Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни

Богдан Хмельницький

?

2011 р. У лемківській садибі

Дата: 29.03.2011

Закарпатське село Зарічево Перечинського району. Під горою Голицею – крита соломою, самотня хижа. У вічі війнуло архаїзмом. Ось-ось, здавалося, назустріч нам вибіжать Петер Ковач, одягнутий у капелюх із пір’ячком, та у вишиванці його дружина Марька. Це – колишні господарі лемківської садиби. Обійстю – понад сто літ. Нині тут діє єдиний в Україні етнографічний музей лемків «Лемківська садиба».

Є качалка, ти – господиня

Ця унікальна лемківська хата, розповідає журналістові «Закарпатської Країни» Любов Пекар, завідуюча районного музею «Лемківська садиба», дивом уціліла по великій повені 1970-х років. Але все тут – як колись. Переступаємо поріг і потрапляємо в сіни. По праву руку – вітальня, по ліву – комора.

В коморі – безліч дерев’яних речей. Господар хати Петер Ковач, довідуємось, – був столяром. Усі дерев’яні речі, виготовлені ним власноруч. Судячи з хатніх нажитків, сім’я належала до напівсередняків. Це виказує димар. Він виходить у сіни, звідти – на горище. Там зберігалося зерно. Обкурений врожай миші не гризуть. У бідняків хати були закуреними.

Втім, сіни тоді слугували за своєрідний холодильник. Чого тільки тут нема! Бочки з квашеною капустою, бринзою. Домоткана білизна. Товчка для зерна, прядильний верстат. А ось качалка для галушок. Якщо господар з корчми інколи вертався надто веселим, у руках господині вона, бува, була грізною зброєю. Чоловіче, гуляй, та міру знай!

Найоригінальнішим експонатом є ручний млин. «Електрострумом» слугували міцні м’язи господарів. «Увімкнув у розетку», витер із чола піт – і борошно готове! Приміром, з грубого кукурудзяного помолу. Тому й тоді не було стільки діабетиків. Мені подали залізну праску. Важкувата! Не потренувавшись заздалегідь, її не підняти. Або прапральна машинка! Це тобі не «Зануссі». Крихітка-господиня навряд чи донесе це диво-інструмент до потічка. А загалом, каже Любов Пекар, у музеї-садибі налічується 347 офіційно зареєстрованих оригінальних експонатів.

У серці Слов’янщини

Оглядаючи старовинні речі музею-садиби, наче торкаєшся історії. Усвідомлюєш, що ти – у серці Слов’янщини. Лемки в Зарічеві проживають із XIV століття. Про це говорить древній хрест, встановлений на околиці села. Саме в цих краях від давніх-давен плекався родючий ґрунт усвідомлення спорідненості народів, близьких не тільки спільною слов’янською колискою, а й схожою долею. Водночас важкою й героїчною.

Між тим професор Ужгородського національного університету Михайло Тиводар у праці «Етнічні та історичні традиції населення Українських Карпат кінця XVIII-ХХ століття», опублікованої в науковому збірнику «Карпатика», доводить, що етнографічний район закарпатських лемків займає населенні пункти, розташовані по правому березі верхів’я річки Уж. До цього списку він вніс сім сіл Великоберезнянщини та – два села Перечинщини: Новоселицю і Зарічеве.

На думку ж етнографа, члена Національної спілки письменників України, одного з ініціаторів створення Закарпатського обласного осередку товариства «Лемківщина», Івана Козака, етнографічна територія закарпатських лемків значно ширша. Крім вищезгаданих районів, на його думку, лемки проживають і в ряді населених пунктів Воловеччини, Свалявщини і навіть Іршавщини.

«Наші діди-лемки, – сказав кореспонденту «Закарпатської Країни» Іван Козак, – будували свої оселі як на правому, так і на лівому березі річки Уж неподалік доріг рядочком – хижка в хижку. Попереду – житлова кімната, за нею – сіни, комора, пеливня, хлів, сінаж. І все на одному «вінці» – під одним дахом. А на присадибній ділянці на чотирьох великих стовпах – оборіг для сіна.

Та найхарактерніше, що вирізняє лемків з-поміж інших закарпатських етнічних груп, це говірка. Приміром, замість літературного «тільки», «лише» – «лем», «віз», «піп», «стіл» – «вуз», «пуп», «стул». «Гуслі» – а не «скрипка», «гудак» – а не «скрипаль». Важливою прикметою лемківської говірки є наголос на передостанньому складі слова – вóда, – а не водá, нá віру – а не на вíру, нáдале – а не надáлі.

Втім, однієї думки з Іваном Козаком і професор русинської та української мов Новосадського державного університету Юліян Тамаш (Югославія). Закарпатських лемків за всіма ознаками він відносить до галицьких. А лемківський наголос Юліян Тамаш пояснює дуже значним впливом польської мови. До речі, відомий дослідник-етнограф Володимир Гнатюк у своїй праці «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» діалект лемків, після гуцулів, відніс до другої змішаної карпатської говірки, якою переважно розмовляють лемки Галичини та Закарпаття.

Мила моя, ти дрімала, я заснув…

Любов Пекар вмикає магнітофон. «Мила моя, ти дрімала, я заснув…» – полинула чарівна пісня народного артиста України Івана Поповича – закарпатського лемка за походженням. До речі, текст цієї пісні нині майже повністю літературний. Уперше її записав дослідник Володимир Гнатюк 1897 року аж у селі Коцур (Югославія) від емігрантки-лемківчанки Марії Стрімбер. «Мила моя, ти дрімала, я заспав. А хтось’ми з калапка пір’я взяв…» – лунала пісня.

Музей «Лемківська садиба» створено 1985 року. А через два роки йому присвоєно звання «Народного». При музеї-садибі діє народний фольклорний ансамбль «Лемківчанка». Ой, як красно співають бабусі! Нині, як повідомила «Закарпатській Країні» колишній начальник управління культури та туризму Перечинської райдержадміністрації Марія Пекар, у Закарпатті проживає понад 100 тисяч лемків – цього славного праукраїнського карпатського племені.

Іван Жирош

Джерело: “Закарпатська Країна”