Логотип сайту «Прадідівська слава»
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Лист на сайт Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

Кляштор кармелітів

2005 р. Бароко на Волині: ансамбль монастиря босих кармелітів у Вишнівці

А. Кривенко, Л. Крощенко

Бароко – всеохоплюючий стиль в мистецтві і архітектурі Європи XVII-XVIII ст. – не оминув і теренів України. Але тут через відміни суспільного укладу та релігійної орієнтації стався виразний розлам в його розумінні й інтерпретації на східних і західних землях краю. На лівому березі Дніпра і в Києві аж до занепаду Гетьманщини простежується інерція вивольнених Хмельниччиною державницьких і національно-культурних поривань. Архітектори А. Кривенко, Л. Крощенко й будівничі тут спирались, передовсім, на творчий наробок народних майстрів дерев’яного зодчества, трансформуючи його в кам’яних монументальних спорудах. Створені на такому підґрунті пам’ятки набували неповторних, суто національних рис, до яких з повною підставою вживається термін «українське бароко».

На Правобережжі панівні верстви були далекими від розуміння національної ідеї. Народна традиція тут опинилась відсунутою на узбіччя магістрального розвитку монументального будівництва та існувала майже виключно у дерев’яній архітектурі та поодиноких зразках мурованих храмів, де барокові ознаки виявлялись посередньо. Можновладна магнатерія і католицька церква, що володіли значними коштами, вдавались до амбітних проектів будівництва резиденцій, храмів і монастирів, залучаючи до їх втілення кращих місцевих майстрів та митців з закордону. Переважала орієнтація на західні зразки. З цього виходить, що подібні пам’ятки стали виявом загальноєвропейського бароко на теренах України, і, зокрема, на Волині, яскравим прикладом чого є комплекс монастиря босих кармелітів у Вишнівці.

Вишнівець – мале історичне місто з багатющим минулим, щодо якого лишились не тільки згадки у хроніках, й численні матеріальні свідоцтва у вигляді містобудівних структур, ландшафтних і окремих архітектурних пам’яток. Серед них чільне місце посідає ансамбль монастиря босих кармелітів, розташований на лівому високому березі Горині, у частині селища, що носить назву «Новий Вишнівець».

Кармеліти, що з’явились в Речі Посполитій на почату XVII ст., мали протистояти реформації, боротися зі «схизмою» на Сході і сприяти запровадженню тут Унії. Тому князь Єремія Вишнівецький, ревний католик-неофіт, прагнув вибудувати в родовому гнізді монастир кармелітів «давніх правил», так званих «босих». 1644 р. він звертається за дозволом про таку фундацію в Рим, до генерала ордену Євгенія, і повідомляє польського провінціала про намір почати будівництво навесні 1645 р. Того ж року дозвіл до Вишнівця привезли три ченця на чолі з о. Фульгенцієм, призначеним «старшим» майбутньої обителі [1].

Місце для монастиря обрали у Новому Вишнівці в оточенні укріплень «підзамча» – форпосту на схід від замку. Ті фортифікації, згідно з новітніми вимогами військового мистецтва, Єремія вибудував на початку 1640-х рр. [2]. За таких умов монастир був ізольованим від міста і замку, але пов’язувався з ними комунікаціями на сході та заході. Водночас він, розташований на високому пагорбі, добре оглядався з усіх точок в окрузі. Все це цілком відповідало орденським «правилам» щодо розміщення монастирів в міських умовах [3]. Розпочате 1645 р. будівництво костелу, не дивлячись на негаразди (1649 р. його нищили козаки), було закінчено до 1650 р. і освячено на честь св. Ганни [4]. Невдовзі, у серпні 1651 р. помер фундатор. Ховати князя, згідно з заповітом «у Вишнівецькому костелі новозбудованому», з огляду на неспокійні часи остереглися. Тіло поклали в крипті сокальського костелу, а потім перевезли на Сандомирщину, на гору св. Хреста, де лише 1653 р., у костелі бернардинів, відбувся скромний погреб [5]. В тестаменті Єремія доручав дружині Гризельді сплатити Вишнівецьким кармелітам 60 000 злотих на «прожиток і потреби», а синові Михайлу, майбутньому королю, довершити будови монастиря [6].

Восени 1655 р. загіном козаків знову здійснено напад на Вишнівець і зруйновано монастир [7]. Але фундаторська родина і благодійники не залишили кармелітів без підтримки, роблячи значні пожертви [8]. Існує вказівка, що до 1671 р. король Михайло Корибут, згідно з батьківським заповітом, довершив «почате будівництво», або ж відновив зруйноване [9].

Тільки-но поновлений монастир знищили турки, що 1672 р. вдерлися на Поділля і Волинь [10]. Повернувшись до Вишнівця, кармеліти, не маючи змоги поновити муроване, вибудували дерев’яні костел і мешкальний дом, які ті ж турки спалили наступного 1675 р. [11]. Після останнього погрому кармеліти ледве животіли у дерев’яних будівлях. Стан особливо погіршився по смерті тодішнього власника міста Костянтина Криштофа Вишнівецького 1686 р. Не отримуючи доходів з фундушових маєтків, монастир існував виключно на епізодичні пожертви доброхотів. На провінційних капітулах 1694 і 1697 рр. навіть піднімалося питання про доцільність перебування ченців у Вишнівці. Але відданість настоятелів справі й обіцянки поліпшити становище зберігали монастир ще два десятиріччя [12].

Новий етап існування монастиря пов’язаний з ім’ям Михайла Сервація (1680-1744), останнього представника молодшої, «князівської» лінії Вишнівецьких. По поверненні з вигнання 1716 р. і замиранні з королем Августом Скасонським, Михайло Сервецій оселився у Вишнівці [13]. Пам’ятаючи обіцянки кармелітам і за намовою тодішнього старшого о. Юстина Томашевського, князь зайнявся відновленням занепалого конвенту в камені [14]. Спершу Михайло Сервецій 1718 р. підтвердив первісний фундуш монастиря, збагатив його новими наданнями і презентував кармелітам родинну реліквію – благодатну ікону Божої Матері, що її привіз з Костроми Костянтин Вишнівецький ще 1608 р. [15]. За словами хроніста монастиря, о. Боніфація Славковича, з 8 червня 1720 р. «почали підноситися вверх мури зруйнованої святині» [16].

Керівництво роботами до 1724 р. здійснював архітектор, майор королівського війська Яків Блангей Депрес, що також будував Вишнівецький палац. Але в обох випадках невідомо, чи був він автором тих проектів [17]. 1724 р. архітектор помер і був похований у крипті костелу.

Нез’ясованим лишається і питання про те, якою мірою нова споруда наслідувала кшталт попереднього костелу св. Ганни. Сучасник подій о. Онуфрій Ошмельський повідомляє, «що той костел Вишнівецький … (Михайло Сервацій) склепінням від гзизмів коштом не малим засклепів і оздобив» [18]. З того випливає, що первісна розпланувальна структура не була порушена, і нова споруда зводилась на старих підвалинах. Проте текст на кам’яній таблиці на західному фасаді, встановленій 1731 р., автором якого був тодішній пріор о. Боніфацій, котрий твердив, що «Князь Вишнівецький (Михайло Сервецій) … двох Михаїлів … творіння … виконав, змінивши попередній план його» [19]. Ця невідповідність може були з’ясована лише на підставі натурних досліджень фундаментів споруди.

За пріорства о. Боніфація Славковича (1728-1733 рр.) костел в основному було закінчено. Про хід робіт в «Аналах» він повідомляє, що 1722 р. стіни досягли проектної висоти. Пізніше зведені склепіння, бічні нави накриті ґонтовими дахами. Тод саме закінчено башти, на одну з яких Михайло Сервацій ще 1721 р. замовив великий зегар з курантами, що його виготував в Любешові майстер-піар. 1724 р. споруда тинькована зовні, вправлені двері та вікна, розпочато роботи в інтер’єрі. Крипти під головним вівтарем – чорнеча, під північною баштою – фундаторська, і під центральною навою – для «благодійників», що закінчена 1730 р. [20].

На замовлення пріора 1731 р. у каменярні Черненської пустині виготовили і привезли до Вишнівця плиту з чорного мармуру, на яку нанесли різьблений напис і вмонтували над входом. Віршовані рядки латиною мали виглядати так:

«Б[оже] В[себлагий] В[семогутній]

Цей храм Божий

Присвячений Божественному Михаїлу, князю янголів,

Роду Корибутів патрону

Михайло Єремія, князь Вишнівецький, землі

Руської воєвода,

Переможець козаків, приборкувач варварів,

Розореної Батьківщини відновлювач, щирий Гектор поляків

Святиною існуючу ревно розпочав будувати

Син його

Ясновельможний Михайло перший, милостевий

Король Польшчі, справу далі продовжив.

