Згадую і дякую

Старші люди часто переживають своє життя ніби другий раз, але то лишень у споминах. А так і я. Тепер згадую, згадую і дякую. Починаю від події, яка зовсім ненадійно змінила спокійне життя моїх батьків і моє.

Перші роки життя в Підкарпатській Русі

В місті Брно я живу від березня 1939 року. Прийшла я сюди як шість і пів літна дитина з батьками, політичними еміґрантами, з колишньої Підкарпатської Русі. Місто Ужгород, в якому я народилася в 1932 році, є постійно Ужгород. Але держава, в якій я прийшла на світ, мінилася в залежності від політичної ситуації. В часі мого народження аж до початку Другої світової війни належала Підкарпатська Русь до Чехословаччини. Протягом війни то була Угорщина а після скінчення війни в 1945 році була приключена до Української Радянської Республіки. Так що після держави мого народження я є так трохи міжнародна, але за нацією я є постійно українка.

Мої батьки походженням з Галичини. Моя мама Лідія Амброзія Микитюк з Коломиї а мій батько Симеон Медвідь з Буданова на Тернопільщині. Його прадіди називалися Кансуцькі й один з них мав таку велику силу, що почали його прозивати медвідь і це пізніше стало офіційним прізвищем Медвідь. Батько в 1924 році виїхав з Галичини і поселився в Ужгороді, де учителював. Дістав чехословацьке громадянство на підставі призначення йому м. Розвіґово як рідного міста. В 1931 році як бездітний вдовець оженився з моєю мамою, молодшою на 26 років, яка тоді вчителювала в Польщі в місті Гданськ. Як я народилася, тато мав 50 років і я була його перша і одинока дитина. З Ужгороду, де ми жили у власній хаті під замком, тата призначили директором народної школи в Тур´я Реметах, в селі між Перечином і Ужгородом. Там також очолював «Просвіту», орґанізував читальню, виступи хору і ставив п´єси. Мама там також почала вчителювати.

Моє дитинство в гарній карпатській країні було дуже радісне і щасливе. Як хто мене питався як називаюся, то завжди я казала Славка Реміцька. Жили ми в шкільнім будинку з дуже великим городом. Мали ми корову, порося і кури, качки, гуси… Тато займався бджільництвом і мав пасіку. Через город нам протікала ріка, краще сказано злиття двох рік, Туриці і Тур´ї. Так що літом мали ми де купатися. Ходила я також пасти нашу корову Пірошку. А ввечері я не заснула, поки мені служниця не принесла горнятко зі свіжим надоєним молочком. Коли я деколи була трохи непослушна, але переважно була я чемна дитина, то вуйко професор Яків Голота мені погрозив, що мене посадить між роги корови. А того я страшно боялася. Але і сумні в мене спомини. Була то велика біда простих людей і їхніх дітей. Декотрі ходили до школи босі, не тільки літом, але і в зимі, бо не було в них взуття, лишень легко одягнені а підручники і зошити носили в руках. Ніяких торб в них не було. І досі ці сумні спомини мене розжалоблюють.

В Тур´я Реметах почала я у вересні 1938 року ходити до першого класу української народної школи, де тато був директором. Але моє відвідування школи тривало лишень пів року. Раптом, можна сказати з години на годину, все гарне скінчило. Того фатального дня в березні 1939 року прийшли до нас якісь незнайомі пани і говорили з моїм батьком. І хоч я ще тоді була мала дитина, то якось відчула, що йдеться про щось дуже поважного. Десь за дві години приїхав по нас кінський повіз і майже без нічого, бо не було часу, лишень з тим найпотрібнішими, документами і грішми, відвіз нас до Перечина. Там вже на залізничній станції стояв приготовлений поїзд для еміґрантів, які втікали перед мадярами. Угорщина вже тоді окупувала Підкарпатську Русь. На цій ново окупованій території не міг залишитися ніхто, хто походив з Галичини, як і мої батьки. Втікали не лишень галичани, але і чехи, які там жили і працювали. Пізніше мені тато оповідав, що його добре знайомий жандарм радив, шо як хочемо зберегти життя, не роздумуймо і негайно втікаймо. Після довгих десятиліть, коли трохи почав ослабляти комуністичний режим, повелося мені відвідати край мого дитинства і мою колишню подружку Марку Фекету, чоловік якої споріднений з Владикою Теодором Ромжом. Від неї я довідалася, що мадяри всіх галичан, які не вспіли втекти, розстріляли.

На доповнення ще подаю уривок з батькової заяви про відшкодування за маєток, який ми були змушені залишити на Підкарпатській Русі, який написав в серпні 1939 року на Міністерство внутрішніх справ у Празі.

«Внаслідок евакуації і загального хаосу спричиненого атакою мадярів на територію колишньої Карпатської України, був я змушений залишити місце своєї діяльності, залишити все майно й від´їхати зі сім´єю на безпечне місце, щоб зберегти голе життя своє і своєї сім´ї. Начальник центра жандармів в Туря Реметах, пан Антонін Влчек мене 14 березня 1939 року попередив, що моєму життю з боку мадярів грозить небезпека і щоб я кожної хвилини був приготований до від´їзду, і що можу їхати спільно з ними. Так що я вирішив, з Туря Ремет від´їхати. Скоренько ми спакували лишень то найпотрібніше і за дві години я і з моєю сім´єю від´їхали ми до Перечина, де вже чекав еміґрантський поїзд. Тісно перед від´їздом сказав я ще нашій служниці Марії Грабовій Стоґуровій, що має зробити зі залишеним майном. Про своє рішення від´їхати, повідомив я місцевого пароха Івана Неймета, котрий вже 14 березня 1939 року став начальником Мадярської Народної ради і не дозволив нашій служниці зробити з маєтком те, що я їй наказав і зразу її прогнав з дому.»

Еміґрантський поїзд як вирушив зі станції, мадяри зразу почали обстрілювати. Ця хвилина постійно в мене жива так, якби то було вчора. Лежали ми на голій твердій підлозі під дощаними лавками. Була я тоді одягнена в голубо синю вовняну суконочку, дуже я боялася і тулилася до мами. Поїзд вже не міг їхати через Словаччину, бо вже тоді там панували німецькі окупанти. Був змушений їхати через Польщу. Там тата заарештували, не знаю вже з якої причини. За декілька днів ми приїхали до Брна. Але і Моравію і Чехію вже тоді окупували німці й держава мала нову назву Protectorat Böhmen und Mähren (Протекторат Чехія і Моравія). Від 16 березня 1939 року ми дістали замість чехословацького громадянства протекторатне громадянство. Чехословацьке громадянство нам було повернене 23 березня 1946 року на підставі призначення нам місцевості Кобилніце 30 грудня 1945 року як рідного села.

Початки еміґрантського життя в Брні

Перші кроки в Брні нас вели до кав´ярні Музеум, на розі сучасних вулиць Лідіцка і Моравської площі. Батько там мав договорену зустріч зі знайомим. Короткий час ми жили у пана Сигерича на вулиці Оломоуцка, де також мав склад з посудом зі скла. Спали ми в нього лишень на підлозі, але і за це були ми йому дуже вдячні. Краще зі стріхою над головою ніж на вулиці. Опісля нас взяв до себе на квартиру зубний лікар доктор Микола Слюсар родом з Галичини. Він вже довший час тут жив з дружиною чешкою і трьома дітьми Любою, Олеською і Ромком. Був у них одноповерховий дім з великим городом і нас примістили в малій кімнатці в сутерені. Було то приміщення дуже скромне, без ванни, вода лишень в пральні, але у щирого земляка а з його дітьми я скоро і добре подружилася, найбільше з наймолодшим Ромком. І хоч був молодший від мене, то завжди говорив, що зі мною ожениться. Помер в досить молодому віці внаслідок автоаварії. І пізніше я згадувала на мого друга з дитинства а видно і через це назвала я свого сина Роман.

Мої батьки вже в Брні не учителювали, бо не володіли чеською мовою. Батько дістав працю в Центральній молочарні на вулиці Масна. Став завідуючим відділу, де сортували яйця. Працювали там з ним і інші українці, пан інженер Романовський, моя тітка вчителька Володимира Голота. Директором цього підприємства був німець пан Мандел і до українських еміґрантів ставився дуже добре і помагав їм. Всі працівники в молочарні діставали добрі депутати: молоко, сметану і яйця, які розбилися при сортуванні, так званий мелянж. Так що мама дома товкла масло, яке також перетоплювала до резерви, робила сир і згливілий сир. А що варила? Різні страви з бараболі, муки, овочів, ярини, сира, яєць, герштлів і соуси. Якось не пригадую собі, що ми їли м’ясо. Одного разу від склепаря пана Лаштувки, який мав склеп з продуктами на Оломовцкій вулиці і в якого ми робили покупки, дав мені шоколаду. Дуже мені не смакувала а тоді я їла шоколаду взагалі перший раз. За майно, яке ми були змушені залишити на Закарпатті, пізніше дістав тато відшкодування. Мама з початку була дома. Пригадую, як при кожній домашній праці, чи варила, чи прала, прибирала або прасувала, тоді ще залізком на вугілля, завжди співала. І завдяки їй знаю старі українські пісні. Пізніше німці маму примусово призначили на роботу до фабрики Некелверке на вулиці Дорних, де виробляли радіоприймачі.

До вересня 1939 року була я дома, школу не відвідувала, бо говорила лишень по українськи, чеську мову взагалі не розуміла, так лишень слухала, як чехи говорять. Батьки нікого не знали, хто міг би мене бодай трошки підучити цю для мене чужу мову. Від вересня 1939 року почала я знову відвідувати перший клас чеської народної школи на вулиці Таборска. Тоді не бувало так як тепер, що чеську школу відвідують чужинці. Так що я була як біла ворона. Крім того була на рік старша ніж однокласники, і діти мене мали за дурну репетентку, яка повторяє перший клас. Моє слабе знання чеської мови, повно слів я не розуміла, погано вимовляла букву ř (рж), мій скромний одяг, скромне друге снідання, лишень хліб з маслом, і це все стало причиною того, що діти постійно з мене посміхалися. Вони часто не усвідомлюють, що такою поведінкою можуть пошкодити. А мене ці посміхи підрядної чужинки позначили на ціле життя. З початку я не чула різницю між буквами ж і рж. Аж одного разу ту різницю вчула і зачала добре вимовляти. Українську граматику, історію, культуру, традиції постійно мене вчили дома тато й мама.

Мої батьки були греко-католики, хоч не дуже практикуючі, і мене виховували в греко-католицькій вірі. Мама зі мною завжди перед спанням молилася а я на кінець молитви придала і свою дитячу молитву: «А мені маленькій дай Бозю розю» (розум). А цю дитячу молитву я молюся дотепер, правда вже не дитячими словами. Прошу, щоби Дух Святий мені помагав, завжди рішатися мудро в згоді з Божою волею. Також я щороку писала лист до святого Миколая і святий Миколай – мій батько мені відписував. Повчав мене, як маю правильно поводитися, жити після Божих заповідей, поважати старших, любити батьківщину, рідну мову… Деякі листи досі маю сховані. Одного разу я в листі просила здоров´я, багато мудрості, якусь корисну забавку і український народний стрій. А святий Миколай мені написав: »Будь послушна, чемна, працьовита, батьків і старших завжди поважай. Посилаю тобі потрібний матеріал на народний стрій, але вишивай собі його сама, бо як хтось щось хоче мати, мусить і сам на тім попрацювати.» Іншим разом мені написав: «За твоїм бажанням ангели все вже приготовили і уклали, щоби аж прийде час, летіти до українських дітей, щось не забули. Тебе і твоїх батьків благословляю і не буду скупий на здоров´я і мудрість для вас.»

Кожної неділі ходили ми на нашу Святу Літургію до римо-католицького храму Святої родини на вулиці Сіротчі (сьогодні Грогова). Греко-католицьку парохію заснував в 1937 році Пряшівський єпископ Владика Павло Гойдич ЧСВВ, але перший парох був призначений аж після скінчення Другої світової війни. До того часу служили священики еміґранти з Галичини. В 1939 році, коли ми прийшли, служив отець Степан Семен Решетило ЧСВВ, колишній секретар Крижевацького Владики Діонізія Нарадія, секретар прокурор протоігумен Галицької провінції ЧСВВ у Львові, місіонер, який в 1944 далі еміґрував до США, де 26 грудня 1950 року помер в м. Dawidson. Деколи його заступав отець доктор теології Мар´ян Мирон Калинець ЧСВВ, колишній ректор Української греко-католицької семінарії в м. Оломоуц та ігумен монастирів ЧСВВ. Помер наприкінці війни в червні 1944 року внаслідок мук, які зазнав в гітлерівськім концтаборі. Похований в могилі церковних високопоставлених духовних представників на цвинтарі в Оломоуці. Перші богослови з Галичини, які навчалися десь від року 1991 в теологічному факультеті на Університеті ім. Палацкого в Оломоуці, ходили на його могилу. Ще як дитина я його вважала дуже строгим і як навмисне склалося так, що у першої святої сповіді в 1940 році була я саме в нього. Святий образок на спомин першого Святого Причастя я але дістала від священика, що вчив мене реліґію в школі. І цей образок у рамці досі мені висить на стіні над ліжком.

В Брні був мішаний церковний хор з дириґентом доктором Франтиком, професором на Високій земледільській школі. Його заступником був інженер Барзилович. Мама в цім хорі співала в сопрано а я завжди з нею ходила на проби хору. З того часу я трохи запам´ятала деякі літурґічні мелодії. Отець Решетило радо проповідував, і як вже проповідь була дуже довга, а то бувало часто, бо радо читав і уривки з української ґазети з Кракова, то дириґент з хору вказував йому годинник на знак, що час вже проповідь закінчити. Отець Решетило вмів цікаво і дотепно оповідати. Отець був високий ростом і як місіонер часто міняв місце перебування і ліжко на спання бувало йому закоротке. То продовжував собі його валізкою, на котру покладав ноги. І мені ця уява приходила дуже смішною. Обидва отці часто відвідували доктора Слюсара, у якого ми жили, так що і ми були з ними частіше в контакті, не лишень на Богослужінні. Після виїзду отця Решетила і смерті отця Калинця вже не були в Брні греко-католицькі літурґії. Так що я почала з дітьми доктора Слюсара ходити на меси до римо-католицького костела на вулиці Крженова. Мої батьки на західні меси не ходили, було то для них зовсім чуже. В християнській вірі мене далі вели в годинах реліґії в школі і на зустрічах дітей в парохії на вулиці Крженова.

Наша еміґрантська спільнота від самого початку сходилася в день свята «душічки» 2 листопада (згадка про померлих) на Центральному цвинтарі біля Української могили, де поховано 154 жовнірів з Першої світової війни та Польсько-Української війни. Отець Решетило відслужив панахиду і в молитвах ми згадували наших померлих похованих в Україні, бо тут ще ніхто наш близький похований не був. На закінчення ми заспівали «Вічная пам´ять» і зворушливу пісню, стрілецьке-еміґрантське реквієм на слова Богдана Лепкого, «Видиш брате мій…» Дуже мені ця пісня вбилися до серця, може тому що була дуже чуттєва а може і тому, що мені як дитині подобалося, як співали ми в ній ніби журавлі: Кру, кру, кру… В 1939 році, коли ми були перший раз на Могилі, дуже я змерзла в руки. Рукавиці я ще тоді не мала, то мама мені обмотала пальці хустинкою до носа. На цю Могилу я і далі ходила з татом, мамою а досі вже сама. Недалеко від цієї могили тепер є поховані мої батьки, тітки Володимира Голота, Емілія Велигорська і вуйко професор Яків Голота. Не могли внаслідок політичної ситуації спочивати у ріднім краю, то хоч близько Української могили. Завжди було мені дуже жаль, що про Могилу офіційно ніхто не старається і дуже занедбана, пустіє. Натомість про могили російських солдатів з Другої світової війни дуже дбали. Але таки я дочекалася. В році 2019 і в році 2020 проведений ґенеральний ремонт Могили і тепер вона не до пізнання. Безмежно я за це вдячна українським орґанізаціям і меру міста Брно. Наш сучасний парох отець Сергій Мацкула також відновив традицію, зустрічатися на цій Могилі у визначні дні для українців, помолитися і відслужити панахиду.

В місяці березні ми згадували нашого славного поета Тараса Шевченка. Пан Юліян Колцуняк, недокінчений юридист, еміґрант з Ужгороду, де працював з молоддю і вчив їх завжди любити свій рідний край і народ, продовжував цю діяльність в Брні з дітьми еміґрантів. Орґанізував культурні академії і я на них все виступала. Рецитувала якийсь вірш Тараса Шевченка. І після виступу мусіла я не лишень уклонитися, але і за тодішнім звичаєм диґнути, як мене вчив колега мого тата, професор Бірчак, якого замучили москалі на Сибіру. Спочатку ми сходилися на Різдво і угощалися нашими традиційними стравами. А також зустрічалися ми на Маланку.

Якщо порівняю життя тодішньої політичної еміґрації і сучасної з економічних причин, то велика різниця. Сучасні не втікають майже без нічого, все потрібне беруть зі собою, добре одягнені а тут в першу чергу хочуть добре заробляти. Культурне життя, традиції, то аж на другому місці. Також умови для дітей у школі зовсім інакші. Чеські школи тепер відвідує повно різних чужинців з цілого світу, так що і наука пристосована до цієї ситуації. Є для них спеціальні підручники, довчання, курси і т. д.

