Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу
або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

1974 р. Західне Поділля на заранні історії

Д-р Ярослав Пастернак

До уваги береться тут Чортківська округа – колишні повіти Заліщики, Борщів, Чортків та Копичинці.

Західна частина подільської високорівні (300-400 м над рівнем моря) простягається від р. Дністра на півдні по Волинь на півночі і від р. Стрипи на заході по р. Збруч на сході. Ця плоска, розлога рівнина яка подекуди легко погорблена, вкрита сьогодні ланами збіжжя, лежала багато мільйонів років на дні т. зв. сарматського моря. Пізніше, в плейстоцені, тобто в ранній фазі сучасного четвертинного періоду геологічної історії землі, яку геологи датують часом коло 50 мільйонів років тому, підземні вибухові сили видвигнули сьогоднішнє Поділля вгору, а на північній його межі з морських органічних осадів створився був вапняковий кряж – скелясті горби Товтри.

Багато мільйонів років пізніше, у так зв. дилювіяльній добі, приблизно 600.000 років тому, нова природна стихія досягла сьогоднішні українські землі від півночі. Великий льодовик вкрив був тоді могутнім шаром цілу північну Європу та велику частину України аж по Товтри на західному Поділлі. В тепліших міжльодових добах – таки було три – він танув з півдня, а води, що спливали з нього, формували рельєф терену, жолобили в могутніх вапнякових зложжях подільської високо-рівні глибокі корита сьогоднішніх рік Гнилої й Золотої Липи, Стрипи, Серета й Збруча. Разом із водами з таючих карпатських льодовиків вони створили ріку Дністер, яка, як, природний комунікаційний шлях і дороговказ уздовж південної границі цілого Поділля та головне джерело постачання води й риби, відіграла важливу роль в житті його праісторичного населення.

Досліджування пам’яток старовини, залишених тим населенням, почалося ще в 1870-х рр. Вели їх українські, польські й австрійські археологи. Археологічні знахідки з тих досліджень зберігались у музеях Львова, Коломиї, Стрия, Станиславова, Борщева, Тернополя, Заліщиків, а також Кракова, Познаня й Відня. Крім того вони були в кількох приватних збірках на Поділлі й Буковині.

Всі згадані дослідження, теренові розшуки й розкопи, дали на сьогодні такий образ праісторичних та раннє-історичних часів західного Поділля.

Найдавніші пам’ятки по ранніх предках сьогоднішніх подолян із старокам’яної (палеолітичної) доби виявив заслужений дослідник подільського палеоліту Юрій Полянський на берегах р. Дністра в с. Печерній біля Заліщиків та вздовж р.Серета в селах Кулаківці, Касперівці, Монастирок і Більче Золоте. Це – дрібне знаряддя, виготовлене з кварцових відлун-ків та призначене для різного вжитку. Залишили його найраніші поселенці західного Поділля, кочуючі мисливці й рибалки, що прийшли були приблизно 50-40.000 років тому горі Дністром з-над його середнього бігу і оселились були на прибережних річкових терасах близько води, а в Монастирку (Заліщики) в затишному місці під скельним нависом.

Дещо молодші пам’ятки, приблизно з часу 40-25.000 років тому, виявлено в кількох місцевостях на Дністрі й Сереті. Були це стоянки-таборища згаданих вже кочуючих гуртів людей, що вживали різке крем’яне знаряддя т. зв. оріньяцького типу та кістяне приладдя. На деяких їхніх стоянках відкопано вогнища як доказ того, що місцеві палеолітичні поселенці вміли вже самі добувати вогонь та вживати його для різних потреб.

В Голіградах, Новосілці Костюковій і Касперівцях найдено сліди кремінярських робітень того часу. Це були перші зародки промислового виробництва на західному Поділлі, перші початки місцевого виробу хатнього приладдя на збут, на товарообмін.

На багатьох стоянках пізньої палеолітичної доби виявлено теж кістки кільнадцятьох родів великих і малих тварин, м’ясом яких живилися тодішні поселенці західного Поділля.

Про духову культуру цих поселенців, про їх звичаї й вірування наявні сьогодні пам’ятки про них ще нічого не говорять, бо досі не виявлено ще їхніх поховань, які вказували б на похоронний ритуал та інші культові обряди.

В наступній молодшій кам’яній (неолітичній) добі (4500-1500 до Хр.) в наслідок змінених кліматичних умовин населення західного Поділля як і всієї України та взагалі Європи, перейшло з кочівного на осілий, хліборобсько-скотарський спосіб життя. Воно стало будувати тривкі хати, навчилося виготовляти глиняний посуд і полотняну одежу та з розвитком віри в позагробне життя більш дбало вже про своїх покійників.

