Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань

Богдан Хмельницький

?

2011 р. Звід пам’яток Києва

Валерія Ієвлева

545. Центральна електрична станція, 1898 – 1900, 1903 – 06, 1909 – 14, 1933 – 36 (архіт., іст.).

Вул. Андріївська, 19. На розі з вул. Набережно-Хрещатицька. Основна споруда станції – головний корпус – міститься на червоній лінії забудови вул. Андріївської.

Станція – одна з двох великих об’єктів такого типу, збережених у Києві з дореволюційних часів та є найбільшою інженерною спорудою тогочасного Подолу. Автори проекту – архітектори Г. Шеєль і Ф. Шеффель. ЦЕС – єдина в Україні загальноміська електрична станція, що збереглася до наших днів.

Заснування в Києві потужної на той час електростанції було зумовлено збільшенням попиту на споживання електроенергії, задовольнити який електростанції тогочасного міста не могли. У кін. 19 ст. Київ входив до п’яти міст Російської імперії, де разом із газовим використовувалося електричне освітлення. 1889 акціонерне товариство «Савицький і Страус» уклало договір з містом, за яким Товариство мало право на спорудження електричної мережі з підключенням до неї споживачів. Воно побудувало в центрі Києва дві перші електричні станції перемінного струму – Театральну (біля Міського театру) й Думську (на Хрещатику) в садибі готелю «Росія».

Для забезпечення потреб міста не тільки в його освітленні, а й у промисловому струмі потрібні були потужніші електростанції з використанням не лише парових двигунів, а й турбогенераторів. До станцій такого типу й належала ця теплова електростанція. Розміщення електростанції на Подолі, на березі Дніпра, було зумовлено необхідністю використання великої кількості води для її технічних потреб.

Впродовж 1897 – 98 Товариство, членами правління якого були відомі інженери А. Абрагамсон, Г. Вольгемут та О. Страус, узгоджувало питання будівництва електростанції нового покоління. Основним питанням була технологічна система: водопостачання і відведення газу та пари; вирішувалася і проблема комплектації потрібним інженерним обладнанням, яке тоді виготовлялося лише за кордоном. Одночасно в Києві на Татарці було засновано кабельний завод, який мав випускати кабель для нової електричної мережі.

Він також належав Товариству «Савицький і Страус», його директором-розпорядником був О. Страус. 1900 почала діяти електрична станція на Подолі. Вона виробляла змінний трифазний електричний струм високої напруги – 2200 вольт, який на трансформаторах понижувався до 190/110 вольт.

1899 Міська управа уклала угоду з Російським електричним товариством «Уніон», якому по закінченні терміну угоди з акціонерним товариством «Савицький і Страус» мали передати концесію на споживання електроенергії у Києві. Пізніше ці права передали Київському електричному товариству, акції якого фактично належали Товариству електричних підприємств у Берліні.

1902 Київське електричне товариство придбало в акціонерного товариства «Савицький і Страус» електричну станцію на Подолі й підключену до неї електричну мережу міста. До них перейшло обслуговування бл. 800 споживачів електроенергії. Нові власники ліквідували дві з трьох електростанцій, які тоді функціонували, а всю електричну мережу міста об’єднали в єдину систему. 1902 – 05 ЦЕС було значно розширено: встановлено п’ять парових котлів системи «Гере», виготовлених на заводі Мантель у Ризі, дві вертикальні парові машини фірми «Тозі» по 2 тис. кінських сил кожна з генераторами трифазного струму. Ці машини могли виробляти змінний та постійний струм, останній використовувався для руху трамвайних вагонів. 1903 – 06 до основного об’єму машинної зали було добудовано приміщення, де розмістили розподільчий щит – пункт керування електричною мережею міста; встановлено ще два котли фірми «Бабкос та Вількокс» і перший турбогенератор фірми «Броун, Бовері і К°» (Берн, Швейцарія) потужністю 1,5 тис. кВт (генератор № 5).

Зниження тарифів на електроенергію – 2,8 коп. за гВт/год для освітлення, замість 3,8 коп., та 1,25 коп. – для моторів, замість 2,6 коп., а також безплатне підключення до мережі з установкою електролічильників збільшили кількість споживачів, число яких у кін. 1906 становило 5178 осіб.

