Могила Войнаральського П. І.
Валентина Марьонкіна, Володимир Путятін, Анатолій Троян
Могила Войнаральського П. І., Тихоцького В. О., Тихоцької-Легкої М. І., 1898, 1929, 1925, 1968 (іст.). Ліворуч від центрального входу меморіального кладовища. Другий ряд, перша з лівого боку, за 10 м від житлового будинку по просп. Конституції, 48.
Поховані народники-революціонери – учасники опозиційного загальнодемократичного суспільного руху (2-га пол. 19 – поч. 20 ст.), які об’єднувалися етичними, соціальними та політичними ідеалами селянського демократизму й соціалізму, пов’язуючи ними історичну перспективу оновлення життя широких народних мас.
Войнаральський Порфирій Іванович [15(28).08.1844, с. Липівка, Мокшанський пов., Пензенська губ. (тепер Пензенська обл., РФ) – 17(29).07.1898, м. Куп’янськ, Харківська обл.] – революціонер-народник. Народився у дворянській родині: батько – В. Ларіонов, надвірний радник, мати – княжна В. Кугушева. Шлюб батьків не був юридично оформлений, тому їхнього сина оформлено не до дворянського стану, а до міщан, як вихованця В. Кугушевої. При вступі в Пензенську гімназію, яку закінчив 1860 з правом вступу до вищих навчальних закладів без іспитів, постала необхідність в офіційних документах Порфирія, котрі були створені у консисторії м. Мокшанська, в яких не співпадало по батькові, а прізвище утворено від зворотного прочитання прізвища батька – Ларіонов, з певними фонетичними змінами за словотворчою схемою типових російських прізвищ – Войноральський. З часом Порфирій Іванович став підписуватися Войнаральський і саме ця форма прізвища увійшла у науковий вжиток істориків.
1860 – студент медичного факультету Московського університету, але за участь у студентському русі (належав до пропагандистського студентського гуртка П. Заїчневського і П. Аргіропуло) та за участь у студентських заворушеннях, які отримали назву «Дрезденська битва», був виключений (1861). З лют. 1862 перебував на засланні в Глазові (В’ятська губ., тепер Удмуртська Республіка, РФ). За доносом був арештований (серп. 1862) без пояснень про причини арешту і переведений у м. Усть-Сисольськ. У трав. 1863 висланий у м. Яренськ Вологодської губ., де населення особливо потерпало від нестатків і часто голодувало. 1865 ще раз переведений у м. Вельськ тієї ж губернії у зв’язку з листом, який П. Войнаральський хотів переслати міністру внутрішніх справ через свого товариша. Потім його переводили в м. Пінегу (берез. 1867) і в м. Мезень (лип. 1868) Архангельської губ. внаслідок засвідченої неблагонадійної поведінки П. Войнаральського.
1868 повернувся в с. Богородське (Варварине) Городищенського пов. Пензенської губ., в садибу матері – княжни В. Кугушевої. Вступати на державну службу і вільно пересуватися по губернії було заборонено. Завдяки клопотанням матері, Варвари Михайлівни, у квіт. 1873 поліцейський нагляд за П. Войнаральським було знято. Два роки виконував роботу управляючого в одній із поміщицьких садиб, під час якої безпосередньо спілкувався із селянами, знайомився з їхнім життям, допомагав порадами і грішми.
12 серп. 1873 вибраний мировим суддею в Городищенскому повіті, але не був затверджений Сенатом. У 2-й пол. 1873 познайомився у м. Санкт-Петербурзі з народниками-революціонерами М. Чайковським, С. Кравчинським, Д. Рогачовим, С. Коваликом та ін.; допомагав фінансово гуртку Ф. Лермонтова. В кін. 1873 разом із Д. Рогачовим організував у Пензі гурток, до якого залучив Е. Каменського, М. Жилинського та ін. 1874 переїхав до м. Москви, де з метою пропаганди організував столярну та шевську майстерні, які були місцем для зібрань пропагандистів-народників. Ініціатор та спонсор друку в друкарні І. Мишкіна нелегальних книг, листівок та паспортів для пропагандистів (1874). З 21 трав.
1874 мешкав у м. Саратові під іменем К. Смирнов, влаштував шевську майстерню на вул. Царицинській (тепер Першотравнева, 88), яка була місцем зібрань для революціонерів і в якій брошурувалися і складувалися нелегальні видання, котрі були видрукувані у московській друкарні І. Мишкіна, організував народницький гурток, до якого входила самарська молодь: І. Дамаскін, А. Пономарьов, А. Александровський, І. Нікольський і майбутній письменник-народник Н. Петропавловський. Тоді ж разом із І. Селівановим організував у Самарській губ. мережу пропагандистських народницьких пунктів з метою охоплення народницьким рухом південних районів Поволжя.