Моє навчання в середній школі і вищій школі

В школі я мала великі труднощі з чеською мовою. Після закінчення четвертого класу народної школи склала я іспит і поступила я на восьми річну ґімназію на вулиці Таборска. І тут мала я спочатку труднощі з чеською мовою. Є то дійсно тяжка мова. Але за якийсь час стала з мене преміянтка і матуру я склала з усіх предметів на відмінно (мови чеська, латинська, російська, громадянська наука і природознавство). Досі маю сховану книжку «Мала Дорітка» від письменника Чарлса Дікенса (Charles Dickens), яку я дістала від директора ґімназії на спомин: «За незвичайно успішно складений іспит». Моїм найулюбленішим предметом була математика. Не любила я історію і ґеоґрафію. Але завжди я добре навчилася і з цих предметів, щоби не попсувати оцінки на свідоцтві. А тепер, як дивлюся в телевізії на якийсь історичний фільм або слухаю політичні вісті зі світу, то не дуже знаю, які то тоді і де, були події. Так стараюся хоч на старі коліна це догнати. Також моя внучка Маґдуня постійно подорожує по світі і щоби я взагалі знала, де вона знаходиться, то мушу шукати в атласі або по інтернету. Але постійно є що вчитися. Часто собі думаю, постійно вчуся а дурна вмру.

Місце приміщення ґімназії внаслідок воєнних подій і бомбардування часто мінялося. Почало в Жіденіцах на вулиці Таборска, опісля короткий час на вулиці Вевержі в будинку, де було приміщене і гітлерівське ґестапо, потім на Слав´янській площі а в кінці на вулиці Крженова. Там напроти ґімназії є католицький костел, де я часто забігла на коротеньку молитву, попросити о допомогу, яка мені ніколи не була відмовлена. Десь в 1950 році напроти школи у Чеській ощадній касі (тепер є там Уряд праці Чеської республіки) були виставлені великі фотоґрафії шістьох найуспішніших студентів. Була між ними і я, як найліпша з математики. У воєнному часі в 1944 році була я перший раз на духовних вправах у монастирі на вулиці Удолні, напроти родильного дому.

Улюбленою забавою ґімназистів був «Маялес» (Весняне гуляння). Через місто йшов похід студентів, професорів, алеґоричних возів. Деякі студенти були одягнені в народних строях. Я, Олеська і Любка Слюсар завжди ми були одягнені в українськім народнім строю. Після походу на забезпеченій площі відбувалася культурна програма. Танцювали ми народні танці «Чеську беседу», яку сучасна молодь вже мабуть взагалі не знає. Грали ми різні сценки, забави, співали, змагалися, поспілкувалися, дещо смачного перекусили і всі були дуже задоволені. Вже довгий час на цю гарну студентську забаву забувається. Шкода. Але може і ця гарна традиція ще відновиться.

Ще в народній школі почала я вчитися грати на скрипці. Перше мене вчила мама а потім спеціальний учитель. Десь від сексти грала я в студентськім оркестрі на скрипці. Нашим дириґентом був професор Франциск Ступка, який нас учив і французьку мову. Виступали ми на різних культурних акціях. Переважно ми грали класичну музику, і з того часу я дуже полюбила В. А. Мозарта. Дуже радо згадую на хвилини в оркестрі. Але тепер вже я не заграла би ані ґаму. Також я грала на мандоліну.

Коли я підростала, то роздумувала і про вступ до монастиря. Але в тодішній політичній ситуації то взагалі не було можливе. Роздумувала я про дальше навчання математики, але школа була в Празі а ніяк не могла я відійти від батьків. Була я дуже прив´язана до них, головно до тата. Та врешті вирішила студіювати медицину і так помагати в Господі хворим. Але на медицину мене з початку не прийняли. Не було в мене доброго походження, яке тоді було вирішальне. Успіх в школі не мав ніякого значіння. Не знаю, хто мені поміг, але таки я поступила на медичний факультет. За якийсь час я довідалася, що моя заява на медицину була червоним чорнилом перечаркнена і написано: «Глибоко закорінене реліґійне чуття!» І як я це довідалася? В Біловіцах в місцевості між лісами недалеко Брна жила мамина сестра Емілія Велигорська зі своїм чоловіком професором Михайлом, колишнім віцеконзулом України в Празі. Вони добре познайомилися з комуністичним поетом С. К. Нaйманом, який літом завжди їздив до Біловіц на відпустку. Були в нього різні знайомі на міністерстві, так не тяжко було йому це довідатися. Після шістьох років 16 липня 1957 року я скінчила студії медицини з титулом «промована лікарка». Тоді інший титул не давали. А ми цей титул перекрутили на «промочений лікар» і сміялися з нього. На промоції дістала я червоний диплом і фінансову нагороду. Червоний диплом був для відмінних а синій для пересічних. Але і при цій славній хвилині була проблема. Всі ми були одягнені в мантіях а я мала на шиї ланцюшок з хрестиком. Мусіла я вислухати гостре зауваження. Але ані це мені не попсувало велику радість. На промоцію приїхала і мамина сестра з Кракова Оля Лайтнер зі своїм унуком Марком.

Лікарське заняття

Після промоції кожний новий лікар дістав з міністерства від дистрибуційної комісії т. зв. «умістєнку», призначення, де буде працювати. Бувало то в пограниччі або в якійсь малій повітовій лікарні. Ніхто не міг сам, так як тепер вирішати, де буде працювати. Мене призначили на туберкульозний відділ до лікарні в м. Хеб в західній Чехії. І знову для мене настали великі комплікації. Останні три роки студій я працювала як помічна наукова сила на ІІ ґінекологічній клініці в лікарні святої Анни на вулиці Пекарска. Завідучий професор доктор Франциск Горалек видавав науковий журнал «Акта ґінеколоґіка брунензіс», який був для нього дуже важливим. Деякі статі і резюме я до цього журналу перекладала на російську мову, бо я володіла дуже добре російською мовою і медичною. Цей журнал посилав професор на різні клініки в Росії і я втримувала з ними письмовий контакт. Часто приїжджали з цих клінік делегації і я завжди робила перекладача. Раз мене професор їм представив як доньку бєлоґвардєйца. Не знаю як на таку дурницю прийшов і було мені з того дуже смішно. Тоді контакт з Росією мав неімовірне значення.

І з цієї причини хотів професор, щоби я після промоції залишилася як лікарка працювати в нього на клініці. Щось такого тоді взагалі не було можливим. За законом на клініку міг лікар наступити аж по трьох роках праці в місці призначенім міністерством і після складення атестаційного іспиту. Пан професор написав просьбу на міністерство і доложив лист з оцінкою моєї діяльності на клініці.

«Товаришка Ярослава Медвідь протягом свого навчання працювала останні три роки на нашій клініці як помічна наукова сила. Спеціально займалася лабораторними методами, головно гістолоґічними в нашій лабораторії і вправилася за той час в діаґностиці і лікуванні акушерськім і ґінеколоґічнім. Після своєї промоції 11 липня 1957 аж до 31 березня 1958 і далі працювала на нашій клініці як екстерна лікарка у всіх відділах, спеціально в ґінеколоґії консервативній і оперативній, включилася до діяння ґінеколоґічного відділу, сама виконала ряд оперативних втручань і черевних операцій. І надалі працювала в лабораторії, спеціально займалася методами гістопатологічними.

Крім цієї лікарської праці перекладала наукові праці клініки на російську мову, приготовляла обширні резюме цих праць на російській мові, полагоджувала велику кореспонденцію з майже сто клініками та інститутами в СССР, з якими ми в контакті посередництвом нашого клінічного журналу Акта ґінеколоґіка брунензіс. Цей журнал видаємо вже чотири роки і тим, що приготовила переклади всіх наших наукових праць, виконала незвичайно важливу працю для контактів нашої держави з СССР. Ця праця має велике значення і політичне не лишень для нашої клініки, але назагал покріпила нашу дружню наукову співпрацю з СССР до такої міри, що наша клініка і її наукова праця найбільше відома в СССР і документує високий рівень нашої ґінеколоґії.

Виміною за наш журнал Акта ґінеколоґіка брунензіс дістаємо з СССР всі публікації і журнали по нашій спеціалізації а т. Медвідь постійно цю літературу студіює, робить з неї чеські резюме, котрі служать науковій праці та інформаціям і в такий спосіб допомагає знанню і правильній оцінці радянської наукової літератури.»

З міністерства прийшла позитивна відповідь з умовою, що мушу пройти конкурсом. Професор повідомив про це обласний уряд в Карлових Варах. Вони ніяк не реаґували. Лист з міністерства переданий директору лікарні святої Анни. Конкурсом я пройшла. Аж після пів року з області написали, що мушу негайно наступити там, де я була первісно призначена. Просила я директора той лист з міністерства, але з якоїсь причини він сказав, що його в нього нема. Так що я була змушена поїхати до м. Карлові Вари. Там до мене ставилися дуже погано, як до якось злочинця, грозили мені, а я не мала як боронитися, бо лист з міністерства я немала. Призначили мене на акушерсько-ґінеколоґічний відділ до лікарні в курортному місті Маріянскі Лазнє. Дуже нещаслива, бо я була таке домашнє сотворіння, нікуди не їздила, з плачом розлучилася з батьками і поїхала.

В Маріянках перші кроки мене вели до костела. Там я помолилася і все віддала до рук Господа. Працівники лікарні жили в курортнім готелі «Піраміда». В кімнаті зі мною жила медсестра, конвертитка з сім´ї власників фірми на виробництво олівців Гардмут в м. Чеське Будєйовіце. Вона мене познайомила з отцем Вацлавом Шкахом, парохом в Ушовіцах, частині Маріянок, який мені дуже помагав і радив у духовних справах. Пізніше став ґенеральним вікарієм в м. Плзень. В листовім контакті ми залишилися ще довгі роки. В лікарні я познайомилася з медсестрою-акушеркою, яка в часі мого народження працювала в лікарні в Ужгороді. Була то така радісна зустріч в новім чужім середовищі. Одного разу на візиті реферувала я завідуючому доктору Карлу Вайнеру про стан породіль і про одну я сказала: стара породілля. Опісля він мені сказав: «Докторко, пам´ятай, що жінка ніколи не є стара, лишень старша». Також мені раз закинув, що поводжуся як монахиня, але вже не пригадую чому. В Маріянках мене також відвідав професор Горалек з дружиною, якій я здавалася дуже блідою і порадила мені трохи намалюватися. Але косметику на красу я ніколи не вживала ані не вживаю. Але їхні відвідини мене дуже потішили.

За пару місяців була я переведена до лікарні в м. Плана, біля Маріянок, також на відділ акушерство і ґінеколоґія. Спочатку ми там були лишень двоє лікарі, завідуючий доктор Станіслав Жантовский і я. Десь за рік прийшла ще одна лікарка Ірена Крейчіржікова, родом з Волині. З нею було не мало кумедних пригод. На побут в Планій радо згадую, і хоч перше з відходу від батьків була я дуже нещаслива. Колектив був там дуже зіграний. Більшість лікарів жила в лікарні, так що у випадку потреби, чи в день чи в ночі, були ми до диспозиції. Дуже багато я там навчилася, напевно більше ніж як молода лікарка після промоції на клініці. Нічні служби були хірурґічні та не хірурґічні. Я служила хірурґічні. В лікарні працював дуже досвідчений медбрат Міла Єржабек і нам молодим ще недосвідченим завжди добре порадив і допоміг. Одного разу я мусіла хворому вирвати зуб і з його допомогою мені повелося. На невідкладну медичну допомогу приходили симулянти і пияки. Міла їх зразу відгадав і спитався лікаря, що приготовити, чи за методом «ка-де-пе» або «жа-вес». Було то таке вульґарне скорочення (kopnout do pr…, žádné velké sra…, копнути до гузиці, ніяке велике сра…) Лікувала я різні незвичайні травми. Також я там бачила всякі своєрідні лікувальні способи. На селах вагітні родили дома і пупок новонародженої дитини засипали попілом. В місцевості Пржімда біля німецького кордону працювала акушерка ще такого старого типу, «баба Штреберу», родом з Румунії, одягнена як на селі, мала на собі дуже багато спідниць. Роділля родила в позиції присідання а акушерка лапала дитину до своєї спідниці. Зустрічала я в Планій різних інтересних людей. Багато було русинів з Румунії і зі мною все добре договорилися. Бувало, що коли я йшла по вулиці, то мене зачіпали, розповідали про свої проблеми і радилися, як їм лікуватися. Крім лікарні я працювала в ґінеколоґічному пункті в м. Тахов, Бор а Стржібро. Возив мене там і з медсестрою Їржіною Цісаржовою каретою швидкої допомоги водій Біяджо Пісані, італієць. Трохи мене вчив їздити і коли я шоферувала, то завжди казав: «Їржіно, моліться, тепер їде докторка.»

Зимою дороги часто були засипані снігом і щоби проїхати, то Біаджо мусів відгортати сніг лопатою. Там дороги не втримувалися так як тут. Протягом побуту в Планій я абсольвувала курс з анестезіології в лікарні в Карлових Варах у професора доктора Й. Ядрного. Плана була мала місцевість, як чехи кажуть, така закопана діра, де Господь високо і цар далеко. Спочатку там навіть кіно не було. Деколи у вільний час невелика ґрупа нас лікарів, їздила на парохію до Мніхова біля Карлових Варів, до отця Вацлава Шкаха, якого я знала ще з Маріянок. Він був товаришем з ґімназії ще з Праги, головного віруючого лаборанта в лікарні. Вільно ми поговорили про все можливе, пригостилися і задоволені верталися до Планої. Була то така наша мала приємна розривка, але обов´язково тайна. Директор лікарні, зажертий комуніст, в ніякім випадку не смів про те довідатися. Отця Шкаха я відвідувала і пізніше, коли їздила на курортне лікування до Маріянок після операції нирок а також і з родиною, коли ми там бували на рекреації.

За три роки я в м. Плзен склала атестаційний іспит з ґінеколоґії і акушерства. Дала я заяву до конкурсу на ІІ ґінеколоґічну клініку в Брні, звідки я була змушена свого часу відійти. Виграла я. Обласне керівництво мене не хотіло звільнити, лікарів там було мало, ніхто не пхався до пограниччя. Але тому, що я відходила на вищу посаду, врешті мене звільнили і я вернулася до Брна. Перше я наступила на ІІ ґінеколоґічну клініку в лікарні святої Анни на вулиці Пекарска. Завідуючим тоді вже професор Горалек там не був. Опісля я перейшла на ІІ акушерсько-ґінеколоґічну клініку на площі Обілні трг. Перейшла я всіма відділами (ґінеколоґія, акушерство, онколоґія, після операційний відділ). Потім я працювала головно як анестезіолоґ. Але ціле то середовище, де виконували немало абортів, мене дуже пригноблювало. Так що я вирішила скласти атестаційний іспит (nástavbová atestace) з анестезіолоґії і не продовжувати свою працю як ґінеколоґ. Але вийшло інакше. Захворіла я і протягом одного року оперували мені обидві нирки. Перша операція було з комлікаціями та тривалими наслідками. Я вже не мала силу виконувати виснажливі нічні й денні служби в лікарні.

Повелося мені з клініки відійти, але і далі я працювала як ґінеколоґ в амбулаторії в Міськім інституті охорони здоров´я (Městský ústav národního zdraví). Короткий час я ще мусіла мати нічні служби у Міській лікарні Милосердних братів. А ранок я починала месою в каплиці монастиря, який знаходився в ареалу лікарні. Якби щось діялося, то медсестра знала, де я є.

Перед відходом на пенсію пару років я вчила ґінеколоґію й акушерство на церковній школі для медсестер на вулиці Грогова. Також я вела навчання «Молодий санітарний працівник». В різних суспільних орґанізаціях і клубах не тільки в Брні, але і в навколишніх селах, доповідала я про життя перед народженням і про природне планування сімейства. Був у мене і фільм «Німий викрик» від доктора Натансона, який виконав безліч абортів і опісля став найактивнішим захисником ще ненародженого життя. Фільм я привезла з Польщі, коли ще тут про нього ані не знали. Також я тоді привезла модель вісім тижневого плоду людини. Постійно був на столі у моїм кабінеті. З великим зацікавленням оглядали цього маленького готового чоловічка не лишень пацієнтки, але і мої учениці медсестри, які приходили до мене на практику. В тому часі у людей була дуже спотворена уява про життя перед народженням. В Братіславі на конференції на тему «Життя перед народженням» я познайомилася з активістами як тутешніми так і зі закордону. Тоді мені запалений активіст з Югославії, пан Маркс подарував як подяку за мою працю в цій галузі ілюстроване Письмо святе для дітей. Тоді такі книжки тут взагалі не видавали. Цей подарок зробив мені дійсну радість. Також я писала листи на міністерство, в яких я не погоджувалася з абортами, з гомосексулізмом і користуванням абортивного лікарства РУ 486. Відповідь на це лікарство маю сховану. В листі проти абортам я лишень коротко написала: «Шановний пане міністре, не буду арґументувати науковими лікарськими дослідженнями, лишень Вам покладу питання. Якби Ваша мама, коли була вагітна з Вами, пішла на аборт, хто би не народився, хто би тут тепер не був?»