Успіхи в розвитку електрифікації Києва привернули увагу наукової громадськості країни. В квітні 1906 у Києві проведено Четвертий Всеросійський електротехнічний з’їзд (з виставкою), організований Електротехнічним відділом Російського технічного товариства. З того часу в складі технічного персоналу концесійних підприємств почали працювати відомі вітчизняні фахівці, зокрема Г. Городецький, О. Тирмас, П. Шевцов, які в майбутньому зробили значний внесок у розвиток енергетики Києва.

До 1917 Центральна електростанція постійно збільшувала свої потужності. 1913 вона мала потужність 16275 кВт, поступаючись тільки Московській та Санкт-Петербурзькій. Найбільшу кількість електроенергії на ЦЕС вироблено в 1916 – 36 189 кВт/год. 1915 припинило діяльність Київське електричне товариство, електрогосподарство перейшло до органів міського самоврядування. Після 1916 знизилося навантаження на виробництво електроенергії, зросли паливні труднощі.

Під час революції й громадянської війни 1917 – 20 міську енергетичну систему було майже повністю зруйновано.

Парові машини електростанції вийшли з ладу, 1921 працювали тільки турбіни № 5 та № 6 загальною потужністю 1,5 тис. кВт. Припинилося постачання мазуту – основного палива для станції; вугілля, яке його замінювало, не було можливості дістати. Станція опалювалася винятково дровами. Подачу електроенергії, необхідної для потреб міста, було майже припинено. 1920 всі електричні станції міста підпорядковано відділу виробництва та розподілу струму у складі Київського комунального господарства.

Енергогосподарство Києва почало відроджуватися з 1922. Здійснено ремонт агрегатів на ЦЕС. 1924 закінчено ремонт найпотужнішої турбіни (№ 8), що зумовило збільшення виробництва електроенергії. 1925 електричне господарство міста досягло рівня 1913, в 1927 – рівня 1917. ЦЕС залишалася найбільшою електростанцією Києва. Виробництво електроенергії збільшилося за рахунок установки нового турбогенератора (турбіна № 9). У роботі з доставки, складання та монтажу агрегату брали участь фахівці, які ще за дореволюційних часів працювали в енергетичній галузі, а також випускники робітфаку. Серед них – управляючий Київенерго О. Тирмас, його заступник, головний інж. П. Шевцов, головний інж. ЦЕС А. Оглоблин, помічник головного інж. А. Павловський, інженери Г. Городецький та Н. Захорошевич.

Із введенням у дію нового генератора Вестінгауза на 4555 кВт ЦЕС значно збільшила загальну потужність. У цей час на ній працювало понад 260 робітників. З побудовою нової електростанції на Рибальському півострові – КРЕС (Київська районна електростанція) всі електростанції міста об’єднали в єдине державне акціонерне товариство «Київструм». ЦЕС було перейменовано на ДЕС-1 (Державна електрична станція № 1). Із введенням другої черги на КРЕС (1933 – 36) на ДЕС-1 було зроблено реконструкцію колишньої розподільчої підстанції (РП) потужністю 24 тис. кВт. Підстанція була з’єднана з розподільчим щитом та машинною залою закритим містком, влаштованим на рівні другого поверху. З боку головного фасаду в східній його частині прибудовано трансформаторний кіоск. Інші приміщення майже не змінилися. 1924 з переходом станції на новий вид пального – вугілля – збудовано транспортер для подачі вугілля, який проіснував до 1929. З переводом більшості котлів на рідке паливо – мазут – споруджено підземне мазутосховище. Великих збитків завдано станції під час повені 1931, коли станція на півтора тижня припинила роботу через аварію на найбільшій турбіні (№ 8).

Напередодні Великої Вітчизняної війни ДЕС-1 залишалася другою за потужністю після КРЕС електричною станцією Києва. За роки війни головні споруди електростанції не зазнали значного пошкодження, в основному було виведено з ладу устаткування. Повністю зруйновано тільки димар.

1945 – 47 проведено ремонтні роботи: замінено старе обладнання, станцію переведено на твердий вид палива – вугілля, яке підвозилося вузькоколійками від Подільської гавані. На вугіллі ДЕС-1 працювала до поч. 1950-х рр. 1945 розроблено проект її модернізації з метою підключення до газової мережі Києва.

