Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Володимирська вул.

1999 р. Звід пам’яток Києва

Володимирська вулиця, 10 – 20 ст.

(археол., архіт., іст., містобуд.).

Одна з найважливіших планувальних осей центрального району Києва. Орієнтована з північного сходу на південний захід, завдовжки бл. 2,5 км. Бере початок біля перетину Андріївського узвозу і вул. Десятинної, від перехрестя з вул. Л. Толстого спускається в долину р. Либідь до вул. Короленківської. З’єднує важливі історичні райони міста: Старокиївську гору з фундаментами давньоруських споруд (Десятинної церкви, князівських палаців) і оглядовим майданчиком парку-музею «Стародавній Київ», Софійську пл. з Національним заповідником «Софія Київська», Золотоворітський сквер, Театральну пл., парк ім. Т. Шевченка і комплекс споруд Національного університету ім. Т. Шевченка.

Як цілісна магістраль визначена згідно з планом Києва 1837 р., розробленим у зв’язку з будівництвом університету. Розпланована на місці давніх вулиць – Андріївської (між Андріївським узвозом і стародавньою пл. Бабин Торжок та вул. Великою Житомирською), Софійської (між вул. Великою Житомирською та брамою Софійського монастиря), Золотої (між пл. Софійською та вул. Ярославів Вал) і прокладеної в 30-х pp. 19 ст. вул. Університетської. У той час вулиця мала дві назви – Володимирська і Велика Володимирська. В 1869 р. її відрізок від Андріївського узвозу до Присутствених місць (№ 15) та сучасного пров. Рильського називався вул. Десятинною, далі – до вул. Л. Толстого – вул. Володимирською, від вул. Л. Толстого до вул. Фізкультури – Нижньоволодимирською. В 1898 р. вулиці Десятинна і Володимирська поєднані під назвою вул. Велика Володимирська, у 1900 р. її з’єднали з Нижньоволодимирською в єдину вул. Володимирську.

В 1922 – 44 рр. вулиця носила ім’я письменника і громадського діяча Короленка Володимира Галактіоновича (1853-1921).

В 1944 р. вулицю названо на честь Володимира Святославича (? – 1015) – великого князя київського (з 980), який уславився тим, що завершив процес об’єднання східнослов’янських князівств в єдину державу, запровадив християнство як державну релігію Київської Русі, здійснив низку реформ.

До вул. Володимирської прилучаються пров. Десятинний, вул. Велика Житомирська, Софійська пл., пров. Рильський, вулиці Софійська, Ірининська, Рейтарська, Малопідвальна, Прорізна, Ярославів Вал, Золотоворітський проїзд, Театральна пл., вул. Б. Хмельницького, бульв. Т. Шевченка, вулиці Л. Толстого, Саксаганського, Жилянська. Композиція забудови лінійна, доповнена зеленими курдонерами парків, скверів, просторами площ.

Трасування і забудова вулиці складалися протягом тисячоліття. Починається вона в межах Старокиївськоі гори, «міста Володимира», «міста Ярослава». Тут напрям вул. Володимирської приблизно збігається з напрямом давньої дороги від Боричева (Андріївського) узвозу до Софійської (Батиєвоі) брами «міста Володимира» (не збереглася, руїни розібрано у 18 ст.). її фундаменти позначено на проїжджій частині вулиці. Під час археологічних досліджень в межах вулиці знайдено залишки дерев’яної мостової, князівських палаців, ремісничих майстерень. На Старокиївській горі відновлено фундаменти першого мурованого християнського храму давньоруської держави – Десятинної церкви, збудованої в 989 – 996 рр. в період князювання Володимира Святославича (зруйновано монголо-татарами в 1240 р.). На її місці у 17 ст. митрополитом П. Могилою було зведено однойменний дерев’яний храм, в 1828 – 42 рр. за проектом арх. В. Стасова споруджено новий цегляний храм (знесено в 1935 р.). Орієнтація по червоній лінії забудови вулиці житлового будинку 1820-х pp. (№ 3) також свідчить про стародавність вулиці.