Його брата правнук

Михайло

Князь Вишнівецький, великий канщлер Великого Князівства

Литовського

Благочестя та щедрості

Двох Михайлів третій Михайло

Спадкоємець Божим зволінням долі творіння возвеличених

виконав

Змінивши попередній план його

Творіння монарше завершенням

Увінчав

В рік панування того, панування Чиє не буде мати кінця,

1726» [21].

Наведений текст свідчить, що споруда в головному була закінчена 1726 р. Мабуть тоді ж відбулось попереднє освячення храму польським провінціалом о. Бернардом, який відвідав Вишнівець у травні того ж року. З поваги до здійсненного фундатором він підвищив статус Вишнівецького конвенту до ступеня пріорства (так званого абатства) [22].

Новозведений костел являв собою тринавну базиліку, витягнуту з заходу на схід, з підвищеними центральною навою, трансептом і вівтарною частиною, де по боках підіймались прямокутні вежі. Довжина споруди становила 32,5 м, ширина – 22 м, центральна нава, як і квадратовий пресбітеріум, дорівнювала 10,5 м. Ці розміри не перебільшували норм, визначених орденськими «правилами» 1614, 1617 та 1620 рр. для «великих» костелів [23]. Практика влаштування башт по боках вівтарної частини була відома і широко вживалась саме на східних теренах Польської провінції (костели Непорочного Зачаття у Кракові, пресв. Діви Марії у Глибокому, Благовіщення у Старому Загорожі, Божої Матері Переможної у Кам’янці-Подільському) [24]. Висота костелів не регламентувалась приписами [25]. Отож центральна нава, трансепт і вівтарна частина до вінчаючого карнизу сягали 18 м. Бічні – 9,5 м. Кам’яна частина башт мала висоту 29,5 м. Внаслідок того просторовий хрест ставав менш чительним. Подібна композиція об’ємів на Волині є явищем унікальним.

Новий костел постав у південній підвищеній частині «підзамча». Під нею, на півночі, в напрямі зі сходу на захід, проходила комунікація, а згодом – вулиця, що з’єднувала місто і замок. З неї до хвіртки на цвинтар доводилось долати досить стрімкий схил. Пізніше тут було влаштовано сходи. Таким чином виконувалась вимога «правил» щодо розміщення «святинь» на пагорбах [26]. Цього разу не було потреби, як в інших випадках, влаштовувати стилобат, цоколь і сходи перед входом до храму, щоб підкреслити його відірваність від довкілля. Отже бази пілястр на всіх відкритих фасадах встановлені безпосередньо на землі.

Бокові фасади згідно з приписами [27] мали стримане оформлення у вигляді пілястр, розкрепованих над ними гзимзів, горизонтальних тяг, облямувань нескладного малюнку віконних отворів напівциркульних і лучкових. Те саме торкалось і чотириярусних башт. На сході нижні частини башт і пресбітеріуму пізніше закрив двоповерховий корпусу монастиря. Фасад пресбітеріуму вінчав лучковий фронтон з металевим хрестом на акротерії. Верхні кам’яні яруси башт з лучковими крайками на три боки відкривались круглими люкарнами. Первісні завершення загинули у пожежі 1763 р. Нова дерев’яна надбудова проіснувала майже сто років і зафіксована на креслениках 1838 р. Вона складалась з двох дерев’яних ярусів, нижній з яких відкривався на чотири боки прямокутними отворами. Верхні увінчували увігнуті шатри під хрестами. Покриття було виконано з біленого заліза [28] (рис. 4; 5).

У порівнянні зі східним і бічними фасадами головний західний виглядав репрезентативно і ошатно. Він складався з трьох різновеликих і відмінних за кшталтом ярусів. У центрі знаходився вхід в облямуванні порталу, виконаного з пісковику. Вище, у тимпані сандрику, містився пам’ятний напис про відновлення костелу [29]. Над тим, в картуші, знаходилась вже згадана ерекційна дошка. Пілястри відзначали кути, фланкували вхід і конхові табернаклі в межах бічних нав. У тих табернаклях на постаментах стояли фігури пророків Іллі та його учня Єлисея. Фасадна стіна другого ярусу мала таку ж саме ширину, як і в центральній наві. В центрі знаходилось велике вікно з лучковою перемичкою в облямуванні лиштва, а по боках і на кутах – пілястри на постаментах з вирізьбленими з каменя базами та іоничними капітелями. По кутах, на постаментах, об’єднаних з фасадною стіною скосистими стінками, підіймались посяги св. Яна від Хреста і Терези, у підніжжя яких янгелочки тримали інсигни святих – хрест і палаюче серце. Ярус увінчував високий карниз. Над ним знаходився аттик, теж укріплений скосистими стінками і увінчаний увігнутим фронтончиком. На полі аттика, між пілястрами, у фігурній фільонці, містилось живописне зображення св. Йосипа, що пестує малечу Христа. Над фронтончиком височіла статуя Михайла Архангела з мідним золоченим мечем у правій руці і щитом у лівій. На крайках ярусу і фронтончику стояли кам’яні вазони [30] (рис. 12).

В «Описах» костелу і монастиря 1799 та 1805 рр. ми не знаходимо згадки про фарбування фасадів у два кольори, характерних для споруд доби бароко. Очевидно, вони були лише побілені, що теж не становило виключного явища.

По закінченню крипт, 1732 р. у костелі було настелено тимчасову дерев’яну підлогу, в центральній наві встановлено «художньої роботи» лавки. Тоді саме влаштовано «хор музичний для капели і органу», яка була одночасно заведена в монастирі. Самий же орган, на замовлення Текли Вишнівецької, виготовлено пізніше, 1745 р. [31]. Слід зазначити, що первісний хор, як і наступний, мав дерев’яну конструкцію і містився у нартексі теж над дерев’яним шлюзом. Такий висновок ми робимо, спираючись на план костелу 1799 р. [32] (рис. 2). Поданий на кресленику план шлюзу не можливий при існування кам’яного хору, який ми бачимо на пізніх фотографіях (рис. 20). Останній споруджено не раніше першої третини XIX ст.

В оформленні інтер’єру першорядну роль відігравали вівтарі. За часів пізнього бароко були вже призабуті суворі приписи орденських «правил» щодо кількості вівтарів у «великих» костелах, яка обмежувалась сімома вівтарями, і їхньої скромності, забороняючи різні пишноти і, особливо, золотіння [33]. Тепер вівтарі прикрашались колонами, гзимзою, скульптурою, різьбленими золоченими деталями, поліхромією, споряджались вишуканими антіпендіями, напрестольними хрестами і начинням зі шляхетних металів. Замовники, заможні особи, змагались в оздобленні вівтарів, присвячених своїм патронам. Те саме знаходимо в первісному оформленні Вишнівецького костелу, яке знищила пожежа 1763 р., така руйнівна, що від споруди «самі тільки мури залишились» [34]. У другій половині XVIII ст. його замінило нове, значно відмінне від попереднього, але теж цілком барокове.

Про первісний головний вівтар відомо лише, що його 1732 р. виконав на замовлення фундатора львівський майстер-різьбяр Христіян Сейнер. За цю роботу і за «бічний» вівтар св. Яна Непомуцького він одержав досить пристойну платню – 1600 злотих. Образ Михаїла Архангела пензля невідомого італійського майстра було вміщено у вівтарі 1738 р. «Описом» 1799 р. він характеризований як «великий» [35].