Головну групу залишених неолітичним населенням західного Поділля пам’яток становить глиняний посуд, цілий і в уламках, з різнобарвно мальованим орнаментом, що його знайдено в багатьох (58) місцевостях[Повіти: Заліщики (Бедриківці, Берам’яни, Винятинці, Голігради, Городок, Добровляни, Дорогичівка, Дуплиська, Жежава, Зазулинці, Заліщики, Іване Золоте, Касперівці, Кошилівці, Кулаківці, Лисичники, Лисівці, Новосілка Костюкова, Печерна, Торське, Устечко, Цапівці, Червоногород, Щитівці) – Борщів (Білівці, Більче Золоте, Боришківці, Верхняківці, Іване Пусте, Іванків, Капустинці, Козаччина, Кудринці, Ланівці, Мельниця, Мишків, Окопи, Пилипче, Скала, Стрілківці, Устя Єпископське, Шупарка) – Чортків (Білий Потік, Вигнанка, Звиняч, Нагірянка, Росохач, Хомяківка. Чортків Старий) – Копичинці (Васильківці, Городниця, Гусятин, Жабинці, Личківці, Сухостав, Чабарівка, Шидлівці)]. Така кількість знахідок виразно вказує на значний приплив нових поселенців і середнього Подністров’я й Побожжя з т. зв. трипільською культурою, що їх вважаємо найранішими предками українського народу. Заселене ними західне Поділля творило західну частину розлогих трипільських земель між Дніпром та Карпатами.

З трипільських поселень на західному Поділлі на особливу увагу заслуговує одно, в Більчу Золотому, у величезній, багаторозгалуженій підземній печері «Вертеба», яку вижолобили впродовж тисячоліть підземні води в могутніх вапнякових зложжях. Вхід до неї на дні лійкуватого за-гиблення терену веде до невеличкої комори-залі, з якої в різні боки розходіться галереї загальною довжиною до 8 км.

«Вертебу» виявлено ще у 1820-их рр., проте перші розкопи в ній переведено тільки через половину сторіччя пізніше. В часі між двома війнами двічі досліджував її О. Кандиба з Праги, в останніх роках невеликі розкопи перевів у ній І. Свєшніков зі Львова. Велика кількість знахідок різного типу – кераміка, крем’яне й кістяне приладдя, вогнища, тваринні кістки й 25 людських цілих і розкинутих кістяків-вповні справдує назву «Наддністрянські Помпеї», яку надали цьому печерному трипільському селищу й погребищу їхні перші дослідники.

В Кошилівцях, в урочищі «Обоз», в закруті потоку Джурина, К. Гадачек (Львів) досліджував в рр. 1908-1912 промислову оселю трипільських ганчарів з другої половини III тисячріччя до Хр., яку раніш уважали таборищем римських легіонів. Він виявив на ній залишки кількох десятків наземних хат, господарські ями для переховування припасів, кільканадцять ганчар-ських і кухонних печей та велику кількість крем’яного й кістяного приладдя.

В Більчанській «Вертебі», в Кошилівцях і на кількох інших селищах трипільців (Заліщики, Дзвиняч, Іване Пусте, Кулаківці, Росохач) знайдено вперше імпортовані із Семигороду металеві вироби – мідяні шила, намистини, кинджал, бритву (?). Разом із унікальною на Поділлі першою глиняною ложкою з Заліщиків та уламком срібного браслету з Кошилівців набутими, можливо, теж із Семигороду вони вказують на вищий вже життєвий стандарт мешканців західного Поділля в другій половині III тисячріччя до Христа.

На трипільських селищах західного Поділля та в сумежних місцевостях є багато крем’яного приладдя – сокирки, ножі тощо, виробленого з волинського сірого сирівцю. Вони засвідчують живий товарообмін пра- історичних подолян з неолітичннми кремінярськими робітнями на західній Волині й Сокальщині, що виготовляли це приладдя на експорт у Подністров’я, Подніпров’я, Прибалтику. Свідком ще дальших товарообмінних зв’язків є знайдена в Сапогові (Борщів) сокирка з темно-попеля-стого кременю з білими цятками, родища якого с в Люблинщині(Рахів, пов. Опатів).

В кількох місцевостях західного Поділля (Більче Золоте, Вертеба, Ко-шилівці, Білий Потік, Личківці) були виявлені теж поховання трипільського населення. В Личківцях А. Кіркор розкопав у 1877 р. одну їхню могилу знайшов в ній випрямлений кістяк, а біля нього крем’яне приладдя для вжитку на тому світі та розбиту глиняну мальовану посудину покладену колись із харчами «в далеку дорогу». Глибше під кістяком були останки похоронної тризни. В Білому Потоці Й. Костшевський виявив у 1925 р. під звалищами трипільської хати три обрядово на «вічний сон» скорчені кістяки з подібним вирядом, а в Кошилівцях Ю. Захарук знайшов у 1953 р. під долівкою наземного трипільського житла перепалені кістки людського черепа. Про багато поховань у «Вертебі» була вже вище мова. Всі ті поховання вказують на віру в позагробове містичне життя та на існування біритуалізму в похоронному обряді трипільців: кістякові раніші й тілопальні пізніші поховання, з великою перевагою перших.

