Нові факти про визнання у 1921 р. Республікою Аргентина Української Народної Республіки

Визнання Республікою Аргентина Української Народної Республіки – добре відомий факт в українській історіографії. Аргентина була на той час єдиною країною Американського континенту й останньою, яка 5 лютого 1921 р. de jure визнала УНР вільною і незалежною державою. Цей факт базується на трьох основних документах, досі відомих лише у копіях, зоокрема, скриптурних та у перекладі українською мовою.

Йдеться про лист французькою мовою посла Аргентини у Франції Mарсело Tоркуато дe Aльвеара президенту української делегації на Паризькій мирній конференції графу Михайлу Тишкевичу від 3 березня 1921 р. про визнання урядом Аргентини УНР, лист іспанською мовою міністра закордонних справ та культів Аргентини Оноріо Пуейрредона очільнику української делегації на Паризькій мирній конференції від 31 березня 1921 р. про визнання його урядом УНР та додаток до цього листа – скриптурна завірена копія постанови уряду Республіки Аргентина від 5 лютого 1921 р. за підписами президента республіки Іполіто Іріґожена та в.о. міністра закордонних справ та культів Пабло Торелло про визнання УНР державою вільною і незалежною. Обидва листи і додаток надійшли до Надзвичайної дипломатичної місії УНР Парижі – 7 березня та 8 травня 1921 р.

Місцезнаходження оригінальних документів невідоме, а їхні численні скриптурні копії та фотокопія листа Посла зберігаються нині у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України у фонді 3696 “Міністерство закордонних справ Української Народної Республіки”, в якому сформовані дві справи щодо Аргентини – № 447 і № 488 другого опису. Всі три документи після надходження їх до Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Парижі були перекладені українською мовою, а лист міністра разом із додатком до нього – ще й французькою.

Окремі документи були опубліковані. Зокрема, В. Трембіцький оприлюднив у вигляді факсиміле оригінального додатку до листа міністра (завірена скриптурна копія постанови уряду Республіки Аргентина від 5 лютого 1921 р.), але при цьому не вказав місце зберігання документа. Ймовірно, документ друкувався за однією з ксерокопій, що розійшлися серед українських емігрантів. До того ж автор помилково визначив його як “урядове письмо”, яким президент Аргентини повідомив дипломатичне представництво УНР в Парижі про юридичне визнання Української Республіки. Це наводить на думку, що автор, хоч і знав про надходження цього документа у вигляді додатка в Париж, але не був ознайомлений із справжнім супровідним листом від 31 березня 1921 р.

Кілька років тому виявилося, що у родинному архіві перекладачки Лідії Крюкової-Качуровської, українки за походженням, громадянки Аргентини, нині мешканки Мюнхена (Німеччина), зберігаються ксерокопії оригіналів трьох названих документів. Донька відомих українських художників – Бориса Крюкова (1895 – 1967) та Ольги Гурської (1902 – 1975), Лідія Крюкова-Качуровська народилася у Києві до війни. Її сім’я восени 1943 р. залишила Київ і через Львів, Краків емігрувала на Захід. У 1944 – 1948 рр. родина мешкала у м. Ґмундені в Австрії, а в 1948 р. переїхала до Аргентини, оселилившись у Буенос-Айресі.

Ксерокопії оригінальних документів про визнання Аргентиною УНР з’явилися у родинному архіві пані Лідії на початку 1950-х рр. Їх подарував її матері – Ользі Гурській – один із знайомих українських емігрантів, яких багато мешкало того часу в Аргентині.

Походження документів

Оригінальні документи мали походити з архіву Надзвичайної дипломатичної місії (далі НДМ) УНР у Франції, оскільки вони адресувалися голові названої місії та надходили на її адресу. НДМ УНР у Франції діяла спочатку як Делегація УНР на Паризькій мирній конференції з січня 1919 р. Делегація мала статус Надзвичайної дипломатичної місії до Франції. Першим головою місії у ранзі президента був Григорій Сидоренко, колишній міністр пошти і телеграфу УНР в уряді В. Голубовича, наступним, за постановою Ради Народних Міністрів (далі РНМ) УНР, затвердженою Директорією 16 липня 1919 р., – граф Михайло Тишкевич, колишній очільник дипломатичного представництва УНР у Ватикані, який приступив до виконання своїх обов’язків у Парижі 31 вересня 1919 р.