Тісно перед моїм переходом на пенсію дуже мене потішило пару жінок, які мені прийшли подякувати, що мене послухали і не пішли на аборт. Бувало дуже тяжко відмовити вагітну від такого кроку. Звичайно причиною бувала безпорадність з несподіваної ситуації, тиск батьків або партнера, поступ в роботі, кар´єра. Але як вибрала життя, то за ті місяці вагітності з радістю очікувала народження, первісно небажаної, дитини, якої хотіла позбутися.

Нова праця, не в моїм первіснім фаху

Уява, що зближається час мого переходу на пенсію і буду сидіти дома без діла, мене сповнювала жахом. Але ситуація дуже швидко вирішилася, а то так, як ані на думку мені не прийшло. Як пенсіонерка я розпочала зовсім іншу працю а то на Єпископському вікаріаті Греко-католицької Церкви в Празі, ново заснованому 1 січня 1993 року після розділу Чехословаччини на дві самостійні держави, Чехію і Словаччину. Цю працю мені запропонував отець Іван Лявинець, ново іменований єпископський вікарій, колишній парох у святого Климента в Празі, з яким я зналася десь від 1970 року.

І як ми познайомилися? Часто я їздила з родиною до м. Млада Болеслав, де жили чоловікові батьки Александер і Пелаґія та молодший брат Євген. На поворотній дорозі ми заїхали до Праги на Святу Літургію в церкві святого Климента, бо тоді ще наші Святі Літурґії в Брні після «акції П» не були. Коли я там перший раз почула проповідь по-українськи, то була я зворушена аж до сліз. Отець Іван побачив якусь нову незнайому родину, і по Службі приступив до нас, познайомилися ми, і він з нами став до бесіди. Він дуже радо ставав до бесіди з незнайомими людьми і поза церквою. Мав в собі щось такого особливого, що навіть чужі люди не могли відмовити йому, не сказали, не докучайте і радо з ним поговорили.

І при дальших поворотних дорогах з Болеслави ми заїхали до церкви святого Климента, а наші зустрічі з отцем Іваном відбувалися вже у нього вдома. Також він нас відвідував у Брні. Так поступово розпочалася і наша співпраця. Переписувала я йому азбукою на машинці до писання його проповіді, написані рукою, а деколи то треба було розгадувати як який ребус. А також рукою писала я тексти на стінґазети в церкві святого Климента.

Мій син Роман від року 1972 спільно з іншими дітьми почав прислуговувати на Святій Літурґії у святого Климета. Між ними були два брати, старший Імріх а молодший Їрка Заяц, який уже як десяти літний дітвак співав на літурґії соло Вірую. Я дуже подивляла його гарний голос і відвагу, бо без треми з великим чуттям співав. Пару разів взяв отець Іван зі собою над море мого сина і Їрку. З того часу стали хлопці вірними друзями, а то аж до тепер. І як дорослі завжди отцю Івану помагали. Мій син став водієм отця Івана і на Екзархаті інсталював першу комп´ютерну мережу. Також є автором знаку Апостольського екзархату і особистого знаку Владики Івана. Приготовляв урядові папері з єпископським або екзархатним знаком, робив все, що було треба. Також моя донька Оксана включилася до співпраці. Малювала образки на стінґазету до недільної Євангелії. Гарно малювала і як ґімназистка виграла загальнодержавне змагання. Отець Іван їй потім подарував її образки на діапозитивах. Одного разу і вона з о. Іваном та іншими дітьми поїхала над море. Отець Іван завжди видумував якісь збитки. Разом з моєю донькою радо допікав людям, які не вміли плавати, чому вони їздять над море? Він сам дуже добре вмів плавати, бо якийсь час за комунізму працював як плавець. Навіть декотрі люди просили його, щоб їх навчив плавати.

Поки я дала відповідь на понуку праці на Вікаріаті, спиталася я чоловіка, чи з тим погоджується. А відповідь: «Я тебе за ногу до столу не прив´язав.» Так що моя відповідь була: «Так». Я думала, що то буде лишень така канцелярська праця. Але не була. Я мусіла навчитися робити бухгалтерію, зарплати, річні звіти на міністерство, всю урядову працю і т. д. Це було для мене зовсім щось нового, незнаного, що я ніколи не робила. Але монашка зі школи для медсестер, де я вчила, мене все це добре навчила. Почала я писати і хроніку, деколи і варила, помагала з програмами для дітей, просто все, що треба було. Була я тоді лише одна цивільна працівниця. До Праги їздила я на другу половину тижня або як треба було і жила в будинку Вікаріату на Гаштальській площі. Для чоловіка і мами я наварила і наготовила все потрібне. З нової праці я була дуже задоволена, бо робила щось дійсно потрібного для нашої починаючої церковної орґанізації. Тепер вже на Екзархаті більше цивільних працівників.

В 1996 році, тому що Єпископський вікаріат був підпорядкований Єпископству в Пряшеві, значить в чужій державі, був заснований Апостольський екзархат Греко-католицької Церкви в Чеській республіці, і прямо підлягав під правомочність Апостольського Престолу. Апостольським екзархом і Титулярним єпископом акаліссенським був іменований дотеперішній вікарій Іван Лявинець. Генеральним вікарієм був призначений отець Євген Кочіш, дотеперішній канцлер Вікаріату. Я залишилася і далі працювати на Екзархаті а то аж 31 січня 2004 року, коли мене звільнив новий екзарх Монс. Ладіслав Гучко. І хоч я не брала участь в протестах українців проти його призначенню, але якось видно відчув, що я не його прихильниця. Екзархат розростався, прибувало священиків, нових парохій а тим і праці для мене. Полагоджувати справи на міністерстві, фінансові справи, в банку, приготовляти річний звіт для міністерства і т д.

Були і жартівливі пригоди. Одного разу відвідав Екзархат римо-католицький архієпископ Монс. Карел Отченашек. Задзвонив і я пішла отворити. Після привітання архієпископ каже: «Ті греко-католики але маються!» Я подумала, що нам може завидувати, чи може той історичній будинок, де приміщений Екзархат? А він продовжує: «Що в них лікарка воротарка.»

Газетка Єдиним серцем виходить від 1991 року, перше як парохіяльна і потім як екзархатна, в українській і чеській версії, в скромній формі. Тексти посилав мені о. Іван поштою, бо тоді я ще у святого Климента не працювала офіційно. Тексти я дома переписувала на машинці до писання. Написані тексти я поштою посилала отцеві і він робив коректуру. Поправлення тексту після отцевої коректури не було просте. Речення я знов написала на чистім папері на машинці, вирізала і в тексті переліпила. Потім дала тексти копіювати і посилала ґазетку нашим греко-католикам розсіяним по цілій республіці і за кордон. Адреси досі маю збережені і тепер послужили українській орґанізації «Меморіал», яка вишукує гроби наших еміґрантів, бо багато з наших читачів уже померло. Пізніше, коли я вже користувалася комп´ютером, коректури були прості. Владика Іван дуже радо робив коректури пару разів. Одного разу то вже була четверта коректура, але така сама як і перша. То я йому кажу, що то так, як було первісно написано а він мені на то, що вчить мене бути покірною. Мовчала я, але сльози були в мене на краєчку. Тепер уже з такої пригоди сміюся. Сучасна ґазетка виходить під назвою Екзархат і у репрезентативній формі. Але на жаль є там переважно чеські статі, а українські майже не є. Десь колись винятково. Я як щось пишу до ґазетки, то завжди по чеськи і по українськи.

Від 1999 року видавали ми також літурґічний календар з текстами до читання, також у скромній формі. До перших календарів переписувала я декотрі тексти. В 2002 році зі сином я видала збірку поезій Владики Івана, вживав псевдонім Іван Горянин, під назвою «Квіти на столі». Одного разу запросила Владику Івана і мене з родиною на обід пані Оля Лемак, вдовиця. Її син у святого Климента прислуговував. По дорозі до неї Владика нас повчав, що треба буде обід дуже похвалити. А я кажу, а що як не буде смакувати? То і так треба буде похвалити. Похвала буде як подяка і зробить їй радість. Пізніше, коли Владика щось хвалив, то я питалася, чи то така похвала як у пані Олі.

Як почали приходити перші міґранти з України, рік не пам´ятаю, дав мені Владика на Великдень незвичайне завдання. Спекти пасочки, щоби і в них було традиційне «свячене», бо з початку вони не мали змогу самі спекти а чеський «мазанец» зі склепу, то не наша паска. Покупила я все потрібне, спекла десь 50 – 60 пасочок і після посвячення їм роздавалися. В наступних роках не була я вже на печеня сама, помагала мені пекти наша парохіянка пані Оля Йованичова, так що спекли ми пасочок на багато більше. Одного разу запросив Владика Іван на Великдень на «свячене» тодішнього апостольського нунція Джованні Коппу і мені дав завдання спекти пасочку і приладити кошик на свячення для нунція. Але була проблема, бо Владика мені це сказав аж вечір а на Екзархаті вже не була ані мука, ані дріжджі. В першій хвилині я злякалася, але скоренько вирішила. Побігла на площу Республіки і там ще у відчиненім склепі все потрібне купила. Паску я спекла і приготовила кошик для нунція. Святочне угощення за традицією розпочав пан нунцій як «батько сім´ї» і Владика йому радив, як розрізати паску. Була то така мила й радісна хвиля.

Отець Іван відновив діяльність Марійської дружини від Дитяти Ісуса, якої був презисом. В березні 1995 року я склала Марійські обіти, які досі виконую, і хоч Дружина вже не існує. З її членів залишилася лишень я та Їрка і Марґіта Заяцові.

На Екзархаті я зустрічалася з численними визначними представниками високого духовного сану, що впливало і на моє духовне життя. Згадаю хоч про одну зустріч. В місяці лютий 1997 року відвідав Екзархат десь на три дні кардинал Любомир Гузар. Від першого моменту зробив на мене незвичайне глибоке підбадьорююче вражіння. На просьбу Владики угощення для гостя приготовляла я і дуже мене здивувало, що пан кардинал завжди і мене запросив сісти з ними до столу. В спільних розмовах мала я змогу його більше запізнати і з великою пошаною подивляти. Вже тоді мав проблеми з очима і погано бачив. Також тоді відзначив свій день народження а я з привітанням відважилася дати йому на спомин подаруночок.

Моя робота перекладача

Співпраця при видаванні ґазетки Єдиним серцем у чеській і українській версії привела мене до іншої нової діяльності. Почала я перекладати з української на чеську мову і з чеської на українську. В 1997 році читала я книжечку «Христос в нас», яку написав пряшівський Владика доктор теолоґії Василь Гопко, маковицьким діалектом і була видана в 1948 році. Я часто приступала до святого Причастя і саме для таких людей була написана. Я ніяк не сумнівалася і вірила у дійсну присутність Ісуса в Пресвятий Євхаристії, і хоч своїм обмеженим людським розумом то не дуже розуміла. А в цій книжечці було повно різних глибоких думок і поглядів на Христа для досконалішого приготування до Причастя і подяки, щоби зустріч з Ісусом в Найсвятішій Євхаристії не стала буденною звичкою. Щоб ми відчули дійсну радість з особистої реальної присутності Ісуса і постійно покріплювали віру. Книжечка мене так захопила, що я її переклала на українську і чеську мову. Лишень так, що якби колись придалася.

А за кілька років дійсно придалася. В 2006 році я супроводжувала Владику Івана до Волівця, його рідного міста, де тоді відзначив 60-ліття свого священства. З нагоди цього ювілею хотів на спомин вірянам видати цю книжечку. Цю справу до полагодження довірив мені, бо йому вже тяжко було ходити з французькими палицями. Поїхала я до Ужгороду і там в Міській друкарні книжечку видали.

Отець доктор Лібор Коваль, парох українських греко-католиків у південно-західній Німеччині, в 1993 році звернувся до мене з просьбою, перекласти його дисертаційну працю в Українськім Вільнім Університеті в Мюнхені з чеської на українську мову. Написав її з нагоди 1100 річниці приходу слав´янського архієпископа й митрополита святого Методія і давала комплексний образ місіонерської і культурної діяльності обох слав´янських братів, святих Кирила і Методія.

Декілька разів я зустрілася з докторкою Шішковою з українського відділу Чехословацької академії наук в Празі, яка робила коректуру мого перекладу і дуже мене потішила її похвала. Перекладала я з великим захопленням, бо дуже багато довідалася нового про цих двох апостолів, яких я дуже подивляю і маю у великій пошані.

Дальший переклад я робила для доктора Івана Добеша з м. Чеський Тєшин. Йшлося про український переклад чеської версії книги Варвари і доктора Джона Вілке (Wilke) «Людиною від зачаття». Хотів її видати для людей на Закарпатті. Переклад я зробила і передала, але чи був виданий, не знаю. Критично признаю, що може не був найліпший.

Видавництво Кармелітанів у Празі хотіло видати книжку про Мукачівського єпископа мученика Теодора Ромжу, автором якої є отець Ласло Пушкаш, який знайшов тлінні останки єпископа Ромжі. Звернулися до Владики Івана з просьбою про переклад з української на чеську мову і це завдання довірив він мені. Була то дуже детальна книга про життя і смерть Владики Теодора, з текстами старослав´янськими та російськими документами КГБ. Переклад я зробила добре і до призначеного терміну віддала видавництву. Але книгу не видали. В кінці роздумалися, що видання такої книги було б для них збитковим. Частину гонорару я дістала, але про гроші взагалі мені не розходилося. Було мені дуже, дуже жаль, що книжку не видали, бо Владика Теодор був визначним мучеником, який за життя діяв на колишній території Чехословаччини а про нього тут де факто не знають. Але мій переклад не залишився не використаним. Владика Євген Кочіш, ґенеральний вікарій Екзархату, передав його на Словаччину. Видавництво Товариства святих Кирила і Методія в м. Міхаловце видало книгу про Теодора Ромжу і трохи користувалося моїм перекладом, про що є і згадка у вступнім слові. Один екземпляр книги як вияв вдячності мені видавництво подарувало.

Сестра Теофіла Манайло ЧСВВ старалася в лікарні про Владику Теодора Ромжу в останні дні його життя після інсценованої автоаварії. Перед кінцем свого життя вважала своїм необхідним обов´язком написати правду про смерть Владики, яка довгі роки офіційно замовчувалася. Свої спомини під назвою «Історія смерті Його Ексцеленції Преосвященного Теодора Ромжі» дарувала також Владикові Іванови а я переклала на чеську мову для потреби Екзархату.

Особисті спомини Владики Івана, які написала після розмов з ним монашка Едіта Менделова, я переклала на українську мову і передала до Волівця.

Переклала я на українську і чеську мови книжечку, яка була видана з нагоди 100річчя з дня народження Пряшівського Владики Василя Гопка в 2004 році і яку хотів видати Владика Іван Лявинець емерит, але вже так не сталося. Назва книжечки «Прихований скарб» з думок блаженного Владики Василя.

Також на бажання владики Івана, переклала я з чеської на українську мову книжечку «Я стояла біля брами неба і пекла», особисте свідчення докторки Глорії Поло. Давала я її читати нашим парохіянам.

Від 2007 року до 2013 у співпраці з дияконом Миколою Задорожним видавали ми ґазетку Єдиним серцем, як ґазетку парохії святого Йосифа в Брні. Видавання цієї ґазетки як екзархатної на якийсь час перервалося і потім виходила під назвою Екзархат.

Отець Іван Лявинець ще як духівник в Пряшеві в 1949 році для священиків і богословів написав книжку розважань «З кайданами на руках». Переписала я її в 2000 році на комп´ютері, Владика Іван хотів її видати, але ще за його життя не вдалося. Тексти мене як просту мирянку зацікавили і я вирішила її видати і хоч вже по смерті Владики. Поїхала я до Івано-Франківська і у видавництві «Апостол» її видали. Більшу частину книжок я дарувала Богословському факультету в Ужгороді, дещо у Волівці а дещо декотрим священикам і богословам нашого Екзархату. Наш сучасний диякон Мартін Клусачек був на практиці в Ужгороді і казав мені, що богослови ту книжечку там читають як «бестселер». Потішило мене то.

Досі перекладаю, але лишень статі, молитви, акафісти…

Мої подорожі

Дуже радо я подорожувала. Тішило мене пізнавати інші країни, інших людей, спосіб їх життя, культуру, традиції, красу природи та подивляти діла Сотворителя. Не буду писати про всі мої подорожі, було їх багато, але про декотрі таки згадаю. Тепер можна подорожувати без проблем, кордони відкриті, але за комунізму не було так просто.

Перший раз вирушила я до світу 1956 року т. зв. «Поїздом дружби» до Радянського Союзу, призначеним спеціально для студентів медицини в супроводі лікарів викладачів. Побули ми в Москві, Ленінґраді та Києві. Москва мене ніяк не захопила. Відвідали ми деякі лікарні а в одній мала я нагоду бути присутня при великій абдомінальній ґінеколоґічній операції. Дуже мене здивувало, що оперували лише в місцевій анестезії. Від колеґи, з якою я починала навчання медицини і яка потім як студентка з АДК (Академіцке дєлніцке курси) студіювала в Москві, довідалася я, що в лікарні не є апарати для наркозу. Відвідали ми Мавзолей і «поклонилися» Сталіну та Леніну. Чекали ми довго в черзі мовчки і під доглядом «тайних». Коли ми вже зближалися до Сталіна, то подружка, що стояла біля мене, тихесенько зашепотіла: «Агой (гаразд) батюшко, Сталіне!» І зразу стояв біля нас тайний та погрозив.

