Загóда. Новела

Степан Павлище

Я постукав до дверей. Яке було моє здивування, коли натомість звичайного «Прошу!» або «Заходьте!» я почув протяжне виття. Тембр голосу здався мені знайомий і після хвилини міркування я здогадався, що це завив Артур. Артур завше прагнув бути оригінальний, тому я сприйняв цей факт, як нове дивацтво. Зрештою, запрошування людей до помешкання – це форма ввічливості, а отже – умовна, тому що нема встановленої межі, де кінчається добрий тон, а починається брутальність;все тут обумовлене обставинами локального характеру. Все таки, коли я зайшов, моє здивування ще більш зросло: я побачив Артура, як він навкарачках саме пробігав біля великого комоду. Завваживши мене, він, сповнений незрозумілої для мене люті, почав відсахуватись назад, виючи півголосом.

–Ти що?— крикнув я, намагаючись запанувати над почуттями, що їх несила передати,

− збожеволів чи що?

Він завив тільки протяжно і пробіг по діагоналі до протилежного куту кімнати. Йому в очах ближчала дика зненависть. Нічого не підозрюючи, я почав наближатися до нього, але в цей мент лице Артурові набрало так страшного виразу, що я зупинився, немов під дією гіпнозу. Він не відповів нічого, лишень почав кидатися у власному кутку, наче вовк у клітці. Раптом я спостеріг, що Артур дає мені якісь знаки. Дійсно, він бив руками по підлозі і кивав на мене головою. Я збагнув: хоче, щоб я його наслідував. Мені стало ніяково і, − що діяти? − насміятися з нього чи, може, вилаяти за дурні жарти. Але його рішучість була переконлива, і я підкорився, зрештою, троха з цікавості. Я зняв пальто, піджак і калоші, повісив на цвяхакапелюх і з найнерозумнішою у світі міною опустився на руки.

Артур заскавулів приязно і підбіг до мене. Я далі не розумів, у чому справа. Знайшовшися біля мене, він штовхнув мене в бік, мовляв, уважно, потім легко, наче леопард перебіг через усю кімнату зупинившися в протилежному кінці, перейшов на позиції вичікування. Мені стало цікаво. Якомога легше перебіг я через усю кімнату і примостився біля нього. Був виразно вдоволений, що підбадьорило мене. Далі Артур виконав стрибок, і я, не чекаючи на наказ, також виконав стрибок, насамперед один, потім ще один і повернувся до нього лицем. Сподобалося. Він підбіг до мене і потерся об мене боком. Щоб учинити йому приємність, я завив протяжно, півголосом. Вийшло зовсім незле, і я дійшов до висновку, що міг би вити досить-таки пристойно.

Артур також відповів виттям, тільки трохи голосніше.

Тоді я набрав повітря і ревнув, наче голодний ведмідь. Артур від захоплення бив руками по паркеті і скавулів: піднявши лапу, дав знак, щоб вважати. Ми разом набрали у груди повітря та заревли, скільки снаги стало. Вийшло блискуче, − ми повторили ще раз. По третім разі залунали енергійні удари в стіну і почувся лютий голос сусіда:

–А ви там що коїте? Міліцію на вас закликати? Бугаї бісові – почитати не дадуть людині спокійно!

Мені стало жаль сусіди. «Як він нічого не розуміє?» – подумав я та завив жалібно.

Артур підтримав мене ідеальною терцією. Нагло Артур усміхнувся хитро, підбіг ближче до стіни і заревів голосно. Я зрозумів мету нього вчинку…

Удари дійсно повторилися. Ревнув тоді і я – знову почулося вдари. Більше того − ми почули скілька ударів дещо слабших і неначе більш віддалених.

То сусіда нашого сусіди, виведений з рівноваги вдарами до нашої стіни, товк до протилежної стіни та лаяв нашого сусіду, називаючи його «бісовим бугаєм».