31 трав. 1874 шевська майстерня у м. Саратові була розгромлена жандармами. При обшуку, окрім великої кількості нелегальної літератури, були виявлені фальшиві паспорти, конспіративні записки і т. ін. – всього до 170 одиниць речових доказів. У черв. 1874, дізнавшись про арешти в цій майстерні, повернувся в Пензу. Тут, бажаючи врятувати на випадок арешту свій капітал, який він витрачав на революційні заходи, видав, за допомогою мирового судді М. Ендаурова, безготівковий вексель на 26 тис. руб. Е. Каменському. Потім ці гроші були розподілені між народниками пензенського, саратовського, самарського, тамбовського, харківського гуртків. 21 лип. 1874 була спроба арешту у с. Василівка (Ставропольский пов.), але за допомогою селян втік, і повторно арештований 24 лип. 1874 в м. Самарі на явочній квартирі, за якою вівся жандармський нагляд.
25 лют. 1875 ув’язнений у Петропавловській фортеці в одиночній камері, в якій перебував понад 10 місяців. 3 січ. 1876 переведений у Будинок попереднього ув’язнення, звідки разом із революціонером-народником С. Коваликом втік вночі з 7 на 8 квіт. 1876 за допомогою двох тюремних наглядачів, але тоді ж був затриманий уже за мурами в’язниці. З 26 лип. 1876 – 17 жовт. 1877 утримувався в Петропавлівській фортеці, після чого був етапований в Будинок попереднього ув’язнення. 5 трав. 1877 відбувся суд, на якому оголошено звинувачення про участь та організацію протизаконного угрупування і в розповсюдженні заборонених творів (процес 193-х). За відмову відповідати суду 29 жовт. 1877 виведений із зали судових засідань. 20 листоп. 1877 знову ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Вироком від 23 січ. 1878 (процес 193-х) визнаний винним в організації протизаконного угрупування (товариства), розповсюдженні творів з метою схиляння людей до непокори владі, у створенні, друкуванні та розповсюдженні твору «Історія одного з багатостраждальних». Засуджений до втрати всіх прав на стан і статки та до каторжних робіт у фортецях на 10 років.
За наказом царя відмінені (11 трав. 1878) каторжні роботи із заліком терміну попереднього утримання під вартою. Під час етапування П. Войнаральського з Харкова до Новоборисоглібського каторжного централу (тепер – с. Андріївка, Балаклійський р-н, Харківська обл.) відбулася невдала спроба збройного визволення революціонера. З 25 лип. 1878 по жовт. 1880 утримувався в одиночній камері цього централу з особливо тяжким режимом. Потім П. Войнаральського переведено у Мценську пересильну в’язницю, де умови утримування були значно кращі, ніж ті, які були в централі, для етапу на Кару (тепер Читинська обл., РФ).
З м. Мценська до м. Томська каторжан везли різними транспортними засобами, шлях до карійських золотоносних копалень (особиста власність російського імператора), де було місце утримання (з 1873) політкаторжан, арештанти долали пішки у п’ятикілограмових кайданах – всього 3030 верст. Зима застала революціонера в Іркутській тюрмі, в якій він пробув один рік і зустрівся (30 верес. 1881) з В. Короленком, котрий був направлений на адміністративне заслання в Якутську губ. за відмову присягати царю Олександру III.
З 1882 П. Войнаральський на Карійській каторзі, яка містилася в системі (протяжністю 40 км) каторжних в’язниць на березі р. Кара (ліва прит. р. Шилка, водозбір р. Амур). Один із організаторів невдалої втечі політв’язнів. Восени 1883 революціонера відправлено в Якутську губ. на поселення у м. Верхоянськ, до якого пролягав шлях відстанню понад 3000 верст. У 1884 поселений у Якутському улусі (повіті), який називався Бустахським наслегом (наслег – населений пункт, у якому відстань між будинками була не менше 2 верст), Верхоянського округу. 1885 закінчився термін ув’язнення. 1888 отримав дозвіл роз’їжджати по округу та торгувати. З 1890 – в Якутську, в 1891 завідував зразковою казенною сільськогосподарською фермою.
У 1890-х рр. співпрацював у сибірській пресі (псевд. Огоннер). Отримав право приписки до селянського стану, а за маніфестом 14 трав. 1896 – і право на скорочення терміну перебування в Сибіру. У берез. 1897 отримав дозвіл на повернення в європейську Росію. Виїхав у Таврійську губ. (тепер АР Крим, частини Херсонської та Запорізької областей). У 1897 поселився в м. Куп’янську в будинку тестя В. Тихоцького, Сарандінакі і там же раптово помер.
Тихоцький Віктор Олександрович [21.10.1850, с. Синиха, Харківська губ. (тепер Куп’янський р-н, Харківська обл.) – 1929, м. Куп’янськ, Харківська обл.] – революціонер-народник. Народився у дворянській сім’ї, до його родоводу входили декабристи. Закінчив Другу харківську гімназію. З 1868 протягом 2 років слухав лекції в Цюріхському університеті, де зблизився з революційним гуртком росіян, поляків і сербів.
1872 вступив до петербурзького гуртка народника О. Долгушина. Під його впливом створив підпільну друкарню в с. Сареєво (Звенигородський пов., Московська губ.). Там друкували революційну літературу і вели пропаганду серед селян, закликаючи народ до бунту. Заарештований та звинувачений за справою організації втечі М. Чернишевського із сибірської в’язниці. Звільнившись з-під арешту 1875, брав участь у роботі місцевих гуртків «Земля і воля» (1876 – 79), 1879 вступив до терористичної революційної організації «Народна воля».