Ленінґрад і Київ, то були зовсім інші міста. Чудові пам´ятки. На жаль з багатьох храмів були атеїстичні музеї або склади. Крім визначної культурної пам´ятки Ермітаж з чудовими образами світових малярів ми бачили й інші скарби архітектури. Також ми вступили і оглянули крейсер Аврора, який став символом Великої жовтневої революції. Чудові пам´ятки Києва мене також захопили. Одного разу, коли я йшла по вулиці Москви одягнена в довгих штанах, люди на мене покрикувала: «Дєвочка, тєбє не стидно в штанах!» Та звичаї міняються, тепер вже і в Москві є штани для жінок нормальним одягом.

В Білорусі, назву місцевості вже не пам´ятаю, на залізничній станції ми довго стояли. Збіглися коло нас місцеві люди і якийсь молодий хлопець з поганим слухом дуже хотів зі мною поговорити, бо бачив, що добре володію російською мовою. Ніякого слухового апарату в нього не було. На здивовання нас всіх дав собі до вуха звичайну лійку і я говорила до неї. Ушний лікар, що був з нами, з великим зацікавленням нашу розмову з таким «найдосконалішим апаратом» фотоґрафував. В Тернополі на залізничній станції ми також довго стояли і я там перший раз запізналася з родиною мого батька.

В 1989 році в роботі я дістала як нагороду подорож – плавбу по Чорному морі для двох осіб. Їхала я зі сином. З Братіслави летіли ми до Одеси літаком. Була то моя перша і остання подорож літаком. Боялася я. Краще маю під ногами певну землю ніж воду або повітря. Одеса мені не сподобалася. Таке брудне, зрусіфіковане місто. З Одеси ми виплили на Чорне море теплоходом Грузія по трасі: Ялта, Сочі, Батумі, Сухумі, Новоросійськ, Ялта. Судно було вироблене у Фінляндії і від 1975 року належало до Чорноморської морської флотилії. Продовж подорожі бачили ми багато інтересних і для нас незвичайних речей. Відвідали ми міста на побережжі українського Криму, Російської федерації, Грузії і Абхазії. В програмі завжди була екскурсія до міста і огляд місцевих пам´ятних місць.

В Ялті ми виконали автобусну екскурсію в Лівадію, де в палаті, ще протягом війни в лютому 1945 року відбулася конференція, на якій Сталін, Рузвельт і Черчіль домовлялися про відношення союзників до Німеччини і Франції. В Ялті на поворотній дорозі ми також відвідали «Ластівчине гніздо», де представники переможних великих держав: Черчіль, Сталін і Рузвельт домовилися про післявоєнне розділення світу.

В Сочі відбулася автобусна екскурсія на гору Ахун і до парку Дендарій.

В Сухумі відбулася екскурсія по місті пішки а також ми відвідали Інститут розведення мавп. Бачили ми там різні досі нам незнані мавпи і мавпу Макакус резус, пов´язану з Рг фактором крові.

В Батумі пили ми каву варену в джезвах на сонцем розпаленому піску.

В Абхазії бачили ми чайні плантації. Оглянули ми місто Новоросійськ, але нічого мене там не захопило. Крім призначеної програми була можливість взяти участь в плаченій екскурсії на льодовикове-тектонічне озеро Ріца в Абхазії серед високих гір. Зі сином я скористала з цієї нагоди і ми поїхали. Була то чудова неімовірна красота. І добре ми зробили, бо вже на другий день там був заборонений в’їзд, бо розпочалися воєнні дії в Абхазії. Коли ми були в Сухумі, то вже тоді там було на вулицях повно війська.

На вечірні забавні програми на судні я зі сином не ходила. Краще ми стояли на палубі, дивилися на нічне спокійне море та небо з зірками, і в нас було почуття чогось величного і заспокоюючого. Щастя, що плавба була цілий час спокійна без бур´ї. В ресторані судна ми могли покуштувати різні місцеві страви як ґрузинський шашлик, чай за ритуалами різних народів, багато різних риб: акулу, сайру, мойву, скумбрію, кальмари, кав´яр, але той мені не смакував. А на «піратській вечері» також були різні спеціальні страви.

В 1990 році взяла я участь у конґресі Світової федерації українських лікарських товариств СФУЛТ у Львові а в 1992 році у Харкові.

У Львові відкрив конґрес найвищий достойник Греко-католицької Церкви архієпископ Володомир Стернюк, котрий вивів Церкву в Україні з підпілля. Відкриття молитвою, то було щось надзвичайного. В Чехії щось такого ані на думку нікому не прийшло би. Є то подиву гідне, що після так довго триваючого репресивного атеїстичного режиму була ще в людей віра.

До Харкова я їхала з подружкою Даркою Ровдич, завідуючою лікаркою інфекційного відділу лікарні в м. Зволен на Словаччині, з якою мене познайомив отець Іван Лявинець. В ночі ми в Києві пересідали на поїзд до Харкова. Але яке було наше

здивування, коли ми пробудилися. Хтось нам украв наші подорожні торби. На щастя на торбі з документами і грошима я спала, так що мені їх не вкрав. Повідомили ми про крадіж провідника в поїзді, але з його реакції ми добре зрозуміли, що він злодіїв криє і користає з того. На залізничній станції ми повідомили поліцію, записали і то було все. На біду в торбі, яку мені вкрали, була доповідь і з діапозитивами. Не знала я, що робити, але повелося мені доповідь пригадати і знову написати. Доповідь була на тему: «Природно плановане сімейство.» Лікарів з України ця тематика дуже зацікавила, було то тоді для них щось нового. Дуже мені дякували, цілували в руки і просили точніші інформації. Розпочала я з ними ближчий контакт. В Харкові хотіли ми піти на літурґію і не могли знайти католицьку церкву. Врешті ми знайшли польську римо-католицьку і пішли на Службу Божу. Деякі частини молилися по польськи а деякі по українськи.

На поворотній дорозі прийшлося нам довго чекати на поїзд у Києві. Час ми використали і кораблем по Дніпрі приплили до Канева і там відвідали Музей Тараса Шевченка на Тарасовій горі. Було це життєве бажання Дарки, яка також писала поезії і була видана книжка її поезій. Дуже Шевченка поважала. А як собі щось взяла в голову, то не попустила. Так що подорож не була без пригод. Квитки на корабель були розпродані. Пішла просити і директора, але марно. А ту якась добра жінка порадила. Хабар нам поміг і ми таки дісталися на корабель. З Канева ми не встигали на останній корабель до Києва, то завзята Дарка як завжди вирішила і нам таки повелося завчасу повернутися до Києва. Поїхали ми автостопом. І все закінчилося добре. Перше я була сердита на Дарку через її впертість, але на кінець була я дуже рада, що нам повелося побачити і Канів.

Від 1976 року я подорожувала власним автом. Ніколи я не роздумувала над тим, щоби купити авто, але привела мене до того така дурничка. В амбулаторії працювала зі мною медсестра Марушка Дражкова, родом зі Закарпаття і відразу ми собі добре порозуміли і добре нам разом працювалося. На день мого народження дала мені подарок. Було то зовсім не чекане. Дала мені чохол на кермо. Подякувала я і здивовано кажу: «Таж я авто не маю.» А Марушка на то: «Пока не є, але може бути.» Роздумувала я над тим і подумала, що може моїм двом дітям би дійсно сподобалося подорожувати власним автом. І сподобалося. Одного разу мені син захоплено сказав: «Мамо, ти так чудово пахнеш бензином.» Абсольвувала я школу для водіїв, зробила іспит і дістала права. В 1976 році купила авто «Шкода 100».

В Україну можна було їздити тільки на запрошення родини, на точно призначене місце і на точно призначений час. Моя рідня жила в Тернополі та у Львові, так що ми їздили там. Дороги в Україні тоді були страшні, понищені, з дірами. Після приїзду ми наше авто совісно залишили стояти на призначеному місці а по Україні возила нас рідня своїм автом.

В 1988 році взяла я з чоловіком і дітьми участь у відзначенні Тисячоліття хрещення Київської Русі як в Україні, так і в Польщі. Незабутні в мене вражіння з 2001 року, коли Львів відвідав Святіший Отець Іван Павло ІІ. Їхала я там раніш, щоби полагодити все потрібне для приїзду і побуту Владики Івана Лявинця і Монс. Євгена Кочіша. Тому що я там була з офіційною делеґацією з Чехії, на іподромі, де відбувалася головна меса, сиділа я в першому ряді і прекрасно все бачила і чула. Зійшлися тисячі і тисячі людей та зі захопленням вітали Папу.

В 2000 році взяла я участь у всесвітній українській прощі в найбільш відомому Марійському відпустовому місці Зарваниця. Зійшлися там незлічені маси народу з цілого світу. Тоді в Зарваниці щойно розпочали новий храм будувати і говорилося, що Зарваниця буде український Люрд. В день прощі не було можливим все оглянути. Зустріла я там отця Михайла Романюка з Парижу, як ми були договорені, і після прощі поїхала з ним до села Свершківці, до його родини, яку також тоді відвідав отець Іван Семотюк, наш парох з Ліберця, з дружиною. На поворотній дорозі отець Михайло зі мною заїхав знову до Зарваниці, і спокійно без людей я все оглянула. Також ми заїхали до Бучачу. Дуже я тужила, побачити Зарваницю ще раз у добудованому вигляді, але не пощастилося. На всіх цих різних акціях я постійно дуже подивляла, що в людей і після тих неімовірних переслідувань залишилася віра. Але нажаль, на даний час мені видиться, що з набутою свободою якось віра слабне. Може помиляюся?

Мабуть в 1988 році, коли ми були у Львові, поїхали автобусом до Грушева, маленького села, де на балконі церковці 1987 року дівчинці з´явилася Матер Божа. Храм за розпорядженням тодішнього режиму був закритий. Цікавило нас, як виглядає усередині, то заглядали ми через ключову дірку. Саме барахло. На поворотній дорозі марно ми чекали на автобус. Місцеві нам казали, що треба йти пішки, автобус через якусь аварію взагалі не поїде. Пішки нам дійсно не хотілося йти. Було то далеко а зупинити якесь авто, не реально, бо там майже не їздили. Аж тут по довшім часі їде якийсь пан сам в машині й ми його зупинили. Потвердив нам інформацію місцевих. На зупинці нас чекало десь десять людей і стали ми його дуже просити, щоби нас відвіз десь на автобус. Перше не хотів, але врешті дався переговорити. Всіх десять нас напхалося до його авта, сиділи ми невигідно, напхані, один другому на колінах, але щасливі, що їдемо. По дорозі розвинулася цікава дискусія між водієм атеїстом і нами греко-католиками. Наступна наша подорож до Грушева була вже без пригод, храм був відкритий і в порядку, без всякого барахла.

Місце свого народження я не могла відвідати, бо ніякої рідні у мене там не було. Аж десь коло 1990 року після пом´якшення політичної ситуації, по дорозі до Львова ми зупинилися у колишнього ученика моїх батьків, доцента Івана Фекети з Університету в Ужгороді. Він своїм автом поїхав з нами до Ужгороду. Оглянули ми місто і нашу колишню хату під замком. Наступного дня поїхав з нами до Тур´я Ремет. Коли я стояла перед школою і шкільним будинком, де ми жили, мою радість не йде пописати. Я бігала постійно довкола і поскакувала як мала дитина. В пам´яті мені ці будинки залишилися великі, а в дійсності були малі, як з казки. Була я там тоді з чоловіком, дітьми і моєю мамою. Аж тут на вулиці приступила до нас якась пані і каже мамі: «Пані вчителько, то ви?» Було мені дуже приємно, що по пів столітті маму пізнала її бувша учениця. Ми з ніким не хотіли зустрічатися, бо все ж таки були ми там не офіційно, але «на чорно».

Наступний контакт зі селом моїх дитячих літ розпочав зовсім принагідно. На Екзархаті я переглядала пошту і раптово впав мені в око лист з Тур´я Ремет від пана Фекети. Просив Владику Івана Лявинця про фінансову допомогу на побудову нової греко-католицької церкви, бо первісну собі присвоїли православні й не задумують повернути. Не могла я дочекатися аж приїду з Праги до Брна й скажу цю велику новину мамі. Також її вивела з рівноваги. Обі ми договорилися, що також їм трохи фінансово допоможемо, щоби якась цегла в церкві була на спомин від колишніх двох Реметянок. Мама дала гроші зі своєї скромної пенсії в доларах з Польщі а я зі своїх заощаджених грошей. Фінансову допомогу від Владики і від нас, повезла я до Ремет і передала пану Фекетови, головному орґанізатору побудови храму. Побула я декілька днів у нього і його родини. Говорили ми, згадували, без кінця. Також я взяла участь у торжественнім посвячені ново збудованої церкви, яку виконав Мукачівський єпископ Іван Семедій. Пан Фекета на закінчення торжества згадав про всіх, які допомагали а також про мого батька, свого колишнього вчителя, який завжди їх вчив любити свій народ, рідну землю і зберігати свою віру. І це національне і християнське самоусвідомлення привело їх до такого кроку. Свячення греко-католицької церкви я бачила перший раз і з великим зацікавленням це слідкувала. З цієї нагоди я вишила, вшила і подарувала для нового храму фелон, який постійно вживають.

В серпні 1997 року з Владиком Іваном Лявинцем і Монс. Євгеном Кочішом поїхала я і мій син як водій перший раз до Волівця. На просторі перед ново будованою церквою служив Владика Іван у своєму рідному селі свою першу Святу Літургію, після довгих років заборони. На таку незвичайну подію зі своїм земляком зібралися тисячі вірян, а то і з навколишніх сіл. В часі тоталітарного режиму первісну греко-католицьку церкву присвоїли собі православні й не віддали її. Православний священик навіть відмовив Владикові відчинити храм, в якім був похрещений і хотів там помолитися. Більше разів я їздила з Владикою до Волівця, брав мене зі собою як лікарку з огляду на свій поганий стан здоров´я і як довголітню помічницю. На його бажання робила я там бесіди з місцевими на тему: «Життя людини до народження» та «Природно плановане сімейство». Владика мене також там познайомив зі своїми рідними. Воловецький декан, отець Василь Гуйван нас своїм автом возив на різні місця з гарною природою, або на місця особисто пам´ятні для Владики. Подивляли ми красу Синевирського озера, відвідали Джублик в Іршавському районі, де кажуть, що в 2002 році над джерелом з´явилася Божа Матер двом малим місцевим дівчаткам. В 2004 році була там збудована Хресна дорога Львів – Джублик, 270 км. На даний час це місце вже значно розбудоване – монастирі, каплиці, церква. Також я зустрілася зі своєю подружкою з дитячих літ Маркою Фекетою, яка вийшла заміж за далекого родича Владики Теодора Ромжі. У хвилині зустрічі ми стали малими дівчатками і без кінця згадували. Якось мені прийшло дуже жаль, що я не могла виростати між своїми в такій чудовій країні. А Марка мені тоді сказала, що нема чого жалувати, бо мадяри всіх галичан, які не встигли втекти, постріляли. Завдяки отцю Гуйванови я пізнала, який чудовий край мого дитинства. До Волівця їздила я і сама з фінансовими дарами Владики Івана на побудову церков і в інших місцевостях. А одного разу і до Ужгогоду з фінансами для Владики Мілана Шашіка.

В 2005 році була я на Євхаристійному конґресі в Ужгороді. Владика Іван попросив мене тоді полагодити якусь справу з кардиналом Любомиром Гузаром, який тоді там був також. Його зір постійно погіршувався. Коли я з ним привіталася і хотіла представитися, то він мене перебив, що прецінь знаємося з Праги, та згадав і про мій подарунок, який я йому тоді дала на уродини. Пізнав мене по голосі. І інші мали такий досвід, видно слух йому служив замість очей. На конґресі я запізнала і сестру Теофілу Манайло ЧСВВ, яка ходила коло Владики Теодора Ромжі в останні дні його життя після інсценованої автоаварії. У Волівці була я ще два рази, в грудні 2012 року на похороні Владики Івана і в 2014 році останній раз, помолитися на його могилі.

Інакше була я в контакті з Владикою Іваном аж до посліднього дня його життя, яке як інвалід переживав у благодійнім домі Сестер ІІІ Чину святого Франциска в Жернувці. Їздила я його відвідувати кожного тижня. Тому що в нього був також дуже поганий зір, читала я йому листи і відписувала на них, читала статі, молилися разом, інформувала про всі події в Екзархаті, в нашій парохії і полагоджувала все, що потребував. І ці відвідини у Владики духовно мене дуже збагачували. Досі згадую на його одну думку. Ще коли я працювала на Екзархаті мала я вражіння, що якось резервовано ставиться до Божого милосердя. Одного разу я таки відважилася запитати, чому? А відповідь була, що занадто покладаємося на Милосердя а забуваємо на справедливість. А в Жернувці раз мені сказав: «Яке то велике щастя для нас, що існує Боже милосердя.» Часто собі це тепер пригадую, є то дійсно великий дар, щастя і порятунок для нас.