У межах колишнього «міста Ярослава» вулиця пролягала повз дерев’яну Златоустівську церкву 17 ст. (стояла на місці будинку № 9 на вул. Великій Житомирській, розібрана на поч. 20 ст.), крізь давній майдан, що надало йому у плані регулярної форми (нині Софійська пл.). Далі вулиця простягалася впродовж Поперечного валу 1679 – 85 рр. Старокиївської фортеці (не збереглася) по рештках віднайденого в 1833 р. Ірининського монастиря 11 ст. (зруйновано в 1240 р., рештки розібрано під час прокладання вулиці; пам’ятник на її місці знесений у 1930-х pp.) до перетину із валом «міста Ярослава» 11 ст. (не зберігся) поблизу розкритих в 1832 р. і укріплених руїн Золотих воріт. До 1850-х pp. на місці сучасного скверу перед будинком № 17 стояла дерев’яна Троїцька церква 17 ст. (не збереглася). Далі траса пролягала по незабудованих територіях, де провідного містобудівного значення набув корпус університету св. Володимира (1837 – 42 рр., арх. В. Беретті).

У серед. 19 ст. визначилися поліфункцюнальний характер вулиці, її значення як центральної, забудованої громадськими і житловими спорудами, зведеними переважно у стилі пізнього класицизму. У цей час на ділянці між Софійською пл. і вул. Великою Житомирською споруджено комплекс будівель для переведених з Печерська (територія сучасного Маріїнського парку) губернських установ – Присутствених місць (№ 15; 1854 – 1909 рр., архітектори М. Іконников, К. Скаржинський, І. Штром) й Пожежного депо із Старокиївською поліцейською частиною (№ 13/5; серед. 19 ст.); на розі вул. Кадетської (нині Б. Хмельницького) – Міський театр (1852 – 56 рр., арх. І. Штром; згорів 1896 р.), на перетині з вул. Бульварною (нині бульв. Т. Шевченка, № 14) – корпус Першої чоловічої гімназії (1847 – 50 рр., арх. О. Беретті). До доби пізнього класицизму належать будинки Пансіону графині Є. Левашової (№ 54; серед. 19 ст., арх. О. Беретті), ректорату університету (№ 64, 1840-і pp.), особняк О. Беретті (№ 35, 1848 р.). Забудова того періоду здійснювалася за садибним принципом із збереженням розривів між сусідніми спорудами.

Внаслідок спорудження Присутствених місць утворився проїзд між Софійською і Михайлівською площами, названий Присутственим (з 1955 р. – Володимирський проїзд), будинки вздовж якого продовжують непарну нумерацію забудови вул. Володимирської.

Формування щільної периметральноі забудови кварталів почалося з останньої чверті 19 ст. За діючими будівельними правилами верхня частина вулиці належала до 1-го розряду, що передбачало зведення не нижчих за два поверхи цегляних житлових будинків поліпшеної архітектури. В основу вирішення їхніх фасадів (переважно триповерхових) покладено притаманне добі еклектизму використання різних архітектурних стилів (готика, ренесанс, бароко, елементи давньоруської архітектури), що надало містобудівному середовищу різноманітного та, завдяки широкому застосуванню аттиків і дахових вежочок, мальовничого характеру. Проекти будинків створювали відомі київські архітектори В. Ніколаєв (№ 16, 43), Є. Єрмаков (№ 20/1, 22), В. Сичугов і О. Шіле (№ 47), О. Хойнацький (№ 45) та ін. Особливою пишністю виділявся житловий будинок з відомим кафе «Маркіз» на розі вул. Прорізної (№ 39/24, 1899 – 1902 рр., арх. К. Шиман). Важливою архітектурною домінантою стала будівля нового Міського театру (№ 50), спорудженого у стилі неоренесанс за конкурсним проектом (1897 – 1901 рр., арх. В. Шрьотер).

До кін. 19 ст. здійснено брукування і благоустрій вулиці, з 1890 р. по ній прокладено лінію кінного, згодом – електричного трамваю. В 1868 р. на плацу перед університетом закладено міський сад (нині парк ім. Т. Шевченка), в центрі якого було встановлено пам’ятник імператору Миколі І (1896 р., ск. М. Чижов, арх. В. Ніколаєв, знесено в 1920 р.). Утворена в 1888 р. садова комісія впорядкувала сквери біля Золотих воріт і на Володимирському проїзді, вздовж якого у 1910-і рр. планувалося створення т. зв. Історичного шляху зі скульптурними постатями діячів давньоруської доби (встановлено лише пам’ятник кн. Ользі на Михайлівській пл. – 1911 р., ск. І. Кавалерідзе, знесено в 1919 – 23 рр., відновлено в 1996 р.). В 1888 р. на Софійській пл. відкрито пам’ятник Б. Хмельницькому (ск. М. Микешин, арх. В. Ніколаєв).