Тоді цей, кинувши нашу стіну, кинувся до протилежної, щосила матюки загинаючи. Наша радість не посідала меж.

Мітинг

Люди надходили з усіх боків і, неначе мох, купками застеляли майдан, а він стояв, водячи очима, в яких чи то соромливо, чи то боязко затаїлося нерозуміння.

–Ви куди?

–Як куди, не знаєте?

–Або що?

–Ви що – газет не читаєте?

–А-а-а…

– Ну, ходім.

А він стояв, і очі його, не знайшовши опори, бігали, як целофанові кульки в головісинтетичної ляльки. Очі. Людина, яка, замість очей, має у руках костур, впевненіше ходить по землі. Право небачення має всі переваги над обов’язком небачення. Але одночасно воно є жалюгідним завоюванням сліпих.

Люди напливали з усіх боків, і майдан перетворився на одну велику темну пляму, наче мохом поріс асфальт; а він стояв, і очі його, наче білий костур, обмацували предмети. Він був жалюгідний.

Перший вийшов на трибуну лисий мужчина з обличчям, як у страуса. Він зачекав хвилину, поки юрба втихла, а потім відкашлявся й почав.

Говорив складно, без запинок, у кожному його русі відчувалася рутина. Панування над юрбою – це великий атут оратора. Треба вміти у відповідь німіючому гулу сказати слово, яке пролунає, мов дзвін, треба вміти підібрати такі порівняння, які безпосередньо доходили до слухача. А крім слів крилатих, є ще слова − кроти. Ті слова треба пускати під землю, хай риють, хай підкошують; це дуже важливо. Мужчина з видом страуса, вже складаючи і зрівнюючи об дошку трибуни текст своєї промови, договорив: «Саме такими в історії славитиметься наша епоха» і, кивнувши головою, збіг з трибуни й підійшов до нього. Нахилившись над ним, він уважно заглянув йому в очі, а потім плюнув в обличчя і відступив назад, ввічливо кланяючись публіці.

Юрба заплескала в долоні, і де-не-де почулися вигуки, а він спочатку стояв розгублений, не знаючи, що робити, а потім повернувся лицем до оратора і низенько вклонився йому, як наказує старовинний звичай.

Юрба, захоплена цим благородним актом, заколихалася й заплескала.

Потім виступали ще інші промовці, і всі вони, закінчивши, підходили до нього й повторювали подиктований першим ритуал.

Натовп вже призвичаївся, і навіть деяким стало нудно. Сміливіші викрикували:

–Швидше кінчай і плюй!

Але все йшло своїм трибом, аж поки на трибуні з’явився середнього віку мужчина у великих рогових окулярах. Він ступив на трибуну повільним кроком і з похиленою головою. Його чорний чуб був густо пересипаний сивиною. Спершись на трибуну руками, він знерухомів і, після хвилини мовчання, почав:

«Люди! Я не готувався до цього виступу. Як бачите, в мене нема ні папірця, ні зошита. Тому дозвольте мені просто, як серце підказує, розповісти вам свої думки…»

Тут його перебили. Юрба раптом захвилювалася, застогнала, і гомін перейшов у рев.

Чулися поодинокі голоси:

–Хто його пустив на трибуну?

–Геть!

– Провчити його!

–Як він сміє…

–Яке нам діло до його серця?

Сміх.

Появилися п’ястуки над головами, спочатку поодинокі, далі все густіші. Натовп їжачився й ревів:

–Не готувався і вийшов!

–Він нас ображає!

Уста промовця застигли на останньому звуці, очі забігали навкруги перелякано, і видно було, як він сильніше схопився руками за обпертя трибуни.

А юрба, розійшовшися, ревла й переливалася. З усіх боків рев гудів однаково.

–З трибуни його!

–Хай краще кінчає!

–

Тільки без промов!

– Швидше!

Раптом усе затихло, наче завмерло, тільки відгомін недавнього обурення, реву за інерцією шумів у вухах,

–Дивіться!

–Ага!