Декілька разів з родиною і отцем Іваном я відвідала Угорщину, Румунію і Болгарію. Одного разу частину дороги їхав з нами і отець Євген Кочіш. Роман пару раз їздив як водій з отцем Євгеном до Румунії. Були то подорожі духовні і віддихові, навіть зі жартівливими пригодами. Одного разу в Румунії отець Іван ввечері дістав великий смак на яйця. Де був який маґазинчик, то посилав мене купити. Але було вже всюди закрито, я стукала, але не достукалася. Врешті висів отець Іван з машини і у першім склепику застукав. Вийшла продавщиця і тому, що він не знав по румунськи то поміг собі руками. Зігнув руки в лікті і махав ними як курка крилами і кудкудакав. Продавщиця засміялася, порозуміла і продала яйця. В Болгарії нас отець Іван познайомив з нашим єпископом Методієм Стратьєвом. Перше нас повчив, як треба з Владиком привітатися, бо ми нічого такого тоді ще не знали. Владика нам показав свою митру і єпископські інсіґнії. Щось такого ми бачили перший раз і були тим захоплені. Розповідав нам про свою нелегку службу, деколи мусів виконувати службу єпископа і пароха, і кантора, як вийшло.

В м. Сірет біля української границі, отець Іван нас познайомив з нашим старшим українським священиком Воробкевичом. Інтересно нам оповідав про свою виснажливу пасторацію в тодішнім режиму, переважно за вірянами до сіл мусів ходити пішки, які вигоди йому обіцювали православні за переступ до них, але він всіх їх обіцянок зрікся, прийняв всі наслідки свого рішення а свою віру не зрадив. Часто «сварився» з Матінкою Божою, коли вже дасть свободу Греко-католицькій церкві. Але на жаль не дочекався, тісно перед тим відійшов у вічність. З його сином Володимиром була я ще довгий час в листовім контакті й посилала йому ґазетку Єдиним серцем. На дальших моїх подорожах зі сином я ще пару разів відвідала Владику Стратьєва і Воробкевичів.

В Болгарії в малій місцевості Баня відбувалася православна проща і отець Іван там з нами поїхав. Церковця була скромна, непомітна, така бідна хатина, стріха зі соломи, підлога лишень стоптана глина. Тоді так робили навмисно, щоби комуністам не впав будинок зразу в око як церква. На завершення літурґії священик кожного поодинці поблагословив. Коли підійшли ми, спитався нас, якого ми віросповідання. Коли ми сказали, що греко-католики, то здивувало нас, що і нас поблагословив. А на подвір´ю протягом літурґії на вогні пекли барана. Отець Іван як звичайно там дався до бесіди зі священиком й іншими прочанами. Дістали і ми гостинець і в шатрі мали ми святочний обід, печеного барана.

В 1987 році отець Іван взяв з нами до Болгарії й богослова Мілана Гануша, сучасного ґенерального вікарія Екзархату в Празі. Отець спав в авті а ми всі спільно в шатрі. Перед спанням Мілан завжди докладно оглянув і витріпав свій спальний мішок, чи там не є деякі чужоземні жуки або комахи. Завжди мене й Романа це розвеселило. Не пригадую вже всі наші пригоди, і що ми бачили. То хоч щось. Відвідали ми Рильський монастир, Аладжа монастир, Шіпку, м. Софію. В м. Константа ми бачили хрещення новонародженого дитяти. Священик понурив його цілого до води, головою вниз. Подивляла я його, як безпечно, дуже швидко і професійно цей рух виконав. Дитину з води взяли хресні і зразу обмотали великим рушником.

Отець Іван крім розривки й відпочинку кожну подорож збагатив духовно. Дуже радо я слухала його розважання над поодинокими таїнствами молитви святої вервиці. Але його проповіді на Літурґії у святого Климента я не дуже любила. Старався все щось пригадати з минулого, щоб люди не забували, так що проповідь бувала сильно розтягнена. На подорожах нас повчав про історію нашої Церкви, про наші традиції, відмінності від православних, про духовне життя, про молитву. Коли ми бували над морем, то кожного ранку в шатрі потайки служив Святу Літурґію. Роман прислуговував а я співала.

Не пригадую від котрого року ми правильно що року їздили до Свидника на Словаччині, на Фестиваль русинської та української пісні, щоби почути наші пісні, наше слово. Жили ми там в родиннім домі, який збудували лікарка Ольга Мидлик, пізніша сестра Николая ЧСВВ і провінціяльна Василіянок у Пряшеві, та професорка музики Емка Дутко, сестра Ольги, дириґентки хору Візантіон і родина духовного, педагоґічного і політичного діяча отця Августина Волошина. Емка також пізніше стала Василіянкою і прийняла ім´я сестра Володимира. Познайомив нас з ними отець Іван Лявинець. В них ми зустрічалися з нашими священиками: оо. Атанасієм Пекарем, Іваном Гірком, Євгеном Кочішом, Бачинським, Маріяном Поташом. А саме в отцю Маріянови я пізнала незнайомого пана, з котрим я свого часу зустрілася на залізничній станції в Брні, і не знала хто то такий. Відвозила я поїздом мого 11 літного сина Романа на лікування астми до Лучівної на Словаччині і при прощанні я зробила доньці Оксані на чолі хрестик. В поїзді той незнайомий пан зачав зі мною розмову і хвалив, як то було гарно, що я донці зробила хрестик на чолі, бо тепер вже майже не видно, щоби батьки благословили дітей. Приймальна кімната у хазяйок була тайною каплицею і деколи там відбувалася Свята Літурґія, як приїхали якісь священики. Николая зі мною здружилася, були ми в контакті, опісля і в трудовім на Екзархаті, де вона якийсь час за Владики Івана також працювала.

Одного разу приїхали на фестиваль українські студенти з північної Польщі і з ними прийшов такий своєрідний оптимістичний настрій та радість, випускали сині й жовті надувані балончики, викрикували різні гасла. Само собою, що привернули до себе увагу тайних, які їх вислухували і строго попереджали. Студенти мою доньку запросили і вечір з ними зійшлася при ватрі, піджарювали ковбаси на вогнищу і прекрасно веселилися. З двома студентами, Андрієм Двулітом і Стефаном Батрухом, майбутніми священиками, ми ближче познайомилися і пізніше на підставі їх запрошення я з родиною відвідала північну Польщу.

В 1985 році, коли ми були у Свиднику, родина о. Мілана Біланчіка ЧСВВ, майбутнього протоігумена Василіянів у Словаччині, запросила нас на його свячення на священика. Приміцію ми бачили перший раз.

До Польщі я їздила з мамою до її брата Антонія Микитюка до Хожува і до її сестри Олі Лайтнер у Вєлічці. Цікавило мене, які там дороги, бо не була я тоді ще дуже досвідчений водій. Вуйко написав, що європейського типу. Але не було зовсім так. На дорогах бували корови, гуси а то була для мене велика перешкода. Звідтам ми їхали в Україну і на сході Польщі якась старша жінка кидала нам на авто каміння. Я прискорила їзду і авто нам не пошкодила.

В 1988 році в Ченстоховій взяли ми участь у відзначенні Тисячоліття хрещення Київської Русі. Там ми бачили багато наших єпископів з цілого світу, також перший раз. В 1989 році відбувалося там єпископське свячення отця Івана Мартиняка, яке очолював Верховний архієпископ Мирослав Іван Любачівський. Була я там тоді з чоловіком, сином і його нареченою Мартою. Новий єпископ з нами особисто поговорив і уділив своє благословення. Того дня там також відбувалася якась акція польської Солідарності, так що ми якось нехотячи приплелися до них.

Північну Польщу ми відвідали на запрошення Андрія Двуліта, знайомого зі Свидника. Їхала я там з родиною автом, і Андрій з нами проїхав ціле побережж´я від Гданська аж до Штєціна. Відвідували ми наші греко-католицькі спільноти в містах Колобжег, Кошалін, назви я вже забула, ознайомлювалися з їхнім реліґійним життям в тяжких умовах тодішньої політичної ситуації та подивляли їх відвагу. Не всюди були в них церкви, то служили літургії в якімсь підхожім приміщенні. Андрій нас постійно підбадьорював і говорив: «Тримайтеся і не дайтеся!»

У 2000 році відвідала я з Владикою Євгеном Кочішом і моїм сином Романом отця Михайла Романюка в Парижу, пароха храму святого Володимира. Були ми з ним знайомі ще з часу, коли він був як священик з першими нашими богословами з України, які навчалися в теолоґічному факультеті на Університету ім. Франциска Палацкого в Оломоуці. Познайомив нас зі своїми паризькими парохіянами, поводив нас по визначних місцях Парижу. Зловила мене за серце каплиця Notre Dame de la Médaille miraculeuse v Rue du Bac, де сестрі Catherine Labouré з´явилася Матір Божа і її бажанням було зготовити чудодійні медальки Непорочного зачаття. Тут також служив отець Михайло нашу Святу Літурґію. Була то просто небесна красота. Медальку, яку я звідтам привезла, постійно ношу на шиї і не сумніваюся, що мене постійно охороняє і помагає. З отцем Михайлом ми також відвідали Владику Гринчишина в його паризькій резиденції.

Потім ми поїхали з отцем Михайлом і його парохіянами на прощу до Люрду, найбільш знаному Марійському відпустовому місці, де в місяці лютім 1858 року з´явилася Матір Божа дівчинці Бернадетті Субіру. З Парижу ми їхали поїздом Тежеве (TGV) великою швидкістю, аж мені з того крутилася голова. В Люрді ми жили в українському готелю прямо проти греко-католицької церкви. В печері, на місці з´явлення, служив отець Михайло нашу Святу Літурґію а з його хором і я співала. Інакше кожного дня мали ми Святу Літурґію в місцевій нашій церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Були ми в купелі, вода страшенно студена, пили чудодійну водицю, перед головним храмом ми спільно молилися по-українськи святу вервицю, взяли ми участь у всіх молитовних акціях і в процесії прочан з цілого світу зі запаленими свічками в руках. Оглянули ми також рідну скромну хату сестри Бернадетти. Дуже глибоко духовно на нас вплинула спільна молитва хресної дороги з отцем Михайлом, яка тут знаходиться в чудовій природі і постаті на поодиноких зупинках є дійсної величини людини. Одну зупинку молилася я. Оглянули ми і хресну дорогу для інвалідів і храм святої Бернадетти. Дуже зворушливий був ланцюговий похід інвалідів на возиках а взагалі всіх, які з величезною вірою в поміч Богородиці приїжджають від всюди. Верталися ми з неімовірними духовними враженнями і самозрозуміло, що і з деміжоном чудодійної люрдської води.

Ще згадаю про таку неочікувану несподіванку для мене від отця Михайла. Я тоді мала 68 уродини. Пані Катерина, українка, завідуюча і кухарка в готелю, на просьбу отця спекла для мене великий торт, щоби всіх ним угостити. Розрізала я його, почастувала всіх, випили вина на моє здоров´я і заспівали «Многалітствіє». По обіді чи вечері ми завжди співали наші духовні або народні пісні. Одного разу були там американці і так їм сподобалися наші пісні і наш спів, що за наш «концерт» дали нам долари. Ще згадаю про одну несподіванку від отця, але то вже було в Брні 2010 року, в день 50-ої річниці мого вінчання. Послав нам «старшим молодятам» з Парижу ґратуляцію і велику китицю, п´ятдесят білих рож. Досі на гарний спомин стоять висушені у вазі. З отцем я постійно в телефонічнім контакті, десь два раз нас відвідав в Брні. Діє тепер в Люрді а є ґенеральним вікарієм Греко-католицької Церкви у Франції. Люрд я потім відвідала ще один раз з прощею, яку орґанізував Екзархат.

З подружкою докторкою Даркою Ровдич, завідуючою лікаркою відділу заразних захворювань в м. Зволен на Словаччині, взяла я в 2004 році участь в прощі до Меджугор´я, яку зорґанізувала римо-католицька парохія з м. Банска Бистриця. Перші дні побуту там була погана погода і я простудилася. В день, коли ми мали виступити на гору Кріжевац, почувалася я мізерно, ледве я трималася на ногах. Була я дуже з того нещаслива. Але раптом прийшло мені на думку, що з усіма поїду я автобусом під гору і там буду сидіти, молитися і чекати аж всі зійдуть з гори. Але сталося щось зовсім неімовірного. Просто чудо. Коли я вийшла з автобусу, почувалася я дуже добре і всі недомагання, якби хтось рукою від мене відібрав. Так що я пішла на гору з усіма. Підйом на Кріжевац був дуже стомлюючий, але я його подолала перфектно, краще ніж інші молоді учасники.

Десь в 1987 році я здійснила іншу відпустову подорож. Десять років я співала в церковному хорі «Товариство святого Горазда і друзів», інакше скорочено званому «Гораздовці». Дириґентом був юрист доктор Мирослав Ріхтер, який після зміни політичного режиму став адвокатом Леґіслативної ради влади Чехословацької республіки. Була то незвичайна людина з надзвичайним музикальним талантом. Мав великий дар слова і радо згадую, як нам пояснював різні літурґічні співи. Одного разу ми вчилися співати «Іже херувими» і видно ми якось співали дуже різко, без чуття. То строго до нас пустився, що співаємо так, якби тупотіли коні. Почав пояснювати, що мусимо співати легесенько, так якби летіли ангели і махав руками як ангели крилами. Товариство цих молодих людей хотіло відновити традицію святих Кирила й Методія, та повернути старослав´янську Святу Літурґію, яка для наших предків у Моравії не була чужа. І з цієї причини почала я з ними співати. Кожного літа виконували автами відпустові подорожі слідами вигнаних учнів святих Кирила і Методія, і старалися краще пізнавати східний обряд. В одній такій подорожі взяла я і мій син з ними участь, проїхали ми Угорщину, Болгарію і Румунію. Їхала я моїм автом, шоферував син а з нами ще були три особи. Так що вкупі п´ять дорослих, напхані, під ногами продукти, посуд, в баґажнику шатро, спальні мішки і все потрібне на таку туристичну подорож. Дорога була дуже повчальна й інтересна. В Болгарії мене здивувало, що там були вулиці, бібліотеки, музеї названі по Кирилу і Методію, але як я поговорила з людьми, то мало хто знав, хто вони були. В Румунії ми роздавали цукерки а в них було написано: Кінець з Чауческом. То був тодішній комуністичний володар. На поворотній дорозі я з сином відділилися від товариства, бо хотіли ми краще пізнати Румунію. Їхали ми через східну і північну частину Румунії. На півдні ми зупинилися в Делті Дунаю при українській границі. Є це місце, де вливається Дунай до Чорного моря. Живе там декілька тисяч дуже простих поселенців і займаються рибальством. Було то незвичайне місце і своєрідний краєвид. В північно-східній частині біля української границі в Сучаві ми оглянули монастир і храм, але тільки знадвору, в середину нас не впустили. Подивляли ми чудові ікони на зовнішніх мурах.

Одного разу з Гораздовцями я поїхала на Гору святого Климента, пям´ятне місце, на якім діяли слав´янські апостоли, де служив Богослужіння перший Моравський єпископ Методій та з Кирилом докінчили старослав´янський переклад літурґічних книг та Святого Письма. Співаки тут відновили малу каплицю і карільйон. Чудове місце серед природи для молитви і розважання. Хор сюди їздить кожного року літом і орґанізує якусь реліґійну акцію. В різних містах (Кржіжанов, Брно-Туржани, Жатчани) на старослав´янській Святій Літурґії, яку зорґанізували і супроводжували співом, я тлумачила поодинокі частини літурґії. Постійно їх слідкували орґани державної безпеки. Владика Іван Лявинець подивляв відвагу і захоплення цих молодих людей і благословив їх працю. Члени хору, з якими я співала, вже мають свої сім´ї, діти, приходять нові співаки, але постійно всі в контакті а ані про мене не забувають. Хор досі існує, приготовляє різні акції, співає.

Моя остання відпустова подорож до світу відбулася в квітні 2010 року а дуже часто на неї згадую. Їхала я з медсестрами монашками з Дому святої Єлисавети в Жернувці, з якими я познайомилася, коли відвідувала Владику Івана, який там проживав останні роки свого життя. Головний орґанізатор прощі був отець Олдржіх Хохолач з Дебліна. Програма прощі була дуже багата, завжди з духовним пояснюючим словом. Відвідали ми міста і місця від північної аж до південної Італії, де діяли святі: Венецію, Падову, Равену, Ла Верну, Субіако, Сан Джованні Ротондо, Монте Сант Анджело, де з´явився архангел Михаїл і де є йому присвячена каплиця в печері, Барі, де тоді відбувалося відзначення «літного Миколая», Лорето з хатиною Діви Марії, Турин, де тоді була виставлена Туринська плащаниця після десятьох років. Остання зупинка була у Валдоко, де діяв отець Дон Боско. В Барі в католицькій базиліці святого Миколая, в крипті знаходиться каплиця і в ній над його гробом отець Олдржіх служив для нас месу. Пригадав нам, що титул апостольського екзархи Івана Лявинця, єпископ аккалісенський є в зв´язку зі святим Миколаєм, бо місто Аккалісо, де було єпископство, належало до митрополії Миро, яка спадала під ведення святого Миколая Мир-Ликійського. Але і на інших місцях нам служив. З базиліки святого Миколая я привезла миро, яке там раз у рік, 9 травня з гробу відбирає архієпископ. Первісний храм, де служив отець Пій, зробив на мене глибше вражіння ніж та нова базиліка з його монументальним саркофаґом. Також ми оглянули величезну лікарню, яка була збудована заслугою отця Піа. Святі Дон Боско і Пій є мої улюблені святі. А ще такий малий світський спомин. У Валдоку я пила найсмачнішу чорну каву. У вузеньких вуличках в Барі ми бачили як ручно виробляють італійське тісто, не тільки для власної потреби, але і на продаж.

