2007 р. Лемківська культура в селі Зарічево зберігається завдяки музею-садибі та народному…

Юрій Лівак, “Старий Замок “Паланок”

2007 р. Лемківська культура в селі Зарічево зберігається завдяки музею-садибі та народному ансамблю

Дата: 10.05.2007

«Хочеться, аби люди не забули звичаї, пісні, обряди лемків», – просто пояснює свою 20-річну роботу в музеї «Лемківська садиба» та в хорі «Лемківчанка» жителька села Зарічево на Перечинщині Любов Пекар. Українські лемки справді намагаються зберегти свою культуру, не розчинитися в процесі глобалізації, однак більш помітно це у галицьких лемків. Можливо, пов’язано це з трагічною сторінкою їхнього життя – після війни їх масово виселяли з території сучасної Польщі, де вони жили спокон віків -, може з більшою активністю.

Однак у галицьких областях і виконавців народних лемківських пісень більше, і підтримка з боку місцевої влади відчутніша. Наприклад, на фестиваль «Лемківська ватра» у місті Монастириську Тернопільської області з’їжджаються лемки з усіх куточків Землі. Закарпатські лемки такими досягненнями похвалитися не можуть, однак і без діла не сидять. Так у Зарічеві з 1986 діє музей «Лемківська садиба» та народний хор.

Цікаво, що ініціатором музею була не лемківка, а приїжджа жінка, вчителька місцевої школи Сніжана Олександрівна Соколіт, якій настільки сподобалися лемківські традиції, що вона вирішила показати їх людям. Її чоловік працював головою колгоспу, тому вона попросила його допомогти у створенні музею. Колгосп купив хату разом зі старими меблями від сина Петера Ковача, котрий збудував її у 1902 році. А вже начиння до неї збирали зі всього села.

Сама пані Любов Пекар на той час працювала секретарем товариства охорони пам’яток історії, яке фінансувало купівлю лемківських предметів вжитку: гуні, скатертини, рушники, посуд тощо. Цікаво, що стіни садиби обвішані греко-католицькими іконами, хоча на той час вони були заборонені – дозволяли вішати лише православні ікони. Однак комуністи в відмінностях ікон не розбиралися, тому їх просто переконали, що образи таки православні.

Ремонтувати садибу допомагали жінки-добровольці з села. І, як водиться, після роботи влаштували невеличку гостину, почали веселитися, співати. Жанні Олександрівні це дуже сподобалося і вона запропонувала створити колектив, мовляв люди приходитимуть, то треба їм показати не лише хату, а й культуру. Незабаром колектив почали запрошувати на фольклорні свята, фестивалі.

А на початку 90-х у музею настали фінансові проблеми, які, забігаючи наперед, більш-менш вирішилися лише зовсім нещодавно. Жанна Олександрівна втомилася доглядати за ним, тому завідуючою музею з 1993 року стала Любов Пекар. За роки роботи садиба бачила чимало туристів, як учнів із закарпатських шкіл, так лемків з інших областей України та з-за кордону, звичайних туристів, етнографів, істориків, філологів тощо.

Ось уже 10 років, як Зарічево відвідують групи туристів з німецького міста-побратима Ужгороду Дармштадта. Привозить німців вчитель російської мови на пенсії. Там вони оглядають хату-музей, знайомляться з побутом лемків, куштують страви (пані Любов каже, що вечері в ресторанах їх не цікавлять взагалі – хочеться чогось екзотичного для німців покуштувати), місцевий хор дає їм концерт… Словом, посилено знайомляться з лемківською культурою. Є з цього й деяка матеріальна користь зарічівцям – гості проживають у місцевих мешканців, за що, звісно, розраховуються, Любов Пекар не сказала, але, певно, віддячують німці і за співи «Лемківчанки».

А ще завдяки дармштадтцям хор із Зарічева отримав можливість побачити Німеччину. Мер міста особисто посприяв, аби члени хору отримали Шенгенські візи, муніципалітет Дармштадту оплатив закарпатцям проживання та програму перебування у Німеччині, а на дорогу «Лемківчанка» заробила сама, давши ряд концертів. До речі, виступає «Лемківчанка» взагалі доволі часто, як для гостей музею, на звітних концертах, так і на численних фестивалях.

