1998 р. Храми Чернігова
План Борисоглібського собору
1 – поховальні аркасолії;
2 – сходи на хори.
Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 60.
Борисоглібський монастир та інші споруди на території дитинця
Монастир на території князівського дитинця був заснований першій половині XII ст. під час правління князя Давида-Гліба Святославича (1097 – 1123 рр.), хоча деякі дослідники вважають, що монастир тут існував ще в середині XI ст. У 1239 р. монастир, як і все місто, був пограбований і поруйнований монгольским військом, відновлений у середині XVI ст., а в 1628 р. був переданий польською адміністрацією монахам-домініканцям. Під час визвольної війни під проводом Хмельницького монастир знову став православним, а в кінці XVIII ст. указом імператриці Всеросійської Катерини II був закритий разом із багатьма іншими монастирями країни. З будівель монастиря до нашого часу збереглися Борисоглібський собор, колегіум та будинок архієпископів. Вважається, що Борисоглібський собор був закладений у 1120 р. чернігівським князем Давидом, проте прямих вказівок на це у літописах немає, і деякі дослідники відносять будівництво собору до другої половини XI ст. (М. В. Холостенко) або до середини XII ст. (Ю. С. Асєєв), беручи до уваги те, що князем Давидом тут був побудований тільки маленький храмик-усипальниця, залишки якого були знайдені під підлогою собору [Асеев Ю.С. Стилистические особенности черниговского зодчества ХІІ – ХІІІ вв. // Чернигов и его округа в ІХ – ХІІІ вв. – К.: Наук, думка, 1988. – С. 135 – 143.]. При цьому зважається на те, що дуже схожі на Борисоглібський собор храми в інших містах Київської Русі були збудовані в середині XII ст. (у Києві в Кирилівському монастирі 1150 р. і в Смоленську в 1145 р.).
Князь Давид-Гліб був сином Святослава Ярославича, внуком Ярослава Мудрого, правнуком Володимира Хрестителя, сини якого Борис і Гліб шануються як святі. У Київській Русі люди мали по два імені: одне – родове, друге – християнське, що отримували при хрещенні. Так Володимир Хреститель мав ім’я Василь, Ярослав Мудрий – Георгій, Борис і Гліб мали християнські імена відповідно Роман і Давид, але всі вони були більш відомі за своїми родовими іменами.
Правнук Володимира, який був названий на честь свого святого предка, так само як і той, мав два імені: Давид-Гліб, але більш відомий був за християнським іменем. Наслідуючи свого небесного покровителя святого мученика Гліба, він був так само добрий і лагідний, благочестивий, його ставили за приклад іншим.
У проповіді «Слово в день святих Бориса і Гліба» чернігівський проповідник, близький до часів князя Давида, говорив:
«Подаю вам приклад не з чужих земель. Давид Святославич ні з ким не заводив ворожнечі. Якщо хтось починав війну – він зупиняв її покірністю. Коли хтось припускався несправедливості до нього – він усе терпів. Не зраджував слову своєму протягом усього життя. Нехай хтось не дотримувався слова перед ним – він виконував, що обіцяв; нікого не кривдив, нікому не вчиняв злого. Брати, які бачили його таким, слухали, як батька, і корилися, як Государю. Мирним було княжіння його… Чи не скаже хтось, що він не мав жінки? Ні, він мав дружину і дітей – Микола Святоша був його сином, і ще було двоє інших. Або скаже хтось, що не мав він дому і тому мав змогу виконувати заповіді Господні. Не одноразово ми чуємо: не можна бути праведним, маючи дружину і дітей. Князь мав не один дім, а багато; князь усієї Чернігівської землі виконував заповіді Божі протягом усього життя, ні з ким не сварився… Стидайтеся же ви, котрі ворогують зі своїми братами рідними» [Ефимов А. Черниговские кафедральные соборы. – Чернигов: Тип. губерн. правления, 1908, с. 35 – 36].