Від осені 2010 року була я змушена обставинами зовсім перестати з подорожуванням. Мій чоловік дуже тяжко захворів і був цілковито залежний від моєї допомоги. Не могла я його лишати самого дома. А тепер, коли я вже сама, згадую на пригоди з подорожей. Моє ненадійне рішення купити машину і подорожувати, було то найкраще, за що я витратила гроші.

Найстарша член нашої парохії

Не лишень віком, я найстарша парохіянка нашої парохії в Брні, яка була заснована в 1937 році. Належу до неї від весни 1939 року, значить ще перед призначенням першого пароха після закінчення Другої світової війни в 1945 році. Все, що в ній діялося, переживала і я. Після відходу отця Степана Решетила ЧСВВ на Захід в 1944 році, еміґранта з Галичини, який нам служив у воєнному часі в храмі Святої Родини на вулиці Сіротчі, якийсь час я ходила на римо-католицькі Богослужіння. Від 1 січня 1945 року, коли був призначений перший парох отець Яків Граділь до Брна, знову я ходила на наші Святі Літурґії. Перше були наші літурґії в єзуїтськім храмі, опісля короткий час в храмі святого Томи а врешті нам Пряшівський Владика Павло Гойдич ЧСВВ на підставі договору забезпечив храм святого Йосифа, в якім досі є наші літурґії. Після «акції П» в квітні 1950 року була насильно заборонена діяльність Греко-католицької Церкви, була делегалізована. Отець Граділь був ув´язнений. Так що я знову ходила на Богослужіння й до Святих Таїн у римо-католиків. Отець Граділь після звільнення з тюрми в 1968 році був змушений виконувати цивільне заняття у міськім транспорті (Dopravní podnik města Brna), але водночас розпочав безплатно виконувати душпастирську службу. В час заборони нашої Церкви деякі наші віруючі відійшли у вічність, інші переступили до православних а інші взагалі перестали ходити до церкви. Моя мама зі мною помагала отцю Граділю контактувати наших колишніх парохіян, яких залишилося дуже мало. У неділю 21 червня 1968 року після довголітньої насильної перерви служив першу Святу Літурґію в храмі святого Йосифа. В парохіяльній хроніці маю сховане письмове повідомлення від отця Граділя про цю радісну подію. Життя парохії почало поволеньки розвиватися, але практично від нулі. Не було в нас літурґічних текстів, співаників, молитовників. Моя мама, яка запам´ятала літурґічні співи й духовні пісні з давніше, перегравала їх на фортеп´яні а записувала до нот. Я потім переписувала до нотних зошитів а тексти під нотами писала і азбукою і латинкою. Приготовила я таких нотних зошитів десь двадцять і досі в мене сховані. Перше співав на літурґії робітник зі Сніни зі Словаччини, який тут працював. Після його повороту домів, співала моя мама зі мною. Наші літурґії бували тільки в неділю і то так, щоби не колідували з римо-католицькими. Все ж таки храм ми мали лишень позичений, не був нашою власністю. Так що і Великодні обряди були лишень у неділю. І хоч була яка така реліґійна свобода, орґани безпеки нас контролювали протягом літурґії, або по її скінченні на розі вулиці Йосефської та Римської площі, потайки фотоґрафували, хто виходить з церкви. Отець Граділь популяризував старослав´янську літурґію і в інших містах, Жарошіце, Летовіце…І в цих акціях я завжди брала участь. Наприкінці свого життя у співпраці зі мною переклав зі старослав´янської мови на чеську, літурґію святого Івана Золотоустого, обряд хрещення, похорону і вінчання. Тоді я досить від нього привчилася старослав´янську мову. В 1971 році отцю Граділю без відомої причини забрали державну згоду для служіння літурґії східного обряду. На довгий час я знову ходила до римо-католиків. Від року 1972 ми деколи зайшли на нашу літурґію до храму святого Климента в Празі, коли ми поверталися з відвідин у чоловікових батьків з Младої Болеслави. В Празі по році 1968 була одинока наша діюча парохія на чеській території.

Отець Граділь відійшов у вічність 5 листопада 1986 року. Його спадщину перебрав празький парох отець Іван Лявинець з отцем Євгеном Кочішом з Пряшева. Метрики та інші парохіяльні документи дали мені до сховку і я їв віддала отцю Йосифу Блащакови, після його призначення парохом у Брні. Статую Найсвятішого Серця Ісуса Христа подарували мені. Поставлена в мене дома в малій кімнаті, і кожної хвилина там забіжу на коротеньку молитву. Після мого відходу у вічність, мої діти її дадуть до храму святого Йосифа, де було її первісне приміщення.

Ще в час тоталітарного режиму, як лишень була можливість отець Франциск Козар служив старослав´янську Святу Літурґію як у своїй парохії в Прушанках, або на інших місцях в Тинці, Гамілтонах а в 1988 році в Жарошицах. У всіх я брала участь і додавало мені то надію, що може дочекаюся дійсного відновлення наших літурґій у храмі святого Йосифа. Отець Козар був дуже відважний і енерґійний двох обрядний священик, але як я його знала, то серцем і душею був наш, східний. Дуже радо співав наші духовні пісні й говорив мені: «Так Ярушко, тедь сі заспіваме ту наші!» Тепер вже про нього згадую в молитві, бо відійшов у вічність 2013 року.

Після двадцять літної перерви 1 грудня 1991 року з нагоди п´ятої річниці смерті отця Граділя в храмі святого Йосифа служив Святу Літурґію отець Василь Довганюк з Праги, який принагідно допомагав у Брні аж до 1992 року, коли парохом у Брні був призначений отець Павло Ваха. Було то для мене неймовірно радісне почуття, молитися на Святій Літурґії у святого Йосифа. Від 1 січня 1993 року став парохом у Брні отець Йосиф Блащак, який ще тоді працював у Пряшеві. Не мав змогу їздити кожної неділі таку далеку дорогу до Брна, так що його якийсь час заступали отці Дігенещик і Шковєра з Братіслави, такий старенький жертвенний священик, який без огляду на погоду, чи сніг, чи мороз, чи ожеледиця, чи злива, завжди приїхав. Також допомагали отець Тарас Сеньків, сучасний Стрийський Владика, який мене був також запросив на свої єпископські посвячення, та отець Михайло Романюк, ґененеральний вікарій Греко-католицької Церкви у Франції. Від року 1991 студіювали з нашими першими богословами з Україні на теолоґічному факультеті в Університеті ім. Палацкого в Оломоуці. Після літурґії я їх часто запросила на обід, бо тяжко собі звикали на чеську страву. Старалася я їм завжди зварити щось нашого українського. А завдяки їм я навчилася робити вареники, бо до того часу варила їх мама, бо треба було на то більше часу, якого в мене не було. В 1994 році служили в Брні Пасхальну Святу Літурґію і самі все заспівали своїми чудовими голосами й посвятили «паску». Для присутніх то був незвичайний духовний прожиток а по правді такий Великдень ми тут зажили перший раз.

Тому що розпочав ремонт храму святого Йосифа, від липня 1994 року до лютого 1995 року відбувалися літурґії в храмі святої Марії Маґдалини. Від 1 лютого 1995 у Милосердних братів у храмі святого Леопольда й від року 1997 знову у святої Марії Маґдалини. Здійснилося багато відпустових Святих Літурґій на різних місцях в околиці Брна: Слоуп, Кржтіни, Гамілтони, Угерський Брод, Святий Копечек недалеко від Оломоуця, замок Вевержі біля Веверської Бітишки, Мікулчице, Летовіце, Тинец, Жарошіце. У всіх я взяла участь, так само як і в пізнішій прощі Екзархату в році 1996 до Риму з нагоди 350 річниці Ужгородської унії або в 2003 році з нагоди беатифікації Владики Василя Гопка в Братиславі. Дуже радо згадую на Богослужіння 2 – 3 раз до року в дерев´яній церковці в Бланску, яку з Підкарпатської Русі купила чеська братерська гуситська церква і перевезла сюди в 1936 році. Служив там отець Франциск Козар і опісля отець Їржі Плескач. По літурґії завжди ми угостилися і поговорили. Одного разу на Великдень приготовив отець Козар ненадійну несподіванку. Точно дотримав традицію, посвятив паску, всі інші великодні страви, навіть моравську сливовицю.

Після довго триваючих обговорювань Екзархату й отця Блащака, Чесько моравська провінція Римської унії Чину Святої Уршулі, підписала договір про дарування храму святого Йосифа, який є їх власністю, Греко-католицької парохії в Брні для їх реліґійних потреб. Я на цю хвилину роками чекала, але все постійно протягалося. Храм був в недостойнім, безнадійно поганім, аварійнім стані, склад всякого непотрібного барахла, так що поки що не було можливо в нім служити. А я постійно говорила, що вже видно не дочекаюся. Цей храм нерозлучно зв´язаний з моєю молодістю та дитячими роками моїх дітей. А все ж таки дочекалася. Слава во вишніх..! Захристія первісно була дуже велика, як зал для танцю, тепер з неї для нас залишився дуже маленький простір, але наш власний. В половині місяця серпня 2010 року розпочав ремонт і в листопаді 2010 року офіційно нам передано ключі від храму. Задля браку фінансів був ремонт перерваний на вісім місяців а від серпня 2011 року продовжується аж до нині. Дня 5 жовтня 2014 року єпископ Ладіслав Гучко, апостольський екзарх виконав славне посвячення частково реставрованого храму. Від того дня відбуваються Святі Літурґії у святого Йосифа правильно кожної неділі і в декотрі будні дні.

Від початку 2014 року Марійка Нобілісова орґанізувала в Брні «майдани» зі спільною молитвою на підтримку українського народу за право, справедливість і незалежність. В цих акція завжди брав участь наш парох о. Сергій з парохіянами, між ними завжди була і я, як і на міжконфесійній молитовній зустрічі в честь всіх, які в цім бою пожертвували своє життя.

З великою вдячністю і радістю я прийняла ініціативу отця Сергія, який відновив традицію наших еміґрантів з часів Другої світової війни, зустрічатися на Українській могилі на Центральному цвинтарі і помолитися за рідних померлих на Україні і похованих в цій Могилі. Мої перші спомини з року 1939 року, коли я прийшла сюди з батьками, зв´язані саме з цим місцем. На Могилу я постійно ходила з татом або мамою а тепер вже ходжу сама. Недалеко Могили є і гроби моєї родини, яка померла вже в Брні.

Після закінчення моєї праці в Празі, помагала я нашому пароху, декану отцю Йосифу Блащакови. Була то канцелярська праця, ведення метрик, фінансові справи. На сходини священиків моравсько-остравського деканату я завжди готовила угощення. Почала я писати парохіяльну хроніку і досі пишу. Про початки нашої парохії я писала за маминими і моїми споминами і від року 1992 вже пишу реґулярно. В 1987 році помагала я отцю Блащакови писати тексти до брошури, виданої з нагоди сімдесятої річниці заснування парохії в Брні. З нагоди вісімдесятої річниці я написала докладну і оглядову історію парохії по українськи і по чеськи. Закладена до хроніки. В 2005 більше ніж пів року я приготовляла двадцять шість річну дівчину Ірину Крижановську зі Східної України до прийняття Святого Таїнства хрещення, яке їй уділив отець Блащак а я була її хресна. Цікаво, що вся її рідня православна й вона хотіла стати греко-католичкою. На пам´ятку мені подарувала образ «Ластівчине гніздо», який сама малювала. Коли на нього погляну, завжди собі пригадаю мою подорож на це політично й історично визначне місце, де вирішувалося розділення світу після війни. На парохіяльних зустрічах протягом діяння отця Блащака, на яких ми ближче познайомилися і поговорили, приготовляла я також угощення. На одній такій зустрічі ми спільно відзначили хрещення дорослої Ірини та сімдесяті уродини мого чоловіка Ярослава.

Тепер як пенсіонерка без праці й обов´язків сиджу дома, помагаю дітям і дорослим з України з чеською мовою, багато читаю, Письмо Святе і інші духовні книжки, яких тепер є доволі. Давніше такі книжки взагалі не були, не видавалися, хіба потайки переписувалися на машині до писання. І я їх не мало переписала на машинці до писання. Духовно постійно щось привчуся, пишу статті до журналу «Екзархат», деколи щось перекладу, пишу хроніку… В 2017 році мене три раз відвідала пані Мґр. Кароліна Антлова з орґанізації «Пам´ять народу», розмову зі мною опрацювала і записала в інтернеті.

Моє сімейне життя

Ще трохи про моє сімейне життя. Мій чоловік Ярослав родом зі Львівщині, народився в 1925 році в селі Лани. Народну школу закінчив польську, середню російську й українську, залежно від політичної ситуації. Після Другої світової війни вдалося йому з батьками Александром і Пелаґією та молодшим братом Євгеном втекти з радянського раю. Прийшли з великими труднощами, деколи багато кілометрів дороги мусіли йти пішки, до Чехословаччини прийшли в 1946 році і поселилися в м. Млада Болеслав. Також без знання чеської мови. Ярослав в Болеславі склав матуру і в Празі абсольвував навчання в педаґоґічному факультеті на Університеті ім. Карла. Вчив в північний Чехії в м. Новий Бор на середній школі, чеську і російську мови й математику.

Познайомилися ми в Празі на українській культурній акції, на Маланчинім вечері. Сходилися там українці з різних кінців республіки. Мені тоді було 27 років, працювала я вже як лікарка в Планій біля Маріянских Лазні й нікуди я не ходила. Бракував мені контакт з краянами і дуже хотіла знов почути українські пісні. Хоч то була Маланка, то завжди там був і концерт колядок. І так трафилася нагода, сповнити своє бажання. Саме тоді я відвідала батьків у Брні і спиталася тата, чи можу поїхати до Праги на Маланку, самозрозуміло, що в супроводі «ґарде», з моєю хресною мамою Любою Никораковою, що жила в Празі. Тато не був натхнений, не сказав ані так, ані ні, так що я поїхала. Я доросла, самостійна завжди респектувала бажання і погляди батьків. Тепер вже школярі роблять собі що їм захочеться і на родичів навіть писок відкривають. Тратиться пошана до батьків, учителів, наставників… Але просто так є, звичаї, способи життя постійно міняються.

Коли ми на Маланці разом представилися, сказала я, що працюю в лікарні в м. Маріянскі Лазнє. Не числила я, що міг би знати, де є Плана і хоч то важливе залізничне перехрестя. За якийсь час написав мені лист, який трохи блудив. Адресу написав до Маріянок а в додатку по чеськи неправильно. Аж в лікарні хтось написав правильну адресу до Планої і так я той лист зі спізненням дістала. Почали ми зустрічатися. Перший раз ми зустрілися в Празі перед маґазином Совєтська книга. Проходжувалися по Празі й зайшли до ресторану щось поїсти. А там ми зустріли Ярославового доброго знайомого з Болеслави інженера Їрку Студнічку. Присів коло нас до столу і зразу після повороту домів спішився до Струків, щоб їм сказати новину. «Пані Струкова, сідайте, бо маю величезну новину! Уявіть собі, Славко має дівчину!» З Праги я вернулася до Планої а Ярослав до Нового Бору.

Приблизно раз у місяць були у мене вихідні дні. Їздила я до Брна вже в четвер після обіду. Мій завідуючий лікар доктор Станіслав Жантовський давав мені трохи довший «вікенд», ніби з вдячності за те, що всі інші суботи й неділі спокійно міг поїхати до Праги до своєї дружини. На відділі працював лишень він зі мною і цілковито мені довіряв. Я жила прямо в лікарні і він знав, що я в його неприсутності з лікарні нікуди не піду, про хворих совісно постараюся, а як не буду знати, що робити, то мені поможе колеґа лікар з хірурґії Мілош Кожіна. Раз про мої від´їзди вже у четвер довідався директор лікарні, завзятий комуніст і закинув це моєму завідуючому. Той йому на те сказав, що де не є обвинувач, не є і судія. Так що і надалі я їздила до батьків у четвер. На відділі я сприятелювалася з медсестрою-акушеркою Геленою Фурзевічовою, родом з Волині. Наші погляди були однакові, правда відрізнялися від тутешніх людей, дуже добре ми одна другу розуміли.