Появу тілопального похоронного обряду слід приписувати бажанню утруднити покійникові поворот з «того світу» в ролі опиря. Страх перед його поворотом слідний теж у всіх інший похоронних ритуалах, як корчення й зв’язування покійника, прикладання його камінням, обводження магічним кам’яним колом, насипування над ним могили тощо.

Глиняні фігури жінок і тварин, знайдені на багатьох трипільських селищах західного Поділля, кидають теж деяке світло на культові вірування подільських трипільців. Вони були тісно пов’язані з хліборобськими обрядами, при чому жіночі фігури зображували богиню родючості, прародительку, а фігури биків були для подільських ратаїв символами робочої сили в господарстві.

Цікаві глиняні вироби у виді двох порожніх, получених із собою вальців, так зв. «біноклі», знайдемо на трипільських селищах в Більче Золотому, Кошилівцях і Ланівцях. Коли на них натягнути було зверху тонку шкіряну болону, вони правили за бубни, необхідні ще й досі при всіх ритуальних танцях примітивних народів.

Під сам кінець кам’яної доби (2500-1800 до Хр.) закінчилося спокійне життя трипільських хліборобів і скотарів на західному Поділлі. Починається переселеная різних племен з центральної і північної Європи на схід у пошукуванні кращого прожитку. Першими з них прийшли хліборобські поселенці із Шлеську, які принесли з собою глиняний посуд із прикметним орнаментом у виді горизонтальних ломаних ліній та волют. Їхні землянки з цього типу керамікою й крем’яним знаряддям виявлено в Торському (Заліщики) та в Сухоставі (Копичинці), а кілька уламків такої самої кераміки знайдено теж на терені с. Синькова (Заліщики].

Дещо пізніше з’явилося ка західному Поділлі нордійське хліборобське плем’я, що прийшло з далекої, польодовиковими пісками вкритої півночі, приваблене в Подністров’я урожайним подільським чорноземом та багатством трави для їх худоби. Своїх покійників ховало це плем’я У скринях, складених з великих кам’яних плит. Такі кам’яні «скринькові гроби», як їх називають в археології, виявлено у кільканадцятьох місцевостях Чортківської округи [повіти: Заліщики (Берем’яни, Голігради, Кошилівці, Слобідка Кошилівська, Цапівці) – Чортків (Білий Потік, Звиняч, Улашківці, Хом’яківка) – Копичинці (Городниця, Коцюбинці, Увисла, Хоростків, Чорнокінці)]. Вони правили за родинні гробниці, бо в Берем’янах було в кам’яній скрині п’ять осіб разом. При додаткових, пізніших похованнях кості попереднього покійника відсувано, разом з його могильним вирядом, набік і на його місце кладено нового покійника. Прим., в Увислі лежала в кам’яній скрині-домовині жінка, а в її ногах були складені на купу кістяки чоловіка й жінки, разом з глиняним посудом та крем’яним приладдям. Це вказує на родово-патріярхальний (?) лад у цього зайшлого на Поділля племені.

За другою, нордійською хвилею нових поселенців прийшла під самий кінець кам’яної доби в Подністров’я третя хвиля, з Судетських країв, що принесла з собою кераміку, прикрашувану відтисками шнурка. Кістя-кові поховання цих «шнуровиків», як їх в археології називають, виявлено досі у восьми місцевостях західного Поділля [Повіти: Заліщики (Жежава, Касперівці, Кошилівці) – Борщів (Мельниця) – Копичинці (Постолівка, Рахів Кут, Увисла, Хоростків)]. У виряді їх могил на «той світ» знайдено цю «шнурову кераміку», а разом з нею невідому у нас до того часу зброю: кам’яні бойові топірці, при допомозі яких «шнуровики» силою добували собі місце серед місцевого хліборобською населення. Воно, навчене досвідом, стало й собі виробляти нову зброю для самооборони, свідками чого є багато бойових, кам’яних місцевого типу топірців, знайдених одинцем у 21 місцевостях чортківської округи [Повіти: Заліщики (Бедриківці, Винятинці, Ворвулинці, Голігради, Дзвиняч, Заліщики, Іване Золоте, Новосілка Костюкова, Свершківці, Цапівці)- Борщів (Залуче, Іване Пусте, Сапогів) – Чортків (Білобожниця, Давидківці, Заболотівка, Капустинці, Улашківці) – Копичинці (Майдан, Шидлівці)]. Другим джерелом постачання нової зброї були для трипільських нащадків західного Поділля прибалтійські краї. Імпортовані звідтіля шляхом міжплемінного товарообміну кам’яні топірці знайдено в часі різних земляних робіт у Борщеві й Циганах у Борщівщині та у Васильківцях, Коцюбинчиках і Чорнокінцях у Копичинеччині. На що дальші товарообмінні зв’язки західного Поділля на початку II тисячріччя до Хр. вказує викопаний у Звинячі (Чортків) кам’яний топірець так зв. фатьянівського типу, що був продуктом кремінярських майстерень у верхів’ях Волги. Пам’ятки старовини з наступної по кам’яній, бронзової доби (1399-800 до Хр.) виявляють дальший розвиток хліборобства при допомозі кращого вже, бронзового знаряддя, появу нової категорії ремісників-бронзівників та значні зміни в організаційній та соціяльній структурі населення Поділля. На зміну матріархального ладу приходить патріархат – сильна рука мужчини, окремі роди організуються в племена, в похоронному обряді тілопалення йде вже поруч із кістяковими похованнями.