Після розгрому (1881) «Народної волі» В. Тихоцький закінчив Петербурзьку консерваторію і став учителем музики в м. Харкові, у якому мешкав 1876 – 1918. Його квартира була конспіративною до 1917. Останні роки свого життя (1918 – 29) провів у с. Сенькове у свого зятя, лікаря Є. Горчакова, 1920 – 24 мешкав у Куп’янську на квартирі сім’ї Олександрових по вул. Гімназичній (тепер вул. Короленка). Викладав музику. Був вдруге одружений на дочці поміщика І. Сарандінакі – Марії.
Тихоцька-Легка Марія Іполитівна [(дівоч. – Сарандінакі; Легка) 1856, хут. Благодатний, Куп’янський пов., Харківська губ. (тепер Куп’янський р-н, Харківська обл.) – 15.06.1925, м. Куп’янськ, Харківська губ.] – революціонер-народник, дружина В. Тихоцького. Народилася у дворянській родині поміщика І. Сарандінакі та А. Розальон-Сошальської. Закінчила Харківську жіночу гімназію і приватний пансіон. Володіла чотирма іноземними мовами: французькою, німецькою, англійською, латинською. Взяла перший шлюб у 1880 з Євграфом Легким (1861 – 82) у Харкові. Наприкін. літа 1881 разом з сестрою Л. Дмоховського, Аделью їздила з партією політкаторжан, серед яких був П. Войнаральський, до Іркутська, відвідати чоловіка.
У другому шлюбі з В. Тихоцьким (з січ. 1883) мала шестеро дітей, мешкала у садибі чоловіка в с. Синиха Харківської губ. Долучилась до Селянської спілки партії есерів.
У Куп’янському краєзнавчому музеї розташовані стенди, присвячені життю і діяльності революціонерів-народників, котрі пов’язані з Куп’янщиною.
Первісно були поховані на старому місцевому кладовищі по вул. Леніна (тепер просп. Конституції), № 52 – 56 [у сквері Перемоги, поставлено (1948) стелу]. 1968, у зв’язку із закриттям цього кладовища, індивідуальні могили П. Войнаральського (1898), В. Тихоцького (1929), М. Тихоцької-Легкої (1925) перенесені на меморіальне кладовище, де утворено спільну могилу народників як видатних діячів революційного руху на Україні, встановлено бетонний надгробок (0,8 × 2,2 м) у вигляді горизонтальної та похиленої плит. Обидві частини об’єднані суцільною формою. Меморіальна плита втрачена. Написи і позначки відсутні.
Джерела та література:
Беркович А. Библиотека и кабинет для чтения С. А. Тихоцкой // Харьковский исторический альманах. – Х.: Издательский Дом «Райдер», 2004. – Весна-лето. Богиня С. Л., Кириченко Т. М. Революционер-народник Порфирий Иванович Войнаральский. – М.: Просвещение, 1987.
Борисова Т. М., Дяченко М. Т., Уманський М. В. Історичні та пам’ятні місця Харківщини. – Х.: Прапор, 1966.
Войнаральский Порфирий Иванович // Деятели революционного движения в России: Биобиблиографический словарь. – М., 1929. – Т. 1. – Вип. 1.
Итенберг Б. С. Движение революционного народничества (Народнические кружки и «хождение в народ» в 70-х годах XIX в.). – М., 1965.
Войнаральский П. И. Из полярного края // Сибирский сборник. – Иркутск, 1896. – Вып. 1.
Войнаральский П. И. Приполярное земледелие: Сельское хозяйство и лесоводство. – СПб, 1897. – № 5-6.
Государственные преступления в России XIX в. – СПб, 1906. – Т. 3.
Серошевский В. Ссылка и каторга в Сибири // Сибирь, ея современное состояние и ея уезды. – СПб, 1908.
Кукса М. Куп’янщина в потоці історії: Історико-краєзнавчий нарис. – Х.: Гриф, 2000.
Куп’янську – 350: Історико-економічний огляд / Авт.-укл. А. Григоров. – Х.: Золоті сторінки, 2005.
Удовик І., Кукса М. Україна, Слобожанщина, Куп’янщина. – Куп’янськ: Друкар, 1998. – Кн. 1.
Филиппов Р. В. Из истории народнического движения на первом этапе «хождения в народ»: 1863 – 1874. – Петрозаводск, 1967.
Меморіальний комплекс. Могила народників Войнаральського П. І., Тихоцького В. О., Тихоцької-Легкої М. І. Харківська обл., м. Куп’янськ, вул. Леніна, 44-46. Меморіальне кладовище / Обласний комунальний заклад «Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини»: паспорт об’єкта культурної спадщини; Путятін В. Д. – 31.05.2011.
Джерело: Звід пам’яток історії та культури України: Харківська область. . – К.: 2018 р., с. 46 – 48.