1996 р. Комплекс фортеці у Меджибожі Хмельницької області

В.Цяук

Меджибіж, одне з найдавніших міст на Поділлі, заснований за часів утвердження у краї руських князів. Літописна назва міста – Межибожье – походить від назви місцевості, де воно розташоване: на злитті двох річок – Бугу і Бужка (Бога і Божка).

За літописними свідченями [ПСРЛ. – Ипатьевская летопись. – СПб, 1843. – Т. 2. – С. 25] уже 1146 р. Ізяслав Мстиславич віддав Меджибіж в уділ синові київського князя Всеволода Ольговича – Святославу. 1148 р. Меджибіж стає власністю сина Юрія Долгорукого – Ростислава [там само]. Під час міжусобної війни між Ольговичами і Мономаховичами Меджибіж часто переходив з рук у руки.

На початок XIII ст. Меджибіж приєднується до Володимиро-Галицького князівства, але з 1218 р. [Географическо-статистический словарь Российской империи. – Спб, 1867. – Т 3. – С. 203] знов стає самостійним уділом, який Данило Романович віддає Ярославу Інгваревичу Луцькому. Згодом місто входить до складу Болоховського князівства, володіння якого містилися на обох берегах Бугу і простягалися на півдні до Дністра, а на півночі – до верхів’їв Случа [Городские поселения в Российской империи. – СПб. 1864]. У XIII ст. Меджибожем володів галицький боярин Борис. І.Сіцінський припускає, що вже тоді у Меджибожі, можливо, існувала дерев’яна із земляними валами фортеця, але могла бути знищена у період боротьби галицького князя з татарами [Сіцінський Є. Оборонні замки західного Поділля. – 1928. – С. 30]. Вони захопили Меджибіж 1255 р.; 1257 р. місто було звільнене князем Данилом, проте скоро знову підпало під владу татар.

Відтоді Побужжя близько ста років перебувало під татарським ігом, доки 1362 р. литовський князь Ольгерд не переміг татар і не віддав Поділля своїм племінникам – синам Коріата Гедиміновича – Юрію, Олександру, Костянтину і Федору. Джерела свідчать [Географическо-статистический словарь… – С. 203], що „… Кориатовичи, сыновья Ольгерда, основали в Меджибоже укрепленный замок”. Цей замок зберігся донині і є чудовою пам’яткою оборонної архітектури. Давні зодчі вдало вибрали положення замку-фортеці. Він побудований якраз у місці злиття Бугу і Бужка, одержавши з північного сходу і півдня природний захист – воду.

З північного заходу фортецю, можливо, оточував рів, який наповнювався водою з річок. Отже, фортеця, окрім міцних мурів і башт, додатково була захищена водою. Це викликалося насамперед тим, що Меджибіж містився на перетині двох татарських шляхів – Чорного і Кучманського, по яких татари вдиралися вглиб країни, а також в Польщу, слугуючи опорним пунктом у боротьбі із завойовниками.

1444 [1431] р. Меджибіж приєднують до Польщі. До 1540 р. це був так званий королівський замок, який надавався прикордонним старостам, тобто особам, які мали відбивати напади татар, а з 1540 р. стає приватною власністю дворянського роду Сенявських – польських земельних магнатів. За Сенявських фортеця була значно укріплена. Під час нападів татар 1453, 1506, 1516, 1615 і 1666 рр. її жодного разу не було взято.