До рідкісних знахідок ранньої бронзової доби (800-1500 до Хр.), що були ще тільки її предвісниками, належать на західному Поділлі вироби з міді: двобокий топір з Гермаківки (Борщів) і плоска сокира з Колодрібки (Заліщики). Вони імпортовані з Семигороду. Добуті шляхом товарообміну звідтіля є теж трохи пізніші, вже бронзові (стоп міді й цини) сокирки та топірці, виявлені в десятьох місцевостях чортківської округи [Повіти: Заліщики (Добровляни, Жежава, Червоногород),- Борщів (Боришківці, Шупарка) – Чортків (Сосулівка, Чортків) – Копичинці (Коцюбинчики, Сидорів, Хоростків)]. Вони походять із середущої та пізньої бронзової доби (1589-109 до Хр.), а попит на них був викликаний приходом згаданих вище чужих племен і необхідністю боронити себе й своє майно перед ними. Так само слід пояснювати появу бронзового меча в Ланівцях (Борщів) і вістря бронзового списа в Дуплиськах (Заліщики). Хліборобське бронзове приладдя заступлене досі на західному Поділлі одним тільки серпом із Дуплиськ. Полотняну одежу застібували бронзовими фібулами, що їх знайдено в Полівцях, Улашківцях (Чортків) та в Білівцях (Борщів).

Поховання бронзової доби ще мало вивчені на терені західного Поділля. В Білому Потоці (Чортків) Й.Костшевський розкопав був у 1925 р. чотири гроби з обрядово скорченими кістяками й глиняними посудинами у виряді «на той світ». Цього самого типу прикметну кераміку виявлено в одній могилі в Жежаві (Заліщики). Бронзовий топірець знайдена в могилі в Мушкатівці, а бронзовий ніж у могилі в Більчу Золотому. Бронзове приладдя і зброя були доволі рідкісні і тому коштовні в Україні, їх треба було готовими або в сирівцях для їх виробу імпортувати більшістю з багатого на корисні копалини Семигороду через Закарпаття, тому металюрги стали шукати нового, дешевого й більше поширеного в природних рудах виробничого металу і винайшли спосіб виготовляти з місцевої залізної руди залізо. Це значно прискорило розвиток різних ділянок виробничої техніки, стало дуже помічним у хлі-боробській праці і в хатньому господарстві, мало теж помітний вплив на розвиток ювелірства. Настає нова доба, яка в археології дістала назву залізної доби (800 – 0 р. до Хр.). В ній вже розвинене хліборобство й скотарство далі були головним зайняттям населення України, в цьому й західного Поділля.

Залишки поселень з того часу виявлено на західному Поділлі у 12 місцевостях [Повіти: Заліщики (Блищанка, Голігради, Зазулинці, Заліщики, Касперівці, Кулаківці, Лисичники, Новосілка Костюкова, Хмелева) – Борщів (Іване Пусте) – Чортків (Росохач) – Копичинці (Тудорів)]. Вони позначені чорною керамікою, яку закопчували, а потім вигладжували до металічного полиску. Цей новий у ганчарстві технічний засіб, нова мода на чорну кераміку, принесена торговельними шляхами з альпійських країв в часі коло 800 р. до Хр., скоро прийнялась була між нащадками трипільських племен, як, це видно з її поширення в терені, Разом із цією керамікою знайшлося на розкопуваному нами в 1931 р. селищі в Новосілці Костюковій тільки крем’яне й кістяне приладдя та дві фібули з бронзового дроту застібувати одежу. Виробів з нового матеріялу – з заліза в місцевого населення було ще дуже мало. На терені Чортківської округи знайшлася досі тільки одна залізна сокира серед розвалин тогочасної хати в Новосілці Костюковій і друга в Жежаві та грудна стопленого заліза на полі «Вигошів» у Голіградах, де нову, чорну кераміку виявлено ще суміш із старою мальованою, трипільською

На поселенні цього самого типу в Тудорові (Копичинці) викопав І. Свешніков (Львів) у 1956 р. глиняну фігурку коня як далекий відгомін чи пережиток трипільської культової плястики, а з нею разом тягарці до ткацьких стоячих кросен, глиняні пряслички з веретен та кам’яні зернотерки.

Поховання залізної доби ще мало вивчені, бо досі одно тільки було виявлене у Винятинцях (Заліщики). у виряді якого «на той світ» знайшля-ся тільки три глиняні посудини, ліплені вольноруч.