По смерті Давид-Гліб Святославич був похований у Борисоглібському соборі. Про смерть і поховання князя Давида-Гліба розповідає старовинна легенда [Иловайский П. И. Черниговская старина по преданиям и легендам. – Чернигов: Тип. Губерн. правления, 1898]. Ця наївна легенда виникла, напевно, через кілька десятиліть після смерті князя. Цікава вона тим, що відбиває велику любов і повагу народу до цього кроткого, доброго і благочестивого князя, що в ті часи, безумовно, було великим дивом. Розповідається, що 1 серпня 1123 р. князь, який був тяжко хворий, лежав у своєму теремі на смертному ложі. Єпископ чернігівський Феоктист, побачивши, що князь помирає, наказав молитися. У цей час у вікно влетів білий голуб і сів на груди помираючого. Коли той помер, голуб відлетів, напевно, з душею князя Давида. Тіло князя внесли до Спаського собору, але побачили, що зірка, яка до того стояла над хрестом цього храму, перемістилася і стала над хрестом Борисоглібського собору, тоді тіло князя Давида понесли туди. Домовина ще не була закінчена, і єпископ Феоктист схотів відкласти відспівування до наступного дня, бо було вже пізно і стало темніти. Але тут всі побачили, що сонце перестало заходити і зупинилось на обрії, освітлюючи храм. Коли принесли домовину і поклали в неї князя, сонце сховалось за обрієм.
Князь Давид-Гліб був першим мешканцем Чернігова, якого руська церква віднесла до числа святих.
Єпископ Феоктист, про якого тут ішла мова, ще молодим постригся в ченці Києво-Печерського монастиря, після смерті печерського ігумена Іова був обраний наступником того. Він добився від київського князя Святополка віднесення одного із засновників Печерського монастиря Феодосія до святих – князі тоді, як ми вже неодноразово пересвідчились, розпоряджалися не тільки в державному, а й у церковному житті. У 1113 р. Никифор, митрополит київський, призначив Феоктиста єпископом чернігівським. Із князем Давидом вони добре порозумілися і співпрацювали на благо землі Чернігівської. Коли князь Давид втратив улюбленого сина Ростислава, саме єпископ Феоктист намовив його побудувати Борисоглібський собор. Єпископ помер через кілька днів після смерті князя 6 серпня 1123 p., був включений до переліку святих Києво-Печерського монастиря.
Син князя Давида Святослав, у хрещенні Панкратій, з дитинства бачив перед собою приклад праведного життя батька. Розповідається, що Святослав з юності допомагав бідним, захищав пригноблених, любив самотнє життя, жив у келії при монастирі Єлецькому, ночі проводив у молитвах перед образом Богоматері, за це мешканці Чернігова називали його не Святославом, а Святошею. Ні дружина, ні діти, ні почесті та багатство не могли скласти сенс його життя. У 1107 р. таємно від сім’ї та батька він пішов до Києва, де постригся у ченці в Печерському монастирі під ім’ям Микола (Нікола). У Печерському монастирі Микола пройшов усі щаблі чернечого послуху: три роки працював на кухні, рубав дрова, носив із Дніпра воду; три роки стояв він при в’їзній брамі, не відходячи нікуди, окрім церкви. Після того як поселився в келії, Микола сам насадив сад і доглядав його, допомогав хворим у лікарні, що влаштував на свої кошти, харчувався на загальній монастирській трапезі; усі гроші, що отримував від близьких, роздавав бідним або витрачав на благочинність. Дуже любив книги, яких зібрав велику кількість, і перед смертю віддав у загальне користування братії монастиря. Коли йому казали, що таке життя шкодить здоров’ю і ніхто з князів такого не робив, він відповідав: «Правда, що ніхто з князів так не жив, нехай я буду першим, хто схоче – піде моїм шляхом» [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 191, с. 25]. Нікола Святоша (так його називали у Києві) за життя прославився тим, що зцілював хворих. Розповідається, що, коли захворів лікар Печерського монастиря, він порадив тому: «Якщо не будеш вживати ліки – станеш здоровим, а якщо не послухаєшся – будеш багато страждати». Лікар не повірив і ще довго хворів, потім згадав пораду святого і швидко видужав. Микола Святоша, князь чернігівський, помер 14 жовтня 1143 p., майно своє заповів монастирям: київському Печерському і чернігівському Єлецькому; мощі його спочивають у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.