З моїм новим знайомим Ярославом з Маланки я зустрічалася у моїх батьків в Брні, або у його батьків в Болеславі. Були ми однакової нації, однакової віри… За нецілий рік попросив моїх батьків мою руку. Погодилися, так що і я погодилася. Для мене була найважніша його віра і нація. Але властиво я ніколи не роздумувала про вінчання, заложення родини, діти, ані за тим не тужила. Не знаю, може якби все коло вінчання не полагоджував мій вуйко Петро Яремкевич, але я сама, мабуть була би я втратила відвагу і сказала ні.

Шлюбний обряд відбувся на уряді і в храмі святого Якова 5 листопада 1960 року. Вінчав нас місцевий римо-католицький парох отець Йосиф Будіш, мій духовний керівник. Греко-католицька парохія в Брні не була, бо 1950 року була делеґалізована. Після обряду був обід у нас дома, було нас 13 осіб а угощення приготовили мої дві добре знайомі сусідки кравчині, які мені вшили і шлюбну суконку. Матерію на неї послав мені двоюрідний брат з татової сторони Семен Медецький, який на кінці війни з України еміґрував до Канади. По дорозі заїхав до нас до Брна і дуже просив мого тата, щоби ми їхали з ним, але тато вже більше раз за своє життя еміґрував, так що не хотів. Наступного дня після вінчання я від´їхала до Планої а чоловік до Нового Бору. В роботі ніхто мені не вірував, що я вийшла заміж. Показала я обручку а мій завідуючий лікар засміявся, що то нічого не доказує, бо обручка може бути позичена.

Після атестації, яку я робила в Плзні, повернулася до Брна а мій чоловік дещо пізніше. Десь три роки щодня їздив до Бржецлави в полудневій Моравії, де йому вдалося дістати вчительське місце. Потім вчив в Брні. Мої батьки мали велику квартиру в центрі міста, так що ми жили разом з ними, і з маминою сестрою Володимирою Голота та її чоловіком професором Яковом, без найменших звад або непорозумінь. По трьох роках 1963 року нам народилася донька Оксана. В тому самому році ненадійно помер мій тато на 81 році життя. Цікаво, в ту хвилину, коли я відходила з дому його відвідати до лікарні, я раптово страшенно розплакалася. Не могла я втихомиритися, що тато вже помер, що його вже не побачу живого. Коли я прийшла до лікарні, то довідалася, що тато дійсно в ту хвилину, коли я розплакалася, відійшов у вічність. Ціле життя я була дуже прив´язана до тата, так що і його відхід відчула я. Довго, довго я з тим не могла помиритися. Але дуже мені поміг лист від отця Вацлава Шкаха, головно речення: «За мертвих молімся а про живих стараймося.» Після дальших трьох років в 1966 році народився син Роман. Мої діти також були похрещені у римо-католицькому обряді. Інакша можливість тоді не була, правда крім православного обряду. Хрестив їх отець Йосиф Будіш у храмі святого Якова.

Тісно перед народженням сина 1966 року в Брні Коміні недалеко ліса купили ми зовсім нову муровану дачу на парцелі взяту в найми від міста. З дітьми ходили ми на проходи лишень до парку Лужанки, авто в нас також не було, щоби десь виїхати до природи. Прийшло мені на думку, що якийсь город нам би придався, щоби побути більше в природі, на повітрі й недалеко від міста. І дійсно придався. В літі ми там жили і до роботи їздили трамваєм а з дітьми там бувала моя мама. Мали ми там надуваний плавальний басейн, діти у воді видурілися максимально, бавилися на піску, до недалеко ліса ходили ми на проходи, на близькім ігрищі бавилися з м´ячем. Чоловік там зладив також ґріль і діти дуже радо ґрілювали ковбаси або курчата. Були дуже смачні. Одного разу там отець Іван Лявинець потайки, бо інакше то тоді ані не йшло, зорґанізував духовні вправи для декілька парохіянок з Праги. Я також в них взяла участь, але на ніч ходила я спати домів. У неділю ходили ми на Богослужіння до недалекого храму в Коміні. З чоловіка стався захоплений городник. Ярина і овочі з власного городу завжди придалися. Тут ми також пережили історичний 21 серпень 1968 року.

Скоро рано я йшла на покупки до склепу. Всюди постоювали люди, дебатували, був незвичайний рух. Щось важливого діялося! Але що? Скоренько я віднесла покупки і цікавість погнала мене до міста на розвідки. Все я довідалася. Радянські війська вступили на територію республіки, щоби нас захистити від шкідливих диверсантів. В бічній вулиці біля храму святого Якова стояв російський танк, прямо напроти великої школи, на мурі якої по цілій довжині був великими буквами азбукою написано: «…бо москалі чужі люди, лихо буде з вами» з поезії Тараса Шевченка. Привернуло то мою увагу і цей напис я сфотоґрафувала. Люди мене перестерігали, щоби я була обережна, щоби мене «визволителі» не застрілили. Якось я собі таку небезпеку не припускала. Працею на городі займався чоловік аж до високої старости.

Донька після складення матури студіювала на Природознавчім факультеті в Університеті ім. Масарика математику. Навчання не докінчила, бо вийшла заміж. Син після матури записався на теолоґічний факультет, тоді в м. Літомєржіце в північний Чехіії, хотів бути священиком. Був то тоді одинокий теолоґічний факультет. Празький кардинал Франциск Томашек отцю Івану Лявинцю обіцяв, що сина приймуть, бо один греко-католик зі Словаччини кінчає навчання (отець Іван Завацький), то приймуть дальшого. Приймальний іспит Роман склав, але не поступив. Тоді вже про прийняття вирішали державні орґани, не церковні. Відкликання нам на просьбу отця Івана написав наш празький знайомий парохіянин інженер Добрянський, який працював на міністерстві закордонних справ. Прийшла відповідь, що рішення було правильне, бо у сина є тривалі перешкоди. Було нам ясне, які перешкоди: українська нація і греко-католицька віра в цілій родині. Коли отець Вацлав Слоук, капелан з парохії святого Якова, писав синові посвідку про хрещення, сказав, що сина не приймуть. Я здивовано спиталася, чому? Пояснив мені, що приймають лише студентів чеської нації а попередній Іван Завацький за двадцять корон на уряді змінив словацьку націю на чеську. Син націю не змінив і наступний рік вже заяву на теолоґію не подав. Наступив до заняття. За рік поступив на навчання у Високу школу технічну в Брні, якось замкнули очі над його великим прогрішенням, що хотів студіювати теолоґію. Вистудіював роботику.

У мене два внуки від доньки, яка живе у Брні, Сильвестер народився в 1990 році а Маґдуня в 1991 році. Від сина в мене троє внуків і один правнук, живуть у Празі. Найстарший Домінік народився 1992 року, Христин 1994 року а Катерина 1998 року. Правнук Севастиян народився у внука Домініка 2020 року. Моя мама відійшла у вічність на 90 році життя 1998 році на апоплексію. До лікарні я її не дала, старалася я про неї сама ще шість тижнів, давала уколи. Також її відвідували наші отці Йосиф Блащак і Мирослав Габа. Відійшла зі світу як належна християнка.

Після жахливої аварії в Чорнобилі, яка сталася в 1986 році, прийняла римо-католицька парохія святого Якова, рік не пам´ятаю, ґрупу чорнобильських дітей на відпочинковий побут. Наша парохія тоді в Брні ще не була відновлена. Так що я з чоловіком включилася до цієї акції у святого Якова і помагали ми у всіх проґрамах з дітьми. Були нам за це вдячні, бо я з чоловіком з дітьми договорювалися без язикових бар´єр. Також кожна дитина була у лікаря на обстеженні і досі мені тяжко, як про те згадаю, бо ані одна не була здорова, у всіх були наслідки радіації. В 1992 році прийняла я з чоловіком двоє дітей з чорнобильської зони на відпочинок посередництвом Міжнародної асоціації Чорнобиль-Діти Чорнобиля. Подячний лист від президента Асоціації маю схований.

В листопаді 2018 року помер мій чоловік на 93 році життя, після наших спільних 58 років. Кінцем 2010 року почав погіршуватися стан його здоров´я. Зовсім перестав виходити з дому, а по хаті тяжко ходив з паличкою. Три раз погано впав з тривалими наслідками – перелом хребта, симфізу з тривалим пошкодженням уретри, так що мав катер в сечовий міхур через черевну стінку, перелом шийки стегнової кістки, який без огляду на вік оперували. Прибували дальші поважні хвороби як рак грубої кишки, але операцію вже не хотів. Мусів мати пелени. Страшенно терпів і всі недомагання терпеливо зносив. Останні три роки життя нерухомо лежав, тяжко проковтував, майже не говорив, мусіла я про нього старатися як про немовля, цілковито був залежний від мене. Було то для мене дуже важке завдання, як психічно так і фізично, але з Божою поміч´ю і завдяки моїй професії якось я з усім упоралася. Аж останній місяць був Славко в Госпіці святої Єлисавети в Брні, бо я вже не мала силу в ліжку його обертати й підносити. І там я кожного дня від ранку до вечора була з ним, кормила його, всі дрібні послуги йому зробила, тримала за руку, молилася. А послідні два дні його життя якось я зрозуміла, що не хоче, щоби я відійшла, то я там з ним і ночувала і була я з ним аж до останнього його віддиху. З початку як я в неділю прийшла з церкви, включила я йому Святу Літурґію з радіо або живу передачу з Києва. Зі світу відійшов заосмотрений Святими Таїнами, відвідував його отець Сергій Мацкула а один раз отець Іван Білий.

Ще хочу згадати про квартиру, в який живу від 1958 року. Є то дуже гарна велика сонячна квартира, з балконом, три кімнати і мала кімнатка для служниці, 132 квадратних метрів. Перше я там жила з моїми батьками і спільно з маминою сестрою Володимирою Голотовою і її чоловіком професором Яковом. Ніяких незгод ані непорозумінь в нас не було. Мама, тітка і я радо ми співали, тітка грала на цитру на ґітару, мама на скрипку, мандолю а я також на скрипку і мандоліну. А нанашко мене мучив з латиною, яку я вчилася в ґімназії від пріми а трохи мене вчив греку. В 1963 році помер тато а тітка й нанашко в 1964 році. Так що жили ми спільно з моєю мамою аж до кінця її життя. Якийсь час жив з нами Роман зі своєю сім´єю, коли повернувся по шістьох роках зі Словаччини і поки переселився до Праги, а якийсь час жила з нами спільно і моя донька з чоловіком і дітьми.

В році 2016 була можливість цю квартиру від міста купити. Дуже хотіла я купити, але забракло мені грошей а в моїм віці вже позичка з банку не була реальною. Тоді мій син запропонував, продати образ, який від мене свого часу дістав даром. Був то образ від закарпатського визначного маляра Ерделіго, мабуть «Замок Варпалянка», не пригадую вже. Я ніяк не хотіла на таке погодитися. Як я подарувала, то прецінь не можу брати назад. Але Ромко постійно наполягав. То я врешті пішла порадитися з нашим священиком, отцем Їржім Плескачом. А він мені так сказав: «Образ хтось може вкрасти, а для нас найцінніший образ ікона. А за образ купити квартиру буде вигідне для мене і моїх дітей.» Так що я погодилася. Ромко мені дав, не позичив, 200 тисяч корон і я квартиру купила. І в 2016 році я її подарувала синові Романові і доньці Оксані. Я в ній постійно живу, але вже сама, все плачу і урядово з мене є „věcné břemeno“ – сервітут. Та чеська назва така погана нечутлива, з людини є річ і тягар.

Моє духовне – душевне життя

Не сумніваюся в тому, що людина має не лишень тіло, але і душу. Є люди, які це не признають, але я між них на щастя не належу. Тому тепер ще трохи про ту мою другу частину, таке доповнення, бо дещо вже згадано в написаному. І хоч більшу частину життя я пережила в тоталітарнім комуністичнім режимі, мала я щастя, що якось завжди бувала в середовищі християнськім. Так що атеїстичне вчення не залишило на мені ніяких слідів. Перше навчання про віру дістала я від батьків, головно мама, потім в народній школі в годинах реліґії, катехізису в парохіії на Крженовій вулиці і реліґії в ґімназії. В 1944 році взяла я участь в духовних вправах в монастирі на Удолній вулиці напроти родильного дому. Екзерцітатором був отець Домінік Пецка. Нам дурним дівчатам це ім´я прийшло дуже смішне, бо по чеськи пецка значить кісточка овочів, то ми його прозивали Тржешінка (Черешенька). При кінці війни монастир був бомбардований і досі там порожній простір. До Господа я завжди приступала з побожною боязню, заповіді старалася дотримувати, бо Найвищого завжди треба слухати, але також боялася кари. Свої просьби я краще приносила Божій Матері.

Велика зміна в моїм духовнім житті настала при кінці студій медицини, або після скінчення, вже не пригадую. Заслугу мав в тому мій духовний керівник отець Йосиф Будіш, парох у храмі святого Якова. Дав мені сильний фундамент для духовного життя. Духовно мене вів багато років, крок за кроком, вчив мене радісно жити з віри, в Божій присутності, в довірі до Господа, позичав мені класичну духовну літературу і дуже старанно вибирав відповідно до моєї духовної зрілості, щоби я прочитане добре зрозуміла. Навчив мене часто і правильно ходити до Святої сповіді, Причастя, на Богослужіння і в будній день, по можливості щодня. А це я дотримую і до сьогодні. Почала я стало більше відчувати Божу любов до мене. Але і в моїм серці постійно росла любов і вдячність до Господа. Я старалася повнити заповіді не зі страху з кари, але з любові до Господа. Я поступово усвідомлювала, який Господь до мене ласкавий, щедрий і постійно мене обдаровує. Повно буденних речей я приймала так самозрозуміло, що то належить до життя, і не роздумувала над тим. Але почала я розуміти, що то все, і то найменше є дар Божий і постійно за все добре і тяжке дякую. Зрозуміла я, що і то тяжке має свій смисл, який ми спочатку часто не можемо порозуміти.

Продовж делеґалізації і заборони Греко-католицької Церкви ходила я на Богослужіння і приймала Святі Таїни у римо-католиків. Тому моє вінчання і хрещення дітей відбулося у римо-католицькім обряді. Коли моїй доньці було десь два роки, захворіла я. В лікарні на хірурґії мене дуже докладно обстежили, рентґенували всі кості і поставили діаґноз – кіста в кості на нозі. На ортопедії замовили мене на операцію за десять днів. Боялася я, що йдеться про злоякісну пухлину і що донечка буде сиротиною без мами. Молилася я, просила Господа про допомогу, але в молитві Отче наш ніяк я не могла сказати слова «…нехай буде воля Твоя.» Попросила я отця Будіша, щоби прийшов до мене. Посповідалася я, прийняла Святе Причастя і перший раз єлеопомазання. Заспокоїлася я і знову щиро почала молитися і просьбу «нехай буде воля Твоя.» В призначений день прийшла я на ортопедію, перевірили і кажуть чому ви прийшли? Кісти в кості нема. Не могла я тому повірувати, але була то правда. На ногу мені дали на шість тижнів ґіпс, і все закінчилося добре. Я на сто процент переконана, що то була відповідь з небес на те, що я згодилася з Божою волею. Буває, що у дітей кіста в кості сама трісне. Я правда вже не була дитиною, але і винятки є можливі.

Ще одна така пригода, прямого Божого втручання, коли я їхала автом. Пригодилося це на Словаччині, десь недалеко м. Рожнява. Їхали ми з отцем Іваном Лявинцем над море. Він своїм автом перед нами а я своїм за ним. З´їздили ми з невеликого горба. Почав падати дощ і авто трохи забуксувало, але не вивело мене то з рівноваги. І владика все бачив у дзеркалі, нічого страшного. Натомість мій чоловік, що сидів біля мене, дуже перелякався і зірвав мені керівницю, хоч сам ніколи не шоферував. Авто обернулося о сто вісім десять ступенів, на стріху і ми почали падати вниз до так званої «долини смерті». В тій хвилині я блискавично крикнула: «Боже мій, стій при нас!» і виключила мотор. Сталося чудо. Авто раптово зупинилося, не знаю на чім. Були там лишень дрібонькі галузки якось корча. Ціле авто було як від граду потовчене, інакше нічого не пошкодилося. Отець Іван закликав допомогу. Двері не йшло отворити, то витягли нас з авта по голові вікном, а авто витягнув мабуть трактор. Ніхто з нас не був поранений. Над море ми вже не поїхали, вернулися додому а отець поїхав до Болгарії сам. Таких ненадійних втручань з небес я зазнала більше.

Після повороту з Планої до Брна починала я кожний день не тільки молитвою, але і участю на Богослужінню, а то скоро раненько, щоби не запізнитися до роботи. Роблю то так до сьогодні і хоч вже мені тепер не спішно до роботи. Останні три роки, коли я старалася про чоловіка, не могла я на Богослужіння ходити. Я собі постановила, що звичай встати з ліжка зразу після пробудження, буду дотримувати і в пенсії. Після пробудження, зразу встаю в шість годин, ніяке лінюховання в ліжку.

Протягом тоталітарного режиму ніяких духовних книжок ані текстів не видавали, так що потайки переписувалися на машинці до писання і так поширювалися. І я включилася до такої діяльності, постійно на машинці до писання переписувала духовні тексти і досі маю деякі сховані. Якось не можу їх викинути, є то як би «історичний спомин» на добу, коли було заборонено видавати духовні книжки і тексти. Тепер вже реліґійних книжок повно, а мало хто, головно з молодих не вміє собі представити, як ми тоді дуже складно діставали якусь духовну літературу.