В 1937 р. дощова вода вимулила була в Голіградах (Заліщики) з-під каменя на горі «Кавалева Балка» багатий на форми скарб бронзових частин кінської збруї та прикрас для її ременів. Ці речі, шо були передані в Музей Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, як і збережена частина іншого трохи ранішого бронзового скарбу з Дуплиськ, вказують на торговельні зв’язки подільських нащадків трипільських племен у рянній залізній добі із Закарпаттям, звідкіля багато трацьких бронзових виробів експортовано карпатськими певевалами У верхнє подністров’я й Поділля. На торговельні зв’язки західного Поділля з Причорноморям, точніше з грецькою колонією Ольбією, вказують дві грецькі монети, знайдені в Заліщиках.

Під кінець минулого сторіччя (1890 р.) Г. Оссовський досліджував у с. Увислі (Копичинці), на правому березі р.Тайної, тілопальне погребище того часу, на якому знайшлися в урнах перепалені людські кістки, а з ними пошкоджені вогнем різні особисті прикраси спалених на вогнищі покійників, виготовлені ще з бронзи, та кількасот здебільшого каолінових намистин та проверчених мушлів з намист. Форми кераміки з цього погребища виразно вказують на те, що на ньому була похована зайшла з Тернопільщини частина племени з т. зв. висоцькою культурою (назва від с. Висоцьке коло Бродів).

Виїмок на тілопапьному погребищі в Увислі становлять два кістякові поховання в кам’яних «скринькових гробах», в яких, як у тривкіших могильних спорудах, були покладені «на вічний сон», можпиво, знатніші члени роду. Невідомі ближче пам’ятки висоцького типу виявлено на початку цього сторіччя теж у Турильчі (Борщів).

В VI стол. до Хр. прийшла на українські землі перша орда азійських кочовиків – скити, що витіснили частину нащадків придніпрянських трипільців на західне Поділля. Могили цих нових поселенців, розташовані завжди на підвищених місцях і ніколи суміш із могилами місцевого населення, були досліджувані у вісьмох місцевостях чортківської округи [повіти: Заліщики (Городок, Дуплиська) – Борщів (Більче Золоте, Сков’ятин) – Чортків (Залісся) – Копичинці (Постолівка, Шидлівці)]. Прикметними для їх виряду є бронзові дзеркала з довгою ручкою грецького причорноморського виробу й тригранні наконечники стріл скитського походження. Єдиний виїмок у побудові цих могил становлять дві могили в Раковому Куті (Копичинці), в яких паристі поховання (чоловік із жінкою) були в кам’яних скриньках подільського типу. Вони засвідчують існування патріархального ладу в цих пришельців, нащадків трипільський племен ранньої залізної доби. Унікатами з того часу в Чортків-ській окрузі є бронзовий котел і кам’яна миска скитського виробу, що їх випадково добули із землі в Іваню Пустому (Борщів).

Найціннішою праісторичною пам’яткою західного Поділля з VI ст. до Хр. є два золоті скарби, викопані в Михалкові (Борщів) у 1878 і 1897 рр. В склад їх входили: дві княжі корони, дві миски-чари, дванадцять фібул застібували одежу і близько 730 різних дрібних особистих прикрас разом вагою 7 кг чистого золота. Всі предмети цього величавого скарбу, що має за собою багату літературу на різних мовах, були вироблені із семигородського золота тамошніми трацькими золотарями.

Мабуть, недалеким від правди буде здогад, що це був державний скарб одного з трацьких князів, який під час нападу скитів на Семигород і Подунав’я подався з ним через Карпати на північ у горішне Подністров’я і там закопав його задля безпеки у двох місцях у землю приблизно між 600 і 550 р. до Хр. Більша частина обох цих скарбів, разом з обома коронами, зберігалася в Гіпотечному Банку у Львові як власність Музею Дідушицьких і була вивезена большевиками в Москву 18 квітня 1946 р. Решта обох скарбів зберігається досі в Природничому Музею у Відні.

Унікальними знахідками з останніх сторіч до Хр. на західному Поділлі є бронзовий нашийник-гривня з Залісся (Борщів), що своїми зубцями верхом нагадує корону, як теж залізне орнаментоване вістря на спис, з Дорогичівки (Заліщики). Вони були занесені в Подністров’я венедськими племенами, предками західних словян, що стали просуватися а прибалтійських країн уздовж Висли й Бугу на урожайне західне Поділля. Залишки їхніх трьох хат із перелому старої й нової ери відкопано в Берем’янах (Заліщики), а їх тілопальні поховання без могильних насипів виявлено в Іваню Золотому (Заліщики) і в Боришківцях, Заліссю та Капустинцях (Борщів). Знайдені там в урнах разом з перепаленими кістками залізні ритуальна погнені мечі, списи, т. зв. умба від щитів і остроги вказують на войовничий характер інвазії прибалтійських венедів на західні українські землі.