Борисоглібський собор побудований на північний захід від Спасо-Преображенського собору, між ними зараз вільне місце, але археологи виявили там залишки двох князівських палаців, один з яких датується XII ст., а другий, ближчий до Борисоглібського собору, – серединою XI ст. Це були муровані палаци, багато оздоблені фресковим розписом, мармуровими і шиферними деталями, кольоровою полив’яною керамікою, побудовані з використанням фігурної цегли. Напевно, то були не житлові приміщення – тоді жили не в холодних і вогких кам’яних будівлях, а в теплих і сухих дерев’яних теремах; історики ототожнюють ці споруди з князівськими гридницями – парадними приміщеннями для бенкетів, прийняття послів та ін.
Під стінами самого собору знайдені залишки якоїсь споруди XI ст.: можливо, то була частина палацу, а може, зруйнований з невідомих нам причин храм.
Просторово-планувальна структура Борисоглібського собору наслідує монастирські храми, що споруджували в кінці XI ст. у Києві (Успенський собор Печерської лаври і Михайлівський Золотоверхий собор); з більш пізніх храмів до нього дуже близькі київська Кирилівська церква, побудована в 1150 р. майстрами з Чернігова, та Успенський собор у Володимирі-Волинському (1160 p.).
Борисоглібський собор є хрестово-купольним храмом (рис. 6), тобто типу вписаного хреста, з шістьма стовпами, трьома навами, однією банею [Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4 т. – К.: Будівельник, 1986. – Т. 4; Памятники искусства Советского Союза: Украина и Молдавия. – М.: Искусство, 1982]. Розміри собору в плані такі: довжина з абсидою – 18,25 м, ширина – 27 м (внутрішні розміри – 15,5×23,4 м), висота в середній наві до склепіння бані – близько 25 м. Із трьох боків (крім вівтаря) собор оточували невисокі муровані прибудови. Покрівля собору зі свинцевих листів була влаштована по мурованих склепіннях. Єдина баня спирається на чотири несучих стовпи хрестового перерізу з мало розвинутими гілками хрестів. Підкупольний барабан, що через підпружні арки передає навантаження від бані на стовпи, має десять вузьких віконних прорізів з арочними перемичками. Храм споруджений способом так званого порядового мурування повністю з давньоруської великоформатної плінфи без використання природного каменю. Плінфа собору дуже відрізняєтья від тієї, що застосовувалася в Києві та у Спасо-Преображенському соборі, – вона набагато міцніша, виготовлена з білої каолінової глини, має світло-золотавий колір; товщина стін храму від 1 до 1,5 м.
Цей храм будувався як княжа усипальниця, тому в північній і південній стінах зроблені по три поховальні аркасолії, що виходять у храм. Поховання, напевно, робили й у довколишніх галереях-прибудовах, які до нас не дійшли, і під підлогою бічних нав собору. Десь тут був похований син засновника собору Ізяслав Давидович.
Зовнішній вигляд храму (рис. 7) близький до європейської романської архітектури, хоча в літописах відсутні відомості про роботу на наших землях будівничих із країн Західної Європи, але відомо про різноманітні зв’язки Київської Русі, в тому числі й династичні, з більшістю європейських країн. Безумовно, для давньоруської архітектури цього періоду притаманний явний вплив архітектурних ідей Західної Європи, що наклалися на візантійську просторову структуру храмів. Дуже важко уявити, як це відбувалося, – на той час не тільки не існувало будівельних креслень, але й схематичного малюнку будівлі зробити не вміли. Напевно, художні образи переносились у головах подорожуючих. І тепер можна бачити в Чернігові та ще далі на північному сході, у Суздальському князівстві, аркатурні пояски, перспективні портали, різьблення «звіриного стилю» та інші будівельні прийоми, властиві спорудам Німеччини та Франції того часу.
Фасади з трьох боків храму визначаються великими площинами стін, розбитими тільки півколонами, що йдуть від самого низу до карнизів. Ці півколони завершуються різьбленими капітелями з білого каменю, дві такі капітелі були знайдені архітектором М. В. Холостенком під час повоєнної реставрації собору в землі біля стіни і в муруванні закладеного порталу. Роги будівлі підкреслені виступаючими з площини стін лопатками. Завершуються стіни півциркульними аркоподібними закомарами. На рівні п’ят опор склепінь храм по периметру охоплює аркатурний пояс. Схожий аркатурний пояс із цегляним поребриком охоплює верх барабану бані, простінки якого прикрашені півколонами. У верхній частині стін під аркатурним поясом розміщені арочні ніші, нижче яких знаходяться досить вузькі вікна, одноярусні на абсидах і двоярусні на плоских стінах.