Промовець уже зійшов з трибуни, скерував свої кроки до нього. Підійшовши близько, зупинився, заглянув йому в лице й сказав:

–Вибач мені, я просто не міг інакше. Ти, мабуть, розумієш?

Після цих слів нахилився над ним і для довершення ритуалу плюнув йому в обличчя. Він хвилинку стояв ошелешений, а потім машинально вклонився низько, як велить старовинний звичай.

Поразка

Я повертався додому вночі. Було темно, і я виразно нічого не бачив навкруги. Така темнота траплялася рідко, можна сказати: цілковите затьмарення усіх джерел світла. Спинаючись нагору по сходах, я був змушений послуговуватися поруччям, щоб уникнути прикрих несподіванок. Я п’явся повільно і обережно, хоча сходову клітку свого дому знав, як власну кишеню. Нічого в тім дивного нема. Я протоптав її туди й назад незліченну кількість разів і завжди зустрічав її однаково, вона стала своєрідним атрибутом, що визначає інтервали мого існування. У світі відбувалися події, а моя сходова клітка тривала як суворе табу, недоторкана, повна стоїцизму.

Тому й це дивина, що я звик до цієї звичайності, і, здавалося б, ніякий зовнішній стимул не в силі похитнути тієї впевненості й рівноваги, яка охоплювала мене кожного разу, коли я ступав на сходи. Одначе темнота цієї ночі напувала мене неспокоєм. Не світилися навіть шпарки від ключів. Я йшов обережно, сповнений хвилювання. Раптом, проходячи останню партію сходів, я наткнувся ногою в темноті на якийсь предмет. Я завмер з переляку: що це могло б бути? Я нахилився і провів рукою. Холодний піт виступив на лобі, й мені забракло повітря. Під моїми ногами нерухомо й безвладно лежала людина. Я доторкнувся саме її голови – вона була холодна. «Труп», – подумав я, тремтячи. Не було ніяких сумнівів, це дійсно був труп. Сповнений перших вражень, я хотів закричати, але в останню хвилину зупинився. Темнота і тиша були так рішучо густі, нагнітаючі й грізні, що аж напували жахом. Я боявся порушити їх, щоб вони не звалилися на мене усім своїм тягарем, і стбез рішення. Після хвилини хвилювання я почав врешті сприймати дійсність і відчув ніби хвилеву нервову розрядку. Тільки тоді я поставив перед собою запитання: що робити? Думка про те, щоб повідомити сусідів, показалася мені неприйнятною: безсумнівно, нароблять галасу і засвітять світло. Я згадав свій страх перед помстою темноти і затремтів. Очевидно, я міг би обминути трупа і вдати, що нічого не знаю, але вранці все одно його знайшли б і міг би бути клопіт. Я міг би повернути назад і сказати, що цієї ночі не був дома, але це була б єдина ніч поза домом, значить – знов підозра. Я був безрадний. Раптом мені прийшлася думка до голови: занести його до свого покою, а там подумаєм, На вагання не було часу. Втягнувши трупа до кімнати, я замкнув двері, затягну литони і тільки тоді відважився засвітити світло.

Переді мною лежав мій труп. Я мало не зомлів від враження, викликаного цією несподіваною обставиною. Почуття слабості охопило мене, мені стало недобре. Я підбіг до тазика з водою в кутку кімнати і змочив у ньому голову. Стало легше і одночасно я відчув,що лице моє палає. Пригорщами я поливав водою голову – вода була холодна. Випроставшись, я почув, як кілька крапель води скотилися з волосся на шию, звідти за комір, а потім неприємний холод на спині під сорочкою. Здригнувшись нервово всім тілом, я повернувся.

Переді мною, на середині кімнати лежав мій труп. Лежав, як похмура таємниця: холодний, нерухомий. Я тремтів нервово. А думки хаотично вовтузились у голові.