У перші десятиліття 20 ст., що характеризувалися пошуками нових форм художньої виразності в архітектурі, зростанням поверховості забудови, з’являються великі житлові будинки у стилі модерн (№ 61/11, 81, 92/39), надбудовано готель «Прага» (№ 36). Збільшується число споруд громадського призначення, серед них – Київське відділення Селянського поземельного та Дворянського земельного банків у стилізованих формах давньоруської архітектури (№ 10, арх. О. Кобелєв), губернська Земська управа в модернізованих формах пізнього ренесансу (№ 33, арх. В. Щуко).

Значний внесок у формування середовища вулиці зробив арх. П. Альошин. Для вирішення будинків Педагогічного музею (№ 57, 1909 – 11 рр.) та розпочатої в 1914 р. на розі з вул. Фундуклеївською (нині Б. Хмельницького) споруди жіночої гімназії св. Ольги (№ 55/15) він обрав стиль неокласицизм, вдало вписавши їх в архітектуру будівель серед 19 ст. у т. зв. академічному кварталі (Перша чоловіча і жіноча гімназії). За його участю в тому ж стилі арх. В. Осьмак запроектував будинок бібліотеки, закладений в 1914 р. поряд із головним корпусом університету (№ 62, нині НБ НАНУ). Враховуючи сусідство з ансамблем Софійського монастиря, при вирішенні шестиповерхового будинку № 19 П. Альошин застосував форми українського бароко (1914 р., будинок зруйновано під час 2-ї світової війни). Крім культурно-освітніх установ, що займали спеціально запроектовані будинки, у пристосованих приміщеннях на вулиці в різний час містилися гімназія «Групи батьків» (№ 16), приватні гімназії (№ 40/2, 47) та інші навчальні заклади, редакції українських видань та мистецькі організації (№ 28, 42, 43, 78).

За винятком знесення Десятинної церкви та Ірининського стовпа період соціалістичної реконструкції не вніс докорінних змін у забудову вулиці. В 1927 р. дороблено й передано ВУАН будинок Жіночої гімназії св. Ольги (№ 55/15). В 1928 р. будинок губернської Земської управи (№ 33) пристосовано для правління професійних спілок (Палац Праці), в 1934 – 38 рр. – приміщення ЦК КП(б)У, потім тут розміщувався НКВС, в 1929 р. завершено будівництво Всенародної бібліотеки України (№ 62). В 1940 р. за проектом арх. В. Осьмака споруджено ідентичний за формами корпус гуманітарних наук університету (№ 58 нині бібліотека університету), що разом утворили найкращий у місті класицистичний ансамбль, домінуюча роль у якому належить створеному В. Беретті головному університетському корпусу (№ 60). В 1939 р. у парку перед університетом відкрито пам’ятник Т. Шевченку (ск. М. Манізер, арх. Є. Левінсон). На колишньому київському дитинці (№ 2) у спрощених класицистичних формах споруджено будинок Художньої школи (1939 р., арх. Й. Каракіс, з 1944 р. використовується історичним музеєм), на розі вул. Десятинної (№ 1) – двокомплектну школу десятирічку у формах, близьких до конструктивізму (1939 р., арх. М. Шехонін).

У період повоєнної відбудови на вулиці зведено кілька житлових будинків, наближених за характером до історичного середовища (№ 9, 19, та ін.), влаштовано підпірний мур зі сходами до історичного музею (арх. П. Петрушенко). Органічно вписався в забудову вулиці гуртожиток студентів гірничо-будівельного технікуму, відзначений Державною премією СРСР 1950 р. (№ 69, архітектори А. Добровольський, В. Гопкало, А. Косенко). В 1965 р. на Театральній пл. встановлено пам’ятник композитору М. Лисенку (ск. О. Ковальов, арх. В. Гнєздилов).