У 1947-1948 pp. трестом «Будмонумент» проведені ґрунтовні дослідження собору [Остапенко М. А. Дослідження Борисоглібського собору в Чернігові // Архітектурні пам’ятки. – К.: Вид-во Академії архітектури УРСР, 1950. – С. 64 – 72]. Були розкопані й досліджені абсиди собору, що будувалися тричі – зовнішні абсиди XIX ст., за ними гранчасті абсиди із цегли початку XVII ст., і на відстані майже 6 м від внутрішньої поверхні абсиди XIX ст. знаходилась напівкругла первісна абсида, стіни якої збереглися майже на 60 см вище за обріз фундаментів.
У Борисоглібському соборі входи зроблені з трьох боків, вони оформлені так званими перспективними арочними порталами, в котрих арки по товщині стіни звужуються, ніби створюючи перспективу. В арки вписані прямокутні дверні прорізи з горизонтальними перемичками, зробленими з дубових брусів.
На відміну від більш ранніх храмів, зовнішні поверхні стін Борисоглібського собору були покриті тонким шаром вапняного тиньку з домішкою цем’янки й розкреслені на квадрати, що імітують мурування з великих блоків каменю.
Собор справляє враження міці, нерухомості, спокою, що притаманне всім спорудам романського стилю – у пластично-художніх образах відбивалось прагнення людей того страшного часу захиститися, коли практично кожне місто воювало з усіма іншими, єдина надія могла бути тільки на Бога. Такі храми й справді під час оборони були останніми фортифікаційними спорудами, тому й робили в них вікна-бійниці, а храми будували схожими на оборонні вежі. Споруди цього стилю французький живописець Е. Мане охарактеризував, як «важке мовчання».
Внутрішній простір храму більш розкритий і спокійний, ніж у Спасо-Преображенському соборі; великий у діаметрі купол і відкритий трансепт підсилюють це враження. У храмі великі, схожі в плані на літеру П, полаті – хори, на які ведуть вузенькі сходи в товщі західної стіни. Напевно, ними ходили тільки півчі-хористи, а князівська родина заходила на хори через двері (що були знайдені дослідниками), котрі галереєю з’єднувались з розміщеним поруч палацом. Огорожа хорів зроблена з різьблених кам’яних плит.
Підлога собору в князівські часи була набірна з червоних шиферних плит та різнокольорових полив’яних кахель, шви між якими були інкрустовані мозаїчною смальтою. Така підлога виглядала як пишний східний килим. Стіни Борисоглібського собору були розписані фресками, від яких залишились тільки сліди геометричного орнаменту в ніші одного з вікон північної стіни.
Під час реставраційних робіт у 1948 р. знайдені архітектурні деталі собору – дві різьблені капітелі та наріжний камінь порталу. Ці деталі викликали особливий інтерес, бо мають виняткову мистецьку цінність, адже в жодному іншому місті на території України таких не знайдено. Зроблені ці архітектурні деталі з білого вапняку, поклади якого є на Чернігівщині в районі міста Новгорода-Сіверського. З такого вапняку декоративні елементи виявлені в інших храмах Чернігова – це доводить їх місцеве походження. Капітелі мають форму зрізаних конусів, сплющених із боків, висота їх близько 60 см при ширині 70 см. На зворотних боках цих деталей були виявлені напівкруглі заглиблини – на основі цього реставратори визначили їх як завершення півколон або пілястр, розміщених на фасадах храму. Третій архітектурний елемент – прямокутний наріжний камінь, що має ширину з одного боку 64 см, а з другого – 53. Різьблення цих деталей нагадують заставки та літери з пергаментних рукописів того часу або малюнки на ювелірних прикрасах. Вони відрізняються великою майстерністю виконання, у техніці якого об’єднані риси об’ємної скульптури та плоского різьблення, характерного для дерев’яних елементів. На білокам’яних деталях бачимо мотив плетіння – переплетення дивних рослин. Цей мотив у мистецтві Київської Русі зустрічається досить часто – на фресках київських Десятинної церкви і Софійського собору, на кам’яних плитах хорів Софійського собору, але на чернігівських капітелях плетіння виконане більш рельєфно, з особливою легкістю і невимушеністю.
