Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи

Богдан Хмельницький

?

2001 р. Архітектура Керчі на давніх поштівках

Наталія Биковська, Роза Синенко

На зламі ХІХ і ХХ століть дуже популярними були поштові картки. Власники керченських крамниць, місцеві фотографи замовляли у вітчизняних і закордонних видавництвах цілі серії таких листівок з міськими краєвидами. Здебільшого це були чорно-білі зображення, іноді з використанням інших кольорів у анотаційних текстах, але відомі й серії розфарбованих поштівок.

Незаперечна цінність їх полягає в тому, що вони допомагають уявити вигляд тогочасної Керчі, дотепер майже цілком утрачений. Тож спробуємо на основі наявної в Керченському державному історико-культурному заповідникові збірки давніх поштівок та інших джерел розповісти про особливості колишньої керченської забудови.

Місто почало формуватися в ХІХ столітті згідно з проектом Ф.Шаля (1821 р.), що його затвердив Олександр І. Цей проект був виконаний у традиціях класицизму й передбачав регулярне розпланування, подібне до Санкт-Петербурґа. Внесений у повне зібрання законів Російської імперії як державний документ, він підлягав безумовному виконанню. Складання плану розбудови Керчі збіглося із заснуванням у місті порту.

Спочатку реалізація проекту здійснювалася швидкими темпами завдяки тому, що на зведення нових будинків і портових споруд виділялися значні державні й приватні кошти. На 1830 рік основна забудова наблизилася до міських меж. За цей час виявилися хиби проекту, передусім його невідповідність реальному ландшафту. Це унеможливило втілення первісного задуму в повному обсязі. Коригуванням генерального плану зайнявся градоначальник І.Стемпковський, заклавши в нього нові ідеї організації міста, відповідно до яких воно надалі й розвивалося.

Керч дуже потерпіла від окупації військами союзників у роки Східної (Кримської) війни. Багато громадських будівель було зруйновано або пошкоджено. Серед них будинки міської думи, поліції і в’язниці, карантину, митниці, адміралтейства, музею старожитностей, Кушниковського дівочого інституту, повітового училища. Те саме було і з приватними будинками. Спеціальний представник командувача східної групи російських військ князь В’яземський, який після укладення перемир’я прибув до Керчі для перемов з англійцями, згодом зазначив у рапорті, що до нього раз у раз зверталися городяни, прохаючи зупинити окупантів, які виламували залізні балкони з міських будівель, щоб вивезти їх до Англії. Здобуті в такий спосіб будівельні матеріали союзники використовували для будівництва бараків, а також оборонних стін і барикад у різних частинах міста.

Після Кримської війни Керч-Єнікальське градоначальство переживало економічне піднесення, швидко збільшувалося населення. Це були роки масштабного військового й цивільного будівництва. У перші післявоєнні десятиліття відбудовано насамперед середмістя Керчі, її центральні вулиці – Воронцовську, Дворянську, Строґановську та інші.

Розташування головної вулиці міста передумовлювалося особливостями рельєфу, а також тим, що тут у 1820 – 1830-ті роки пролягала дорога на Феодосію. Навколо головної магістралі сформувалися перші, нерегулярні своїми обрисами, міські квартали. На межі ХІХ і ХХ століть Воронцовська вулиця, забудована переважно двоповерховими будинками, стала осереддям торгівлі й ділового життя. Гастрономічні, бакалійні, кондитерські, галантерейні крамниці містилися в основному на долішніх поверхах будинків. Керченську торгівлю вирізняло те, що тут, на головній вулиці, можна було придбати не тільки звичайні товари, а й археологічні рідкості.

На горішніх поверхах деяких будинків розміщувалися готелі. Найвідомішим був “Лондон”, перейменований потім на “Бристоль”. Узимку одне з приміщень цього готелю орендували члени Англійського клубу. Тут також засідали гласні Керченської міської думи.

Цілу ділянку на Воронцовській вулиці займала одна з найбільших у країні тютюнових фабрик, що належала К.Месаксуді. На головній вулиці були фотоательє Шилькредта, Бєликова, Рубанчика, братів Рєзникових та інших. Саме ці відомі керченські фотографи зробили знімки, репродуковані на поштових картках.