За козаччини Меджибіж кілька разів брали козаки. 1645 [1648] р. його взяв Кривоніс, але за Зборівською угодою він знову відійшов до Польщі. 1651 р. Меджибіж зайняли війська Богдана Хмельницького, проте пізніше він знову перейшов до Сенявських. Спроба трансільванського князя Ракочі оволодіти Меджибожем 1657 р. також успіху не мала. З 1672 по 1699 р. місто було окуповане турками, а 1699 р., згідно з Карловецькою мирною угодою між Польщею і Туреччиною, повернено Польщі. З 1730 р. [Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета. – Вып. 9] Меджибіж належить князю Августу-Олександру Чарторийському, а за останнім [другим, не останнім] поділом Польщі 1793 р. його конфісковано російським урядом. Проте 1795 р. Катерина II повертає його синам князя Чарторийського, що служили у Петербурзі. З 1818 р. замок пожертвовано Чарторийськими для потреб освіти. 1819 р. там знаходилася повітова школа, яку закрили 1831 р., коли землі у Чарторийських відібрали за участь у польському повстанні.

1838 р. замість школи в Меджибожі засновано повітове дворянське училище, що існувало тут до 1843 р., саме тоді місто стає центром військового поселення, а замок передається військовим властям [ЦДІА України. – Ф. 707. -Оп. 87. – Од. зб. 689]. Відтоді у замку-фортеці містилися різні військові організації.

Жовтневий переворот 1917 р. і подальші роки залишили свій відбиток на розвитку міста і стані його пам’яток, бо за короткий час влада у місті кілька разів переходила з рук у руки. Після остаточного захоплення Меджибожа більшовиками 1920 р. почалася відбудова його споруд. 1933 р. на території фортеці розташовано маслозавод, її спорудам завдано значної шкоди й руйнації під час Другої світової війни.

Складна історична доля пам’ятки зумовила численні перебудови фортеці (з XII – XIII ст. – часів татарської навали – до XIX ст.), що ускладнювало дослідження, оскільки історико-іконографічних даних відомо мало.

Від давньоруського періоду тут збереглися залишки городища XI – XIII ст., які свідчать, що вже на той час Меджибіж був одним з укріплених прикордонних міст Київської Русі на заході [Історія міст і сіл УРСР: Хмельницька область. – 1971. – С. 40]. На початок реставрації фортеці у північній частині її подвір’я виявлено фрагменти давньоруської кераміки, скляні браслети, поховання та інші знахідки того періоду. Під час археологічних досліджень на території замку 1985 р. віднайдено підмурки муру, що перетинає подвір’я з півдня на північ. Дослідникам треба було визначити, як підмурки сполучаються з південним оборонним муром. Проведені археологами роботи показали, що вони були споруджені вже після припинення життя на поселенні. Відсутність на давньоруському культурному шарі будь-якого прошарку, не пов’язаного з підмурком, свідчить проте, що хронологічний проміжок між давньоруським шаром і ним незначний. Це дозволило припустити, що на території сучасних залишків середньовічної фортеці є давніше ядро, яке належить до так званого литовського періоду. Подальші дослідження підмурку і його зв’язку з архітектурою фортеці дозволять дати відповідь на ряд невирішених досі питань [Отчет об архитектурно-археологических исследованиях крепости в Меджибоже Хмельницкой обл. – Ин-т „Укрпроектреставрация”. – 1985. – С. 6, 11].

До складу комплексу фортечних споруд входять три башти, два палацових корпуси, чотири службових приміщення, замкова церква, в’їзна брама, арковий міст перед брамою та мури. У плані замок має форму видовженого трикутника, який упирається вершиною у злиття річок на сході, а основою звернений на захід. Із західного боку був в’їзд до фортеці. Замок-фортеця – це подвір’я, оточене кам’яними зубчастими мурами з наріжними баштами. З середини до мурів примикають будівлі – різноманітні господарські та житлові корпуси. Посеред замкового двору знаходиться церква.

Коротко зупинимося на характеристиці замкових споруд.

Каретний корпус – видовжена одноповерхова споруда біля західного муру, у плані має форму неправильного чотирикутника. Широкі дверні прорізи дозволяють припустити, що будівля мала господарське призначення (можливо, там зберігалися екіпажі). Отвори для брусів ходового майданчика, виявлені на західному мурі, до якого прилягав корпус, свідчать про те, що він виник пізніше за мури. З півдня корпус примикав до південного муру, а з півночі до нього прибудовано споруду, яка належить до XVIII ст. Тому спорудження Каретного корпусу можна вважати ранішим.