Серед цих переплетених дивних рослин, а може, змій бачимо химерних тварин. У такому «звіриному» стилі робили ювелірні прикраси для скіфських царів, а у XII ст. на іншому краї Європи – у Південній Франції – на капітелях колон також зображували подібні істоти. Ці дивні створіння, напевно, походять від первісної язичницької міфології, що жила у підсвідомості людей, які зовсім недавно стали християнами. Тоді у ХІІ-ХШ ст. такими зображеннями прикрашали предмети побуту, зброю, ювелірні вироби. Їх малювали на щитах, а потім вони перетворювались на геральдичні символи, які живуть на гербах і в наш час.
По всій велетенській Київській Русі у будівництві різьблений білий камінь використовували тільки в трьох князівствах: Чернігівському, Галицькому і Володимиро-Суздальському, притому чернігівське різьблення з пластичного боку найбільш витончене і цікаве.
За довгу свою історію Борисоглібський собор кілька разів руйнувався, горів, поновлювався, перебудовувався і реставрувався. Дослідники вважають, що військом Батия собор було пограбовано, але руйнування були невеликі. Напевно, більших втрат він зазнав у 1611 p., тоді під час пожежі загинули фрески й усі дерев’яні елементи. У 1618 p., коли Чернігів за Деулінським перемир’ям був відданний під владу Польщі, собор перебудували під костьол і заснували домініканський кляштор-монастир. Тоді в соборі були розібрані старовинні абсиди та побудовані нові для того, щоб розширити вівтар. Після визвольної війни під проводом Б. Хмельницького собор знову став православним. Називали його за ім’ям засновника – князя Гліба (так, в акті 1665 р. ієромонаха Гавриїла названо намісником Глібоборисівського монастиря).
У 1669 р. архієпископ Лазар Баранович просив у Москви кошти на відновлення собору і отримав їх. Освячений ним храм разом із допоміжними будівлями називався кафедральним монастирем Чернігівської єпархії і залишався таким до 1786 р. У 1672 р. на гроші жителів міста до собору із західного боку було прибудовано восьмигранний у плані притвор, або, як називали на Україні, бабинець, з бароковою банею, увінчаною високим шпилем на декоративному ліхтарику. Ця прибудова мала напрочуд гарні пропорції та пластику поверхонь стін [У 1955 р. під час реставрації собору ротонда-бабинець перед західним фасадом собору була зруйнована згідно з проектом архітектора М.В. Холостенка, хоча була чудовою пам’яткою української архітектури другої половини 17 ст.]. Архітектурні прийоми, використані тут, нагадують київську церкву Всіх Святих у Печерській лаврі.
На початку XVIII ст. перебудували верх собору, після чого він отримав п’ять барокових бань. Після цієї перебудови давньоруський Борисоглібський собор набув вигляду, притаманного українським дерев’яним тридільним церквам: над вівтарем була встановлена невелика баня, середній купол накритий високою банею з кількома заломами, така сама баня була над бабинцем. Білі тиньковані стіни були щедро прикрашені бароковими наличниками, пілястрами, карнизами, декоративними фронтонами – вигляд храму став близький і зрозумілий населенню «рідного українського краю», як писав Л. Баранович.