Позбавлена архітектурних оздоб, суто функціональна забудова 1960 – 70-х рр. Цей період представлено Будинком політосвіти Київських міськкому та обкому компартії України (1968 – 73 рр., архітектори В. Гопкало, М. Песковський, М. Кульчицький, нині приміщення банку «Україна» та інших установ), зведений на місці старого будинку № 46, де працювала Рисувальна школа М. Мурашка, і дванадцятиповерховий житловий будинок навпроти оперного театру (№ 51/53, арх. В. Гопкало), що дисонує з навколишньою забудовою. В 1979 р. верхню частину Володимирської вул. оголошено заповідною територією, її початковий відрізок увійшов до складу історико-культурного заповідника «Стародавній Київ», створеного в 1987 р. До святкування 1500-річчя заснування Києва зведено павільйон над Золотими воротами (автори реконструкції – Є. Лопушинська, С. Висоцький, М. Холостенко) і здійснено благоустрій скверу, в якому в 1997 р. встановлено пам’ятник Ярославу Мудрому (за ескізом ск. І. Кавалерідзе). В 1988 – 89 рр. на вулиці впорядковано і приведено в експозиційний стан територію київського дитинця 5 – 13 ст. (арх. А. Милецький та ін. ). В 1988 р. здійснено реконструкцію оперного театру (архітектори Б. Жежерін, В. Юдін та ін. ) разом з Театральною пл. У 1991 р. в реконструйованому будинку № 42 відкрито вестибуль станції метро «Золоті ворота». З метою збереження історичного середовища на заповідну територію поширено практику відбудови подібно до первісних фасадів будинків кін. 19 – поч. 20 ст., що перебувають у поганому стані або викривлені пізнішими перебудовами (№ 25, 32, 52/17). Зі збереженням оригінальних фасадів здійснюється реконструкція будинків № 23/27 (1870-і рр., арх. Р. Тустановський), № 39/24 і 47.

Вулиця насичена пам’ятками і пам’ятними місцями, пов’язаними з важливими подіями історії Києва і всієї України, починаючи з часів Київської Русі. В 1240 р. через Софійську браму до міста вдерлися орди Батия. Біля Золотих воріт, що здавна були центральним в’їздом до міста, в 1648 р. кияни урочисто зустрічали селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького після перемоги над польським військом під Жовтими Водами і Корсунем.

Серед споруд Володимирської вул. є чимало пам’яток історії державного ладу, громадського, фінансово-економічного й господарського життя міста. Це передусім Софійський собор, що в давнину відігравав роль суспільно-політичного, релігійного і культурного центру держави. З серед. 19 – поч. 20 ст. збереглися Присутствені місця (№ 15) – будинок Київського губернського правління, до якого входили адміністративні, правові й інші установи (судова палата, окружний суд, казначейство, казенна палата тощо), споруди губернської Земської управи (№ 33), Київського громадського зібрання – популярного в місті клубу ліберальної інтелігенції (№ 45), Київського відділення Селянського поземельного і Дворянського земельного банків (№ 10), Пожежного депо (№ 13/5) та ін.

З вулицею пов’язані важливі події доби визвольних змагань українського народу 1917 – 21 рр., діяльність головних державних органів влади тих часів. Так, у будинку Педагогічного музею (№ 57) відбувалися засідання українських партій, Центральної Ради, містився перший уряд демократичної України – Генеральний секретаріат, у січні 1919 р. за часів Директорії відбувся Трудовий конгрес народів України, що проголосив об’єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР) в єдину соборну державу.

У готелі «Прага» (№ 36) у червні 1917 – липні 1918 р. проживав С. Петлюра – український політичний і громадський діяч, голова Директорії УНР. У будинку № 45 у березні – квітні 1918 р. проходили збори «Української народної громади» – організації, створеної з ініціативи генерала П. Скоропадського, яка підготувала державний переворот і встановлення гетьманської влади в Україні.

У будинку № 19, зведеному за проектом арх. П. Альошина у стилі українського бароко (не зберігся), у лютому 1918 р. працював перший український радянський уряд – Народний секретаріат.

Свідками подій Великої Вітчизняної війни 1941 – 45 рр. були будинки, в яких містилися в 1941 р. Штаб оборони Києва (№ 24), в 1941 – 43 рр. – явочна квартира Залізничного підпільного райкому КП(б)У (№ 84), будинки № 45, де працювала в 1941 р. Культурна референтура ОУН, і № 33 (займало гестапо), де окупанти утримували заарештованих членів київського підпілля.

Володимирська вул. здавна була одним із центрів наукового й культурного життя Києва. Тут розміщувався університет св. Володимира (Київський державний університет ім. Т. Шевченка, нині Національний університет ім. Т. Шевченка, № 60), численні приватні й державні навчальні заклади, наукові та краєзнавчі громадські об’єднання: Українське наукове товариство (№ 28, 42), Київське товариство охорони пам’яток старовини та мистецтва (№ 57), Київське товариство грамотності (№ 64) та ін.

