2008 р. Візит до предків

Євген Зарудний

Дата: 08.07.2008

У «Переліку пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення» місце вічної земної прописки письменника Петра Гулака-Артемовського, драматурга Марка Кропивницького та художника Сергія Васильківського значиться за адресою: Харків, вулиця Пушкінська, 87. Інтернет-запит виявляє за цією адресою професійний ліцей машинобудування та науково-виробничу фірму «Орттех-плюс», а відвідання вулиці Пушкінської, 87, у просторі фізичному – парк «Молодіжний».

Затишний тінистий парк із дитячими майданчиками, закладами громадського харчування та спорткомплексом політехнічного інституту. Усе просто: комунальний гуртожиток живих і мертвих утворився наприкінці шістдесятих рішенням міської радянської влади спланувати й розбити парк на кістках «мешканців» старої частини Харківського кладовища.

У цьому незвичному парку, ближче до дивним чином вцілілої цвинтарної церкви, вже в нові часи патріоти встановили пам’ятні знаки жертвам Голодомору та воїнам УПА. Біля останнього час від часу – коли в патріотів іншої країни трапляється напад українофобства – цілодобово чергує міліцейська патрульна машина. А всього за якусь сотню метрів, біля огорожі спортмайданчика, спочивають революціонери, які віддали життя за світле майбутнє. Забуті й покинуті. У тому числі й тими, хто встиг його побачити й тепер тужить за минулим – бо не любов’ю живляться вони, а ненавистю.

Про любов до батьківських могил…

В Україні відсутній інститут національної пам’яті. Не як установа – таку, слава Богу, заснували, – як система державної охорони пам’яток національної історії та культури. І не лише тому, що держава не виявляє достатньої про них турботи з очевидної причини бюджетно-фінансової скрути, а й з настільки ж очевидної причини незначної їх, пам’яток, кількості.

Із княжих часів в Україні жорна історії молотили без упину і справно. З пам’яті народу і з обличчя його землі стерто практично все. Так, є в Києві Софійський собор і саркофаг Ярослава Мудрого в ньому, а в селі Суботові – усипальниця Богдана та Тимоша Хмельницьких, чиї останки були осквернені й знищені в полум’ї Руїни. Але де спочивають інші князі й гетьмани Русі-України?

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? нема!

(…)

Де Ґонти могила, -

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко!

Знайдись-но сьогодні якимось дивом їхні останки, бідним (у всіх значеннях) було б Міністерство культури: це від скількох іще недоглянутих могил і невідреставрованих пам’ятників здіймалося б волання до неба Печерських пагорбів?

Любов до батьківських могил, як і любов до Бога, неможлива без культу та обрядів. Не є віруючим той, хто заявляє: «Бог у мене в душі», а сам до церкви не ходить і пісного подвигу не вчиняє. Таке собі фарисейство навпаки. Не можна шанувати предків, не відвідуючи їхніх могил. Коли ж могили втрачені й безпам’ятні, як відрізнити істинно віруючого від фарисея? Тому дематеріалізація історичної пам’яті стає елементом моральної деградації, деморалізації суспільства.

Наша національна пам’ять дематеріалізується не лише на державному, так би мовити, рівні: свій рахунок може виставити буквально кожна українська сім’я. Використовуючи відомий кантівський мовний зворот, скажу: за прикладом мені немає потреби далеко ходити, бо я знаходжу його в історії свого роду.

Я не знаю, де спочиває прах мого діда, тому що розстріляні «вороги народу» були приречені на особливе, комуністичне небуття. Я не знаю, де спочиває його брат, міністр землеробства УНР, убитий муравйовською солдатнею 1918 року. Знаю, що в Ялті поховано їхнього батька, народовольця, який помер після чотирьох років заслання до Сибіру, куди був відправлений за причетність до справи про замах Терористичної фракції П.Шевирьова (партії «Народна воля» О. Ульянова) на царевбивство 1 березня 1887 р. Та відшукати могилу я не зміг…

Єдиний мій предок, на чию могилу я можу покласти квіти, – сенатор імперії і корифей судової реформи 1864 року С. Зарудний. І лише тому, що похований він у Ніцці, куди виїжджав поправляти здоров’я, «шукаючи полегшення своїм недугам, нажитим у стінах холодного похмурого Петербурга, під променями південного сонця» (Гр. Джаншиєв).