Час та обставини ліквідації НДМ УНР у Франції в історичній літературі залишилися поза увагою дослідників. Відомо, що НДМ УНР у Франції діяла найдовше – до початку 1930-х рр., але називалася вже просто Місія УНР у Парижі. При цьому треба зазначити, що місія у першій половині 1920-х рр. переживала сильну фінансову скруту – можливо, навіть деякий час не працювала. У другій половині серпня 1921 р. голова місії О. Шульгин через брак коштів планував звільнити її співробітників, а у вересні 1921 р. закрити місію. У листі до Симона Петлюри від 11 серпня 1921 р. з приводу цього він болісно наголошував на наслідках ліквідації місії: “Закриття ж Місії в Парижі – це смерть УНР на міжнародному полі!!”. І прохав терміново вислати кошти.

У 1929 рр. архів НДМ УНР у Франції (можливо, його частину) придбав у приватної особи на ім’я “Коссовський” Російський закордонний історичний архів (далі – РЗІА) у Празі (1923 – 1945). Роком раніше, 1928 р., така ж доля спіткала архів (або його частину) Делегації УНР на Паризькій мирній конференції. Можливо, він теж був придбаний РЗІА у того ж Коссовського. Не виключено, що це міг бути один масив документів, розділений, зокрема, на два архіви. У 1945 р. обидва архіви у складі фондів РЗІА потрапили до Москви, де нині зберігаються у Державному архіві Російської Федерації.

Оскільки серед українських емігрантів на початку 1950-х рр. були розповсюджені ксерокопії оригінальних документів про визнання Аргентиною УНР, можемо зробити висновок, що оригінали були вилучені з цього архіву – ймовірно, ще у 1920-х рр. кимось з працівників НДМ УНР у Франції.

Передумови та обставини визнання урядом Аргентини УНР

Спираючись на дослідження Б. Галайчука, В. Трембіцького, В. Головченка та В. Сергійчука, тезисно окреслимо ті передумови, які сприяли визнанню УНР Республікою Аргентина:

· з кінця ХІХ ст. в Аргентині сформувалася значна громада українських колоністів, які своєю працею, культурою позитивно зарекомендували себе у новій державі;

· від 1908 р. Аргентина мала в Російській імперії на території України два консульства – в Одесі (генеральне) та в Миколаєві, які діяли до 1917 р., тому нова постала країна на цій території не була terra incognita ні для політиків, ні для капіталу, ні для компетентних у міжнародних справах державних чиновників Аргентини;

· 13 вересня 1919 р. Грузія була визнана Республікою Аргентина. Відтоді у Міністерстві закордонних справ УНР зародилася ідея домогтися визнання серед країн і Американського континенту, зокрема США, Канади, Аргентини і Бразилії, де проживали численні українські громади;

· замирення з Антантою, що відбулося через підписання Варшавського договору (21.04.1920) та встановлення дипломатичних взаємин УНР з Польською Республікою, яку визнали країни Антанти, посприяло визнанню України нейтральними державами.

· непересічна постать тодішнього президента Аргентини Іполіто Іріґожена, послідовного прихильника демократії, захисника права народів на самовизначення.

Налагодження дипломатичних контактів з Аргентиною почалося з посольства УНР у Берліні. За даними Б. Галайчука, послу Аргентини 5 травня 1920 р. було вручено вербальну ноту, яка інформувала аргентинське посольство у Німеччині про підписання Варшавського договору (21.04.1920) та наводила текст першої статті договору. В. Трембіцький доповнював, що наприкінці ця нота містила прохання посольства УНР про визнання суверенності України.