Позбавлений здібності виконати який-небудь логічний жест, я стояв неначе вмощений у підлогу і не відривав очей від трупа. Думка, що я помер, як латунний звук, гуділа у моїх вухах, відбивалася об стіни кімнати і знов повертала до мене, викликаючи сумнів у дійсності сприйманого,

–Хто єси? – запитав я і зразу відчув всю недоречність цього запитання. Труп був мовчазною відповіддю. Чим довше я йому придивлявся, тим простіше уявляв собі, що діється. Ті самі холодні очі й уста, на яких застигла глумлива гримаса, та сама зморшка між бровами, одяг, чоботи, навіть шпилька від краватки, – все, що могло бути в мені неповторне, було в ньому. Я ступив крок у його напрямку і почув стук власного чобота об паркет. Був якнайреальніший – цілком схожий на удар твердого каблука об підлогу. Я повторив його, а потім ще раз. Віддаль між мною і ним зменшилася, значить – я пересуваюсь у просторі. Доторкнувшись обпертя крісла, я почув його твердість, підняв крісло – воно було важке.

«Живу!» – подумав я з радістю і подивився на трупа.

Він лежав нерухомо і чомусь здався мені категоричним запереченням. У дзеркалі я побачив себе таким, яким я завжди себе бачив. На цей раз, одначе, я приглянувся уважніше. Спроба посміхнутися широко, безтурботно, не вийшла. Раптом увагу мою привернули очі! Здалося, що я вже десь бачив ті очі. Щоб подумати, я відвернувся від люстра, і здогад наче обухом ударив мене. Труп! То були очі трупа. Розпач охопив мене. У відчаю я шарпнув рукою за краватку і відчув утиск на горлянці. Кров ударила до голови, і я відчув, що трачу рівновагу.

Перекидаючи крісло, я кинувся до дверей, сильним ударом ноги вивалив їх, вибіг на сходи. Величезна маса темноти звалилася на мене усім своїм тягарем. Я був безсилий у її лапах. Переді мною чигала величезна чорна паща, що затискалася, розчавлюючи мене.

–Рятуйте! – крикнув я з усієї сили. Але було вже пізно і не світилися навіть шпари в дверях. Тільки луна голосом безжалісної темноти повторяла глумливо з усіх боків: – Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте! 

Не дивуйтесь

Неподалік стояла невеличка група людей, збившись якомога тісніше в купу. Це мене зацікавило і я почав розглядати їх. Стояли обернені лицем до середини кола, і тому ясно було, що центр їхньої уваги саме там. Найімовірніше там стояла людина, котра приковувала їх до себе. Їхні нерухомі спини й плечі свідчили про величезну напругу, здавалося, що вони усім тілом слухають. Я прискорив ходу й почав зближатися до них. Але тільки-но я підійшов достатньо близько, аби що-небудь почути, як усі вони раптово повернули свої обличчя в напрямку вершини одного з дерев і мовчки почали її розглядати. Я опинився в незручному становищі, і мені стало ніяково. Не викликало сумніву, що це через мене вони раптом обірвали свою розмову й демонстративно почали дивитися на вербу. Іншої здогадки, здавалося, бути не могло, тому що верба ця була як усі інші і нічого особливого собою не являла. Щоки мої палали, і кров била у мозок. Я почав міркувати, яким би чином викрутитися, вилізти з тієї дурної ситуації. Пройти мимо, неначе нічого не сталося, не випадало. Надто різко вони підкреслили своє невдоволення з приводу моєї безглуздої цікавості. Найкраще було б підійти і попросити вибачення за свою нетактовність. Так я і вчинив: підійшов до першого, що стояв скраю, і сказав достатньо голосно щоб усі чули:

–Я просто не знав, що у вас тут… так би мовити… компанія. Я думав… я не хотів…

Він не звернув ніякої уваги на мої слова, а лише дав рукою знак, щоб я мовчав, і показав на вершечок дерева, куди були спрямовані очі всіх присутніх. Я поглянув туди й нічого не побачив: верба, як усяка інша, і вершина, ніби, як вершина. На обличчях людей я не вичитав ніякої відповіді – вони теж, мабуть, нічого не бачили і не розуміли, як і я. Та раптом низький і нервовий голос почувся десь у середині кола:

–Це просто сором, товариші, ганьба! Я розумію, коли ще якісь інші люди, але ви…

Ви не повинні мати ніяких сумнівів.

