Подільська духовна семінарія (1899-1905)

В поширенні та поглибленні української національної свідомости відіграли в Україні величезну ролю духовні семінарії. Значіння їх в українському національно-революційному рухові ще досі не висвітлене і вони чекають свого спеціяльного дослідувача та історика. Скажемо лише, що на цю справу до останнього часу не зверталося уваги, може тому, що “духовна семінарія” в Росії взагалі не була “модною” школою; в російській літературі тип “неуклюжаго семінариста” був традиційним типом. Серед російського поступового громадянства семінаріями ніколи не цікавились, бо це була духовна школа, і навіть гімназистки, коли під час ворожіння випадало якійсь вийти заміж не “за ловкаго гвардєйца” і не за “студента”, а за “попа”, здіймали страшний сміх і верещання, а “нещасна жертва” закривалася зі встиду фартушком і плакала.

А проте українське громадянство повинно і тут визволитись від утертих російських поглядів і глянути на справу з пункту національного, українського, а глянувши так, воно признає, що не гімназії, не інститути, не кадетські корпуси, лише духовні школи і духовні семінарії в старій Росії були “його” середніми школами. Не по шкільній програмі, звичайно, не по викладовій мові, а своїм духом, складом учнів, що на 99% походили з українського села і були зв’язані з українськими масами.

І навпаки, ні в якому разі не були нашими, українськими, школами гімназії, де якраз на 80% вчився цілком чужий українському селу і українським масам міський елемент, що складався з дітей наїжджих урядовців або й місцевого походження, але таких, що, висловлюючись за М.Гоголем, “спєшілі прібавіть к своєй фамілії частіцу “ов”, чтоби затєрєть свойо нізменноє проісхождєніє”. Зрештою, досить великий відсоток учнів у гімназіях в Україні, як відомо, складався з жидів та поляків.

Ця обставина була причиною того, що український народ майже цілком не мав своєї світської інтелігенції, ця сама обставина у великій мірі є причиною сучасного стану української нації на цілій її території.

Подільська Духовна Семінарія, що спочатку мала свій осідок у містечку Шаргороді, Могилівського повіту, а потім у Кам’янці-Подільському, висловлюючись фігурально, була річкою, яка приймала в себе чотири струмочки, що текли до неї з Тульчина, Тиврова, Привороття і Кам’янця. В цих чотирьох пунктах Поділля були духовні школи і з них прибувало щороку до семінарії загалом коло сотні нових питомців. Семінарія мала шість кляс, отже була дуже поважною установою, що виховувала в своїх стінах до 500 душ молоді. Семінарія перенеслась з Шаргороду до Кам’янця 1864 р., коли для неї збудовано окремий корпус – найбільший будинок в Кам’янці. Цей будинок добре знаний українському громадянству, як наддніпрянському, так і галицькому:в ній потім містилась чи не найбільша установа Української Народньої Республіки – Експедиція заготовок державних паперів. В цім будинку містились кляси і там же мешкали так звані “казьоннокоштні” вихованці, себто ті, що утримувались в семінарії на кошт єпархії. Таких було коло півтораста. Нижче “казьонного корпусу”, як його називали, був значно менший будинок, що називався “общежитієм” (бурса). Тут також мешкало коло півтораста вихованців, що оплачували самі своє утримання. Решта учнів семінарії мешкали в місті, на приватних мешканнях. Посередині, між цими двома будинками, було помешкання ректора та інспектора, а позаду, за будинками, простягався цілий великий квартал, загороджений високим муром, де містились різні служби та досить великий гай.

Ось це й була Подільська духовна семінарія.