У притворі (або бабинці) були зроблені сходи до підвалу, де стояли у відкритому гробі мощі архієпископа Феодосія Углицького. Це приміщення називалось печерою святителя Феодосія. Там був великий портрет святителя, зроблений у XVIII ст., де він зображений на повний зріст із хрестом у правій руці і з єпископським жезлом у лівій, одягнений у повне архієрейське вбрання. У верхньому куті портрета зображено герб Феодосія: серце на крильцях, що летить до неба, довколо якого знаки архієрейського сану. Портрет намальований за схемою парадних портретів часів бароко. Такі портрети часто виставляли в українських церквах, і відзначалися вони не тільки високими колористичними якостями, але й заглибленою психологічною характеристикою зображеної людини. З життєопису Феодосія відомо, що помер архієпископ 5 лютого 1696 p., тіло його було поставлене в кипарисовому гробі в підвалі Борисоглібського собору за тогочасним звичаєм відкритим. Тоді гроб померлого архієрея після відспівування залишали, не закриваючи підлоги храму над ним протягом 40 днів для відправлення панахид. Наступник Феодосія Углицького на архієпископській кафедрі Іоанн Максимович під час панахиди над гробом небіжчика несподівано відчув зцілення від тяжкої хвороби – тоді він і залишив гроб святителя відкритим у підвалі бабинця собору, куди були зроблені сходи для богомольців. Іоанн Максимович склав віршовану подяку, текст якої був прикріплений до портрета, виставленого у «печері» [Ефимов А. Черниговские кафедральные соборы. – Чернигов: Тип. губерн. правления, 1908, с. 144 – 145] :
«Феодосій, дар Божий, Углицьким прозваний,
В архієреї Богом у Чернігов посланий;
Мало тут пожив, бо був літ многа,
Сподобився вскорє небесна чертога.
На землі всім явився во плоті, як ангел,
І восхіщен на небо, яко другий Павел,
Нетлінні мощі про це свідчать.
Хто не вірить – дивись, у гробі правду показують.
У тисяча шістсот дев’яносто шостому
Році прийняв кончину по житті святому.
За життя своє в Єлецькім мене поставив
Архімандритом, з того світу на кафедрі оставив
Мене, Іоанна, на архіерействі.
Сам нині перебуває в серафимській пастві.
Архієрею божий, святий Феодосій!
Я на твій престол взійшов, кожен пита: «Хто сій?»
Істіно не достойний я монахом називатися,
Але твоїми молитвами на це направляюся».
Церковні оповіді стверджують, що по смерті Феодосія, через те що тіло його залишилось нетлінним і біля нього відбувались чудеса зцілення, усі впевнились у його святості. Кількість людей, які приходили до мощей поклонитися святому і попросити допомоги, з кожним роком зростала. У 1824 р. купець Горбунов після зцілення від хвороб біля мощей пожертвував гроші на благоустрій і розширення підвального приміщення. Тут постійно відправляли молебні й панахиди. Мощі святителя, покладені в раку – дубову домовину, обкладену мідними посрібленими листами, стояли в ніші. Двічі на рік мощі Феодосія виносили в собор – 22 вересня і 5 лютого.
У 1896 р. за рішенням Синоду Феодосій Углицький був прилучений до числа святих – офіційно канонізований, а 8 вересня 1896 р. при величезному зібранні віруючих мощі перенесли в головний храм єпархії – Спасо-Преображенський собор, де їх поклали в нову раку, зроблену на кошти М. А. Терещенка за проектом А. В. Прахова. А в «печері» залишили стару раку, в яку поклали одяг святителя та його речі – до «печери» приходило багато прочан. Стара рака, зроблена коштом купця Горбунова, збереглась до наших днів. Вона тепер виставлена в абсиді південної нави собору. Про срібну раку, зроблену за проектом А. В. Прахова, з 1921 р. нічого невідомо, напевно, вона в ті роки була переплавлена на метал.
З Борисоглібського собору походить шедевр ювелірного мистецтва – срібні з позолотою царські врата масою близько 56 кг (рис. 8). Про їх створення розповідається так: «Царські врата… за сприяння генерального писаря Карпа Івановича Мокриєвича були зроблені, коли в 1701 році під монастирську дзвіницю відкопували фундамент, то знайшли у землі срібного ідола, котрого на ці царські врата використали» [Травкіна О. Царські врата з Чернігівського Борисоглібського собору // Образотворче мистецтво. – 1995. – № 1, с. 27]. То була найунікальніша знахідка, але, на жаль, її не зберегли, а розплавили на метал. До нашого часу дійшов тільки один ідол – так званий Збручанський, зроблений з каменю, тепер він знаходиться в музеї міста Кракова, але існують досить вагомі аргументи, котрі доводять, що він сфальсифікований. Царські врата Борисоглібського собору зберігаються в Чернігові й дотепер. Спектральний аналіз металу врат показав, що використане давньоруське срібло з одного злитку.
