Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу
або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

1993 р. Полотняний іконостас

Інна Пархоменко

Іван Гончар урятував чимало творів українського давнього малярства. Серед них особливо цінні народні ікони на полотні, ця своєрідна гілка українського іконопису, яку досі не вивчали мистецтвознавці, не ввели її до історії мистецтва. Проте, саме в іконах на полотні відбилися якнайяскравіше народні, національні традиції, особливості світосприймання народу.

Йдеться про вцілілий полотняний іконостас із села Зарубинців на Черкащині (сама церква збудована 1742 року, експонується в Музеї народної архітектури та побуту України).

У селі Зарубинцях був невеликий монастир, який підтримували запорозькі козаки [тут автор плутає Зарубинці Канівського району, де був монастир, і Зарубинці Монастирищенського району, звідки вивезено церкву. Як на гріх, обидва села – черкаські. – Прим.М.Жарких]. У грамоті 1652 року Король Ян Казимир відзначає тамтешній Трахтемирів монастир. На святу Січову Покровську церкву козаки давали гроші, в ній переховувалися їхні військові скарби, одяг, зокрема Юрія Хмельниченка. Коли отаман Самійло Кішка заволодів турецькою галерою, то запорожці частину здобутого срібла-золота передали на монастир і церкву. Про це повідомляє Л.Похилевич, іконописець Києво-Печерської лаври, автор цінного видання „Сказание о населенных местностях Киевской губернйи” (1864 ).

Принагідно зауважимо, що ні „Памятники градостроительства и архитектуры Украины” (за ред.М.Жарикова, Ю.Асеева), ні „Памятники истории и культуры Украины” (за ред. П.Тронька) не дають жодних відомостей про це село взагалі, хоч воно згадується в літописах від XV століття. У ЦДІА України збереглася ціла тека листування про церкву села Зарубинців, приходу Трахтемирівського Канівського повіту. У ревізькому описі, так званій „візітації” 1746 року згадується, що в ній іконостас полотняний. Пізніше, коли село належало поміщикові Гудим-Левковичу [нащадкові київського міщанина Гудими (портрет його є в Державному музеї українського образотворчого мистецтва)], селяни (800 душ обох статей) на чолі зі старостою І.Шевченком звернулися з проханням до Київської духовної консисторії, де пишуть, що „їхня церква потребує нового іконостаса, адже колишній дуже старий, зображення ликів святих на ньому від давнього часу ледве видне” [ЦДІА України в м.Киеві. – Ф.127.- Оп.1056.- Спр.137.-Арк.38]. Сама церква розвалюється, тож вони зібрали гроші на ремонт чи будівництво нової.

1906 року закінчилася реставрація Вознесенського храму, освятив його єпископ чигиринський Платон. Проте з іконостасом нічого не було вирішено, тому священик Кипріян Лесницький подбав, щоб тимчасово взяти іконостас із села Малий Букрин, доки буде свій новий іконостас.

В архівній справі є документ 1914 року, про дозвіл причету Києво-Щекавицької церкви побудувати собі новий іконостас, а старий пожертвувати в церкву с.Зарубинці [Там само. – Арк. 56. Цей іконостас (з Києво-Щекавицької церкви) зберігся і був перевезений разом із церквою до Музею народної архітектури та побуту. Тепер у Київському художньому інституті, на кафедрі реставрації]. Зазначено, що минуло 7 років, а прохання мешканців Зарубинців про встановлення іконостаса так і не задоволене.

Отже, хай би як там було, а полотняний іконостас ХУШ століття, хоч і в поганому стані, але дійшов до нашого часу й репрезентує народне малярство Черкащини.

Сюжети майже одного розміру (1: 0,70 м) „Тайна вечеря”, „Успіння”, „Коронування Богоматері”, „Суд Пілата”, „Омовіння ніг” та інші належать пензлю одного майстра, невідомого самоука. Вони витримані в одному колористичному ключі – написані яскравими соковитими фарбами, серед яких переважають червоні й сині. Дуже характерний український типаж, цікаво вирішено композиції сцен. У всій своїй красі та самобутності твори постануть аж після реставрації в музеї Івана Гончара.

Джерело: Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 92 – 93.