П’ятигранна башта знаходиться ліворуч від брами, у плані має неправильну п’ятикутну форму і розташована у вигляді бастіону. Башта двоярусна, під шатровою покрівлею, стіни вимуровані з каменю-вап-няку на вапняному розчині, потиньковані. Фасади – гладенькі, з арковими прорізами і численними стрільницями різноманітних розмірів та призначення. З боку двору – два віконні отвори (сліди пізніших переробок). Документи не містять відомостей про спорудження башти, але за характером мурування, аналізом розчинів, типом стрільниць та особливостями архітектури башту можна віднести до XV – початку XVI ст. Значні руйнування і перебудови відбилися на її зовнішньому вигляді.

Північний корпус – видовжена цегляна одноповерхова споруда з односхилим дахом, з північного заходу впритул прилягає до П’ятигранної башти, з північного сходу – до Восьмигранної. Будівництво його, можливо. відноситься до XVIII ст. Перебудований у XIX ст., слугував казармою в час розташування тут 1843 р. військової частини. З північного боку споруда примикає до північного муру. Південна стіна прорізана віконними й дверними отворами. В інтер’єрі розчленована на численні приміщення, що нагадують житлові квартири.

Восьмигранна башта міститься між північним і південним корпусами. Видовжений по осі північ – південь восьмигранник стоїть на міцному круглому стилобаті (залишки давнішої споруди). За межі фортеці виходять 5 із 8 граней башти; зовні – балкон з чавунною огорожею. Вимурована з цегли на вапняному розчині і потинькована хередини і ззовні. Віконні прорізи стрілчасті, фланковані напівколонами тосканського ордера. Над віконними прорізами є декоративні квадратні ніші. В інтер’єрі башти усі кути оформлені напівкруглими пілястрами. У західній і східній стінах збереглися каміни. Основний об’єм башти, збудований на давнішому стилобаті, може датуватися не раніш як XIX ст. На початок реставрації перебувала в аварійному стані.

Східний корпус з півночі прилягає до Восьмигранної башти, з півдня – до північно-східної частини замку. У плані це видовжений прямокутник, розчленований на два великі приміщення з тамбурами. За пропорціями і будівельним матеріалом нагадує Північний корпус. Ймовірно, що обидва корпуси будувалися одночасно і належать до XIX ст. Споруда має багато стрілчастих вікон не тільки на західному фасаді, зверненому в середину фортеці, а й на східному, де 14 отворів пробито у мурі.

Південна башта – кругла у плані давня споруда, пізніше надбудована прямокутними ярусами. Неодноразово реставрувалася; під час останньої реставрації включена до комплексу замку.

Замок. На південний схід від Східного корпусу розташований найцікавіший фортечний комплекс, який складається зі Східного бастіону й корпусів палацу, що впритул прилягають до нього. Провідна роль в обороні східного кута фортеці належала Східному бастіону. Він був потужною і досить складною за структурою чотириярусною оборонною спорудою, оснащеною стрільницями, спрямованими врізнобіч. Корпуси, що прилягають до бастіону, становлять анфілади житлових приміщень, які сполучалися з бастіоном і внутрішньою круглою баштою. Архітектура замку – у формах ренесансу. На початку XIX ст. частину прямокутних ренесансних віконних отворів розтесано під псевдоготичні, стрілчасті. Дах складної ламаної форми прихований аттиком вишуканого обрису. Під час Другої світової війни замок був дуже зруйнований, в незадовільному стані перебуває й нині. Муровані підвали під замком і бастіоном перекриті склепіннями.