В часі, коли була знову відновлена діяльність Греко-католицької Церкви і за якийсь час також парохія святого Йосифа в Брні, я активно включилася до її життя. Літурґічним співом, розписуванням літурґічних співів, текстів і т. д. Тоді в нас не було ніяких літурґічних книжок, співаників і молитовників. Тепер вже того достаток.

Своїх дітей я від малку виховувала у вірі. Перед спанням ми спільно молилися, співали духовні пісні, розповіла я їм дещо з катехизму або з Письма, або про свято, яке припало на той день. В 1970 році, тому що діти були похрещені у римо-католиків, отець Яків Граділь їм уділив Святе Таїнство Миропомазання. Щоби їх хоч трохи завчасу охоронити перед атеїстичним впливом школи, зі згодою отця Граділя я своїх дітей приготовила до першої Святої сповіді та Причастя ще поки наступлять до школи. Отець перевірив їх знання і донька в храмі святого Йосифа прийняла перше Святе Причастя в 1969 році а син в 1972 році.

Моє духовне життя виразно збагатив контакт з отцем Іваном Лявинцем, майбутнім єпикопом-апостольським екзархом та з отцем Іваном Євгеном Кочішом, майбутнім єпископом помічником у Празі. З отцем Євгеном була я постійно в контакті аж до кінця його життя. Чи то особисто, або по телефону або в письмовім контакті. Завжди питався про мого чоловіка й дітей, та життя нашої парохії. Подивляла я, як прекрасно каліґрафічно писав аж до високого віку, жадні розтрясені старечі букви. Одного разу телефонував мені з Пряшева і питався, як я приготовляла на різні угощення на Екзархаті хрумкі печені курчата. Я думала, що ладить якесь угощення в Пряшеві, бо радо варив, але дістав просто на таке курча смак. Приготовляти так курчата навчила мене моя бувша пацієнтка, кухарка з мензи. Два раз я відвідала зі сином Владику Євгена в Пряшеві. Угостив нас шоколадками Ліндт, які ми взагалі не знали і дуже, дуже нам смакували. Видно на Словаччині їх продавали скорше ніж в Чехії. Останній раз я з ним зустрілася 28 червня 2019 року. Запросив мене тоді до Пряшева на подячну Архієрейську Святу Літурґію, з нагоди своїх уродин, яку служив Пряшівський Митрополит Іван Бабяк та презентації книжки, яку написав Пряшівський ґенеральний вікарій доктор теолоґії Любомир Петрік, про життя Владики Євгена за його особистим оповіданням. Книга має назву: «В надії на воскресіння». Владика мені її також подарував. За пару місяців, 4 грудня 2019 року відійшов у вічність. Дуже мені було жаль, що не змогла я взяти участь у похороні.

Приятельство з лікаркою Ольгою Николаєю Мидліковою ЧСВВ зі Свидника, майбутньою провінціяльною сестрою сестер Василіянок, з якою я також спільно працювала на Екзархаті, також мало вплив на моє духовне життя. Не можу забути згадати і про духовний вплив отця, лікаря, єзуїту, місіонера Івана Палацкого. Після сорок років триваючої місійонерської праці в Болівії повернувся до Брна і почав помагати у нашій парохії. Свячення на священика був прийняв в Римі у східному обряді, тому включився до служіння у святого Йосифа. Була то своєрідна, незвичайна людина, цілковито віддана до волі Божої, скромна, але завзята, високо освічена, дуже дотепна, а деколи робив збитки як малий хлопчик пустунчик. Зі мною більше зблизився завдяки нашій лікарській професії. Він по спеціальності дитячий лікар а я акушер ґінеколоґ. Говорив, що ми двоє взаємно доповнюємося, що я приводила дітей на світ і він потім про них старався, лікував.

Після «оксамитової революціїї» 1989 року, я взяла участь в духовних вправах для лікарів в Брні на Петрові, два раз в Празі та один раз у моєму найулюбленішому відпустовому місті в Святому Гостині. Пізніше я там ходила і з моєю родиною. В Гостині був нашим екзерцитатором отець Павлік з Брна. В п´ятницю на обід нам там дали м’ясо. Перед їдою ми всі спільно помолилися. Отець задумався і каже, що хіба не може нічого іншого зробити, то дає нам диспензу від м´яса. Тоді ще піст від м´яса в п´ятницю в Чехії дотримувався, неможна було його замінити якимось добрим ділом. В Гостині був тоді притулок для дітей з різними вродженими дефектами. Вони були дуже щасливі, коли ми з ними поговорили, усміхнулися до них. Ми їх дуже жалували, що так пошкоджені, а їм вистарчило так мало до радості, до щастя. Ласкаве слово і усміх. Після доби обмежування свободи слова і реліґійних практик, були для нас ці екзерциції духовно дуже збагачуючими.

В 1995 році вступила я до Марійської дружини Святої Терезки від Дитяти Ісуса, яку тоді відновив в парохії святого Климента в Празі отець Іван Лявинець. Дружина вже не існує, з її членів залишилися тільки я, Їрка Заяц і його жінка Марґіт, яка після мого відходу почала працювати на Екзархаті. Також я є хресною їх наймолодшої донечки Аґнеси. Марійські обіти досі совісно дотримую.

Того самого року я вступила до ІІІ Чину Святого Василія Великого у Львові. Обіти я склала в храмі святого Онуфрія і дістала ім´я Марія. При обітах дістала я дерев´яний хрест з Розп´яттям. Маю його повішений над ліжком і в день свята святого Василія Великого цілий день ношу його на грудях. Також я дістала параман, який постійно ношу на шиї. З початку я їздила на зустрічі до Львова, але з огляду на вік уже не їжджу, але обіти повню. Довгі роки була я член Живої вервиці в Брні а від 2016 року я реґістрована у Всесвітній орґанізіції Живої вервиці святої Філомени у Львові. Молюся десятку Успіння Матері Божої. З почину отця Сергія 2013 року зорґанізувала я в парохії святого Йосифа спільноту Матері в молитві. На нашу першу зустріч я запросила зі Львова пані Віру Чмелик, національну координаторку руху Матері в молитві Української Греко-католицької Церкви. Першу взірцеву молитовну зустріч 18 листопаді 2013 року вела координаторка і участь в ній взяло 16 матерів. Ще раз я її запросила, але вже дату, коли в нас була, не пам´ятаю. Але учасниць зустрічей тепер мало, пересічно 4 -6 матерів. Є то також і наслідком пандемії коронaвірусу, яка напала цілий світ а деколи взагалі заборонено зустрічатися. Матері деколи не усвідомлюють, що є постійно матерями, і хоч їх діти вже дорослі і мають свої сім´ї, свої діти, але молитися за них треба постійно. Спочатку ми сходилися в парохіяльній канцелярії на Якубскій вулиці, а тепер молимося в храмі святого Йосифа.

Хвороба мого чоловіка також була великою духовною школою. Була то доба безмежного самовідречення, самовіддання, жертв, довіри в Господа і віддання всього до Божої волі. Ходила я коло нього сама і останні три роки був цілковито залежний від мої допомоги. Дослужила я йому аж до останнього його віддиху.

Людина властиво ціле життя дозріває, а то не лишень тілесно, але і духовно й душевно. З віком бачу, що тілесних сил мені убуває, але духовних прибуває. Шкода, що духовний досвід, до якого я доросла аж тепер, перед роками в мене не був. Але на тім вже нічого не можу змінити. Моє дотеперішнє життя мене переконало, що найкращим є, повністю довіряти Господу, все віддати до Його рук і приймати Його волю, бо Він найдосконаліше знає, що для нас є корисне й добре. Деколи я і після многих років зрозуміла, що тяжкі і погані події, мали свою причину і врешті вели до доброго. Багато раз я просила Господа про вирішення якоїсь складної ситуації а на моє здивовання вирішив її так досконало, що ані на думку таке рішення мені не прийшло.

У своєму високому віку, коли вже в мене нема ніяких обов´язків, багато молюся, роздумую, згадую, читаю духовну літературу, якої тепер дуже багато, пишу статі до нашої ґазетки Екзархат а головно схиляюся перед Божою велич´ю й мудрістю і за все дякую, дякую, дякую.

Не є я жадна письменниця, написала я спомини лишень так з «безробіття», як уміла, для приватної потреби, для моїх дітей. Може деколи зацікавить їх щось більше знати про моє життя. А як ні, то жодна шкода!

*******

Спомини я скінчила, але все ж таки згадаю про такий абсолютно унікальний рік 2020. Тепер є рік 2021, так що вже і той рік 20 є минуле і спомин. Був то рік незвичайний, винятковий, особливий, повний різних зовсім неочікуваних, головно поганих ситуацій, який ми в нашій історії ще не зазнали. Від кінця 2019 року почався з Китаю ширити новий незнаний вірус ковід 19 по цілому світі. Чехію напав початком 2020 року і від березня влада прийняла запобіжні противірусні заходи. Внаслідок цієї пандемії суспільне життя всіх і реліґійне життя віруючих змінилося. Розпорядження міняються в залежності на епідеміолоґічній ситуації. Забороняється виходити з дому, подорожувати, зустрічатися, носити на обличчі маску, дотримувати гіґієнічні правила, бувають закриті склепи, школи і т. д. Деколи Богослужіння зовсім заборонені, деколи з обмеженим числом віруючих. Великодні свята були без Святої Літурґії в церкві і без свячення «пасок». Пандемію на весні держава добре подолала, але приспішила звільнення, так що від осині ситуація постійно погіршується.

По можливості ходжу раненько на Святу Літурґію до каплиці у святого Якова, де служить отець Йосиф Блащак, а як він на Словаччині, то ходжу до отця Янка Білого до нашої каплиці у Мінорітів. У неділю також тепер ходжу на Богослужіння до отця Янка, бо в нього менше людей і безпечніше. Якщо не є змога взяти участь в літурґії, то слухаю живі передачі з Києва, зі Словаччини або в телевізії Ное. Перший тиждень місяця листопада слухала я кожний вечір он лайн передачу на переміну з Клокочова, Пряшева, Кошиць, або Братіслави, співаний псалтир з панахидою за померлих. Дуже я вдячна за те, що могла придатися до молитви за померлих, бо на цвинтар не можна було піти. Також від початку пандемії молюся щодня вервицю за її відвернення, як закликають нас Святіший Отець Франциск та єпископи, вечір в 20,0 годині.

В ситуації постійної небезпеки зарази ковідом я мала страх, щоби не заразитися і не мусіла я відійти зі світу без священика, без Святих Таїн, без нормального похорону, бу були дозволені лишень кремацїї й без моїх близьких. Кожного дня молюся, щоби аж то прийде, відійшла я як належна християнка і вірую, що моя молитва буде вислухана. Совісно дотримую розпорядження, сиджу дома, нікуди не ходжу, і виджу, що слабнуть мені ноги, то хоч при довших молитвах ходжу. Але ходити дома по покровці, то не то, що ходити по вулиці.

**************

24 лютого 2022 року напала Росія Україну і розпочала найжорстокіша війна від скінчення Другої світової війни. Постійно слідкую події з війни і щодня на «Живе» молюся з українськими ґрупами і вечір з отцем Михайлом з Люрду за припинення війни і перемогу України.

************

На переломі двох років 2021/22 прийшло від отця Романюка запрошення на відзначення сорокової річниці української церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Люрді 28 серпня 2022 року. Зацікавило мене то. Я дуже, дуже хотіла ще раз побачитися з отцем Михайлом, бо маю за що йому дякувати. А в додатку, як доживу, то 8 вересня закінчу 90 років життя і саме в Люрді дуже радо дякувала би я Господу за життя і всі небесні дарі та постійну охорону Матері Божої. Мій син Роман дуже мені хотів це бажання сповнити. Але по тій пандемії то не було так просте, бо в транспорті – літаки, поїзди, автобуси – були величезні обмеження і комплікації. Я взагалі вже з тим не числила і подумала: «Стара бабо не видумуй, будь рада, що живеш і сиди дома на задку.» Але Роман хотів мені моє бажання сповнити і далі шукав. Початком серпня ані на думку не прийшло мені, що поїду. А кінцем серпня, ґрупа наших парохіян вирушила в дорогу до Люрду. Пан Микола Задорожний позичив в роботі мікробус значки Форд для 8 осіб, шоферував а Ромко навіґував. Цілу трасу перше точно запланував, заплатив нічліги в готелю і асикурацію. Після повороту ми видатки розчислили, і кожний з нас заплатив 10200, – корон. Так що нас ця подорож вийшла дуже дешево.

Побут в Люрді був чудовий, взяли ми участь в усіх наших обрядах в церкві Успіння, в гроті і у вечірній процесії всіх прочан зі запаленими свічками. Також ми помолилися Хресну дорогу в природі. Я дуже дякувала за життя і всі дари небесні. Також з нами поговорив наш Владика з Парижу, єпископ Гліб Лончина і кожного з нас поблагословив. Українців з´їхалося з цілого світу дуже багато. Крім французької базиліки, лише українці, як одинокий інший народ має там свою церкву, яка служить як місійна. З різними сувенірами а головно з чудодійною люрдською водою нерадо ми прощалися з цим Марійським місцем. Перед від´їздом ще отець Михайло запросив мене Ромка з дружиною і внукою Маґдунею на вечерю до італійського ресторану, де завжди ходить зі своїми гостями. По телефону ми тоді поговорили і з Стрийським єпископом Владиком Тарасом Сеньківом та згадували на час, коли з отцем Михайлом служили літурґії нам в Брні. А як «бонус» нам по вечері принесли лікер Лімончіно, про який я взагалі не знала і дуже мені смакував . Не звикла я пити, то трохи мені голова крутилася, була я в добрім настрою і на поворотній дорозі до готелю занотувала «А хто п´є, тому наливайте…»

На початку нашої поворотної дороги мали ми неприємну пригоду з машиною. Пан Микола, який постійно контролював авто, побачив у пневматиці на заднім колесі заколений цвях. Аж в місті Бордо ми знайшли сервіс, де мали пневматику на наш мікробус Форд. Цвях був в такому місці, що треба було пневматику виміняти. Але могли нам то зробити аж на наступний день рано, так що ми були змушені в Бордо переночувати. Я вечір відпочивала в готелю а всі пішли оглядати місто і зайшли на пиво. Смішно, що в такім місті а не попили французького вина. Так що через цю комлікацію, ми побачили і славне місто. Наступна наша зупинка була в м. Париж, де ми зайшли помолитися до Каплиці Генерального Дому Сестер Милосердя св. Вікентія де Поль, де сестрі Катарині Лябуре об´явилася Пресвята Діва Марія в 1830 році. Опісля на бажання Богородиці були викарбувані чудотворні медайльони, які поширилися по цілім світі. Цей медальйон я постійно ношу на шиї ще від мого першого побуту в Парижі. Я і Роман ми вже в Парижі були а решта нас пішла оглядати вечірнє місто. Щасливі і духовно безмежно збагачені ми в порядку повернулися до Брна.

Як я вже так розписалася, то ще згадаю про мої уродини в Брні. В церкві святого Йосифа мені побажав отець Сергій з китицею. Дома з родиною я жадну ославу не робила, прийшла мені гарно побажати моя донька Оксана а решта членів моєї родини привітали мене по телефону. А перший раз я була запрошена на Маґістрат на ювілейну зустріч вже таких дійсних сеніорів. Була дуже гарна промова, культурна програма, угощення і подарки. А кожного з присутніх особисто привітав староста центральної частини міста Брно пан інженер, архітект Войтєх Менцл. Але дуже мене приємно здивувало таке гарне поводження з повагою до нас старих. Бо переважно на нас дивляться як на непотрібних, які всюди стримують, заваджають…

В грудні 2022 року відвідав мене заступник Військово історичного інституту і приготовив зі мною репортаж про моє життя для програми Paměťová stopa, яку передавала телевізія ČT 1 a ČT 24. Дуже мене здивувало, кілько знайомих цю програму бачило. А Ромко з мене сміється, що з мене на старі коліна стала медіальна стар.

Закінчення

Ніколи мені не прийшло на думку, написати свої життєві спомини. Але перед пару роками була я на зустрічі з «Гораздовцями» в м. Славков і співала з ними літурґічні співи на нашій Святій Літурґії як і давніше. І потім мені один зі співаків сказав, що про мене майже нічого не знають, щоби написала я свої спомини і видала як книжку, що було би велике зацікавлення. Я лише всміхнулася і не брала це поважно, таж я лишень зовсім звичайна, ніяк не визначна особа. Десь за рік чи два мав таку саму думку і наш парох отець Сергій Мацкула. І тоді я то не брала поважно. А за якийсь час Оля Горблянська, жінка нашого священика отця Василя, з якою я сприятелювалася, мені сказала: «В споминах не розходиться про Тебе, але про добу, в якій ти жила, бо багато сучасних людей, взагалі не знає, які були відносини і як давніше жилося.» Як не розходиться про мене, але про добу, яку і мої діти також не знають, то я над тим почала трохи роздумувати а в часі пандемії ковіду з браку інших інтересів, бо нікуди не могла я ходити, то поволеньки таки почала писати.