Безпосередньо прохання про визнання Аргентиною незалежності УНР та її уряду було висловлене президентом Делегації УНР на Паризькій мирній конференції графом М. Тишкевичем, який на той час виконував обов’язки голови НДМ УНР у Франції, у вербальній ноті від 15 січня 1921 р. на ім’я посла Аргентини у Франції Марсело Торкуато де Альвеара. Витяг з цієї ноти опублікував у перекладі з французької мови Б. Галайчук, який з 1949 р. мешкав у Буенос-Айресі та, ймовірно, натрапив на цю ноту в архіві Міністерства закордонних справ Аргентини. Оскільки на сьогодні це єдиний відомий текст названої ноти, дозволимо собі його процитувати: “Різні нові держави, відірвані від колишньої Росії, мали честь та приємність дістати визнання від Арґентинської Республіки. Дозволю собі звернутися до Вашої Ексцеленції з проханням Вашої підтримки для визнання Вашим урядом незалежности України, яку вже визнала де факто Апостольська Столиця, Польща, Фінляндія, Естонія, Литва та Грузія, як теж визнання протибольшевицького українського Уряду генерала Петлюри. Шляхетні традиції Вашої батьківщини та далекозорість і справжнє вольнелюбство (дослівно: лібералізм), якими визначається уряд Вашої Ексцеленції, дають мені основу сподіватися, що моє прохання буде прийняте прихильно”.

Майже через півтора місяці посол Республіки Аргентина у Франції М.Т. де Альвеар привітав у листі від 3 березня 1921 р. президента Делегації УНР на Паризькій мирній конференції графа М. Тишкевича з визнанням його урядом України вільною державою. А 31 березня 1921 р. так само на ім’я М. Тишкевича був направлений поштою лист з Міністерства закордонних справ та культів Аргентини за підписом міністра О. Пуейрредона, що підтверджував визнання України державою вільною і незалежною на підставі декрету уряду Аргентини від 5 лютого 1921 р. Копія названого декрету додавалася. Обидва листи М. Тишкевича не застали, бо, залишивши місію, він виїхав з Парижа 15 лютого 1921 р. Справа налагодження перших дипломатичних контактів з Аргентиною через її посольство у Франції випала НДМ УНР в Парижі, тоді як всі питання із встановлення дипломатичних відносин з Аргентиною вирішував уряд УНР, перебуваючи на той час на території Польщі у м. Тарнові.

Заходи уряду УНР щодо організації дипломатичного представництва в Аргентині

Перебіг подій після надходження названих листів до НДМ УНР в Парижі відповідно 7 березня та 8 травня 1921 р. детально описав В. Головченко. Дозволимо собі їх коротко переказати, доповнюючи новими фактами.

7 березня 1921 р., в день отримання листа від посла Аргентини у Франції М.Т. де Альвеара, в.о. голови НДМ УНР у Парижі М. Шумицький переслав скриптурну копію листа до Міністерства закордонних справ УНР у Тарнові. Наступного дня, 8 березня, М. Шумицький був прийнятий послом Аргентини у Парижі де Альвеаром, про що одразу письмово доповів міністру МЗС (9.03.1921). У рапорті він повідомив, що посол запропонував йому “…допомогу в справі визнання України Бразилією”. З цього він робив висновок: “З визнанням України Бразилією ми будемо автоматично визнані цілою південною Америкою і всіма їх дрібними Республіками – як Болівія, Колумбія, Венесуела і т.ин.”. Отримавши цей рапорт, міністр закордонних справ А. Ніковський 14 березня доручив О. Шульгину, який напередодні приїхав у Париж і приймав справи місії, передати послу Аргентини подяку від уряду УНР, а 15 березня особисто доповів Симону Петлюрі про визнання Аргентиною УНР. Наступного дня, 16 березня, С. Петлюра доручив міністру МЗС А. Ніковському вжити відповідних заходів для захисту інтересів УНР в Аргентині. На що 4 квітня МЗС УНР направило керуючому справами Директорії лист для донесення С. Петлюрі з проханням призначити радника НДМ УНР в Парижі Миколи Андрійовича Шумицького дипломатичним представником УНР в Аргентині. Його головним завданням передбачалося встановлення і закріплення відносин між урядами обох країн та поширення своєї дипломатичної діяльності на Бразилію “…для можливого скорого добуття визнання Української Народної республіки і цею державою”. 9 квітня 1921 р. був підписаний наказ МЗС УНР за № 51 про те, що “…п. Шумицькому Миколі доручається виконання обов’язків “Повіреного в Справах” УНР при Уряді Республіки Аргентини з дня “1-го” квітня 1921 р.”.