На зміну загиблому вівтареві, у другій половині XVIII ст., постав інший, окреслений в «Описі» 1799 р. як «новий». То був складний витвір, приклад синтезу пластичних мистецтв у розумінні пізнього бароко. Споруда займала три боки пресбітеріуму, відокремленого від нави різьбленою з золотінням балюстрадою з такими ж двостулковими дверцятами. Перед увігнутою центральною частиною на трьох сходинках стояв різьблений, без антипендії, престол, а на ньому – великий ківорій. По боках, над двостулковими дверми снецарської роботи, містились релікварії за шклом. Табернакль вівтаря, увінчаного гзимзом, фланкували дві пари колон. Їх фусти і тло, помальовані кавово, оживлювали «золоті блискучі жилки». Різьблені деталі були визолочені, а численна скульптура пофарбована білим кольором. Між колонами стояли посяги архангелів Гавриїла та Рафаїла, що тримають інсігни. На карнизі сиділи чотири янгелочки, а вишче містилась фігура Діви Марії в оточенні апостолів («Вознесіння»). Вівтар завершувала композиція «Свята Трійця» з золоченими промінями, що відходили від Св. Духа. Образ Архангела Михаїла тепер слугував «засувою» вже згадуваній іконі Божої Матері Костромської, найважливіший святині храму. Раніш для неї існував окремий вівтар, створений на замовлення князя Януша Сангушка, острозького ордината. Той загинув у пожежі, й ікону перенесли до головного. У пресбітеріумі, по боках вівтаря, на стінах, висіли портрети Михайла Сервація і Текли Вишнівецьких у круглих рамах [36] (рис. 2).

У пожежі загинули ще два твори Християна Сейнера – вівтарі св. Яна Непомуцького і св. Антонія, виготовлені на замовлення Текли Вишнівецької 1733 р. Обидва знаходились у південній наві. Перший – під східним вікном, другий – під західним. Відновлені на старих місцях, вони тепер були написані на мурі. Особливо шанований образ св. Антонія, пензля невідомого маляра-капуцина початку XVIII ст., фланкували таблиці-вітрини, де на червоному тлі містились численні воти [37].

Одними з перших постали вівтарі у трансепті св. Йосипа – на пвіночі та св. Терези – на півдні. Перший споруджено коштом брата фундатора Януша, другий його дружини – Теофіли. Обидва 1733 р. виконав львівський різьбяр Каспар Колерт. На ретаблях табернаклів містились «великі» образи св. Йосипа у срібних художньо виконаних шатах та св. Терези без шат. Написані на полотні, вони були встановлені тут 1738 р. Розмірами ті вівтарі наближалися до головного, і висотою сягали карнизу в рівні п’ять склепінь. Знищені пожежею і відновлені у вигляді ілюзіоністичного живопису на мурі, вони мали ідентичний кшталт. Крім намістних образів, нові вівтарі зберігали дещо з попереднього оздоблення. Таким було «Розп’яття» у північному вівтарі та зображення пророка Іллі у південному, намальовані на полотні. До складу настінного живопису входили і тематичні композиції, скажімо, «Шлюб Йосипа та Марії» у вівтарі св. Йосипа [38].

Особливі, ізольовані частини в костелі становили каплиці у перших ярусах башт. З них каплиця св. Текли у північній башті мала фундаторську крипту. В тій каплиці, під східною стіною, стояв вівтар «столярської роботи», влаштований 1733 р. По боках містились різьблені дерева і золочені посяги херувимів. «Великий» шанований образ св. Текли на ретаблі табернакля прикрашали численні воти. Образ ап. Павла в круглій рамі вище карнизу оточували різьблені янгелочки. «Праворуч» від вівтаря, під стіною, знаходився надгробок Михайла Сервація зі стуку у вигляді піраміди з накладними різьбленими з дерева гербами споріднених з Вишнівецькими родин. У підніжжя піраміди стояли два посяги геніїв з луками та списами, а в центрі – третій з косою. Надгробок цей було створено за проектом відомого архітектора-єзуїта Павла Гижицького у 1744-1745 рр. Йому саме належав й задум оформлення, й режисура цілої погребової церемонії фундатора, яка почалась у жовтні 1745 р. і тривала чотири дні. Подію, що вважалась найпишнішим погребом в Польщі XVIII ст., докладно описав сам автор у «Реляції» про урочистості, виданій у Почаєві 1745 р. Звичне для доби дійство розгорталось на властивому архітектурному тлі, підсиленому актуальним облаштуванням. Дещо з оздоблення, виготовленого для урочистостей, залишилось у костелі на довгий час. Серед того – об’ємні витвори і орган. Багато прикрашену труну встановили у крипті під каплицею. Існують свідоцтва, що стіни крипти вкривали розписи [39].

Друга каплиця – Ісуса Мілятинського – у південній башті посідала подібний вівтар, влаштований у 1734-1735 рр. В ньому містилась ікона «Розп’яття», а на «заслону» їй з 1791 р. стала ікона Божої Матері. Зверху знаходився малий образ Марії Магдаліни. По боках вівтаря стояли різьблені і золочені посяги Йоана Хрестителя та Іллі Пророка [40].

Крім вівтарів в каплицях, яких не торкнулась пожежа 1763 р., у костелі збереглися іще чотири об’ємні вівтарі, що відносились до першої половини XVIII ст. Два з них «старосвітської роботи» – св. Тадеуша та Янголів Хранителів – знаходились в трансепті по боках пресбітеріуму. Їх прикрашало золочене різьблення, намістні та додаткові образи в круглих рамах: св. Онуфрія та Благовіщення. По сторонах стояли дерев’яні золочені посяги святих. Біля першого – свв Казиміра та Бенедикта, а біля другого – свв Амброзія та Августина [41]. З західного боку під середніми стовпами знаходилось іще два вівтаря: св. Вінсента – біля північного і св. Розалії – біля південного. Обидва не були помальовані й позолочені, а по боках мали фігури янголів [42]. Усі чотири вівтарі з’явились у костелі 1745 р. (з часу похорон Михайла Сервація), і були виконані на замовлення Текли Вишнівецької. Врятовані від пожежі, вони, як свідчить «Опис» 1799 р., знаходились у поганому стані та потребували «повної заміни» або ж скасування [43].

Ще кілька об’ємних вівтарів у бічних навах загинуло під час пожежі. Серед них – вівтар Йоана Хрестителя, споруджений коштом Яна Корті з дружиною 1733 р. (він розміщувався у північній наві під середнім вікном); св. Барбари – в тій самій наві під західним, де престол освятив луцький єпископ Франтішек Кобельський 7 січня 1743 р.; а також недатовані вівтарі у південній наві: св. Яна від Хреста – під середнім вікном та св. Ганни – під східним. Усі вони після пожежі були відновлені на старих місцях ілюзіоністичним живописом, в однаковому вигляді, подібно до вівтаря св. Ганни, написанного «на стіні, як вівтарі св. Йосипа і св. Терези, але менших розмірів» [44].

«Анали» о. Боніфація Славковича, мабуть, не згадують таких невід’ємних елементів інтер’єру костелу, як хрестительниця, амвон та сповідниці, але вони, безумовно, існували і загинули в пожежі, бо «Опис» 1799 р. кваліфікує їх як нові.

Урочисте освячення костелу 22 серпня 1740 р. здійснив єпископ Луцький і Брестський Франтішек Антоній Кобельський. Тоді саме було освячено вівтарі, що до того часу вже існували, і дзвони на вежах. Дзвони були наречені іменами архангелів Михаїла та Рафаїла, пророків Іллі та Єлисея, св. Текли, св. Станіслава і св. Кароля [45].

Не дивлячись на те, що пожежа 1763 р. спричинила значні ушкодження, об’єм споруди і елементи обробки фасадів залишились непорушеними. Відновлення споруди, як свідчить ритий напис над порталом [46], сталось до 1768 р. Роботи ж в інтер’єрі протяглись до початку XIX ст.

Визначне місце в оздобленні інтер’єру належало амвону, що містися з південного боку північно-східного стовпа. Цей складний витвір поєднував засоби архітектури зі скульптурою, декоративними різьбленням та елементами театральної бутафорії. Це цілком збігалося з розумінням синтезу пластичних мистецтв, притаманних пізньому бароко. Основу композиції складав човен на подобі хвилі, трьома вітрилами якого буяли чотири янголи. В центрі човна, на імітованому ґанку, стояли фігури апостолів Петра і Андрія, що витягували сітку з рибами, зплетену з липових гілок. У такому вигляді ця споруда серед собі подібних має усі підстави вважатись унікальною. Амвон постав 1765 р., але ще 1799 р., і навіть пізніше – 1805-го, – залишався нефарбованим і не золоченим. Біля протилежного пілону з західного боку знаходилась «новозбудована» хрестительниця 1799 р. ще не закінчена. Але над її сінню вже височила скульптурна група «Хрещення» [47].

Під усіма стовпами зі східного боку стояли шість сповідальниць, «дерев’яних, великих», прикрашених золоченим різьбленням і пофарбованих подібно до головного вівтаря. Верх кожної вінчали чотири вазони та три фарбованих білим поперсія святих [49].