Будинок № 54 займала Президія ВУАН (Президія АН УРСР, нині НАН України), де працювали президенти Академії наук В. Вернадський, М. Василенко, О. Левицький, В. Липський, Д. Заболотний, О. Богомолець, О. Палладін та чимало видатних вчених.

У будинку № 35 містилися заклади Історичної секції ВУАН, яку очолював М Грушевський. З Володимирською вул. пов’язана діяльність мистецьких і літературних закладів загальнонаціонального значення. Це передусім Міський театр (Державний академічний театр опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка, нині Національна опера України ім. Т. Шевченка, № 50), Український клуб (№ 42), що об’єднував видатних діячів української культури кін. 19 – поч. 20 ст., Рисувальна школа М. Мурашка (№ 46 – не зберігся, № 47), Київська художня школа (нині Національний музей історії України, № 2), редакції українських видань «Літературно-наукового вістника», тижневиків «Село», «Засів» (усі – № 28), газет «Киевское слово» (№ 43), «Слово» (№ 78), видавництво «Час» (№37/29).

У будинку № 17 містилася редакція відомого друкованого органу з історичного краєзнавства й українознавства кін. 19 – поч. 20 ст. – часопису «Киевская старина», мешкали скульптор Е. Сала, диригент і композитор О. Кошиць (в 1997 р. знесено, на його місці заплановано будівництво готелю).

Розміщені на вулиці споруди державних та наукових установ, навчальних, мистецьких і видавничих закладів, наукових й культурно-просвітницьких товариств увічнюють пам’ять про багатьох видатних державних і громадсько-політичних діячів України. Тут працювали й бували корифеї української і світової культури – Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Коцюбинський, М. Лисенко, М. Заньковецька, М. Садовський, О. Купрін, Я. Гашек, діячі національної літератури й громадсько-політичного життя пізнішого періоду. У житлових будинках і готелях на вул. Володимирській в різний час проживали відомі вчені генетик І. Агол (№ 37/29), ботанік Д. Зеров, геолог-мінералог Є. Лазаренко, зоолог і палеонтолог І. Підоплічко, лісівник і ґрунтознавець П. Погребняк, механік Г. Савін, геофізик С. Субботін та ін. (усі – № 51/53), історик П. Клименко (№ 64), математик М. Орлов, зоолог І. Шмальгаузен (обидва – № 37/29), терапевти В. Образцов (№ 34), М. Стражеско (№ 48-а), один з перших українських авіаконструкторів і льотчиків О. Карпека (№ 64), літератори: Я. Гашек (№ 36), В. Короленко, Г. Косинка (обидва – № 24-б), І. Нечуй-Левицький (№ 7), В. Чаговець (№ 42), М. Терещенко (№ 51-а), І. Еренбург (№ 40/2), фольклорист К. Квітка (№ 37/29); художники: В. Васнецов (№ 36, 42), М. Врубель, М. Нестеров (обидва – № 16), М. Глущенко, В. Касіян (обидва – № 14/8), М. Дерегус (№ 9), В. Котарбінський, Ф. Кричевський (обидва – № 36), Г. Нарбут (№ 64), скульптор М. Лисенко (№ 14); архітектори: О. Беретті (№ 35), Е. Брадтман (№ 48-а), М. Іконников (№ 18), Є. Єрмаков (№ 20/1), О. Вербицький, В. Заболотний, О. Тацій, Я. Штейнберг, інж.-будівельник С. Колотов (усі – № 22); актори: А. Бучма, Ю. Шумський (обидва – № 14/8); театральний діяч Й. Сєтов (№ 42), композитор М. Скорульський (№ 48), колекціонер і меценат В. Тарновський (№ 42) та ін.

Раїса Бондаренко, Елла Піскова, Тетяна Трегубова

ДАК, ф. 6, оп. 1, спр. 1635; ф. 100, оп. 1, спр. 1065; ф. 163, оп. 1, спр. 1568, 1818, 2259, 3370, 3588, 3929, 4076, 6358;

Бутник-Сіверський Б. С. Архітектор В. І. Беретті в Києві. – К.; Львів, 1947;

Закревский Н. В. Описание Киева. – М., 1868. – Т. 1 – 2;

Килиевич С. Р. На горе Старокиевской. – К., 1982.

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 250 – 254.

Вкладені елементи

Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 251.
Перспектива вулиці
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 252.
План забудови (1 – 39)
Джерело: Звід пам’яток історії і культури України. – К.: 1999 р., т. 1 (Київ), с. 252.
План забудови (61 – 95)

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 684

Модифіковано : 20.06.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.