В перших сторіччях до Хр. появляється на українських землях багато римських монет, предметів щоденного вжитку, вибагливої кераміки, скляного й теракотового посуду, різного типу ювелірні прикраси, що вказує на економічний ріст та вищий життєвий рівень верхніх шарів місцевого населення. Ці речі були імпортовані з наддунайських римських провінцій, з чого й пішла в археологи назва тих часів- доба впливів провінціяльно-римської культури чи коротше – римська доба.

На західному Поділлі імпорти, з римської провінції Долішньої Мезії шляхом через колишню грецьку колонію-місто Ольбію є репрезентовані передусім срібними й мідяними римськими монетами, які знайдено у 35 місцевостях чортківської округи [Повіти: Залщики (Берем’яни, Блищанка, Голігради, Городок, Дзвиняч, Заліщики, Лисівці, Новосілка Костюкова, Устечко, Хмелева) – Борщів (Борщів, Бігьче Золоте, Глубічок, Гармаківка, Завалє, Залісся, Залуче, Кравче, Кудринці, Ланівці, Нівра, Сапогів. – Чортків (Білобожниця, Чортків) – Копичинці (Босири, Васильківці, Гадинківц, Жабинці, Котівка, Коцюбинці, Кривеньке, Постолівка, Сухостав)]. З того й пішла поговірка в Борщівщині, записана, О. Наконечним, що, мовляв, «наш повіт лежить на старих, нездалих грошах і череп’ю». Цілі скарби цих монет-денарів виявлено в Касперівцях, Колодрібці в Заліщиччині, близько Дністрового торговельного шляху, що з праісторичних часів правив за головну комунікаційну артерію західних українських земель. Це є доказом переходу тодішнього населення цих земель з товарообміну на грошову торгівлю. Велась торгівля тоді в дуже широкому масштабі, охоплювала посередньо й далекий Єгипет, звідкіля імпортовані бронзові фігурки єгипетської богині Ізиди й Сорапіса виявлено в Жабинцях (Копичинці) і в Синькові (Заліщики).

Другу групу римських імпортів творять у чортківській окрузі предмети люксусового вжитку. Це скляні й бронзові посудини з Борщева, Біпьче Золотого й Залісся, емальовані дармовиси в формі пташки з Блищанки й Залісся, бронзові фалоси культового призначення з Залісся й Коцюбинчиків, мініятурна бронзова людська рука з латинським написом з часу коло 174 р. по Хр. з Мишкова та бронзові фібули застібувати одежу виявлені в Заліщиччині (Бедриківці), Борщівщині (Бабинці), Чортківщині (Полівці, Улашківці) та Копичинеччині (Жабинці, Коцюбинчики).

Жива торгівельна течія, що йшла горі Дністром від північних берегів Чорного моря, захопила з добою й частину тамошнього південнослов’янського населення, відомого античним історикам під іменем гетів.

Діставшись на західне Поділля у висліді експансивної політики свого короля Бойребісти, ці нові поселенці перебували там кілька сторіч, в якому часі вони вповні асимілювались та розплились у місцевому населенні – в нащадках трипільців. По них остались залишки неукріплених хліборобських поселень та тілопальні поховання з прикметною сивою, вже на ганчарському колі точеною керамікою, які виявлено у 12 місцевостях чортківської округи [Повіти; Заліщики (Берем’яни, Голігради, Зазулинці, Заліщики, Кулаківцї, Лисичники Новосілка Костюкова, Торське) – Борщів (Сков’ятин, Стрілківці) – Чортків (Вигнанка) – Копичинці (Кривеньке)]. Матеріяльна культура цих південно-слов’янських поселенців дістала в археології назву липицької культури від села Липиця Горішня (Рогатин), де вперше просліджено її залишки.

З доби великого переселення народів, тобто з ранньо-слов’янської доби, що датується ІV-VІІ сторіччями, є на терені західного Поділля ще дуже мало пам’яток старовини. Досі це тільки кістякові поховання прогнаних гунами з Подніпров’я у 375 р. готів, виявлені в Сороці, Увислі й Целієві в Копичинеччині та золоті ковтки аварського походження у формі пірамідки, добуті із землі в Михалкові й Устю Єпископському в Борщівщині.

З часів між ранньо-слов’янською та княжою добою погодить єдина в чортківській окрузі й найвидатніша в цілій Україні пам’ятка дохристиянських культових вірувань наших предків. Це чотирогранна кам’яна статуя-ідол т. зв. «Св’ятовита», добутий у 1848 р. із р. Збруча біля села Городниці на Копичинеччині. Його верхня частина зображує людську голову з чотирма обличчями, вкриту круглою шапкою. Довкола він прикрашений плоскорізьбами, що зображують різні фігури й предмети (кінь, шабля), розташовані трьома шарами один над одним. Дослідник цієї рідкісної пам’ятки М. Міллер (Мюнхен) доводить, що збручанський ідол являє собою всю космогонію предків українського народу. В горішньому шарі на ньому – небо з небесними богами, в середньому – земля, на якій люди виконують ритуальний танець довкола свого ідола, а долішній шар – це підземне царство, пекло і його бог Чорнобог.

