2011 р. Звід пам’яток Києва

Сергій Кот, Ольга Лялюшко

503.6. Келії (братський корпус) 1756 – 57, 1844, в яких проживав Моргілевський І. В. (архіт., іст.).

На одній поздовжній осі з будинком митрополита, на північ від нього. 1756 замість старих дерев’яних збудовано чотири муровані келії на північ від будинку митрополита, у ряд із ним. 1757 завершено їх опорядження.

Кожна з чотирьох секцій плану складалася з сіней, великої келії з трьома вікнами на східному боці споруди та кількох комірок на одне вікно. Великі східні приміщення перекривали викладені в одну цеглину зімкнені з розпалубками склепіння, всі інші – циліндричні склепіння. Фасади членували оброблені під дощане рустування центральні й бічні розкріповки та пласкі лопатки, що відокремлювали групи з двох і трьох віконних прорізів. Віконні ніши облямовували пласкі лиштви з цегли завширшки 11 см.

Після скасування монастиря 1786 в одноповерховій споруді тривалий час розміщувалися ченці, які лишалися при Софійському будинку митрополита. У період 1819 – 22 арх. А. Меленський розробив проект і кошторис на пристосування тодішнього братського корпусу під стайні, сараї та для розселення архієрейського штату. В кошторисі передбачено злам внутрішніх стін і склепінь, ремонт мурування й тинькування, влаштування зовнішнього в’їзду та двох півциркульних світлових вікон на даху, спорудження ганків, закладення вікон у стайні та сараях цеглою, пофарбування покрівлі даху. 19 лютого 1823 проект перебудови подано на розгляд Святійшого Синоду. Зміна функціонального призначення корпусу з необхідним пристосуванням відбулася не пізніше 1829, оскільки у тому році стаєнний двір Софійського митрополичого дому було віддано для квартирування Київським гарнізонним та інвалідним ротам.

1838 у споруді містилися стайні будинку митрополита. 1840 корпус перебудовано під житло для ченців і півчих. 1 лютого 1844 затверджено проект надбудови другого поверху на одноповерховому братському корпусі, складений єпархіальним арх. П. Спарро. Одночасно з надбудовою споруджено двоярусну дерев’яну галерею на західному фасаді. Під час перебудов у 1-й пол. 19 ст. розібрано склепіння, більшість внутрішніх стін 18 ст., окрім трьох поперечних у центральній частині споруди, влаштовано пласке міжповерхове перекриття по дерев’яних балках зі зменшенням висоти першого поверху, закладено два віконні прорізи, стесано лиштви на фасадах. Аскетичне оформлення інтер’єрів включало побілені стіни та стелі, пофарбовані дощані підлоги. 1872 у двоповерховому будинку під бляшаним дахом, де мешкали ченці та півчі митрополичого хору, розміщувалися кухня та їдальня.

1897 у корпусі для півчих і ченців містилося 13 квартир, братська кухня й кімната для кухарів. 1913 у будинку налічувалося 28 житлових кімнат, частину яких здавали у найм. 1918 у корпусі мешкали скарбник і економ митрополичого дому, ченці, півчі, послушники, службовці та ін., містилася братська кухня. 1920 у 18 окремих кімнатах-келіях мешкали ченці та приватні особи. До 1972 будинок зберігав житлове призначення.

1971 споруду досліджено, встановлено різночасовість зведення першого та другого поверхів і одночасне будівництво дерев’яної галереї та другого поверху в 19 ст. (арх. В. Цяук). На глибині бл. 2 м від денної поверхні виявлено камеру із земляними стінами та склепінням, у південній частині споруди – однокамерний склепінчастий льох. Проект реставрації та пристосування корпусу виконано в Українському спеціалізованому науковореставраційному проектному управлінні, головний арх. проекту – Р. Бикова, арх. – В. Цяук.

Під час ремонтно-реставраційних робіт у 1-й пол. 1970-х рр. відновлено планування та склепінчасті перекриття приміщень першого поверху, декоративне оздоблення східного фасаду на початковий період, відкриту дерев’яну галерею на західному фасаді, замінено дерев’яні крокви конструкцій даху металевими кроквяними фермами тощо. Після реставрації у корпусі містилися інститут «Укрпроектреставрація» та дирекція Державного архітектурно-історичного заповідника «Софійський музей», з поч. 1990-х рр. – дирекція та фонди заповідника.

Будинок двоповерховий, мурований, тинькований, побілений, у плані прямокутний, видовжений по осі північ – південь, завершений високим вальмовим дахом з бляшаною покрівлею. З південного торця – однокамерний склепінчастий льох, до якого ведуть сходи у товщі західної стіни. Композиція планів та фасадів грунтується на принципі центрально-осьової симетрії.

Планування першого поверху анфіладно-коридорного типу з однобічним розташуванням приміщень, другого – коридорне двобічне; у центральній частині плану – двоє наскрізних сіней.

Входи на другий поверх – по дерев’яних двомаршових сходах у бічних закритих частинах західної дерев’яної галереї. Цегляне мурування стін та фундаментів – на вапняному розчині. Перекриття приміщень першого поверху – циліндричні та зімкнені склепіння з розпалубками, другого – пласкі. Конструкції даху – на металевих кроквяних фермах. Нижній поверх зведено у стилі бароко, в оформленні верхнього поверху використано елементи цього стилю.

Чоловий східний фасад по горизонталі розчленовано обробленими під дощане рустування широкою центральною і двома вужчими бічними розкріповками та пласкими лопатками, що відповідають поперечним стінам першого поверху. Рустовані на рівні нижнього поверху лопатки відокремлюють поповерхові групи з двох і трьох віконних прорізів.