У центральній наві, по боках проходу, стояло вісімнадцять лав, оздоблених золоченим різьбленням і помальованих кавово як головний вівтар і сповідальниці [50]. Останній вираз дає підстави гадати, що лави і сповідальниці були зроблені після пожежі наново.

Пожежа знищила музичний хор в нартексі з органом Текли Вишнівецької. 1765 р. монастирська капітула ухвалила замовити новий орган і виділила на ту справу 1000 злотих [51]. До 1799 р. хор, теж дерев’яний, і орган на ньому, вже існували у повністю закінченому вигляді. На рівень хору, розташованого над внутрішнім шлюзом, названим «бабінцем», з костелу вели сходи у західній стіні, орган на десять голосів, з гербом ордену, помальований і прикрашений золоченою різьбою, «головний вівтар, лавки і сповідальниці» вінчали шість вазонів і невеликих фігур, фарбованих білим [52] (рис. 27).

Під хором, над дверима, містився віршований напис, автором якого вважають самого фундатора:

«Михайло Єремія той костел заклав,

Михайло, король польський, кошти на нього дав

Михайло, канцлер, його закінчив прекрасно.

Михайло Святий, борони його.

То тобі вдячності знак і доброї волі.

Визволити рукою Святого Михаїла,

Так наказує честь і вся доля» [53].

Але матеріал, на якому цей напис накреслено, і засіб його втілення залишаються нез’ясованими.

По скасуванню тимчасової дерев’яної підлоги, зруйнованої пожежею, в костелі було настелено нову, з невеликих плиток так званого «теребовлянського» каменя-пісковику. Дерев’яна підлога з дошок залишалась у каплицях св. Текли та Ісуса та біля вівтаря свв Йосипа, Терези і Яна від Хреста [54].

Зовнішній вигляд і образний устрій пам’ятки, що сформувався в першій половині XVIII ст., не зазнав відчутних змін після пожежі 1763 р. і зберігав той стан ще протягом майже півтора століття. За розпланувальною структурою, розмірами, репрезентативною значимістю і кількістю вівтарів, Вишнівецький костел відповідав нормам для «великих» костелів польської кармелітської провінції 1620 р. [55]. Інтер’єр храму, втративши більшість первісного опорядження і відновлений з багатьма відмінами, заховав усі ознаки стилю й залишався суть бароковим.

Коли костел ще будувався, 1724 р. Вишнівецький конвент відвідав генеральний візитатор ордену о. Антоній Кракер і мав тут зустріч з Михайлом Сервацієм. Вони домовились, що фундатор довершує будівництво костелу, а тутешні кармеліти, з фундушевих прибутків, самотужки, повинні вибудувати кам’яний монастирський дім. На це візитатор видав розпорядження, в тому ж році затверджене провінціалом [56].

До часів зведення монастиря суворі приписи щодо будівництва кармелитських обітелей були вже ґрунтовно призабуті й ревізовані. Майже в усіх випадках відбувалось раніш не припустиме об’єднання монастирського дому з храмом: перед усім з вівтарною його частиною, за якою містився чорнечий хор [57]. Так сталося з Вишнівецьким монастирем, де до тіла костелу, на півдні та на сході, долучились два з трьох корпусів.

1726 р. колишній «старший», тепер пріор о. Юстин Томашевський, почав завозити каміння і вапно для будівництва, налагодив випал цегли. Тоді ж з майстром-мулярем Станіславом Шупаком було укладено контракт про керівництво та нагляд за роботами, умовлені каменяри. Вже на початку зими було здійснено земляні роботи на майданчиках під південний і східний корпуси. Наступного року було закладено підмурки південного корпусу, а 1728-го зведено стіни першого поверху і у вікна вставлені залізні ґрати. Але лише 1730 р. спромоглися завершити другий. Нестача коштів гальмувала будівництво. На допомогу знов прийшов Михайло Сервацій, пообіцявши відшкодувати на цю справу 3000 злотих щорічно. Дякуючи підтримці фундатора 1731 р. зведені склепіння у південному корпусі й закінчено «два покої при вході», що належали вже до складу західного крила. В тому саме році обидва корпуси були накриті ґонтовими дахами. Але коміни над тими дахами вивели лише 1833-го. Остаточне впорядкування будівлі затяглось до 1736 р.: тоді, 26 червня, в день свята Михаїла Архангела, після літургії, відправленої в костелі луцьким греко-католицьким єпископом Стефаном Рупневським, кармеліти на чолі з пріором Фердінандом Ховербеком урочисто вступили до нової оселі. Стричкові підмурки східного крила були закладені 1733 р. На «чорне» корпус закінчено 1737 р. Тоді саме було настелено підлоги й проведена каналізація. Остаточно будівництво закінчено наступного року [58].

У східному крилі зосереджувались приміщення, функціонально пов’язані з костелом і життєвими потребами монастиря. Двоповерховий корпус тягнувся від північно-східного кута костелу на південь на 49 м (ширина 11,5 м). Розташований на рельєфі, що обнижувався на північ, він мав високий цокольний поверх, пристосований під складські приміщення. Туди вели двері і отвори, придатні для заїзду возів. На першому поверсі – з півночі на південь – знаходились скарбець і ризниця. З пресбітеріумом ризниця сполучалася двома отворами, зі скарбцем – дверима на півночі. Треті двері (на півдні) виходили в коридор. В ризниці під східною стіною, між двома вікнами, стояв невеликий дерев’яний вівтарик з образом св. Йосипа в табернаклі, що був фланкований колонками. Гзимз вінчали вазони, між якими містились чотири голівки янгелочків. На стінах, обличкованих дерев’яними панелями, помальованими зеленим «з золотими жилками», висіли образи різних розмірів, портрети пап і єпископів-кармелітів. На південь від ризниці сходи вели на другий поверх. Далі – трапезна з відповідними меблями, багатьма образами та портретами на стінах. Серед них були портрети Михайла Сервація і подружжя Мнішків.

У південно-західному куті приміщення містилася відгороджена дерев’яною переборкою буфетня, що дверима сполучалась із кухнею. За нею слідували кухня з великою піччю посередині, винний склеп і туалет. Приміщення освітлювалось вікнами на сході. Із західного боку корпусу, в обох поверхах, проходив коридор. На стінах коридору першого поверху висіли картини, що зображували мученицькі подвиги кармелітів та портрети настоятелів монастиря. Частина об’єму з туалетами і відділками коридорів в обох поверхах утворювали на півдні прямокутний ризаліт. Тут з коридору першого поверху арковий отвір вів на дерев’яний ґанок, звідки сходи спускались на верхню терасу саду. На другому поверсі, над скарбцем, знаходилась бібліотека, що на початку XIX ст. налічувала 1327 томів. Над ризницею міститься «чорнечий хор» з великим вікном до пресбітеріуму і двома на сході. Вздовж коридору, освітлені зі сходу, йшли: сходова клітина, зала зборів, при невеликих приміщення і туалетна кімната [59] (рис. 1; 2; 7; 8).

Під прямим кутом до східного корпусу долучався південний, що зі сходу на захід тягнувся на 38 м, при ширині 9,5 м. Його склепінчастий сутерен сполучався з приміщеннями в цоколі східного крила. На коридори в обох поверхах виходили двері семи невеликих келій, розташованих з південного боку і маючих по одному вікну. Сходи в південно-західному куті корпусу вели на другий поверх. На коридорі першого поверху, в розпалубках над дверима келій, у напівкруглих рамах містились картини з циклу мучеництв ченців-кармелітів, а в простінках – краєвиди різних європейських міст. На протилежному боці, між вікнами, звернутими до клуатру, висіли портрети генералів ордену [60] (рис. 1; 2; 6; 7; 9).

Західне крило звалося «фортіальним». Тут знаходився вхід до монастиря, де над дверима, в облямуванні з тесаного каменя, у прямокутному табернаклі, стояла фігура св. Йосипа. У рівні першого поверху західне крило долучалось до південної стіни бічної нави костелу. З північного боку того коридору знаходилась келія воротаря, а далі внутрішня хвіртка до мешкальної частини монастиря у вигляді дерев’яної різьбленої ґратчастої перегорожі з отвором, увінчаної гербом ордену і двома вазонами. На другому поверсі містилась «келія пріорська» з двома вікнами, на цвинтар і в клуатр, і «мала келія» з комірчиною [61] (рис. 1; 2; 6; 7).