В році 1899-м, коли я вступив до семінарії в Кам’янці, вона не визначалась чимсь особливо своєрідним чи оригінальним, як, наприклад, Приворотська духовна школа, з якої я приїхав до семінарії. У губерніяльному місті, під безпосереднім доглядом свого й чужого начальства (архиєрея та губернатора), семінарія, зокрема зовнц мала цілком “благо образний” вигляд. Семінаристи носили досить гарну уніформу: шинелі (плащі; мундири і 2картузи” (кашкети) чорного сукна, з білими метале вими блискучими ґудзиками і синіми облямівками. Правда, по статуту, мундири повинні були стати трохи нижче колін, але семінаристи цього не дотримувались, дехто обтинав поли навіть значно вище тих частин, які вони повинні б були закривати. Такі короткополі паничі прозивались у семінарії “фертами” або “фертиками” – їх ідеалом було дорівнюватись у своїй “світськості” до гімназистів і до офіцерів місцевої полку. Це вже був вплив міста, яке взагалі поволі обтесувало по-своєму “провінціалів”, що прибували до Кам’янця з таких медвежих кутків, як Привороття, Тиврів, Тульчин. Найбільше цьому впливові улягали семінаристи, що жили на приватних мешканнях: тут вони жили з місцевими громадянами і їх родинами, частіше бували в товаристві на всяких вечірках та іменинах. Тут вони вчились модних танців та “упражнялісь” (вправлялися) в російській мові, якою балакало кам’янецьке урядництво, гімназисти та гімназистки. Меншому впливові улягала бурса (“общежитіє”), що не мала таких безпосередніх зв’язків з місцевими громадянами, і ще меншому – “казьонний корпус”. На “казьонне утримання” приймались сироти або діти бідних батьків, та ще ті, що добре вчились. Отже ці дві обставини дуже ізолювали “казьонний корпус” від міста, і тут часом виростали унікати, що були цілком “не од мира сего”: в місто вони виходили вряди-годи і поза мурами семінарії не мали абсолютно ніяких знайомств. Одною з найбільших “проб” для таких типів був традиційний баль в семінарії на Івана Богослова, 26 вересня, або на масляну, коли понурі коридори і заля семінарії дзвеніли срібними жіночими голосами і оживлювались кольоровими постатями. То приходили на баль “пансіонерки”, себто вихованки духовної жіночої школи, а також гімназистки, панночки з міста і взагалі стороння цивільна публіка. В ті вечори “відлюдьки” ховались по темних кутах, звідки визирали, як вовки – з зацікавленням та боязко. Інші товариші, більш світські і “ухажори” (джиґуни-залицяльники), умовляючи та підштовхуючи, знайомили їх силоміць з якою-небудь панною, а самі зараз же зникали, залишаючи свою “жертву” на поталу. І ось тут наступав момент, що потребує пера мистця. Господи, Боже мій! Що літургіка, гомілетика, філософія і догматика в порівнянні з труднощами ситуації! Що він панночці має сказати, з чого почати? Перед “численним взором” бурсака проносяться всі його науки, він пригадує собі всі “приличествующія случаю вираженія” – ах, не то, не то! – піт котиться у нього з чола, в голові туманиться, він готовий провалитись крізь землю, – наколи, як блискавиця, прорізує його мозок геніяльна ідея, і він, дико прислухаючись до свого, ніби загробного, голосу, чистою російською мовою говорить: “Покорнєйше прошу, може вам хочеться прогуляться по етому коридору?”

Треба правду сказати, що густо-часто “прекрасна дама”, яка нічого на бачила, крім своєї Шарапанівки Гайсинського повіту й чотирьох стін духовного жіночого пансіону, теж мало чим різнилася від свого “кавалера” щодо товариської спритности та невимушености, і тоді між новими знайомими з тяжкою бідою зав’язувалась така, приблизно, розмова (з додержанням фонетики):

Він: Ну, то што? Хочете прогуляться?

Вона: Покорнєйше благодарю. Я с удовольствієм.

Він: Вот я вам покажу нашу “Alma Mater”.

Вона: О, ви што-то такоє говоріте, што я не понімаю!

Він: А развє у вас латінского язика не учат?

Вона: Нє!

Він (підбадьорений, що натрапив на тему для розмови): А греческій?

Вона: Нє!

Він (бажаючи показати, як чехівський телеграфіст, свою “умственность”): А логіку?

Вона: Нє! Што ето ви напосєлісь на меня і спрашуєте какраз за самиє такіє наукі, што ми не учім? (Міняючи тему розмови.): А ето двері до какого класу?

Він: До четвертого. Там сверху даже напісано рімскими цифрами.

Вона: А еті?

Він: До п’ятого.

Вона: А еті, без надпісі?