Ще до офіційного затвердження М. Шумицького повіреним у справах УНР в Аргентині МЗС УНР була проведена інтенсивна підготовча робота з організації дипломатичного представництва в Аргентині. Так, М. Шумицький 23 березня 1921 р. отримав дипломатичний паспорт за підписом міністра закордонних справ А. Ніковського як повірений у справах УНР при уряді Республіки Аргентина. У паспорті прохалося “…всі українські та закордонні війська та цивільні власті допомагати п. М. Шумицькому в його проїздах чи граничних переходах”. Разом з тим М. Шумицькому було видано уповноваження МЗС, за яким він мав “…виконувати обов’язки “Повіреного в Справах” Української Народної Республіки при уряді Республіки Аргентини […] боронити права і інтереси УНР та її громадян перед зазначеним Урядом”, а також провести відповідну роботу щодо визнання УНР іншими державами Південної та Центральної Америки. Однак через два тижні вищеназвані документи – дипломатичний паспорт та уповноваження на вимогу МЗС від 6 квітня 1921 р. були відкликані назад. Аргументація була такою: “Зазначені документи, відповідно вистилізувані, будуть видані Вам Міністерством після остаточного вирішення питання дипломатичного представництва УНР в Аргентині Радою Народних Міністрів УНР”. Це сталося 9 квітня 1921 р.

А поки ці документи не були відкликані, М. Шумицький 24 березня, після надання повноважень, подав міністру закордонних справ А. Ніковському рапорт, в якому виклав своє бачення завдань, напрямів діяльності та структури українського дипломатичного представництва в Аргентині. До завдань, зокрема, належала “…організація і об’єднання тих українських сил, котрі знаходяться на теренах цілої південної Америки”, що мало сприяти визнанню України іншими державами Американського континенту. У наслідку М. Шумицький бачив визнання України Бразилією, що автоматично приведе до визнання України Болівією, Колумбією, Чилі, Перу, Венесуелою: “Коли буде осягнено визнання України цілою південною Америкою, можливо буде перейти до центральної Америки, в котрій головну ролю грає Мексика. А коли і це буде осягнуто, то визнання нашої Республіки З’єднаними штатами північної Америки не буде мати жодних сумнівів”.

31 березня на ім’я голови місії у Парижі О. Шульгина міністр закордонних справ А. Ніковський направив листа, в якому повідомляв про намір уряду призначити М. Шумицького “…керуючим справами нашого майбутнього дипломатичного представництва в Аргентині” і прохав з’ясувати з аргентинським послом справу обміну представництвами між обома урядами. Згодом, у травні 1921 р., М. Шумицький мав зустріч з послом Аргентини у Франції де Альвеаром, про що він звітував 11 травня С. Петлюрі. На зустрічі з послом йшлося про українську імміграцію до Аргентини. Посол повідомив про можливість надання земельних ділянок переселенцям і обіцяв посприяти у вирішенні питання безкоштовного переїзду українських емігрантів до Аргентини, адже квиток коштував 70 тис. польських злотих. 31 травня 1921 р. посол Аргентини де Альвеар надіслав О. Шульгину підтвердження про акредитацію М. Шумицького як повіреного у справах УНР в Аргентині, однак до Аргентини М. Шумицький так і не виїхав. Перебуваючи весь час у Парижі, де працював архітектором, він навіть у липні 1922 р. все ще вважався повіреним у справах УНР в Аргентині.