Перекриття в сутерені південного корпусу, цокольному поверсі східного та в усіх приміщеннях обох поверхів монастиря були у вигляді коробових склепінь з розпалубками у відповідних місцях. Дахи над південним і західним корпусами на прикінці XVIII ст. були ґонтовими. Над східним з 1798 р. – з черепиці. Над місцем злучення східного і південного корпусів підіймалась вежечка під ґонтовим дахом, де висіли два невеликі дзвони, звані «хоровими» [62]. Фасади монастирських корпусів, як того вимагали «правила» [63], виглядали суворо, майже аскетично. Вони не мали ані горизонтальних, ані вертикальних членувань. Вікна, прямокутні й аркові, оточували полки, наслідуючи абриси отворів. Єдиним пластичним акцентом був портал і табернакль з фігурою над входом в західному крилі. Між монастирським корпусами, на південь від костелу, містився клуатр розміром 25 Ч 12 м, витягнутий зі сходу на захід, де існував невеликий садочок. Тут, в чотирикутих «квартирах», обсаджених самшитом, росли квіти та декілька дерев [64] (рис. 2).

Якщо Михайлівський костел згідно з ухваленими нормами слід кваліфікувати як «великий», то монастир, за розмірами і кількістю замешканих тут ченців, відносився до категорії «малих» [65]. Фортифікації «підзамча» суттєво обмежували розвиток монастиря. Костел не мав чітко визначеного і передбаченого орденськими «правилами» цвинтаря. Єдиною спорудою поза тереном обітелі був колодязь на схід від монастиря, що його викопав і добув «у великий кількості на подів здорову воду» о. Юстин Томашевський. Фундатор же «надав монастиреві пасіку за замком Вишнівецьким і приєднав місце на сад, який преподобний о. Юстин засадив власними руками» [66].

Ситуація докорінно змінилась за часів володіння маєтком графом Михайлом Єжі Мнішком, а саме – в останній чверті XVIII ст. [67]. Тоді було скасовано укріплення «підзамча». Вали і бастіони зриті, фоси засипані. Утворились нові вулиці. Одна вела зі сходу, від міста до замку. Дві інші, на сході і заході від монастиря, пролягли в напрямку з півночі на південь, до угловини р. Горинь. З’явились незаймані терени на заході і сході. Нові обставини спряли подальшій розбудові монастиря.

Ще на початку XVII ст. орденські «правила» передбачали влаштування невеликих цвинтарів перед входами до храмів, ізольованих від монастиря, але на які був вільний доступ вірним. Спочатку ті плацівки мали мізерні розміри, але згодом значно перебільшували нормативи [68]. Останнє яскраво виявлено в Вишнівці, де новоутворений цвинтар, на заході від костелу, мав довжину 50 м, а завширшки 35 м. До того ж, він охоплював територію перед самим монастирським будинком. Це суперечило «правилам». Але залишається фактом, що ані на плані монастиря 1799 р., ані у відповідному «Описі», ми не знаходимо жодного натяку на огорожу, яка б відокремлювала терен перед монастирем від частини цвинтаря перед костелом [69] (рис. 2). Кордони цвинтаря на заході, півночі та півдні визначала огорожа з брамою і двома хвіртками, на сході – західні фасади костелу та монастиря. Літературні джерела датують влаштування цвинтаря і зведення огорожі 1780-1786 рр. [70] або ж просто кінцем XVIII ст. [71].

Огорожа являла собою цегляний цоколь заввишки в один лікоть, накритий кам’яними плитами, на якому через кожні чотири лікті стояли хрестоподібні в перетині рустовані слупи, увінчані кам’яними карнизами і такими саме різьбленими вазонами. Слупів налічувалось 22. Прясла між ними заповнювали дубові штахети, з’єднані горизонтальними брусами, заведеними в муровання. Брама мала вигляд цегляної стінки, прорізаної широким арковим отвором, фланкованим тричвертними колонами на цоколях зі стилізованими іонічними капітелями. Кути оброблені муфтованим рустом та стилізованими іонічними капітелями. Над розкрепованим антаблементом з розвинутою фризовою частиною і кам’яним карнизом великого виносу піднімається фігурний фронтон. В тимпані, в круглому профільованому облямуванні, містився герб кармелітів. Фронтон вінчала різьблена з каменя статуя Божої Матері Непорочної, що тримала власну інсигну – лілеї з золоченої міді. По сторонах містились невеликі фігурки янгелочків, а на кутах – кам’яні вазони. До центральної частини по боках долучено стінки меншої висоти, об’єднані з першою різьбленими з каменя волютами і увінчані такими ж вазонами. Криві стінки на схід від брами утворювали невелику, напівеліпсову ар’єплощу, що відносно цвинтаря відігравала роль аванкуру. На цвинтар вели дві хвіртки: з півночі, «від вулиці» – до міста, і з півдня – від саду. Вони мали вигляд пілонів, прорізаних прямокутними отворами та увінчаних аттиками й лучковими фронтонами. Серед цвинтаря, на осі брами і входу до костелу, на чотирьох сходинках, стояв високий постамент, а на ньому – кам’яна фігура св. Яна Непомуцького [72] (рис. 2; 12).

Важливою складовою частиною ансамблю в останній чверті XVIII ст. стає сад, розташований на південь від монастиря і цвинтаря (рис. 2). Ця територія, утворена на місці скасованих фортифікацій «підзамча», стала власністю кармелітів внаслідок «трансакції», укладеної монастирем з Михайлом Мнішком 1778 р. Згідно з умовою відбувся обмін цього терену на місце, зайняте пасікою й садом на заході від замку, надане монастирю Михайлом Сервацієм [73]. Згодом тут був розбитий пейзажний парк. Місце нового саду цілком відповідало вимогам, висунутим іще св. Яном від Хреста. Згідно з ними сад мав бути ізольований від зовнішнього світу, відзначатися красою розташування і перспективи, що відкривалась в далечині, сприяв би споглядності і молитовному настрою ченців [74].

Сад складався з трьох терас, укріплених на заході, півдні і південному сході цегляними підпірними мурами. Він займав площу у формі неправильного багатокутника з протяжністю з заходу на схід 75 м і з півдня на північ – 60,5 м. З півночі до саду вела хвіртка від цвинтаря; за нею на південь сходи спускались на верхню терасу. Далі стежка, відхиляючись на схід, вела на другу терасу, на межі якої, на підпірному мурі, стояла огорожа з дерев’яних штахет, укріплених цегляними слупками. В центрі 1799 р. вже існував «фундамент для восьмикутної альтанки», що сходами сполучалась з нижньою терасою. На ній – по боках підпірного муру – знаходились іще дві прямокутні альтанки, на верхні яруси яких, огорожених балюстрадами, підіймалися сходи. На зовнішньому підпірному мурі, «з боку ставу», існувала огорожа з дерев’яних штахет через кожні 2,5 м, укріплених цегляними слупками, на яких стояли керамічні вазони з живими квітами [75].

У південно-східному куті тераси, на «великому контрфорсі для підтримки стін», розташовано альтанку, або ж «зала», де зберігалось десять «старовинних портретів». Цей одноповерховий, прямокутний у плані цегляний павільйон накрив високий чотиривальмовий дах із заломом під помальованим у червоне ґонтом (рис. 10; 11). На південному фасаді він мав три аркових вікна, на торцевих – по два. Вхід знаходився на півночі «від саду». Між вікнами і по кутах стіни були прикрашені пілястрами [76]. У межах верхньої тераси, у північно-східному куті, стояв мурований будинок школи, запровадженої кармелітами наприкінці XVIII ст. [77]. Він складався з двох одноповерхових об’ємів, що сполучались під тупим кутом. Тут містились класи і мешкав викладач. Зі сходу до саду вела брама, фланкована пілонами. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. роботи в саду ще не було закінчено. Згодом ченці його впорядкували і зробили одним з найдосконаліших на Волині. Вже 1805 р. територію було розбито на квадрати, обсаджені деревами. На утворених таким чином «квартирах» росли різні дерева: букшпан, аргус, шипшина та лаванда. Пасіка, перенесена до саду, постачала сировину для уславленої в краї монастирської медоварні [78]. Сформований на початку XIX ст., монастирський сад суттєво доповнював архітектурну та дендрологічну горизонталь палацово-паркового комплексу на гребні замкової гори.

