Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації

Богдан Хмельницький

?

1998 р. Храми Чернігова

Поруч з Єлецьким монастирем, з північного боку від нього, знаходиться найдавніша пам’ятка Чернігова – славетна Чорна могила (курган), з назвою якої в народних переказах пов’язуть назву міста. Це найбільша могила в Північній Наддніпрянщині, що збереглася до нашого часу. Висота її сягала 10 м, окружність 170 м, по периметру був викопаний рів глибиною до 6 м. Могила знаходиться в загальному поховальному комплексі давніх слов’ян – сіверян, до якого входять могили Гульбище, Безіменна та інші і який займає всю територію Болдиних гір. Дослідники вважають, що й на території сучасного центру міста теж були могили-кургани. Відомо, що ще в 50-х рр. XIX ст. на подвір’ї будинку на Красній площі знаходилась велика могила, що розмірами не поступалдся Чорній. Про життя лісових слов’янських племен киянин Нестор Літописець писав:

«Усі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і побут… Радомичі, в’ятичі і сіверяни мали спільний звичай: жили в лісі, яко і всякий звір, шлюбів не мали і ставали на ігрища між селами. Сходились на ті ігрища, на пісні і танці і тут умикали, тобто викрадали собі жінок, перед тим змовившись з ними. А коли хто вмирав, творили тризну над ним, а тоді вирубували велику колоду і клали в ту колоду мертвяка і спалювали» [Повість минулих літ: Літопис. – К.: Веселка, 1982, с. 16].

Окремі племена у ІХ – Х ст. об’єднались в угрупування, на чолі котрих стояли місцеві вожді – князі, які одночасно були і верховними жерцями. У цій великій могилі, названій Чорною, було поховання такого князя.

Чорну могилу в кінці XIX ст. розкопав архітектор Д. Я. Самоквасов. Хоча місцеві жителі до того часу копалися в кургані, досліднику пощастило знайти безцінні з наукової точки зору речі. Це виявилося єдиним комплексно дослідженим науковцями похованням давньоруського вождя – князя, сучасника київського Святослава Ігоревича. У середній частині насипу знайдено залишки великого поховального вогнища: обгорілі людські кістки, залишки зброї, побутові речі, візантійська золота монета IX ст., кілька серпів та обгорілі зерна, що свідчить про пошану до хліборобської справи в ті часи. Серед залишків зброї виявлено залізні шоломи, дві кольчуги, два мечі, списи, ножі, остроги, стремена, бронзові бляхи з щита. У верхній частині насипу знайдено залишки тризни: шолом, кольчуги, казан, дві золоті, напевно загублені, монети візантійського імператора Василя І Македонянина (867 – 886 рр.), за якими це поховання датують початком X ст.

Головними і найцікавішими знахідками були два турячих роги зі срібними оковками, прибитими срібними гвіздочками, що використовувалися як ритуальні посудини – ритони. Оковка меншого рогу прикрашена позолотою та різьбленим орнаментом рослинного характеру. На оковці більшого рогу широкий сюжетний фриз, на якому зображені людина, яка стріляє з лука, птахи і собаки.

На основі археологічного дослідження цього кургану склалося більш-менш точне уявлення про поховальний обряд прадавніх сіверян язичницьких часів. Спочатку насипали земляний горб, зверху якого ставили дерев’яний символічний будинок для небіжчика – домовину, куди клали зброю, домашнє начиння, а для князя – коня, слуг і навіть жінку – все те, що було потрібне в потойбічному світі. Домовину обкладали дровами та хмизом і спалювали, після чого на залишки кострища насипали ще землю, збільшуючи висоту насипу в кілька разів. На могилі відбувався обряд тризни – поминальний обід [обряд поминок зберігся до нашого часу, незважаючи на те, що церква довго боролася з ним] і військові ігри.

Ще в дореволюційні часи на Чорній могилі був встановлений обеліск із чорного полірованого граніту, що завершує стилізоване зображення шолому давньоруського воїна; на гранях обеліску орнаменти і напис про те, що курган був розкопаний Д. Я. Самоквасовим у 1872 – 1873 рр. Біля підніжжя кургану в наш час встановлена велика брила червоного граніту з охоронною дошкою.

Джерело: Віроцький В.Д. Храми Чернігова. – К.: Техніка, 1998 р., с. 117 – 119.