Огляд пам’яток старовини західного Поділля закінчуємо раннім середновіччям, що має в археології України назву княжої доби (800-1340) чи доби Київської Русі. Був це час великих змін в організаційному й суспільному ладі цілої Європи, час закріплення державних формацій устійнення суспільного розшарування, виникнення феодального ладу та заведення християнської релігії, якої ідеологія створила новий світогляд і надала життю нового змісту. Всі ці зміни й новотвори мали місце теж в Україні, де з ранньо-слов’янських родових угруповань організувались вже літописні племена, що згодом злились в один український нарід. Вони позначились теж і в духовій та матеріальній культурі, в побуті й мистецтві літописного племени білих хорватів, що заселювало тоді західне Поділля.

Найбільш прикметні та помітні в терені пам’ятки старовини княжої доби – це городиша, валами й ровами укріплені поселення. Вони виникли головно у висліді створення українськім народом держави як адмістраційіно-організацїйні й торговельно-промислові центри та осідки влади. Завданням городищ-городів була теж оборона границь й окремих князівств та водних і сухопутних торгівельних шляхів.

Городища княжої доби збереглися краще чи гірше у 25 місцевостях західного Поділля [Повіти: Заліщики (Лисичники-Миколаївка, Голігради, Торське, Шершенівці) – Борщів (Бабчинці. Більче Золоте, Борщів, Висічка, Волківці, Капустинці, Кривче, Ланівці, Пищатинці, Устя Єпископське, Худиківці) – Чортків (Біле, Колиндяни, Милівці, Росохач, Сосулівка, Ягольниця) – Копичинці (Говилів Великий, Городниця, Сокиринці, Тудорів)] та, на жаль, досі тільки одно з них, в Більчу Золотому було досліджуване, ще у 1878 р. і тоді за третім валом А. Кіркор виявив отвір у скелі збоку гори Пісочної, мабуть, вхід до льоху чи підземного переходу під городищем.

На місці городища в Колиндянах мав бути колись, за народною традицією, город «Райгород», а в Голіградах містечко «Вигошів» та город «Ґолятин». По городищах в Кудринцях і Пилипчі (Борщів) остались вже тільки одні назви в терені. Сліди неукріплених селищ виявлено в Іваню Золотому, Іваню Пустому, Лисичниках та Жабинцях.

Другу головну групу пам’яток княжої доби творять погребища-цвинтарі, виявлені у 19 місцевостях чортківської округи [Повіти: Заліщики (Добровляни, Жежава, Іване Золоте, Кулаківці, Летяче, Мишківці, Торське), – Борщів (Вільховець, Волківці, Глубічок, Капустинці, Королівка, Михалків, Худиківці) – Чортків (Павшівка, Хом’яківка) – Копичинці (Говилів Великий, Городниця, Постолівка)]. В раніших, дохристиянських похованнях знайдено в їх виряді, попри горщики, колись із стравою, багато різних особистих, головно жіночих прикрас та металевих нашивок на чільця діядеми.

Зокрема цікаве було одно жіноча поховання, відкопане К.Гадачком 1912 р. в селі Павшівці (Чортків), де крім бронзового перстеня на руці й залишків оздобленого шкуряного взуття збереглася ще частина плетеної коси покійниці як, мабуть, єдиний досі в Україні матеріальний доказ того роду жіночої зачіски в княжій добі.

В зовнішньому оформленні гробів княжої доби панувала на західному Поділлі деяка різноманітність. Прим., У Жежаві (Заліщики) більшість поховань на великому погребищі, досліджуваному К. Гадачком у 1908 р., мала тільки глиняний могильний насип. В Шидлівцях (Копиченці) та в Мишкові (Заліщики) такі могили були обведені камінням, поставленим в коло на поверхні терену. Було це магічне коло, що мало обмежувати свободу рухів покійника по смерті. В кільканадцятьох місцевостях заліщицького й борщівського повітів [Повіти: Заліщики (Бедриківці, Городок, Дзвиняч, Добровляни, Жежава, Колодрібка. Лисівці, Новосілка Костюкова) – Борщів (Більче Золоте, Верхняківці, Волківці, Горошова, Звенигород, Іванків, Ланівці, Лосяч, Монастирок, Нівра, Турильче)] на гробах лежала з таким призначенням велика кам’яна плита, присипана землею; під нею збереглися сліди дерев’яних домовин, збитих залізними цвяхами, а в них покійники, часто присипані вапном.

В могильному виряді «підплитових гробів» подибуються доволі часто коштовні речі, як залишки золотом гаптованої матерії київського похова-ння нашитої іноді на поясок шкіри для прикраси чола або шиї, далі срібні імпортовані ковтки західно-слов’янського типу і як єдина на українських землях того роду знахідка- емальований бронзовий ковток у виді мініятурної колодки альпейського походження, добутий з підплиткового гробу в Дзвинячі (Заліщики). З цього можна здогадуватися що в того роду гробах ховали членів суспільної верхівки. Утверджує нас в цьому факт, що під сам кінець княжої доби, з XV ст. кам’яних плит цих гробів вже не присипували землею і стали класти на них написи – з іменем та прізвщем визначного, виходить, покійника, його званням та датою смерти.