Важливу частину монастиря з останньої чверті XVIII ст. становило господарче подвір’я. Воно складалось з двох частин. Перше – у формі вузького прямокутника – тягнулося вздовж північних фасадів костелу і монастиря на 40 м, завширшки – 10 м. По суті, то була комунікація, що вела від брами на заході до двору із забудовою. На півночі вона мала глуху кам’яну огорожу, встановлену на підпірному мурі. Друга, східна, з такою саме огорожею, займала площу неправильного багатокутника, витягнутого з півночі на південь на 40 м, а з заходу на схід – на 25 м. Сюди ж вела іще одна брама у південно-східному пряслі огорожі. План 1799 р. на подвір’ї зафіксував лише дві кам’яні споруди під вальмованими дахами: бровар, на північному, і шпиталь, на південному сході. Але «Опис» згадує також інші будівлі з дерева: возовню, стайню, хлів, дровітню, челядню, льохи. Крім того, посередині двору існував «колодязь мурований з тесаного каменю» з цегляною наземною частиною, викопаний ще о. Юстином Томашевським (глибина стовбуру сягала 72 м). Колесо для підйому води приводилось до руху зусиллями кількох людей, що мали крокувати всередині спеціального дерев’яного барабану [79]. Слід зауважити, що всі споруди тут були одноповерховими і не мали помітного впливу на загальний вигляд ансамблю.

На підставі розглянутих матеріалів і спостережень на натурі можна дійти висновку, що наприкінці XVIII ст. ансамбль монастиря склався остаточно. Це знайшло відбиття у визначеності функціональних частин, розпланувальній структурі, містобудівних характеристиках, об’ємно-просторових рішеннях окремих споруд, стилістичних ознаках оформлення екстер’єру та інтер’єру. Розташований на високому пагорбі над угловиною Горині, добре оглядний з далеких підходів до міста, він відігравав роль незаперечної домінанти в оточенні малоповерхової забудови «Нового Вишнівця» і у відношенні до палацово-паркового комплексу, що тягнувся далі на захід по гребеню замкової гори. Монастирський сад перегукувався з парковою зоною садиби і суттєво доповнював її. Панівний в околиці стан монастиря, зумовлений місцеположенням і композицією об’ємів, був широко розповсюджений за доби бароко і має географічно неподалекі аналоги, такі як Успенський монастир у Почаєві та домініканський – у Підкамені.

Зі скасуванням монастиря 1832 р. і передачею майна православному «відомству» почалась поступова руйнація комплексу. Ортодоксальні невігласи намагались за всякий спосіб позбутися ознак «латинства» у вигляді споруд. Згідно з цими вимогами єпархіальний архітектор О. Михайловський 1838 р. склав проект, де пропонував прибрати з головного фасаду костелу скульптуру, вазони і ерекційну дошку з написом, а з інтер’єру – вівтарі, амвон, хрестительницю, сповідальниці та лави [80] (рис. 3; 4). Але ці заходи не були здійснені негайно і споруда зберігала первісний зовнішній вигляд ще кілька десятиріч. Натомість підупали дахи на костелі і монастирі та частково зруйновано огорожу [81].

У такому, майже не займаному, стані комплекс проіснував до 1863 р., коли 7 квітня, через необережне поводження з вогнем, сталася пожежа, що знищила дахи над костелом і монастирем. Згоріли дерев’яні верхи башт, обірвались дзвони і попробивали склепіння над каплицями. Інтер’єр теж зазнав втрат та ушкоджень. Більшість з того, що вдалось врятувати (образи вівтарів, картини, портрети, лавки), кинуте просто неба, загинуло [82]. Однак ще на початку XX ст. на західному фасаді костелу зберігалась скульптура, вазони, таблиця над дверима. В інтер’єрі залишились три вівтарі і серед них майже не ушкоджений – головний, «різьблений з дубу», та унікальний амвон. Під хором існувала написана на мурі композиція – «Проповідь в пустелі», що не згадується в «Описі» 1799 р. У костелі, на понищеній долівці, гинули, згорнуті до куп, уламки дерев’яної скульптури та різьбленого оздоблення. Самовидці подають жахливу картину стану поховань у криптах. Останки членів фундаторських родин та інших осіб, ченців-кармелітів було викинуто з домовин, пограбовано і розкидано по підлозі. Самі ж труни, спочатку металеві, а потім і дерев’яні, розкрадено [83].

У ті часи на цвинтарі залишалась статуя св. Яна Непомуцького, напис на постаменті якої Є. Гоздава Гіжицький прочитав так: «За душу Симона янгольське вітання» і дату «Р. Б. 1786 дня квіт.» [84]. Майже неушкодженими зберігались: огорожа цвинтаря з хвіртками, скульптура на брамі та вазони, західна брама на господарче подвір’я. Монастирські корпуси, західний і південний, було відремонтовано. Східний лишився руїною (рис. 12; 13).

1907 р. тодішній власник Вишнівецької садиби, колекціонер і шанувальник старовини П. Демідов, запропонував православному духівництву відкупити костел, щоб власним коштом відновити пам’ятку в первісному вигляді. Але жадібна до грошей клерикальна верхівка зажадала дуже високої ціни і умова не відбулась. Замість того було утворено будівельний комітет по реконструкції споруди. Його діяльність розпочалась з того, що з головного фасаду костелу і брами прибрали скульптуру, вазони і пам’ятну дошку. Тоді саме над центральною та бічними навами і трансептом влаштовано дахи, а на брамі встановлено хрест (рис. 14; 15). Частину скульптур і вазонів П. Демідов підібрав просто на землі і використав для оздоблення бельведеру перед південним фасадом палацу, зберіг кам’яну таблицю, вмурувавши її в стіну палацу, а посяг Михаїла Архангела з верхівки фронтону встановив на постаменті у парку (рис. 16; 17). Тоді ж саме він придбав головний вівтар і амвон, які пізніше загинули, спалені солдатами. Сплюжені останки з крипт костелу П. Демідов склав до трун і урочисто перепоховав у склепі на південно-східному куті католицького кладовища, де встановив обеліск з чорного лабрадориту. В ритному написі на ньому перелічено імена похованих тут Вишнівецьких і Мнішків [85]. Поряд зведено було каплицю у вигляді арки над великим кам’яним Розпяттям з трьома предстоячими. Групу встановлено на постаменті, личкованому кам’яними плитами й вкритими рельєфами та написами. Арку вінчає фігура св. Яна Непомуцького (рис. 21-26).

Результатом праці будівельної комісії стала реконструкція костелу за проектом петербурзького архітектора В. Максимова, де робилась невдячна спроба надати споруді вигляд православного храму. Тоді саме розібрали східний корпус монастиря і частину західного [86] (рис. 18).

По закінченні польсько-більшовицької війни згідно з програмою ревіндикації костел було повернуто католикам і почалось його відновлення. Було усунено пізніші нашарування, дахи накриті новим залізом. З 1926 р. у костелі поновились богослужіння. 1931 р. на запрошення луцького єпископа до Вишнівця повернулись кармеліти, і реставрація була продовжена. Того саме році з Кракова надійшли орган і лавки. 1933 р. стіни та склепіння в костелі були побілені, а вівтарі, написані на мурі, поновлені. Закуплені табернакль до головного вівтаря, сповідальниця і образи. Збережена П. Демідовим скульптура, а також пам’ятна таблиця, після реставрації повернуті на місця. 1932 р. був вкритий новим залізом будинок монастиря. Наступного року зовні зміцнено фундаменти, налагоджено каналізацію і водогін, відновлено частину західного крила. Зруйнована огорожа цвинтаря не поновлювалась. Замість загиблої північної частини огорожі спорудили нову, глуху, укріплену слупками, відсунуту на північ. Слупки зовнішньої огорожі монастирського саду, як і альтанка на «великому контрфорсі», зникли ще наприкінці XIX ст. Підпірні ж мури, на яких вони стояли, у 1930-х рр. було відремонтовано й накрито червоною черепицею. Занедбаний сад зусиллями ченців звільнено від сміття і чагарників, впорядковано і розплановано. У «квартирах» висаджено нові дерева, кущі, зьола та екзотичні рослини. Він знов став окрасою монастиря і одним з наймальовничіших куточків Вишнівця. Налагоджуючи чернече життя, кармеліти водночас займались благодійницькою та освітянською діяльністю [87].

Перші негаразди за новітніх часів спіткали монастир 1939 р., з початком другої світової війни. У складних умовах, майже знелюднілий, він проіснував до 1944 р., коли був спалений українськими партизанами, а ченці й біженці, що знайшли тут притулок, винищені. Невдовзі по війні рештки монастирських корпусів – південний і частина західного – відремонтовані, а костел, що стояв руїною, в 1960-х рр. розібрано до підвалин.