1974 ДЕС-1 передано АН УРСР. Тут розмістили лабораторію Науково-дослідного інституту електродинаміки АН УРСР, де проводили випробування експериментальної установки магнітодинамічних генераторів (МГД-генераторів). Одночасно станція працювала як акумулююче та розподільче підприємство, пов’язане з Татарською районною підстанцією Києва. Пізніше станція стала відділенням МГД-генераторів енергії Інституту проблем моделювання в енергетиці. З перетворенням станції на науково-технічну лабораторію було перебудовано приміщення нової котельні: демонтовано більшість котлів та турбогенераторів, вивільнені приміщення пристосовано для проведення досліджень. Нову котельню було розділено на ізольовані лабораторні приміщення, до східного торцевого фасаду головного корпусу станції прибудовано сходову клітку, влаштовано новий вхід до лабораторного корпусу з боку димаря.

До комплексу Центральної електричної станції входять: головний корпус (1898 – 1900, 1903 – 06, 1909 – 14); розподільча підстанція (РП) 10 кВт (1910 – 14; 1933 – 36); привратницька, сучасна ГРП, адміністративно-побутовий корпус. До котельні, що являє собою частину головного корпусу, прибудовано димар. Допоміжною виробничою будівлею є берегова водогінна насосна станція, розташована на набережній Дніпра (зводилася 1909 – 10 як необхідна технологічна ланка для забезпечення електростанції водою).

Будівельні роботи з реконструкції ЦЕС здійснювалися 1927 – 29, 1933 – 36, 1948 – 49 і на поч. 1970-х рр. Останні пов’язані з пристосування станції під лабораторію Науково-дослідного інституту електродинаміки АН УРСР. Автор первинного проекту – цивільний інж. В. Безсмертий.

Головний корпус, 1898 – 1900, 1903 – 06, 1909 – 14. На червоній лінії забудови вулиці, являє собою споруду, вигляд якої поступово трансформувався відповідно до технологічних та конструктивних потреб разом із зростанням потужності станції. Поступове збільшення розмірів головного корпусу пов’язане з розширенням його котельної частини.

Первісно корпус складався з двох основних частин: машинної зали та котельного відділення. З перетворенням Подільської електростанції на Центральну міську електростанцію до головного корпусу прибудували 1903 – 06 два нові об’єми; із західного фасаду до машинної зали – двоповерховий об’єм приміщення розподільчого щита, зі східного – ремонтні майстерні.

Підйом на другий поверх, що з боку машинної зали виглядав як місток, здійснювався трьома чавунними сходами: центральними звичайними та двома гвинтовими, розташованими симетрично з обох боків приміщення. Гвинтові сходи також мали обслуговувати мостовий кран, розміщений в машинній залі. Котельню збільшили за рахунок ремонтного блоку. Тоді головний корпус мав вигляд Г-подібного в плані різновисокого об’єму, до складу якого входили: машинна зала, стара котельня, розподільчий пункт, ремонтні майстерні. У глибині ділянки, біля майстерень, був розташований димар. 1906 – 14 об’єм станції збільшили вдвічі прибудовою до північного фасаду машинної зали нового котельного блоку.

Первісно головний корпус являв собою цегляну, прямокутну в плані споруду (48,0 × 24,0 м). Складався з двох різної висоти об’ємів, де розміщувалися машинна зала та котельня. Котельня – квадратний в плані двосвітний об’єм (24,0 × 24,0 × 16,0 м), що з боку головного фасаду являв собою двоярусне приміщення з вікнами однакової висоти для обох ярусів (8,0 м). Машинна зала – двосвітний об’єм, розмір верхнього ярусу якого був наполовину менший за нижній. Зважаючи на те, що споруда на час її зведення була чи не найвищою серед забудови цієї частини Подолу і добре оглядалася з боків, її фасади вирішувалися з однаковим ступенем декоративного оздоблення.