Він (заскочений, почервонівши.): Коториє? Ага! (Сильно скрутившись). Прошу постоять тут мінуту. Я сейчас. (Підбігає до ферта, що познайомив його.) Слухай, Бачинський, забери її вже од мене! Іди зараз же зо мною! Вона питає мене, куди ті двері, а що я маю їй казати? (Пхає наперед Бачинського, кланяється панночці ззаду його плечей і зникає серед натовпу, як дим…)

Ота зовнішня незручність, відсутність товариського “полиску”, специфічний малоросійсько-семінарський жаргон, який семінаристи цілком щиро уважали за російську мову, як і наслідки походження, оточення та виховання, робили семінаристам у “світі” погану “марку”, а в порівнянні з гімназистами, студентами, кадетами і т.д. вони безперечно уважались громадянами “другої сорти”.

Але цей осуд, оснований на чисто зовнішніх моментах, по суті, був дуже помилковий і несправедливий. Люди, що мали можність бачити семінаристів і гімназистів у щоденному житті та порівнювати їх розумовий і моральний багаж, майже завсігди віддавали перевагу семінаристам. І це в дійсності так було, і на те були свої причини. Річ в тім, що семінаристи були для міста чужі люди. “Казьоннокоштні” і “общежитейці”, як ми бачили, жили майже цілком ізольовано від міста; навіть ті семінаристи, що мешкали на приватних мешканнях, теж поза своїм мешканням нікого не знали. Тоді як гімназисти, почуваючи себе в місті як риба у воді, маючи в різних кінцях знайомства і “симпатії”, волочилися увесь вільний час по місті і призначали рендезвоус то на Почтовці, то на Шарлотці (кам’янецький Хрещатик), – семінаристи здебільша сиділи вдома над підручником і книжкою до читання. Наслідком цього семінаристи в своїх знаннях були ґрунтовніші, а з боку духового – глибші і змістовніші, тоді як у гімназистів переважала поверховність. Це, зрештою, підтвердилося, коли по першій революції 1905 року семінаристам дозволено вступати в університети. Тоді професори високих шкіл з великою похвалою говорили про них як про своїх ліпших слухачів.

Такі були семінаристи тих часів. Корінням своїм вони сиділи в українському селі: наука, виховання й оточення, як ми бачили, не робили ґрунтовних змін в їх психології; мрії про майбутнє, по скінченні семінарії, знов же, вертали думку семінариста до рідного села.

І все це утворювало найкращий і найвидатніший грунт для зродження національної свідомости. В цім якраз головна причина – чому саме духовні семінарії в Україні були колискою і розсадниками української національної свідомости.

Звідки ж ця свідомість приходила? А зокрема, як почався український національний рух в Подільській духовній семінарії? […]

Український рух в Подільській семінарії почався з “казьонного корпусу” – з того будинку, де мешкав В.Чехівський, і від тих учнів, за якими Чехівський як помічник інспектора семінарії мав обов’язок доглядати після обіду і вечорами, під час підготування семінаристами лекцій.

Я мешкав поза мурами семінарії, вдома, буваючи в ній лише рано, на лекціях, і не маючи, таким чином, можливости спостерігати те життя, яке відбувалося в “казьонному корпусі” чи “общежитії” після офіційних годин – лекцій, коли кожний з учнів міг робити те, що його більше цікавило. Ось тому я, можна сказати, був поза організацією, міг спостерігати український рух в семінарії більш-менш поверхово і, можливо, деяких подробиць і не знаю.

Властиво, у мене залишилось таке вражіння, що якоїсь “організації”, в стислому розумінні цього слова, в Подільській семінарії і не було, а коли й була, то обмежувалась до українців найстаршої – шостої кляси.

Взагалі ж справа виглядала так, що Чехівський мав постійні зв’язки з двома-трьома певнішими і найбільше втаємниченими у всі справи “хлопцями”, а ці вже провадили справу серед інших семінаристів, себто вели пропаганду, давали книжки до читання – і то в певній послідовності – провадили відповідні розмови з поодинокими товаришами і т.п.

Це, властиво, й було якраз те, що й треба. Хлопці діставали для читання українські книжки, а ті моменти, на які я вказував на початку, – походження, оточення, сподіване майбутнє – робили те, що українське слово падало на цілком відповідний грунт.