Так, Любов Пекар з особливою приємністю згадує «Лемківську ватру» в Польщі, міжнародний фестиваль, який відвідали лемки з багатьох країн. Особливо їй сподобався дівочий дует з Канади, що співав сумну пісню про лемків на чужині, що сумують за рідним краєм. Пані Любов зауважує, що була приємно здивована, коли почула, що всі гості фестивалю спілкувалися такою ж мовою, як і вони в себе в Зарічеві.

«От словацькі українці, наприклад, називали себе русинами, однак говорили точнісінько, як ми. Напевно, русини і лемки – це одне й теж саме», – каже вона.

Однак, помилково було б думати, що все в Зарічеві так солодко. По-перше, на даний момент «Лемківська садиба» не працює – зачинена в очікування ремонту, бо перебуває в аварійному стані. Старі балки (ґеренди) зламалися, не витримавши 105-річного тиску часу, тож приводити туди людей, особливо великі екскурсії просто небезпечно.

«Уявіть собі, що може трапитися з хатою, коли до неї одночасно увійде чоловік 40 туристів з автобуса», – пояснює моя співрозмовниця. І згадує, що до неї регулярно звертаються ужгородські тур-агенції та навколишні санаторії з проханням привозити своїх клієнтів до Зарічева, але їм змушені відмовляти. По-людськи, музей не реставрували жодного разу – не було ніколи грошей, тому ремонт був суто «косметичний» – приберуть жінки хату, побілять стіни – та й по тому.

Фінансування садиби взагалі болюче питання для завідуючої. Грошей не виділяли навіть на опалення хати, що є дуже необхідним. Вона стоїть на сирій землі, тому без вогню враз відсиріє, тому навіть влітку пані Любов розпалює піч як мінімум раз на тиждень, використовуючи власні дрова. Далі, туристів, вважає завідуюча, потрібно пригостити бодай чаєм з печивом, що їй доводиться робити так само за власний кошт. А заробляти музей не міг, бо не мав навіть банківського рахунку, на який організатори поїздок до садиби могли б перераховувати гроші.

«Але навіщо вам це? Чого продовжували дбати про садибу, коли нікому крім вас вона не потрібна?» – запитую я. «Просто хочеться, аби люди пам’ятали, звідки вони пішли, не забули свого коріння», – відповідає пані Любов, – Приїжджали до нас якось школярі з Ужгорода. Один хлопчина побачив поле з картоплею і дивується: «Ого, як у вас багато помідорів росте!» Я питаю, звідки його батьки. Виявляється – з Перечинського району. Хіба це не ганьба, що батько, вийшовши звідси, абсолютно не прагне показати цього синові?».

Тому пробує це зробити завідуюча музею. Окрім праці з хором та музеєм вона зробила збірку, до якої увійшло десь півтора сотні лемківських пісень. Щоправда, за які кошти її видати, не знає.

Потрібно сказати, що останнім часом намітилася тенденція на краще. Так, управління культури ОДА виділило на ремонт «Лемківської садиби» десь 50 тисяч гривень. Роботи повинні от-от розпочатися. Місцева влада виділила поле під жито – щоб мати солому, яка піде на покриття садиби. Знайшлися й майстри на Великоберезнянщині, які ще вміють крити дахи «по-старому».

Взагалі пані Любов відзначає, що нинішнє керівництво району приділяє музею чимало уваги, на відміну від попередніх. Гадає, що сприяє цьому, можливо й заступник голови ОДА Іван Качур, уродженець Перечинщини.

Тому тепер Любов Пекар практично впевнена, що єдиний закарпатський музей, присвячений лемківському побуту та культурі, не згине і вже з вересня-жовтня знову відкриє свої двері відвідувачам. Збережеться, безумовно, і фольклорний ансамбль «Лемківчанка», який регулярно отримує «свіжу кров» з місцевого дитячого хору лемківської пісні.

Єдине лише бентежить Любов Пекар. У Зарічеві є ще один музей, що колись діяв у школі, де жила й працювала відома дитяча письменниця Марія Підгірянка. Колись львів’яни подарували селу меморіальну дошку, присвячену письменниці, яка й донині висить на стіні старої школи, а от музей перенесли до діючої ЗОШ. І стара будівля, що стала нікому не потрібною, потроху руйнується. Пані Любов сподівається, що відповідні служби займуться й цією будівлею, щоб пам‘ять про Марію Підгірянку, яка черпала натхнення в Карпатах, не зникла у Зарічеві.