Несучі будівельні конструкції головного корпусу значною мірою залежали від габаритів устаткування та характеру його розміщення. Розмір котельної, чарунки, прогін крану машинної зали та інші конструктивні особливості визначили характер основних конструкцій споруди. Огороджувальні конструкції (або будівельний каркас), що не мали безпосереднього зв’язку з обладнанням, яке спричиняло вібрацію, вирішувались ізольовано. Зовнішні стіни корпусу мали окремий фундамент, розрахований також на навантаження від мостового крана. Кожен агрегат мав самостійний монолітний залізобетонний фундамент, не з’єднаний з фундаментами стін. Усі приміщення головного корпусу – з підвалами, конденсаторне приміщення під машинною залою було вирішено в двох рівнях: заввишки 2,5 та 6,0 м.

Зовнішні цегляні стіни машинної зали підсилено пілястрами, з внутрішнього боку – залізобетонними стояками. Пілястри відіграють роль контрфорсів, що гасять зусилля, спричинене додатковим обладнанням – мостовим краном вантажністю 20 т. Двотаврові рейки, по яких рухається кран, спираються на залізобетонні стояки (в машинній залі їх шість). Імовірно, спочатку машинна зала та котельня не мали між собою стіни і являли єдиний внутрішній простір, що обслуговувався одним краном (у котельні є чотири стояки для підкранової балки). Прогін машинної зали – 22,0 м, він перекритий шістьма металевими клепаними трикутними фермами, допоміжні підкоси яких підтримують конструкцію ліхтаря денного освітлення вздовж усього приміщення. Висота машинної зали до карниза – 13,5 м, дах над нею – дво-хилий, вкритий бляхою.

Функціонально-конструктивна система ЦЕС спирається на спрощену технологічну схему, яку було пізніше модернізовано на станціях радянського періоду. Тут відсутні окремі технологічні приміщення між машинною залою та котельнею й т. зв. пародимососні етажерки. Вентиляція здійснювалася за рахунок висоти приміщення котельні та ліхтарів денного освітлення. Блок первісної котельні було вирішено в трьох рівнях: бункерне відділення, приміщення для котлів та підвальне приміщення. В старій котельні зроблено перекриття на відмітці 3,5 м, конструкції його виконано частково в металі, частково в залізобетоні.

Нині перекриття спирається на дві групи залізобетонних колон, які раніше були опорами для котлів. У підвальному приміщенні для котлів було залито спеціальні монолітні залізобетонні фундаменти, аналогічні фундаментам під турбогенератори. Пізніше такі фундаменти конструктивно не розраховувалися, а використовувалися як типові, під устаткування з певними параметрами.

Блок розподільчого пункту на головному фасаді виглядає як окрема прибудова до цілісних в архітектурному відношенні блоків машинної зали та котельні. Його конструкції не розраховані на додаткові навантаження, і хоча декор на фасаді виконано у певних стилістичних формах, конструктивно він не виправданий. Перекритий скатною дерев’яною покрівлею з горищем.

Між поперечною стіною машинної зали та стіною розподільчого пункту – деформаційний шов, акцентований на даху високим ступінчастим брандмауером.

Блок ремонтних майстерень одноповерховий, у плані прямокутний (вис. – бл. 7,0 м), з одним зрізаним наріжжям, де був вхід до приміщення.

Нова котельня, прибудована до дворового фасаду ЦЕС, цегляна, з підвалом (вис. 2,4 м), з внутрішніми опорами, виконаними з двотаврових металевих балок, одинарних та здвоєних. Складна система покриття вирішувалася разом з блоком ремонтних майстерень і являє собою ступінчасту схилу конструкцію з двома ліхтарями денного освітлення шедового типу, які на різній висоті розміщено по всій довжині нового котельного приміщення. Для перекриття використано три типи металевих ферм – кроквяні трикутні, трикутні односхилі та трикутні з лучковим верхнім поясом. Зовнішні стіни тепер майже всі закрито прибудовами. Перекриття над підвалом – склепінчасте цегляне, по металевих балках. На відстані 6,0 м від південно-східного краю споруди розташовано цегляний димар, побудований у повоєнні роки (вис. – 65 м, нижній діам. – 3,6 м, верхній – 2,7 м). Первісний димар не зберігся.

Архітектуру пізніших прибудов вирішено дещо спрощено. Фасад ремонтного блоку оформлено в цегляному стилі з мінімальним декором (цоколь, карниз, прості, кубічної форми тумби в завершенні пілястр, сандрики лучкової форми). Вікна високі, з дерев’яними рамами, ритмічно розміщені по всій довжині фасаду. Головний корпус цегляний, тинькований, пофарбований в два кольори.