На цьому, по суті, справа завершилася. Значний брак коштів уряду УНР, втрата ним державної території і ще більш примарне її повернення після невдачі Другого зимового походу Армії УНР (жовтень – листопад 1921 р.), все більш непевне становище уряду УНР у Польщі після підписання Ризького мирного договору (18.03.1921) між Польщею та РСФРР і УСРР, яким, власне, визнавався уряд Радянської України, – все це унеможливило направлення та утримання дипломатичного представництва УНР в Аргентині. До таких висновків дійшли дослідники, які вивчали питання визнання УНР Аргентиною. Так само їх розділяє автор даної публікації.

З іншого боку, про що не знали співробітники МЗС УНР, уряд Аргентини вичікував з офіційною публікацією постанови від 5 лютого 1921 р. про визнання УНР незалежною державою, що надавало йому таким чином юридичної сили. Публікація урядових постанов в “Офіційному бюлетені Республіки Аргентина” (Boletín Oficial de la República Argentina, далі ОБРА) зазвичай вважалася формальною справою, адже багато з них публікувалися із запізненням від кількох днів до кількох місяців, а то й більше. Наприклад, Республіка Аргентина визнала цілу низку нових країн, що утворилися в Європі після Першої світової війни внаслідок розпаду Австро-Угорської та Російської імперій. Декрети про їхнє визнання публікувалися в ОБРА з різним інтервалом у часі. Але були випадки, коли декрети про визнання деяких країн з політичних міркувань не були опубліковані в ОБРА, що не завадило проте через один – два роки вичікування і покращення політичної кон’юктури встановити з цими країнами дипломатичні стосунки.

Аргентина, крім України, визнала Фінляндію (10.05.1918 р., опубліковано в ОБРА 16.05.1918 р.), Польщу (4.07.1919 р., опубліковано – 12.07.1919 р.), Грузію (15.09.1919 р., опубліковано – 19.09.1919 р.), Чехословаччину (15.09.1919 р., опубліковано – 19.09.1919 р.), Австрію (18.11.1919 р., опубліковано – 13.12.1919 р.), Вірменію (3.05.1920 р., опубліковано – 25.06.1920 р.), Угорщину (10.09.1920 р., опубліковано – 28.09.1920 р.), Естонію (10.01.1921 р., опубліковано – 30.03.1921 р.), Литву (14.03.1921 р., не опубліковано, 16.08.1923 р. призначено віце-консула до тодішньої столиці Литви Ковно), Югославію (13.12.1921 р., не опубліковано, 2.04.1924 р. призначено надзвичайним посланником повноважного посла в Австрії) та Латвію (28.03.1922 р., опубліковано – 9.02.1923 р.).

Тому, не чекаючи публікації в ОБРА декрету про визнання України, посол Аргентини у Франції приймав українських представників, підтвердив акредитацію повіреного у справах УНР в Аргентині (див. виноски 47, 63), – це свідчило про те, що Республіка Аргентина тримала для України двері відчиненими, очікуючи на кроки з її боку, зокрема прибуття дипломатичного представника. Можливо, що приїзд до Буенос-Айреса повіреного у справах УНР протягом кількох місяців або й більше після підписання декрету, спонукав би уряд Аргентини до завершального кроку – публікації в ОБРА декрету про визнання незалежності УНР. Зважаючи на перелічені вище обставини, які унеможливили відкриття представництва УНР в Аргентині, цей декрет так і не був опублікований в ОБРА, що, однак, як свідчить приклад Литви та Югославії, не заважало налагодженню дипломатичних стосунків.

Прийняття урядом Аргентини 5 лютого 1921 р. декрету про визнання УНР незалежною державою було великим успіхом української дипломатії з огляду на втрату державної території та діяльності уряду УНР в екзилі відтоді, коли останні частини армії УНР залишили свою територію, відійшовши за Збруч на територію Польщі (21.11.1920). На жаль, цей дипломатичний успіх уряд УНР в екзилі з об’єктивних причин розвинути не зміг, а для українських емігрантів, які мешкали в Аргентині до і після Другої світової війни, акт визнання урядом Аргентинської Республіки УНР, хоч і не опублікований, був предметом гордості як за свою залишену Батьківщину, так і за країну, що їх прийняла.

Джерело:

Підготував Іван Парнікоза, НІАМ "Київська фортеця"