Я поглянув, звідки долітав голос, і побачив невисокого лисого мужчину з повним, ситим лицем. Він тримав у руках капелюха і обмахувався ним, хоч не було гаряче.

– Врешті-решт, – товариші, – викрикував він нетерпеливо, тут не про якусь там сливку чи горішок мова йде. Йдеться про предмет досить великий, і навіть з такої відстані при наявності щирого бажання його побачити можна.

Він мав рацію, груша – це дійсно фрукт досить великий, і помітити його навіть на найвищому дереві не важко.

Раптом мені стало весело: «Оце-то штука!» – і я з апробацією подивився на лисого.

Чомусь здалося, що вік обов’язково повинен хихотіти поза нашими спинами, але його лице було суворе і серйозне.

– То ви, значить, не помічаєте? Не соізволите бачити? – додав він уїдливо. — Ну, що ж, мабуть, доведеться пояснити доступніше…

Усі з переляком глянули на нього і знову втупили свої погляди у листя дерева.

Обличчя лисого чомусь нагадувало міну, що, хоч і лежить спокійно, але льонт уже допалюється. А люди так уперто дивилися у вказаному напрямку, що, здавалося, скоро тріснуть жили на лобі від напруги, кров заллє обличчя і все піде обертом.

І не було в їхніх поглядах ніякої думки, ніякої волі, саме лише безглузде бажання побачити, виправдати себе, а потім… потім най діється, що хоче.

– Ну, як? – мов неприємний скрегіт ключа, залунав голос лисого.

Усі здригнулися,

–Я… здається, бачу! – боязко обізвався якийсь голос.– Це там на вершечку, зліва…

– Непевно звернувся до лисого мужчина у сірому кашкеті. І сміливіше: –

Безумовно, як же не бачити!

–Де? Де?– обізвалися навкруги,

–Он там! – показав він рукою.

Зморшки на обличчі лисого на мить розгладилися, і щось на зразок доброзичливої усмішки замаячіло на його губах. Він кивнув головою мужчині в кашкеті: молодець, мовляв.

–Справді!– почулися голоси. Тихі, непевні, кожну мить готові замовкнути.

–Ну, бачите,– ласкаво схвалив лисий.

Все заворушилось, і стало неначе якось легше дихати. Так звичайно буває, коли після довгих хвилин непевності й страху цілком несподівано приходить порятунок. Усі пожвавлено перешіптувались, дехто пробував жартувати. Я стояв приголомшений, нічого не розуміючи. Як це так? Невже вони й справді побачили, а коли так, то чому я не бачу? Мої очі блукали по вітті верби і все ще нічого не знаходили.

Нараз я згадав, що в мене в кишені є театральний бінокль, і вийняв його. Одначе й це мені не помогло – на дереві були тільки листки і більш нічого.

– Не розумію… – почав я розгублено й замовк.

Перед моїми очима раптом з’явилося червоне з люті, палаюче обличчя лисого. Його очі свердлили і пронизували мене наскрізь, повні ненависті. Він притишеним голосом чітко процідив крізь зуби:

–Я думаю, ви не матимете нічого проти, коли я скажу, що наш батько – найрозумніший!?

Мені задрижали коліна.

–Так, – видушив я, цілком збитий з пантелику, – тобто ні! Нічого! Тільки, вибачте… я хотів би… про груші.

–Хіба вам не один чорт? – пошепки мовив хтось збоку і потягнув мене за рукав. – Ви що ?!

Я уважно подивився йому в лице. Здалося – він має рацію.

Київ, 6 лютого 1964 р.

Наводимо за