Правда, було б помилкою думати, що ось семінаристи цілими клясами, поголовне, читали українські книжки і ставали свідомими українцями. Так далеко не доходило: в семінарії, як і в кожнім колективі, були різні вдачі, темпераменти, впливи і настрої, що й відбивалося на ставленні певних осіб і груп до української ідеї. Так, передусім, як і всюди, існували в семінарії легковажні юнаки, котрі брали життя таким, яким воно є, не “забиваючи” собі голови різними “ідеями”, – це були ті, що в гімназіях і університетах називались “лоботрясами”, почасти “білопідкладочниками”, а у нас, в Подільській Семінарії, “фертиками”. Вони пильнували передусім одягу та зверхнього вигляду, а по скінченні лекцій стрімголов вилітали з семінарії і бігли до Марийської жіночої гімназії, щоб встигнути на той момент, коли гімназистки розходяться по домівках: у них там сила знайомих і “симпатій”, – зо всіма їм треба побачитись і відпровадити додому. Вони, власне, не були ні “за”, ні “проти” українців, хоч не від того, щоб часом з них посміятись.

Другу категорію складали “перші учні”: кар’єристи і кандидати до духовної академії. Вони в українському питанні заступали офіціяльну точку погляду і побоювались зв’язками з українством зіпсувати перед начальством своє “реноме”, бо за українством вони небезпідставно підозрівали й “революцію” та, почасти, “безбожність”.

До цієї категорії належали й ті з семінаристів, здебільшого старших віком, що часто через родинні обставини, щоб допомогти меншим братам чи матері-вдові, або, маючи “на оці” наречену, зараз же по скінченні семінарії думали женитись і йти на парохію. Їм вже було “інше в голові” і українською ідеєю вони не цікавились, не старались зрозуміти її і тому ставились або байдуже, або вороже.

Правда, й серед цих категорій були винятки, особливо в дальшому житті або вже у вищих школах.

Отже, поза тим, певний відсоток семінаристів брав до читання книжки і виявляв зацікавлення українством. Звичайно, ступінь цього зацікавлення і напрямок його були теж неоднакові і залежали від різних успособлень і настроїв молодих адептів українства, а десь певно, головним чином і від того, які саме книжки вони прочитали і які з книжок зробили на них найсильніше вражіння.

Так, наприклад, ті, яким найбільше подобались Грінченкові “Під тихими вербами” та “Соняшний промінь”, ідеалізували село та уявляли себе ідейними робітниками серед народу в ролі учителів, священиків, агрономів тощо. Хлопці, яким подобалася книжка Кенана “Сибір”, більше революціонізувались і зацікавлювались політикою. Нарешті, книжка Дрепера “Боротьба віри з наукою”, що була в тій же таємній бібліотеці, звертала думку нових українців в бік атеїзму, часто якраз напередодні закінчення богословської освіти. Спільне, що в’язало молодих адептів українства, – це був ідеалізм, бажання служити свойому народові і політичне прозріння: передусім на прикладі становища українського письменства й мови молодь яскраво бачила й навіть вже на собі відчувала гніт існуючого режиму. З другого боку, походячи з села, постійно стикаючись дома з селянами в щоденному житті, семінаристи на власні очі бачили і дуже добре собі уявляли той гніт, який тяжить над українським селом з огляду на ненормальні аграрні відносини. Взагалі треба зазначити, що, власне, через це саме революційність семінаристів-українців (як і загалом української інтелігенції) була значно глибша і значно більш психологічно обгрунтована, ніж революційність міської “общеруської” поступової молоді – із гімназистів та студентів, що, походячи з кругів міського урядництва або купецтва, як правило, ні робітників, ні селян в щоденному житті не бачили, а той культурно-національний гніт, який гостро відчував кожний свідомий українець, не маючи правана свою книжку чи газету, зовсім не був знаний революціонерам – “общеросам”. В цій саме психологічно поверховій революційності криється й причина того, чому російські студенти-революціонери так легко зараз по виході зі школи ставали цілком льояльними громадянами, а їх коротка революційність – лише “увлеченієм молодості” і чому, з другого боку, серед української свідомої інтелігенції ми досить довго шукали б прикладів зрадництва своїх ідеалів[…]