Фортечні мури, що містяться між баштами, вимурувані з каменю-вапняку на вапняному розчині. В обороні замку вони відігравали значну роль, бо були дуже міцними, а зовні – укріплені потужними контрфорсами і мали безліч амбразур для стрільби, розташованих у три яруси. Нижній ярус містився при землі, два верхні мали підмостки, про що свідчать гнізда від дерев’яних брусів, на яких було влаштовано бойовий майданчик. Про початок спорудження мурів у XIX ст. свідчать структура нижнього ярусу стін, їх масивність, характер мурування, склад вапняного розчину та тип стрільниць. Прибудови й укріплення стін проводилися у XVI – XVII і XIX ст. Нині перебувають у незадовільному стані.

Брама прорізана у західному мурі, за архітектурою належить до XIX ст. Можливо, на її місці була брама давнішого походження, пов’язана з давнім арковим мостом.

Замкова церква належить до комплексу фортечних споруд як невід’ємна частина усього архітектурного ансамблю замку-фортеці. У плані – прямокутна однонефна мурована споруда, з однією гранчастою вівтарною частиною, орієнтованою на схід; має два входи з півдня і заходу. Стіни зсередини і зовні потиньковані. Перекриття церкви – стрілчасті склепіння. Судячи з плану, пропорцій та строгих архітектурних форм, початок будівництва припадає на XIII – XVI ст. Церква зберегла сліди романського та готичного стилів. У XVIII ст. готичні форми фронтону замінюються бароковими; церква стає костелом, 1831 р. костел знову перебудовується на православну церкву, яка набуває псевдоготичних рис.

Перед реставраторами 1967 р. пам’ятка постала у вигляді руїни без дахів, з поваленими склепіннями, облупленими, вкритими тріщинами стінами, купами будівельного сміття. Тоді саме почали досліджувати комплекс для його подальшої реставрації. Неоціненний вклад у цю справу зробили фахівці нинішнього інституту „Укрпроектреставрація”, зокрема авторський колектив під керівництвом головного архітектора проектів Є.Лопушинської, у складі архітекторів В.Шелягова, С.Козленко, В.Лященка, А.Лященко, Є.Рубцова, Н.Єльчиць, мистецтвознавця Л.Пономарьової. Археологічні дослідження на території фортеці здійснювали О.Авагян, М.Нікітенко, О.Тищенко, В.Толкачов; хіміко-технологічне обстеження виконували Ю.Стріленко, Н.Сальникова та ін.

З 1968 р. у фортеці розпочалися реставраційні роботи для розташування тут музею. Відтоді відреставровано корпус № 1 (1970р.), церкву (1970 – 1972рр.). П’ятигранну (1968 р.) та Восьмигранну (1978 – 1979 рр.) башти, Північний (1978 р.) та Східний (1978 р.) корпуси, Каретний корпус. Проте недостатнє фінансування реставраційних робіт не дозволило їх продовжувати, що призвело до руйнування багатьох споруд комплексу, в тому числі й відреставрованих. Для забезпечення оптимального збереження комплекс фортеці пропонуємо детальніше дослідити і реставрувати з консервацією тих елементів, на які немає достатніх документів для реставрації.

Взагалі проблема повної реставрації ансамблю тісно пов’язана з проблемою збереження малих міст України. До них належить і Меджибіж, де протягом століть склалося цінне історико-культурне та архітектурне середовище, невід’ємну частину якого становить і замок-фортеця [Ходорковський Ю. Історико-архітектурний опорний план і проект зон охорони пам’яток історії та культури смт. Меджибіж Хмельницької області // Теорія та історія архітектури. – К., 1995]. Збереження багатої архітектурної спадщини міста на тлі його унікального ландшафту можливе лише за умов виконання детальної фіксації пам’яток та елементів історичного середовища навколо фортеці, складання генеральної програми її реставрації та пристосування (приміром, для потреб туризму); оголошення міста заповідником. Для цього є усі необхідні передумови.

Джерело: З історії української реставрації. – К.: Українознавство, 1996 р., с. 134 – 139.