Автентичні фасади головного корпусу оздоблено в різних стилях. Збереглися головний фасад вздовж вул. Андріївської, частково – східний і західний; дворовий фасад перекритий прибудовами. Стіна дворового фасаду, яка спочатку була зовнішньою і вирішена в декоративних еклектичних формах, тепер є внутрішньою – між машинною залою і новою котельнею. Головний фасад вирішено із застосуванням еклектичних мотивів, переважно неоренесансу. Фасад асиметричний, ритмічно розчленований пілястрами, між якими розміщено високі вікна з півциркульними завершеннями, підкресленими архівольтами.

Масивні стіни підсилено виступними канелюрованими пілястрами-контрфорсами значного виносу та розділено складним декоративним поясом на два яруси. Пілястри нижнього ярусу завершуються трикутними фронтонами, верхнього – лучковими. У нижній частині декоративного поясу простежуються елементи цегляного стилю. Вікна трьох типів: півциркульні, з лучковими завершеннями та прямокутної форми; переважають півциркульні. Головний вхід з боку вул. Андріївської, що був розташований під розподільчим блоком, закладено, на його місці зроблено вікно прямокутної форми. У частині, де розміщено розподільчий блок, фасад вирішено в три яруси. Мотив декорованої пілястри продовжує основну архітектурну тему і простежується на західному торцевому фасаді. Східний фасад за своїми пропорціями та характером декору в частині старої котельні більше нагадує рішення в стилі модерн.

Загальний вигляд споруди з боку вул. Набережно-Хрещатицької істотно погіршений через прибудовану на всю висоту блоку сучасну сходову клітку. Іншим дисгармонійним елементом головного фасаду є прибудований до нього в 1930-х рр. трансформаторний кіоск.

Найціннішим інтер’єром серед збережених є інтер’єр машинної зали. Автентичними елементами старої станції тут є вікна, підлога, містки, огорожа, мостовий кран та підкранові конструкції, ферми покриття в конструкціях даху, двоє симетрично розташованих чавунних гвинтових сходів, що ведуть на рівень розподільчого пункту. Мостовий кран спеціально розроблявся 1898 саме для цієї електростанції. Зберігся один турбогенератор фірми «Броун, Бовер і К°» (Берн, Швейцарія). 1910 з побудовою нової котельні вікна першого ярусу дворового фасаду закладено.

На містку перед щитом управління збереглися автентичне керамічно-мозаїчне покриття підлоги з метласької плитки та огорожа з латунних трубчастих елементів.

Приміщення старої котельні перебуває в стадії реконструкції, нову котельню переобладнано під наукові лабораторії.

Головний корпус Центральної електричної станції Києва має велику цінність як невід’ємна складова комплексного об’єкта нерухомої спадщини – історії, науки і техніки та архітектури.

Це єдина збережена в Україні споруда такого типу. Незважаючи на те, що її архітектурне вирішення не має т. зв. стильової чистоти, а конструктивнотехнологічна схема втілює риси перехідного періоду (архаїчне поєднання еклектичних форм пластики фасаду з пошуками нових конструктивних прийомів), об’єкт є видатною для свого часу будівлею.

Насосна водогінна станція (берегова), 1898 – 1900.

На березі Дніпра, навпроти вул. Андріївської.

Є допоміжною технічною спорудою для забезпечення електричної станції водою. Зведена за проектом інж. Пилкова.

Побудована за принципом прямоточного водопостачання: вода забирається приймальним пристроєм і проходить зону первинної очистки (решітки та механічні сітки); потім вода поступає безпосередньо в насосну, після цього по напірному трубопроводу – в систему водогону електричної станції для обслуговування котлів та інших приладів – конденсаторів та маслоохолоджувачів.

Споруджена за типовою схемою, складається з двох приміщень: водозабору з трьома аванкамерами та очисними сітками і насосного приміщення.