Деякі семінаристи-українці, що думали йти на село священиками, заздалегідь вирішали, що вони мусять виголошувати проповіді церкві українською мовою, а тому повинні навчитися їх складати писати (про інші форми українізації церкви, а тим більше про автокефалію української церкви, навіть і мови не могло бути). І справді, тоді ж мені розповідали товариші під великою тайною, шестиклясники уложили цілу збірку проповідей українською мовою а потім, по ночах, лазили на горище в “общежитії”, де їх і видрукували на гектографі. Це було приблизно в 1903-1904 році. На великий жаль, мені не довелось бачити цеї “нелегальної” літератури, але як у когось із бувших питомців Подільської Семінарії вона затрималась, то безумовно хоч одному примірникові проповідей, друкованих на горищі, належиться почесне місце в Українському Національному Музеї як дорогій пам’ятці[…]

Передовсім стояв принцип: всюди в товаристві розмовляти по-українськи. І оскільки це нам здається тепер природним, остільки в ті часи було майже завсігди демонстративним і вимагало таки чималої “хохлацької” впертости і твердости: прийти часом перший раз до чужої хати, де “отродясь” (зроду) не розмовляли “на єтом язикє”, і на тобі: “безперечно”, “з точки погляду”, “політична ситуація”, “ненормальні стосунки”… А це звідки? Що за мова? Що за якісь невидані люди! Таже він, Іван Іванович імярек, з дня народження у Ольгополі живе і нічого подібного не чув. Отже, наприклад, служниця, – ану, ходи сюди, Харитино! – хіба ж вона зрозуміє ваші оті “категоричні заперечення” і “нелогічні міркування”? І починалася баталія! Або кінчалась справа “іспитом”: “Ну, харашо, а какже ви, молодий челавєк, напішите, напримєр, на вашем “язике” хотя би такоє, скажем, отношеніє: “Принімая во вніманіє вишеізложенниє обстоятельства і ссилаясь на нєопровєржимия доказательства” й т.д. І треба було молодому бурсакові часом багато сприту, щоб відбитись з честю від настирливих екзаменаторів, які згори майже кожну відповідь критикували!

Але це охоти не зменшало, лінію провадилось до кінця! Листи до всіх писали по-українськи, в альбом панночкам вірші лише українські і – horribile dictu! – навіть візитові карточки й ті по-українськи! -“Подумайте, – скаржилась часом матушка своїй сусідці по парохії, – не знаєм, что с нашим Мішенькой приключілось: то всєгда пісал нам пісьма, как полагаєтся: “Дорогіє папаша і мамаша”, а сегодня -представьтє сєбє, отєц Кірілл даже сплюнул, когда прочітал: “Любі мої батьку та мамо!” Ну, что ви на ето скажетє?!” – “ І не говоріте, Наталія Степановна, – відповідала їй в тон сусідка, – оні там, в етой семінарії, все, кажется, показились! Думаєте, наш Мітенка лучшую встругнул штуку?! На днях прісилаєт поздравлєніє дочкє нашей монопольщіци – кажется, сімпатія! – і что би ви думалі: прекрасная візітная карточка, с золотимі обрєзамі, а посєрєдінє напєчатано:

“Дмитро Левицький”! Даже наш фурман смейотся, каже: “Тепер ми з паничом Митьою однаково називаємось!” І откуда у ніх взялась ета мода на мужічество – сама нє понімаю! Тєпєр часто даже наші сєльскіє “муді” стараются говоріть “по-панському”, а оні – “,наоборот!”[…]

Ворожнеча в семінарії між українцями й неукраїнцями ніколи не набирала змісту і форм справжнього злобного ворогування. Українці дивились на неукраїнців як на матеріял, що ще підлягає обробці, а ці останні… все ж вони були також українцями і свої дебати про нездатність української мови для вищої культури провадили тією ж таки українською мовою! А поза тим безперечно відчувався вплив “головного заправила” В.Чехівського. Високий, ставний, з гарним, характеристичним обличчям і блискучими чорними очима, – він одним виглядом імпонував усій семінарській молоді. А його спокійна вдача, тактовність у зносинах з молоддю, без бажання “,подобатись”, і ліберальні погляди та поступовання з приводу таких речей, як заборона семінаристам ходити до театру та до міста без дозволу і т.п., зробили його дуже популярним в цілій семінарії. Нарешті, його проповідь українства, серйозна й одверта, щирий демократизм, в кращому розумінні, а разом з тим глибока релігійність, з якою він не тільки не ховався задля ради “людей”, але всю свою проповідь базував на Євангелії, робили особу його високоавторитетною не тільки серед прихильників – українців, але й взагалі серед усіх учнів семінарії…