Раніше вважалося, що карбування врат було виконано в місті Даньцигу (тепер Гданськ, Польща), але на металі врат знайдені відбитки тавра майстра – літери PJD і зображення стилізованого ананаса з короною, що являє собою герб міста Аусбурга на півночі Німеччини. Це дало можливість визначити, що врата були зроблені в майстерні Філіпа Якоба Дрентветта з міста Аусбурга (відомі інші ювелірні вироби з такими клеймами). Фахівці переконані, що робота була здійснена за малюнком якогось українського художника, бо орнаменти врат мають прямі аналоги з малюнками у книжках, надрукованих у XVII ст. в Україні.
Чернігівський мистецтвознавець О. Травкіна вбачає прямі аналогії деталей врат із гравюрами славетного українського гравера кінця XVII ст. – початку XVIII ст. Олександра Тарасевича, який мистецтву штиху навчався в Аусбурзі, а потім керував друкарнею Печерського монастиря [Травкіна О. Царські врата з Чернігівського Борисоглібського собору // Образотворче мистецтво. – 1995. – № 1. – С. 25 – 29]. Композиційна побудова цих врат дуже цікава. Це так зване Ієсеєве дерево: у нижній частині знаходяться постаті біблійних персонажів – предків Христа, а саме царя Давида та Ієсея, над ними у плетиві лози аканта-винограду вісім барельєфів. На двох верхніх менших зображені Діва Марія та архангел Гавриїл, нижче – парні барельєфи апостолів Марка і Матфія, страстотерпців Бориса і Гліба, а також апостолів Луки та Іоанна. Посередині врат розташована колона з гербом гетьмана І. Мазепи і зображеннями царів Іудеї, що завершується фігурою благословляючого Христа. Проте, якщо загальна композиція і характер орнаментального плетива явно українського походження, то обличчя й одяг персонажів нагадують твори європейського мистецтва XV – початку XVI ст. Ці царські врата є шедевром ювелірного мистецтва і, на щастя, неушкодженими дійшли до нас, а сам бароковий іконостас собору загинув.
У 1805 р. за клопотанням генерал-губернатора князя А. Б. Куракіна уряд відпустив 10 400 руб. на те, щоб забезпечити можливість проводити богослужіння в храмі взимку. Тоді собор зробили теплим і влаштували підкупольну плоску утеплену стелю, для чого зняли верх іконостаса.
У 1857 р. зроблено черговий капітальний ремонт, після якого храм знову став однобанним. Була збільшена площа храму завдяки тому, що вівтар перенесли у нову прибудовану абсиду з двома великими вікнами. Стіни завершувались трикутними фронтонами. Тоді ж зроблено новий іконостас, котрий запроектував у псевдовізантійському стилі академік Д. Є. Єфімов. Ікони для іконостаса малював художник Пошехонов. У 1880 р. за часів губернаторства О. К. Анастасьєва були зроблені внутрішні розписи стін, стелі й арок клейовими фарбами за малюнками «Збірника орнаментів» художника князя Гагаріна. Крім того, собор прикрасили нові 23 картини; у нішах фасаду так само були зроблені малюнки. У 1900 р. розписи в соборі були поновлені олійними фарбами, у вівтарі на стіні абсиди виконане зображення Богоматері з немовлям. У 1888 р. був відкритий київський Володимирський собор, розписи його вразили всі верстви суспільства – від простого народу до інтелігенції. У храмах по всій велетенській імперії з’явилися сотні, а може й тисячі повторень і наслідувань цих розписів. От і в Чернігові зробили розпис за оригіналом В. Васнецова, але, щоб віруючі бачили це зображення, вимушені були розібрати іконостас, запроектований Д. Є. Єфімовим, залишивши від нього тільки півтора яруси, а решту ікон розмістили в храмі.
Головний престол собору був освячений на честь святих Бориса і Гліба; у наві праворуч містився бічний вівтар Різдва Богородиці, а в наві ліворуч знаходилась соборна ризниця. У храмі було декілька ікон, що мали художню та історичну цінність. Серед них старовинна ікона Всіх Святих у срібному окладі з кольоровим камінням, подарована старообрядцями, які повернулися під юрисдикцію Руської православної церкви, але зберегли свої обряди, – так званими єдиновірцями, а також ікона Миколая Угодника Мірлікійського XVII ст. у бароковій срібній із позолотою ризі. Ліворуч біля середнього стовпа храму в 1851 р. була поставлена ще одна ікона святого Миколая – мозаїчна, зроблена в Італії в майстерні художника Сіверса, подарована собору чернігівським дворянством на відзначення 25-ліття царювання Миколи І [Картины церковной жизни Черниговской епархии из девяти веков ее истории. – К.: Тип. Кульженко, 1911].