В чортківській окрузі є дуже мало ранніх архітектурних пам’яток нової християнської віри. Це залишки печерних манастирів у скелях у Монастирку (Борщів), Берем’янах (Заліщики) й Улашківцях (Чортків), далі руїни колишнього великого манастиря у Волківцях (Борщів) і урочище «монастир» у Ланівцях (Борщів), датоване керамікою княжої доби та бронзовими натільними хрестиками того часу.

Від Білівців у Борщівщині тягнеться майже рівнобіжно до Збруча аж до Гермаківкм старовинний земляний вал, перерваний в кількох місцях, будову якого приписують римському імператорові Траянові. Проте археологічними дослідженнями виявлено, що він походить із багато пізніших, раннєсередньовічних часів і був споруджений володарями західно-українських земель для захисту проти східних кочовиків, печенігів та половців.

В оборону проти пізніших наїзників, татарів, побудовано на західному Поділлі В ХV-ХVІІ ст. низку мурованих замків, пристосованих до вимогів новішої воєнної стратегії, їхні краще чи гірше збережені руїни в кільканадцятьох місцевостях борщівського, чортківського й копичинецького повітів [Повіти: Борщів (Бабинці, Звенигород, Кривче, Кудринці, Скала, Турильче, Устя Єпископське) – Чортків (Колиндяни, Криволука, Чортків, Ягольниця) – Копичинці (Гусятин, Копичинці, Коцюбинці, Сидорів)]. У Звенигороді добре збереглися ще оборонні вали замку і велике старе цвинтарище з різного роду хрестами й нагробними плитами, на яких є ще сліди написів церковно-слов’янською, латинською, турецького й арабською мовами.

Скарби срібних монет, головно польських з того часу, викопані із землі в Шипівцях (Заліщики), Косові (Чортків) і Пробіжній (Копичинці), вказують на ті неспокійні часи, які настали на західному Поділлі в добі козацько-польських воєн.

При тому слід згадати й скарб імпортованих з Візантії срібних речей княжої доби, що його добули із землі в Заліссю (Чортків) в половині минулого [19] сторіччя. В ньому була срібна позолочувана чаша, перстень і великий нашийник, прикрашений трикутниками з порожніх кульочок. Скарб закуплено до цісарського нумізматичного кабінету у Відні. Такий приблизно образ праісторичних часів чортківської округи дають її багатющі пам’ятки старовини, що їх від сотні років, відколи археологія стала історичною наукою, майже безупинно досліджують свої й чужі археологи.

Перші гурти людей середнє-дністровського походження появились на терені цієї округи вже в старшій кам’яній добі, приблизно 50 -40.000 років тому і з того часу її терени, дуже пригожі для оселення з уваги на геологічні, кліматичні, економічні та комунікаційні умовини, невпинно приманювали до себе все нові гурти оселенців. В результаті того західне Поділля в молодшій кам’яній добі (4500-1800 р. до Хр.) було вже густо заселене зайшлими з південного сходу хліборобськими племенами, праслов’янськими предками українського народу і творило західну частину розлогих трипільських заселень між Дніпром і Карпатами.

В наступних сторіччях число населення західного Поділля далі постійно зростало шляхом природного приросту, як теж приходу нових оселенців із заходу та навіть із далекої півночі приневолених економічними умовинами. Одні з них залишались на місці й розпливались у місцевому населенні, інші подавались далі на схід; і, навпаки, із сходу інші оселенці з Подніпров’я подавались на захід на захисне та незвичайно врожайне західне Поділля під тиском азійських кочовиків у скито-сарматській добі, в часах великого переселення народів та в ранньому середньовіччю.

У княжій добі чортківська округа як частина Галицько-волинського князівства була вже густо, як на ті часи, заселена, головно вздовж більших рік і то здебільшого по їх західному, захисному боці з уваги на загрозу татарської навали від сходу.

Пам’ятки старовини того часу виявляють повну єдність духовної й мате-ріяльної культури населення західного Поділля з усіма іншими частинами українських земель, єдність у ділянці політичного устрою, суспільної організації, економіки, виробництва, житлових умов і цілого способу життя. І тільки окремі деталі роз’яснити чи підперти та деякі спірні проблеми краще розв’язати зможуть нові, додаткові матеріяли з майбутніх розкопів недосліджуваних ще могил, селищ та городищ, яких ще доволі залишалось на пребагатому в пам’ятки старовини західному Поділлі. Там багато ще цих неписаних документів чекає в архіві землі на свого дослідніка-археолога.

Джерело: Чортківська округа. – Нью-Йорк: 1974 р. – Український архів, т. 26.