Одначе, не вважаючи на незгоду між українцями й неукраїнцями, бували в Подільській семінарії моменти, коли вся вона якось стихійно виступала зі своїми українцями солідарне і “єдиним фронтом”. Це бувало два рази на рік: 26 вересня – на Івана Богослова – день храмового свята в духовній семінарії і на масляну. В ці дні семінарія “видавала баль”. І це було як для самої семінарії, так і для цілого Кам’янця подією неабиякої ваги! Поперше, в семінарії найкращий у місті хор і найкращі оркестри – духова та струнна; подруге, семінаристи, взоруючись на своїх батьках, провінціяльних батюшках, завжди добре нагодують гостей, потрете, на балю будуть усі вершки й увесь кам’янецький бомонд: архиєреї – правлячий і вікарій, губернатор і віце-губернатор, начальники майже всіх губерніяльних установ, директори гімназії та технічної школи, начальниці жіночих гімназій та духовного пансіону, деякі військові і, нарешті, сила гімназисток, пансіонерок, гімназистів, техніків та їхніх родичів, словом – уся губернія! Отже, треба було за всяку ціну “не вдарити лицем у болото” і показати, що семінарські балі все ж таки цікавіші, ніж у гімназії, хлоп’ячій чи дівочій, чи у пансіоні та взагалі перші в Кам’янці і що, власне, й дивуватись тому нічого, бо семінарія – це все ж гімназія плюс два роки університету.

Як би то не було, а вже за кілька тижнів до балю семінаристи-впорядчики хвилювались, а з ними й семінарське начальство. Ось цей момент і використовували семінаристи-українці для виявлення свого українства. Передовсім і впорядчики балю, і “ферцики”, що, звичайно, брали жваву участь в цих справах, і начальство семінарське -всі погоджувались на тому, що літературно-музикально-вокальна вечірка перед танцями мусить бути велика, цікава… – і оригінальна – додавали українці. А для цього треба, щоб у нас деклямували не “Что ти спішь, мужічок”, а щось по-українськи, з Шевченка, чого вам ні одна гімназія не докаже! По-друге – хор! Хор мусить виступати цілком з українським репертуаром і, по можливості, серйозним. І це тільки наш хор потрапить зробити – і ніякий інший! – Начальство крутило головою, зідхало, але і начальство, і “ферцики”, і впорядчики відчували, якось підсвідоме розуміли, що так, дійсно, коли йде про виявлення свого обличчя назовні, про яскравість, оригінальність, про суперництво з гімназіями та іншими школами, то чим сильна семінарія? Своєю національною монолітністю, своїм органічним нерозривним зв’язком з пахучими полями, лісами та селами, українськими селами, – тим, що вона – збірник народньої національної сільської стихії. І в цім її величезна різниця від інших місько-російсько-жидівсько-польських середніх шкіл в Україні. Араз в тому її сила й перевага, то цю ж свою силу вона й може найліпше виявити. Цього, правда, ніхто тоді не говорив, мало хто це ясно бачив і розумів, але відчували всі. І начальство, зідхнувши і покрутивши головою та викресливши з проекту програми вечірки кілька нумерів українських та вставивши натомість кілька російських і додавши на початок та на кінець “Боже, царя храні”, програму до виконання благословляло […]

Так відбувались семінарські балі… Нібито звичайні собі балі, які бували й бувають в кожній школі. А тим часом значення їх в ті глухі безпросвітно-темні часи для українства було надзвичайне!.. Особливо сильне вражіння робили виступи українців-декляматорів на меншу бурсацьку братію з перших трьох кляс, яким дуже імпонували постаті шестиклясників-декляматорів, до яких вони потім горнулись як до недосяжних авторитетів і великих героїв, яких кожне слрво було для них законом.