Знищення костелу позбавило ансамбль вертикальної домінанти, що відігравала першорядну роль у силуеті міста, закладену в концепції кармелітських «правил». Проте склалося так, що загальна панорама обох комплексів, монастирського і палацово-паркового, не порушена дисонуючою забудовою, і навіть зараз у загальних рисах зберігає первісний вигляд. До того ж слід зауважити, що ансамбль монастиря кармелітів у Новому Вишнівці з його багатою на події історією та художньо цінними пам’ятками посідає видатне місце в культурній спадщині Волині, і завжди привертав увагу як класичний взірець барокових комплексів цього типу.

1. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 207; Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor o. o. Karmelitуw w Wisniowcu // Rocznik Woіynski. – Rowne, 1939. – T. VIII. – S. 164; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych w Polsce. XIV. Klasztor Sw. Michala Archaniola w Wisniowcu. – Krakуw, 1979. – S. 472, 473.

2. Balinski M., Lipinski T. Starozytna Polska. – Warszawa, 1845. – T. II. S. 911; F. N. Woіyn i jego mieszkance w r. 1863. – Drezno, 1870. – S. 34; Zamek w Wiszniowcu // Tugodnik ilustrowany. – 1870. – T. V. – S. 170; J. Krz. Wisniowiec // Sіownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1899. – T. XIII. – S. 616; Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik po Woliniu. – Luck, 1929. – S/ 359; Wlodan. Dawne przewaly sic dzieje… // Nasz wednokreg. – 1930. – № 9-10. – S. 146; Волков М. С. Вишнівець // ІМСУ. – К., 1973. – Тернопільська область. – С. 293.

3. Brykowska M. Architektura karmelitуw bosych w XVII-XVIII wieku // Studia i materialy do teorii i historii architektury i urbanystyki. – Warszawa, 1991. – T. XVIII. – S. 31-37.

4. Ozdoba karmely. Konterfekt zycia przykladnego z ozdoby Karely zakonnego kopiowany… Cz. IV. Onufty Osmielski… Zywot wielebnego ojca Justyna od Swietej Matki nosej Teresy Polaka. – Krakуw, 1747. – S. 23; Eysymon F. M. Na zamku Wisnicwieckim // Klosy. – 1877. – № 632. – S. 93; Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1893. – Т. 3. – С. 108; J. Krz. Wisniowiec… – S. 615; Лукомский В. К., Лукомский Г. К. Вишневецкий замок, его история и описание. – СПб, 1912. – С. 30; Prusiewicz Al. Klasztory katolickie w diecezji Luckiej. – Luck, 1926. – S. 7; Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik… – S. 359; Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 164; Волков М. С. Вишнівець… – C. 293; Aftanazy R. Materialy do dzijow rezydencji. – Warszawa, 1926. – T. V. Dawnie wojewodztwo Woіynskie. – S. 606; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 473.

5. Stecki T. Woіyn pod wzgledem statystycznym, historycznym i archeologicznym. Seria 2-ga. – Lwуw, 1871. – S. 243-246; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 473, 474.

6. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 207; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 473.

7. Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 165; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 474; Aftanazy R. Materialy… – S. 606.

8. Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 164, 165; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 474.

9. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 474; Brykowska M. Architektura karmelitуw bosych… – S. 19.

10. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 207; Aftanazy R. Materialy… – S. 606.

11. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 207зв; Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 165, 166; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 475; Aftanazy R. Materialy… – S. 606.

12. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 476.

13. Stecki T. Woіyn pod wzgledem statystycznym… – S. 332; Лукомский В. К., Лукомский Г. К. Вишневецкий замок… – C. 12.

14. Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 168.

15. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 207-a; Вишневец Кременецкого уезда // Киевлянин. – 1888. – № 234. – С. 3; Лукомский В. К., Лукомский Г. К. Вишневецкий замок… – C. 29; Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik… – S. 359, 360; Hoffman J. Przewodnik po Woіyniu. – B/m, 1938. – S. 46; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 478; Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 173.

16. Архів СПб ВІА РАН. – Ф. 6. – Спр. 51. – Ч. VI (1840 р.). – Арк. 21; Stecki T. Woіyn pod wzgledem statystycznym… – S. 359; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 479, 480; Aftanazy R. Materialy… – S. 606.

17. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 479, 480; Brykowska M. Architektura karmelitуw bosych… – S. 48, 107, 156; Aftanazy R. Materialy… – S. 569, 570.

18. Ozdoba karmely… – S. 317; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 480.

19. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 486.

20. Там само. – S. 480.

21. Там само. – S. 485, 486.

22. Там само. – S. 489.

23. Brykowska M. Architektura karmelitуw bosych… – S. 81.

24. Там само. – S. 81, 130.

25. Там само. – S. 81.

26. Там само. – S. 32.

27. Там само. – S. 130.

28. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 208, 208зв; РДІА. – Ф. 1488. – Оп. 1. – Спр. 665 (1838 р.). – Арк. 1; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 494.

29. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 494.

30. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 208зв.

31. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 480-482.

32. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 208зв.

33. Brykowska M. Architektura karmelitуw bosych… – S. 80, 125.

34. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 208.

35. Rewski Z. Rachunki budowy palacu i kosciola w Wisniowcu // Biulatya Historii sztuki i kultury. – 1939. – R. VII. – № 1. – S. 70, 73; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 481-483.

36. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 209; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 489.

37. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 209зв; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 485.

38. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 209зв; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 482, 483; Brykowska M. Architektura karmelitуw bosych… – S. 128.

39. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 209-209зв; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 483, 491-494; Loza St. Architekty i budowniczowie w Polsze. – Warszawa, 1954. – S. 73; Poltorak J. Paserba. Sіownik Jezuitow artystow. – Krakуw, 1972. – S. 115, 116.

40. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 209зв; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 484, 485.

41. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 209; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 483.

42. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 209зв-210; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 484.

43. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 209, 210; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 483.

44. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 209зв; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 481, 483, 484.

45. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 208зв; Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 173; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 481; Aftanazy R. Materialy… – S. 606.

46. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 208; Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание… – С. 108, 109; J. Krz. Wisniowiec… – S. 615; Охрана памятников старины: Костел и дворец г. Вишневца // АЛЮР. – 1905. – № 1-2. – С. 49; Лукомский В. К., Лукомский Г. К. Вишневецкий замок… – C. 3; Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 173; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 494, 496.

47. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 210, 307.

48. Там само. – Арк. 210.

49. Там само.

50. Там само.

51. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 482.

52. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 210.

53. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 482; Aftanazy R. Materialy… – S. 607.

54. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 210.

55. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 490.

56. Там само. – S. 488, 489.

57. Brykowska M. Architektura karmelitуw bosych… – S. 35.

58. Ozdoba karmely… – S. 318; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 489, 490; Aftanazy R. Materialy… – S. 607, 608.

59. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 210зв, 211, 213зв; Aftanazy R. Materialy… – S. 608.

60. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 212, 213зв.

61. Там само. – Арк. 211, 211зв, 212.

62. Там само. – Арк. 211зв.

63. Brykowska M. Architektura karmelitуw bosych… – S. 66.

64. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 213зв.

65. Ozdoba karmely… – S. 318.

66. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 490.

67. Stecki T. Woіyn pod wzgledem statystycznym… – S. 348, 349; Aftanazy R. Materialy… – S. 567.

68. Brykowska M. Architektura karmelitуw bosych… – S. 39.

69. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 208зв.

70. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 487; Aftanazy R. Materialy… – S. 608.

71. Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik… – S. 362.

72. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 208-а; Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 194; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 488.

73. Ozdoba karmely… – S. 318; ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 214зв.

74. Brykowska M. Architektura karmelitуw bosych… – S. 56.

75. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 та 1805 рр.). – Арк. 214зв, 309зв.

76. Там само.

77. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 494.

78. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1805 р.). – Арк. 309зв; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 491, 494.

79. ЖОДА. – Ф. 90. – Оп. 1. – Спр. 213-а (1799 р.). – Арк. 214, 214зв.

80. РДІА. – Ф. 1488. – Оп. 1. – Спр. 665 (1838 р.). – Арк. 1.

81. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание… – С. 109; J. Krz. Wisniowiec… – S. 615; Монастырь босых кармелитов в г. Вишневец // Киевлянин. – 1903. – № 202. – С. 3; Охрана памятников… – С. 49; Лукомский В. К., Лукомский Г. К. Вишневецкий замок… – C. 32; Переверзев Н. В. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии. – Житомир, 1914. – С. 184; Aftanazy R. Materialy… – S. 609.

82. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание… – С. 109; J. Krz. Wisniowiec… – S. 615; Охрана памятников… – С. 3; Переверзев Н. В. Справочная книга… – С. 184; Aftanazy R. Materialy… – S. 609; Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik… – S. 361; Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 193.

83. Охрана памятников… – С. 49; Лукомский В. К., Лукомский Г. К. Вишневецкий замок… – C. 32; Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 196; Aftanazy R. Materialy… – S. 609.

84. Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 194. Звичайно малюнок безпідставно приписується Н. Орді. Але він створений значно пізніше, про що свідчить та обставина, що на брамі відсутня скульптура, яка зникла лише у першому десятиліття XX ст.

85. Лукомский В. К., Лукомский Г. К. Вишневецкий замок… – C. 40; Aftanazy R. Materialy… – S. 609; Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik… – S. 361. У написі польською мовою значиться:

«Тут лежать перенесені 28 березня 1910 року з-під костелу отців кармелітів останки Михайла Сервація Корибута на Вишнівці кн. Вишнівецького † 1744. Дружини його Текли, з кн. Радзівілів, кн. Вишнівецької † 1747. Синів його Костянтина, Єремії, Щасного та Йосефа кн. Вішневецьких. Михайло Єжі Вандолін гр. Мнішек † 1800 (помилка; помер 1806 р. – Авт.). Станіслав Мандолін гр. Мнішек † 1806. Феліція з гр. Потоцьких гр. Мнішек † 1772. Урсула з гр. Замойських гр. Мнішек † 1816».

Постамент під групою личкований плитами білого коменя, трьох боків вкритий рельєфом. Об’єднуюча тема – страсті Христові. Кам’яні дошки на півдні та півночі переплутані місяцями, але сюжети визначити неважко. На першому зображено «Бічування», на другом – «Несення хреста». Третій, східний, не порушений, подає сцену «Увінчання терновим вінком». Одна з плит на півночі належить до четвертого рельєфу, сюжет якого сьогодні не модна ідентифікувати. На півдні, в нижній частині постаменту, знаходиться плита з прямокутною горизонтальною фільонкою, на якій нанесено ритий напис більш пізнього походження «Anno 1785 (далі – неяна позначка) 1676». На дні фільонки «Za dusze Symona Zdrowos Marya». Далі – не чительно. Тобто, «За душу Симона молитва Богородиці «Янгольске вітання». Існує свідоцтво, що саме ця дошка містилася у постаменті статуї св. Яна Непомуцького на цвинтарі костелу і про яку згадує Є. М. Гвоздава Гжицький (Gozdawa Gizycki I. M. Klasztor… – S. 194). По скасуванні «фігури» постамент було перенесено і використано у каплиці, а посяг святого увінчав споруду. Про скульптурну групу З. Ревський повідомляє, що вона створена «для пам’яті Жабокрицьких 1786 р.» (Rewski Z. Rachunki budowy palacu i koњciуіa w Wisniowcu… – S. 74). Її первісне місцезнаходження лишається нез’ясованим. Характер обробки тилового боку скульптур свідчить про те, що колись вони стояли біля стіни і їхній огляд передбачався лише з фронту. Зауважимо, що між рельєфами на постаменті та скульптурою існують суттєві стилістичні розбіжності. Фігури «Розп’яття» та св. Яна, сповнені динаміки й експресії, належать добі пізнього бароко. Рельєфи ж відзнчаються площинністю, дрібністю передачі деталей та драпування, що свідчить про належність їх до більш архаїчної мистецької школи і може бути пов’язаним з оздобленням костелу св. Анни ще за часів Єремії Вишнівецького.

86. Там само.

87. Prusiewicz Al. Klasztory katolickie w diecezji Luckiej… – S. 7; Orlowicz M. Ilustrowany przewodnik… – S. 361; Hoffman J. Przewodnik po Woіyniu. – S. 46; Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 499, 500; Aftanazy R. Materialy… – S. 609.

88. Wanat B. J. Zakon karmelitуw bosych… – S. 501-505; Aftanazy R. Materialy… – S. 610.

Архітектурна спадщина України, 2005 р., т. 5.

Джерело: веб-сайт “Українська спадщина” (

Найчастіше переглядають

Вкладені елементи

Рис. 1. План замку (праворуч) та підзамча (ліворуч) з монастирем кармелітів. Кресленик початку другої половини XVIII ст.
Рис. 1. План замку (праворуч) та підзамча (ліворуч) з монастирем кармелітів. Кресленик…
Рис. 2. План монастиря, 1799 р.
Рис. 2. План монастиря, 1799 р.
Рис. 3. Костел. План. Кресленик 1838 р.
Рис. 3. Костел. План. Кресленик 1838 р.
Рис. 4. Костел. Західний фасад. Кресленик 1838 р.
Рис. 4. Костел. Західний фасад. Кресленик 1838 р.
Рис. 5. Костел і східний корпус монастиря. Північні фасади. Кресленик 1838 р.
Рис. 5. Костел і східний корпус монастиря. Північні фасади. Кресленик 1838 р.
Рис. 6. Монастир. План першого поверху. Кресленик 1840 р.
Рис. 6. Монастир. План першого поверху. Кресленик 1840 р.
Рис. 7. Монастир. План другого поверху. Кресленик 1840 р.
Рис. 7. Монастир. План другого поверху. Кресленик 1840 р.
Рис. 8. Монастир. Східний корпус. Східний фасад. Кресленик 1840 р.
Рис. 8. Монастир. Східний корпус. Східний фасад. Кресленик 1840 р.
Рис. 10. Загальний вигляд палацу та монастиря з півдня. Літографія з малюнку Н. Орди, 1876 р.
Рис. 10. Загальний вигляд палацу та монастиря з півдня. Літографія з малюнку Н. Орди, 1876 р.
Рис. 11. Вигляд палацу та павільйону в монастирському вертограді з півдня. Дереворит, 1877 р.
Рис. 11. Вигляд палацу та павільйону в монастирському вертограді з півдня. Дереворит, 1877 р.
Рис. 12. Вигляд монастиря з північного заходу. Фото 1880-х рр.
Рис. 12. Вигляд монастиря з північного заходу. Фото 1880-х рр.
Рис. 14. Костел. Вигляд з північного заходу. Фото початку XX ст.
Рис. 14. Костел. Вигляд з північного заходу. Фото початку XX ст.
Рис. 16. Бельведер перед південним фасадом палацу. Вигляд з північного заходу. Фото початку XX ст.
Рис. 16. Бельведер перед південним фасадом палацу. Вигляд з північного заходу. Фото початку…
Рис. 17. Подвиг Михаїла Архангела з фронтона костелу, встановлений у парку. Фото початку XX ст.
Рис. 17. Подвиг Михаїла Архангела з фронтона костелу, встановлений у парку. Фото початку XX ст.
Рис. 18. Костел після перебудови початку XX ст. Фото початку 1920-х рр.
Рис. 18. Костел після перебудови початку XX ст. Фото початку 1920-х рр.
Рис. 19. Монастир. Вигляд з південного заходу. Фото 1920-х рр.
Рис. 19. Монастир. Вигляд з південного заходу. Фото 1920-х рр.
Рис. 20. Костел. Інтер’єр. Центральна нава. Погляд на південний захід. Фото 1920-х рр.
Рис. 20. Костел. Інтер’єр. Центральна нава. Погляд на південний захід. Фото 1920-х рр.
Рис. 21. Каплиця та обеліск на католицькому цвинтарі. Вигляд з півдня. Фото 1994 р.
Рис. 21. Каплиця та обеліск на католицькому цвинтарі. Вигляд з півдня. Фото 1994 р.
Рис. 22. Каплиця на католицькому цвинтарі. Скульптурна група «Розп’яття». Фото 1994 р.
Рис. 22. Каплиця на католицькому цвинтарі. Скульптурна група «Розп’яття». Фото 1994 р.
Krivenko_26a.jpg
Krivenko_26a.jpg
Рис. 26. Каплиця на католицькому цвинтарі. Постамент. Цоколь. Південний фасад. Плита з написом. Фото 1994 р.
Рис. 26. Каплиця на католицькому цвинтарі. Постамент. Цоколь. Південний фасад. Плита з…

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1975 – 2018 М.Жарких (ідея, технічна підтримка, частина наповнення)

Передрук статей із сайту заохочується за дотримання
умов використання

Сайт живе на

Число завантажень : 739

Модифіковано : 21.03.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.