Після революції, коли почалися сплановані державою переслідування релігії, у соборі правили досить довго, тільки 1 липня 1933 р. Оргкомітет Чернігівської області ухвалив припинити богослужіння в Борисоглібському соборі, мотивуючи своє рішення так: «… технічний стан Борисоглібського собору, який є історична пам’ятка XII ст…. вимагає капітального ремонту за висновком технічної комісії Чернігівської міськради, і загрожує громадській безпеці; релігійна громада, яка користувалась цим молитовним будинком, від проведення ремонту відмовилась» [Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. – К.: НАН України, 1995, т. 2, с. 168]. Зрозуміло, що релігійна громада, яку душили непомірними податками, не мала грошей на капітальний ремонт собору, а посилання на це потрібно було тільки для того, щоб припинити богослужіння. Відразу після цього в соборі влаштували склад солоних овочів для Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР. Дирекція Чернігівського музею багато разів зверталася до найвищих інстанцій УРСР, доводячи, що розсіл, котрий постійно розливають на підлогу, і його випарування руйнівно впливають на конструкції будівлі. Тільки в 1939 р. Чернігівський облвиконком ухвалив: «… забезпечити звільнення собору від складу соління і передати його у відання музею», після чого в соборі був влаштований склад музейних фондів [Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. – К.: НАН України, 1995, т. 2, с. 188].
У серпні 1941 р. собор дуже постраждав під час бомбардування центру міста – він обгорів, у кількох місцях було пробите склепіння і розбита баня. У перші повоєнні роки провели комплексні дослідження і консервацію руїн собору. В 1952-1958 pp. собор реставрували під керівництвом архітектора М. В. Холостенка. Було прийняте рішення про реставрацію Борисоглібського собору в тому вигляді, яким він був у XII ст. Напевно, цього не можна було робити, бо завершення купола, форма закомар, покрівля з водозливами та багато іншого були зруйновані в давні часи і зробити їх можна було тільки за аналогією з іншими пам’ятками архітектури того часу. Крім того, прибудови, що оточували храм з трьох боків і надавали його вигляду зовсім іншого характеру, відновити було неможливо зовсім – таких прибудов не збереглося в жодному храмі, що дійшли до нас. При реставрації обриси підмурків цих приміщень виклали з каменю біля стін собору. У зв’язку з нестачею коштів капітелі колон зробили не з різьбленого білого каменю, а з пластмаси, огорожу хорів і віконні рами – із залізобетону, та ін.
Під час цієї реставрації були розібрані всі добудови, зроблені у XVI-XVIII ст., між ними і восьмикутний у плані бабинець-ротонда, що була чудовим зразком архітектури українського бароко. Відреставрований собор став схожим на великий макет давньоруського храму. Можливо, мають рацію мистецтвознавці, які стверджують, що собор потребує ще одної реставрації для виправлення помилок, припущених під час попередньої. Проте це справа майбутнього.
Тепер Борисоглібський собор входить до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника, тут влаштована виставка, присвячена давньоруському будівництву міста та самого собору. В соборі відновлена давня підлога з червоних шиферних плит, а в підкупольному квадраті реконструйований омфалій – підвищення, де підлога інкрустована різнокольоровою смальтою. В північній наві підлога знята, там можна побачити розкопані підмурки споруди, що була на цьому місці до побудови собору, – князівського палацу або, за іншою версією, маленького храмика-усипальниці. У північній і південній стінах відкриті поховальні ніші – аркасолії.
На тому місці, де був іконостас собору, встановлений безцінний шедевр ювелірного мистецтва – срібні царські врата мазепинської доби. Поруч експонуються білі різьблені архітектурні елементи, знайдені під час реставрації собору. В абсиді північної нави – могильна дошка, яка нагадує, що тут було поховано Лазаря Барановича – видатного релігійного, політичного й культурного діяча XVII ст.
Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 56 – 73.