Так пробув В.Чехівський у Подільській семінарії коло трьох літ і, очевидно, служив би й далі і все йшло б “нормально”, коли б не трапилась одна подія, що викликала страшну метушню, вдарила по Чехівському, по семінаристах і по українському рухові в стінах семінарії. Подія, що мала такі значні наслідки, так ніби нічого особливого не уявляла, але була надзвичайно характеристична, а для тих часів – грізно-революційна. Спиняючись на цій події тепер і розглядаючи її, так би мовити, ретроспективне, по стількох літах, думаєш іноді, що учасники тієї події, може, й самі не надавали їй того значення, яке вона, по суті, мала. Справа ж стояла так. Кінчався 1903/04 шкільний рік. В цім році кінчали Подільську Семінарію якраз ті вихованці, що були найдовше під впливом В.Чехівського – серед них Василь Сумневич, далі – Микола Бялковський, Ярошевич, Зафієвський, Струмінський та інші, яких я вже, на жаль, забув, а почасти й не знав, бо тоді сам я був у п’ятій клясі. Укінчення семінарії було в ті часи певного роду подією як для тих, що її кінчали, так і для самої семінарії. Бо ця школа не була переходовою, а давала закінчену освіту – кандидатів священства. Лише для трьох перших учнів стелилась дорога у духовні академії. Звичайно така подія ознаменовувалась тим, що абітурієнти замовляли у фотографа групу як пам’ятку на ціле життя. Ясно, що так мало статись і в цім році, тим більше, що випуск 1903/04 був якраз сотим випуском Подільської Семінарії. Групу замовили “карточну”, себто кожний учасник дав свою фотографічну карточку і фотограф компонував з них групу. На головніших місцях групи, в центрі, розміщали знімки начальства -єпархіяльного архиєрея, ректора, інспектора і цілої семінарської корпорації, а навкруги – молоді люди, що, скінчивши семінарію, ставали кандидатами священства.

Нормально бувало, що до кожної такої групи в житті кандидата священства долучувалась ще група скінчивших “Подольскоє єпархіальноє женское учіліще”, – тоді кожна вправлялась в чорненькі рами – чорне із золотом, і від тієї пори, так з піввіку, їздили вони за своїми оригіналами по парохіях рідного Поділля і не один раз слухали, як оригінали, суваючи старіючими пальцями по склі, оповідали своїм дітям, а згодом і внукам, про золотую молодість свою…

Тепер же сталось щось невидане, нечуване. Група, правда з деяким запізненням проти звичайного, з’явилась… але що це?! А де ж владика?! А де ж отець ректор?!! А де ж інспектор, професори?!! І чому з начальства тільки помічник інспектора Чехівський – і то на центральнім, архиєрейськім місці? А це що таке? Що це за люди? І начальство зімліло: “Боже мой! Нєщастниє люді, пропащіє юноші? Как ето? -вибросіть всьо начальство і вмєсто нєго помостіть Шевченка і Костомарова! Етіх безбожніков, рево-люціонєров і сепаратістов! Так вот, Господін Чеховскій, когда ви себя, наконєц, проявілі! Так вот, что ви заптіца!”

І пішла метушня! Надзвичайні засідання правління семінарії, доклади “Єго Преосвященству”, донесення Святішому Синоду. А власне, про що докладувати, про що доносити?! Що недогляділи, що проґавили? Та й що цим направиш? – Факт фактом! А факт був у високій мірі неприємний: випуск Подільської Семінарії року 1903/04, в складі усіх вихованців шостої кляси, ухвалив і зробив групу, з якої викинув усе начальство, поставивши в центрі групи свого ідейного провідника В.Чехівського і бюсти виразників свого символу віри – Шевченка й Костомарова. А між цими бюстами терен майбутньої діяльности – українське село.

Ось така група, ось така сталася подія! І варто було дев’ятдесят дев’ять років проповідувати, впоювати, втовкмачувати в державі, школах, і особливо в духовних школах, ідеї “православія, самодержавія і русской народності”, щоб на сотому дістати ось такий дарунок! І то при яких обставинах: коли на чолі церкви і всіх духовних шкіл Росії прокурор Святєйшого Сінода Константін Побєдоносцев!

