шевченка, створений за постановою РНК УРСР від 20 вересня 1940 на базі Республіканської ювілейної шевченківської виставки, присвяченої 125-річчю від дня народження митця.

7 квітня 1941 музей було відкрито для відвідування. У липні–серпні його найцінніші колекції евакуйовано до Новосибірська. Частину музейного зібрання, що залишилася в Києві, було вивезено нацистськими загарбниками до Німеччини.

Після визволення Києва від окупантів палац передано у розпорядження Верховної Ради УРСР.

Тепер – офіційна резиденція Президента України. Музей історії м. Києва здійснює регулярне екскурсійне відвідування пам’ятки.

Література:

ДАК, ф. 15, оп. 2, спр. 42; ф. 16, оп. 465, спр. 4803; ф. 292, оп. 1, спр. 10, 94; ДАКО, ф. 280, оп. 162, спр. 376; Російський державний історичний архів, ф. 466, оп. 1, спр. 476; ф. 468, оп. 32, спр. 626; ф. 470, оп. 2, спр. 13, 17; оп. 5, спр. 268; оп. 76/183, спр. 289; ф. 485, оп. 1, спр. 192; ф. 1341, оп. 1, спр. 232; ф. 1399, оп. 1, спр. 426; Центральний державний архів громадських об’єднань, ф. 1, оп. 1, № 443; ф. 22, оп. 6, № 86; ЦДІАКУ, ф. 59, оп. 1, спр. 1566, 1567, 1936, 2086, 2550; ф. 127, оп. «Вотчинні», спр. 1961; ф. 1723, оп. 1, спр. 356; ф. 442, оп. 100, спр. 114; ф. 515, оп. 29, спр. 821; ф. 533, оп. 1, спр. 1297; оп. 7, спр. 285, оп. 15, спр. 155;

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.): Джерелознавче дослідження. – К., 1999; Борьба за власть Советов на Киевщине (март 1917 – февраль 1918 гг.): Сб. док. и материалов. – К., 1957; Бюллетень Киевского Совета рабочих депутатов. – 1918. – 27 янв.; Василенко К. П.: Спогади. Статті. Листування / Упоряд.: І. Г. Каліберда, Л. Д. Федорова. – К., 2002; Владіміров Л. Реконструкція будівлі ВУЦВК // Соц. Київ. – 1934. – № 3–4; Всеобщая история архитектуры: В 12 т. – М., 1968. – Т. 6; Вчені Інституту історії України: Біобібліогр. довідник. – К., 1998. – Вип. 1; Гетьманець Г. (Гр. Сьогобочний). До страшних днів в Києві. – К.; Львів, 1918; До 50-річчя відкриття експозиції Державного музею Т. Г. Шевченка // Дивослово. – 1999. – № 3; Есипов Г. В. Путешествие императрицы Екатерины II в Южную Россию в 1787 г. // Киевская старина. – 1890. – Т. XXXII;

Закладка Императорского дворца в Киеве // Киевлянин. – 1868. – № 103; Зодчий. – 1913. – № 1; Известия Киевского Совета рабочих и солдатских депутатов. – 1918. – 30 янв.; Императорский дворец в Киеве // Киевлянин. – 1871. – № 30, 181; История Киева: В 3 т. – К., 1985. – Т. 3, кн. 1; Карпов Н. Тайны Мариинского дворца // Правда Украины. – 1990. – 28 июня; Киев: Энцикл. справочник. – К., 1982; Киевлянин. – 1885. – № 181; Київ: Провідник. – К., 1930; Летопись революции. – 1926. – № 5;

Мариинский дворец – Маріїнський палац: Памятник архитектуры XVIII века в Киеве – столице Советской Украины / Авт. текста Ю. С. Асеев. – К., 1984; Нариси історії архітектури Української РСР (дожовтневий період). – К., 1957; Новаковська Н. П. Палацовий ансамбль у Києві. – К., 1959; Освящение вновь отстроенного Императорского дворца // Киевлянин. – 1870. – № 136; Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Киев. – К., 1983. – Т. 1; Полный Справочник-Указатель Правительственных мест и лиц Украинской Державы. – К., 1918; Раллє І. В. Сторінка з історії Маріїнського палацу в Києві // Укр. іст. журнал. – 1990. – № 4; Сидоренко В. О. Пам’ятні місця декабристського руху в Києві // Укр. іст. журнал. – 1976. – № 3;

Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1918) / Гол. ред. Я. Пеленський. – К.; Філадельфія, 1995; Спаська Є. Спогади про мого найсуворішого вчителя Данила Щербаківського / Публ. С. Білоконя // Наука і культура: Україна. – К., 1990. – Вип. 24; Строитель. – 1897. – № 17–18; Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. – К., 1997. – Т. 2; Уряди України у ХХ ст. – К., 2001; Уся Київщина: Довідна книга на 1928 рік. – К., 1928; Шамраева А. По проекту Растрелли // Правда Украины. – 1980. – 31 мая; Її ж. Тайны Мариинского дворца // Веч. Киев. – 1989. – 13 февр.; Шульгин В. Дворец и тюрьма // Малая Русь. – К., 1918. – Вып. 2.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2003 р., т. 2 (Київ), с. 609 – 617.