Повертаючись до могил національного значення, вкажемо на ще одного видатного харків’янина, чия лінія долі також розповідає про останню дальню дорогу й вічний спокій далеко від рідної сторони. Винуватець запровадження в Росії Міністерства народної освіти й засновник імператорського Харківського університету Василь Каразін 1842 року вирушав із Миколаєва до Ялти, щоб у тамтешньому Нікітському ботанічному саду своєю турботою сприяти поліпшенню виноградарства. В дорозі застудився і, повернувшись до Миколаєва, помер.

Дивлячись сьогодні на склеп Каразіних у центрі старого Миколаївського кладовища, мимоволі думаєш: краще б В.Каразін вирушив поліпшувати французьке виноградарство. Тоді його могила де-небудь у Ніцці чи Каннах не була б настільки сумним і ганебним для нащадків видовищем. Дивом уцілілий після трьох вибухів, учинених невідомими радянськими вандалами 1977 року, склеп втратив свій початковий вигляд як усередині, так і зовні й занедбаний настільки, що перетворився на нічліжку для бомжів і місце проведення сатанинських шабашів (останнє – якщо судити з розписів на стінах).

Не можна сказати, щоб за посадою зацікавлені особи не приділяли уваги проблемі. І Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, і Миколаївська міська рада, і Харківський національний університет – кожен по-своєму переймається нею, проте безрезультатно.

Наш університет несе особливу відповідальність за нинішній стан справ – відповідальність історичну. Вже бодай тому, що носить ім’я Василя Каразіна, присвоєне вузу за ініціативою університетського колективу й керівництва. Причому нинішнє найменування, на відміну від попереднього – на честь Олексія Горького, радісно прийняте харківською громадою (сьогодні студенти кажуть: «навчаюсь у Каразіна», і всі їх розуміють). Незайвим буде також нагадати, що все життя засновника імператорського Харківського університету пов’язане з Харківщиною; у Миколаєві він прожив лише останній рік свого життя.

У відповіді на звернення голови УТОП, академіка і нардепа Петра Толочка до ректора Харківського університету Віля Бакірова останній перелічує вжиті заходи: виїзд студентів і викладачів, звернення до миколаївської міської влади, підтримання постійної готовності почати збір коштів тощо. Листуванню ректора з академіком ось уже десять років, а за звітний період нічого не змінилося (ректор у тому числі). Отже, діяти потрібно якось інакше. У зв’язку із чим вношу таку пропозицію з раціонального використання ресурсів університету у справі охорони його історичної пам’яті.

Я не знаю, якими заходами вдається в наш час примушувати студентів гребти листя й мити вікна, але навряд чи офіційним розпорядженням ректора: відривати студентів від навчання забороняє п. 4.4 Положення про організацію навчального процесу. Швидше за все, зібране листя й вимиті вікна є результатом похвальної запопадливості керівників середньої ланки, які чутливо реагують на начальницькі побажання (чистоти й порядку, наприклад).

Оголосив би ректор привселюдно (у ЗМІ в тому числі), що 4 листопада, у річницю смерті В.Каразіна, збирається поклонитися праху батька-засновника університету, який він, ректор, має честь сьогодні очолювати; вніс би такі ректорські відвідини Миколаївського некрополя до списку традицій Каразінського університету, які нині множаться (не одними ж феєрверками та рок-концертами пробавлятися), – переконаний, що місце начальницького поклоніння швидко й без зайвої бюрократичної тяганини вже впорядкували б.

Джерело: «Дзеркало тижня»