І почалася “справа”… В.Чехівського зараз же звільнено з посади. А щодо абітурієнтів, то справа вийшла досить тяжка: шкільний рік уже цілком закінчився, семінаристи роз’їхались по домах і правління семінарії відбуло уже всі свої засідання та уложило навіть “розрядні списки”, себто остаточно зафіксувало успіхи й поведінку кожного учня. Одначе з приводу надзвичайного випадку начальство не спинилось ні перед чим: кількох звільнено з “шостої кляси”, хоч вони склали вже всі іспити і навіть один чи два з них були уміщені в першому розряді як кандидати до духовної академії. Пішла чистка й по інших клясах, що вимітала увесь неблагонадійний під українським поглядом елемент. “І бисть велій плач і смятеніє по весях Подолії”, коли панотці дістали чергове число “Єпархіяльних Ведомостей” з “розрядними списках і звідти несподівано для себе й для своїх синів довідались, що “такий то – імярек – уволєн із семінарії постановлєнію Правлєнія”. А за що й про що” – про те йшли бурхливі дебати між “батьками й дітьми”, під схлипування матушки дячихи: “А я ж тобі, Міша, не казала, що твоє мужичество до добра не доведе? Що з Шевченка ти хліба їсти не будеш!”..

Отакеє сталось лихо з українським рухом в Подільській Семінарії! Але ж ми, бурсаки, довідались лише про фінал усієї тієї події з групою, а все те, що діялось з приводу цілої справи “всередині”, себто, що було на засіданнях правління семінарії і яке листування йшло з цього приводу між семінарією, подільським архиєреєм і “Святєйшім Сінодом”, – це так і лишилось для нас таємницею. Можна лише сказати, що, безперечно, в Синоді група сотого випуску Подільської Семінарії з Шевченком і Костомаровим на чолі зробила якнайсильніше вражіння і з приводу Подільської Семінарії (а може, й інших українських семінарій) запали в Синоді певні постанови і, десь певно, здорово “нагоріло” начальству […]

Згодом семінаристи-українці знайшли шлях до бібліотеки-читальні, що була організована при Подільськім історично-археологічнім товаристві, на чолі якого стояв свідомий українець і учений, протоієрей Юхим Сіцінський. В цю читальню він передплачував, між іншим, “Кієвскую Старину”, а також – навмисне – газети галицьких москвофілів: “Галичанин” і “Русскоє Слово” [українських газет з Галичини, звичайно, не пускали до Росії. – Прим. автора]. Із цих газет, в яких галицькі москвофіли лаялись з українцями, ми довідувались про біжучі новини галицько-українського життя, а поза тим мали невичерпане джерело для найщирі-шого сміху. Якби вони знали, яке вражіння справляла їх “література” на Великій Україні, то, десь певне, не присилали б сюди ні одного числа своєї газети…

Так українська національно-освідомлююча робота в семінарії йшла своїм шляхом. Правда, відсутність безпосереднього впливу Чехівського і тяжкий режим відбивалися від’ємне на інтенсивному поширенні українства між учнями, але праця все ж таки йшла непогано. Провід і ближчу участь в цій праці брали: Микола Солчинський, згодом дуже серйозний лікар, розстріляний большевиками; Кость Широцький, теж небіжчик, залишений при катедрі історії мистецтва в Петербурзькім Університеті, автор багатьох праць із цієї ділянки і многонадійний молодий учений; Всеволод Голубович – згодом прем’єр-міністер уряду Української Народньої Республіки за часів Центральної Ради; Володимир Туркало, що скінчив фізико-математичний факультет у Дорпаті і Технологічний Інститут у Томську, один з перших самостійників ще до революції, що помер на еміграції як лектор По-дебрадської Української Господарської Академії; Леонтій Єзерницький, згодом діяч на Поділлі і на Кубані, людина дуже експансивної вдачі, революціонер і дарвініст, звільнений з четвертої кляси семінарії “за упорноє нєпосєщеніє богослуженій і за столь же упорноє ношеніє нєпрісвоєнной форми (сєрая шапка)”; Микола Велікотний, з походження москаль; Пилип Мальований, згодом лікар і багато-багато інших… […]