У другій половині ХІХ століття центральна частина міста розвивалася в північно-західному напрямі. У той час перебудовано на кінці Воронцовської вулиці головний собор міста – Троїцький. На цій вулиці з’явилися спочатку газові, а далі й електричні ліхтарі, на хідниках покладено кам’яні плити, а проїзну частину забруковано. Спорудження Покровської й Афанасьєвської церков надало особливої значущості центральному районові. Було відкрито або ж перебудовано кілька громадських закладів, зокрема міську лікарню, грязелікарню, жіночу гімназію, Кушниковський дівочий інститут, пошту; реконструйовано Фонтанну й Театральну площі. На Строґановській вулиці збудовано магазини, Олександрівську хлоп’ячу гімназію, міський банк.

Нові житлові будинки вздовж Олександрівської набережної і Спицинської вулиці поступово сформували головний “морський фасад” міста. Олександрівська набережна стала для городян улюбленим відпочинковим місцем. Центральну частину її зайняв бульвар. Проект улаштування бульвару склав архітект Ґаскет, за підтримки градоначальника контр-адмірала Спицина його було втілено в життя у 1870 – 1872 роках. За цим планом, частину набережної, обгороджену каменем, підвищили, насипавши землі, й висадили кілька рядів дерев та поставили лави. Тоді ж поставили літній павільйон для продажу прохолодних напоїв. У 1875 році на згадку про діяльність градоначальника Спицина міська дума ухвалила назвати його ім’ям вулицю, що простяглася вздовж бульвару.

Центральну частину Олександрівської набережної замикав так званий Лізин гай – кілька великих дерев, оточених муром. У Лізиному гаї був літній осідок Англійського клубу.

У кінці 60 – на початку 70-х років почали формуватися раніше не забудовані райони, насамперед так зване Боспорське передмістя, де діяли виведені за межі міста невеликі промислові підприємства. Тут, у південній частині набережної, містилися вугільна й соляна пристані, будинок митниці зі складами для товарів, агентство Російського товариства пароплавання й торгівлі. Відповідно до нездійсненого проекту середини 1870-х років тут мав бути й залізничний вокзал.

Дуже часто на поштівках тиражувалися світлини центральної площі міста, яка називалася Предтечинською, бо архітектурною домінантою її була церква Йоана Предтечі. З 1840-х років тут були розташовані торговельні ряди. Проте на початок нового століття їхній стан – тіснота, незручність і занепалість приміщень – не відповідав уже вимогам. Справу вирішила пожежа, після якої в 1906 році за рішенням думи торговельні ряди відбудували господарським способом.

Предтечинську площу уподобали візники, влаштувавши в центральній частині її свою біржу (стоянку). Прилегла до біржі західна частина довгий час була вільна, аж поки наприкінці ХІХ століття з ініціативи міського голови М.Кумпана тут розпланували сквер, названий пізніше Толстовським.

Міський архітект Г.Солтикевич у 1880-х роках порушив був справу створення низки бульварів, садів і скверів по всьому місту. Його ідею почасти втілив архітект К.Надолець. Так з’явилися бульвар на Феодосійській вулиці й міський казенний сад.

Запровадження посади міського садівника засвідчило вагу озеленення для міста. Призначені на цю посаду Ф.Ґар, а потім П.Притуленко визначили план роботи, дібрали породи дерев, найпристосованіші для керченського ґрунту. Найпридатнішим деревом виявилася софора. Нею засадили основні вулиці – Дворянську, Строґановську, Спицинську, Еспланадну на горі Мітридат, міський бульвар, обидва береги річки Мелек-Чесме.

Одним з напрямів містобудівної політики став розвиток периферійних районів. На околицях Керчі виросли такі важливі споруди, як залізничний вокзал, металургійний завод Брянського акціонерного товариства тощо.

Традиції, закладені в основу перших містобудівних планів Керчі, завдяки яким міський центр сформувався й розвивався як одноціла система, де тісно перепліталися історія і сучасність, зберігалися в цей період. Пам’ятки різних часів органічно сусідили одна з одною, що перетворювало Керч на унікальне історичне місто європейського рівня. Образ його й доносить до нас збірка поштівок кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Пам’ятки України, 2001 р., № 3.