Приміщення водозабору розташоване нижче від рівня набережної, в архітектурно-просторовому відношенні майже не виявлене (верхня його частина – на відмітці 3,0 м). Пл. забудови – 135 кв. м, заг. пл. – 149 кв. м. Сучасний вигляд та загальне сприйняття споруди відрізняються від первісного. У зв’язку з підняттям рівня землі при спорудженні набережної будинок опинився в приямку, і з боку міста видно тільки верхню частину головного фасаду. Внаслідок підняття рівня Дніпра з побудовою греблі Київської ГЕС (при коливаннях горизонту води від 4,5 м до + 1,54 м), на фасадах було закладено вікна.

Основний архітектурний об’єм цегляний, пофарбований, у плані прямокутний (16,0 × 8,5 м). Дах двосхилий, бляшаний, з покриттям по дерев’яних фермах, прогін – 5,5 м. За композицією симетричний відносно головної осі. Головний (повздовжній) фасад орієнтовано в бік Подолу. Центральний вхід має металеві ворота завширшки 2,0 м та симетрично розташовані дві ніші. Вис. споруди з боку Подолу (до карниза) – 4,0 м. Рівень підлоги насосного приміщення – на відмітці 5,82 м, аванкамер – 8,5 м.

Оздоблений у цегляному стилі з елементами неоготики. Фасад, звернений до Дніпра, вирішено в спрощених формах, декоровано канелюрованими пілястрами та карнизом. Дві симетрично розміщені ніші оформлено сандриками із замковими каменями та підвіконнями. Торцеві фасади, виконані з однаковим ступенем пророблення, розчленовано чотирма пілястрами, центральні утворюють високий щипець з гострими формами та круглим вікном з архівольтом і двома баштоподібними тумбами з боків. Щипець відіграє роль брандмауера.

В системі декору на пілястрах присутні висячі лопатки з гострими зубчастими краями. В поєднанні з пілястрами на всю висоту споруди цей декоративний прийом загострює мотив видовженості пропорцій споруди і вносить в її образ готичні елементи. На поздовжніх фасадах ніші мають клинчасті цегляні перемички – сандрики. На головному фасаді над воротами – лучкова цегляна перемичка з сандриком аналогічної форми та замковим каменем складної ступінчастої форми. Сучасні ворота – металеві, автентичні не збереглися. По чотирьох кутах даху розміщено декоративні тумби, що в комплексі зі щипцями-брандмауерами торцевих фасадів складають його декоративне оздоблення.

В інтер’єрі збереглися металеві сходи та містки, а також металева рифлена підлога. Для монтажу та ремонту обладнання насосної станції на рівні нульової відмітки встановлено тальферну лінію, що кріпиться по металевих двотаврових балках. Насоси станції розміщено на рівні нижче нульової відмітки на 4,2 м. У насосному приміщенні нині розміщено чотири сучасні відцентрові насоси.

Споруда насосної станції започатковує типологічний ряд будівель подібного призначення. Її функціонально-типологічну схему використали для розробок типових берегових водогінних насосних станцій на наступних етапах розвитку вітчизняної енергетики.

Тепер у приміщенні ЦЕС міститься Науково-дослідний інститут вугільних енерготехнологій Національної академії наук України.

Література:

ДАК, ф. Р-1, оп. 1, спр. 292, 895, 2625, 5095; ф. Р-11, оп. І, спр. 1380; ф. 163, оп. 41, спр. 5298; оп. 54, спр. 302, 303; оп. 465, спр. 2693; ДАКО, ф 1, оп. 237, спр. 271; оп. 242, спр. 135; оп. 243, спр. 195; РДІА, ф. 1293, оп. 166, спр. 118; ЦДІАУК, ф. 442, оп. 622, спр. 39; оп. 630, 2139 спр. 1; Технічний пас-порт на насосну станцію; Антипов И. Л., Ракита С. С. Архитектура электростанций. – М.; Л., 1939; Енергія, що об’єднує серця: Історія розвитку Київської енергосистеми. – К., 2005; Захорошевич Н. А. Воспоминания о работе в системе «Киевэнерго» (1925 – 1938); Каменева В. А., Панов А. М. Киевская энергетическая система / Ред. И. Е. Грекало. – К., 1982; Киевский календарь на 1900 год / Изд. В. Д. Бублик. – К., 1899; – …на 1906 год. – К., 1905; Тумко А. И. По старому Киеву: На рубеже столетий // Недвижимость и комфорт. – 1998. – № 3.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1871 – 1874.