Вікна з лучковими перемичками та віконні ніші першого поверху облямовано пласкими лиштвами з рельєфними замковими каменями. Два вхідні отвори у центральній розкріповці оформлено аналогічно. По вертикалі фасад членують розкріповані на лопатках профільовані міжповерховий та вінцевий карнизи, підвіконні карнизи другого поверху на розкріповках. На тильному західному фасаді влаштовано двоярусну, закриту з торців дерев’яну галерею на стовпах з балюстрадним огородженням.

Центральну частину фасадної стіни з двома вхідними отворами виділено рустованою розкріповкою на рівні нижнього поверху. Віконні аркові ніші з лучковим завершенням прикрашено пласкими лиштвами із замковими каменями. Гладеньку поверхню стіни верхнього поверху ритмічно прорізано вікнами. Торцеві фасади на одну асиметрично розташовану віконну вісь оформлено рустованими на рівні першого поверху бічними лопатками, розчленовано міжповерховим і вінцевим профільованими карнизами.

В інтер’єрах сходових кліток бічні розкріповані ділянки західної стіни споруди рустовано.

Келії – цінний зразок поширеного у забудові Софійського кафедрального монастиря в 2-й пол. 18 ст. типу мурованої житлової споруди.

Корпус – зразок тактовного поєднання в архітектурі одного об’єму рис двох будівельних періодів.

З поч. 1920-х рр. до 1926 у квартирі № 1 корпусу проживав Моргілевський Іполит Владиславович (1889 – 1942) – історик архітектури, чл.-кор. Академії архітектури СРСР (з 1941). За фахом – інженер-технолог. Закінчив 1918 Київський політехнічний інститут. З того ж року брав участь у пам’яткоохоронній діяльності, зокрема почав досліджувати собор Святої Софії, 1920, за дорученням музейно-виставково-екскурсійної секції Київського губернського відділу народної освіти, керував проведенням обмірів собору.

З 1920 – член Комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва й учений секретар Археологічного комітету УАН (з 1921 – ВУАН), учений секретар комісії з дослідження собору Святої Софії (з 1921), член Софійської комісії (до червня 1922), з 1923 – позаштатний, з 1924 – постійний співробітник Історико-філологічного відділу ВУАН, того ж року обраний науковим співробітником Ленінградського відділення Академії історії матеріальної культури.

У травні 1920 вчений обраний представником від Комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва при УАН до Художньої комісії при українській парафіяльній раді собору Святої Софії. З 1925 – член Асоціації сходознавства ВУАН. Одночасно викладав у Київському археологічному інституті (1921 – 22), професор архітектурного факультету Київського художнього інституту (з 1923), Київського політехнічного інституту (з 1924).

Вивчав переважно давньоруські пам’ятки Києва і Чернігова. Опублікував наукові праці, присвячені Софійському та Михайлівському Золотоверхому соборам у Києві, Спасо-Преображенському собору та Успенському собору Єлецького монастиря в Чернігові, що стали етапними в дослідженнях історії української архітектури. Вчений вперше відтворив первісний вигляд Софійського собору в Києві, визначив основні риси київської та чернігівської архітектури 12 ст., дійшов висновку про безпідставність тези про те, що давньоруська архітектура була лише провінційною школою візантійської архітектури. Численні обміри й обстеження архітектурних пам’яток часів Київської Русі, проведені ним, покладено в основу сучасних знань з архітектури та будівельної техніки тієї епохи.

З 1 жовтня 1926 мешкав у корпусі № 30 Києво-Печерської лаври, працював у Всеукраїнському музейному містечку, (див. ст. 489.1.9), останні роки життя – на вул. Смирнова-Ласточкіна, 13.

За однією з легенд, професор помер на паперті Святої Софії. Його постать стала одним з прототипів роману П. Загребельного «Диво».

Тепер у будинку розміщено фонди Національного заповідника «Софія Київська».

Література:

ДАКО, ф. 593, oп. 1, cпp. 1378; ф. P-1844, oп. 1, спр. 1 – 58; ЦДАВОВУ, ф. 166, oп. I, cпp. 682; oп. 12, cпp. 8807; ф. 2101, oп. 2, cпp. 570; ЦДАМЛМУ, ф. 87, oп. 1, спр. 1 – 49; oп. 2, cпp. 1 – 8; Асеев Ю. А. Ипполит Владиславович Моргилевский // Стр-во и архитектура. – 1980. – № 8; Ачкасова В. Н., Тоцька І. Ф. Софійський заповідник у Києві. – К., 1986; Евгений (Болховитинов). Описание Киевософийского собора и Киевской иерархии. – К., 1825; Закревский Н. В. Описание Киева. – М., 1868. – Т. 1 – 2; Кот С. И. Охрана памятников истории и культуры на Черниговщине в годы Советской власти // Материалы к Своду памятников истории и культуры народов СССР по Украинской ССР. – К., 1988. – Вып. 4: Черниговская область; Краткое описание КиевоСофийского собора и монастыря. – К., 1825; Кресальний М. Й. Софійський заповідник у Києві. – К., I960; Крячок М. I. Фонд I. В. Моргилевського у ЦДАМЛМ УРСР // Архіви України. – 1989. – № 6; Нестуля О. Біля витоків 2127 державної системи охорони пам’яток культури в Україні. – К.; Полтава. 1994; Скібіцька Т. Храми його долі (роздуми над фототекою І. В. Моргилевського) // Генеза. – 1997. – № 1 (5).

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 2011 р., т. 3 (Київ), с. 1517 – 1519.