Початкова сторінка

Прадідівська слава

Українські пам’ятки

Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!

Богдан Хмельницький

?

Історична довідка

Варто наголосити на тому, що Винники мають багато гарних назв, асоціацій. Одна з них – назва «Мала Швейцарія» – в літературі фігурує з кінця ХІХ століття. Можна сказати, що винниківські, особливо західні, околиці були і залишаються живописною рекреаційною зоною: певно, всі були на Винниківському озері, гуляли місцевим лісом повз численні потічки, і звичайно ж, бачили чи долали гору Чортова Скеля.

Ця скеля висотою 414 м знаходиться на території лісового заказника на відстані 2,5 км від центру Винник. Існує безліч пов’язаних із Чортовою Скелею цікавих легенд. Найчастіше натрапляємо на різні версії однієї і тієї ж історії її виникнення: нечистий, вирішивши позбутись храму на Святоюрській горі, хотів скинути на нього скелю; при співі перших півнів він втратив свою силу і, не встигши донести його до призначеного місця, впустив камінь. Також цю гору інколи називають Чатовими (Вартовими) скелями, і це має історичне підґрунтя. В часи Галицько-Волинської держави, як припускають деякі науковці, на цьому місці була певна оборонна споруда, і згодом, принаймні так вважають сучасні дослідники, звідти можна було побачити пожежу Холма 1256 року. Саме з нею пов’язана перша літописна згадка про місто Львів. Хоч і є археологічні матеріали, що можуть слугувати аргументами цій гіпотезі, проте так вважають лише деякі дослідники.

Якщо говорити дещо більше про легенди з прив’язкою до історії, то згадаємо про привид монаха Шуфригана під дібровою. Легенда дійшла до наших днів, і є винниківчани, які говорили, що вони таки того монаха бачили. У розповідях завжди йшлося про кремезного, з палицею в руках, в довгій сутані монаха. За життя він власноруч карав селян за непослух. Найчастіше підстерігав на лісовій дорозі. Після смерті його тричі хоронили на цвинтарі і тричі земля виштовхувала труну. Вчетверте він був похований на роздоріжжі, де чинив свої найбільші злочини. І відтоді цей привид час від часу з’являється на лісовій дорозі. Така легенда.

А в історії міста є одна така доволі цікава фігура – останнього власника Винник львівського суфрагана – помічника єпископа – Самуеля Гловінського. Можливо, Шуфриган є певною народною інтерпретацією слова «суфраган». Самуель Гловінський був противником ордену єзуїтів і запросив до Львова монахів-піярів. І на утримання цього монашого ордену він віддав у посесію свої власні маєтки – Винники і замок в тому числі. Можливо, монахи чинили визиски щодо селян і тому залишили про себе не надто добру пам’ять. Хоча орден займався просвітництвом, а сам Гловінський частину свого майна заповів на користь львівської католицької Катедри і є засновником школи для незаможних дітей шляхетського походження. Це порівняння свідчить про те, що легенди не завжди добре в’яжуться з певними історичними особами, хоча можна вважати, що «Шуфриган» і «Суфриган» – таки дуже подібні», – розповіла Наталія Миколаївна.

Ще у винниківських околицях є гори Жупан і Лисівка, багаті археологічними пам’ятками. Що ж до назви гори Жупан, то існує версія, пов’язана з Богданом Хмельницьким і його козаками, які в меншості на цій горі були в оточенні ворога. Вони використали таку хитрість, аби ворогам показати більшу свою більшу кількість: всю ніч палили вогнища і виставили, щоб видно було, свої жупани. Ворог думав, що їх багато, наступу не проводив, а в той час козаки просто вночі втекли, таким чином врятувавшись і давши назву горі.

Щодо самих Винник, а саме їх назви, то вона пов’язана із заняттям мешканців. Винники були засновані як селище виноградарів, виноробів. І відповідно така символіка є у гербі міста. З заняттям мешканців теж була пов’язана назва сусіднього невеличкого села Млинівці, яке знаходилось поряд з Винниками і згодом стало їх частиною. Млинівці розташовувались на повноводній і чистій у той час річці Марунька, яка крутила колеса десятків млинів, а зловлену у ній рибу продавали на навколишніх ринках. Річка брала свій початок з джерел біля Медової Печери, а потім протікала широкою долиною. Зараз, коли подивитись на цей потічок, історія сприймається як легенда, але колись і Полтва була інакшою.

Що ж до назви самої річки, то легенда про це дуже романтична – про княжі часи, про боярина, який полював в дрімучих лісах між Львовом і Винниками й заблукав. Три дні він не міг вибратись, почув чудовий жіночий спів, пішов на нього і зустрів дівчину Маруньку, яка вказала йому дорогу, чиїм іменем і було названо річку.

Якщо ж звернутись до писемної історії Винник, то дізнаємось, що першим відомим власником міста був львівський війт німецького права Матій Бертольд, який отримав маєтки поблизу Львова від князя Лева Даниловича. А право на володіння цими землями нащадками Бертольда згодом підтвердив польський король Казимир ІІІ своїм привілеєм від 22 серпня 1352 року. Ця грамота і є першою письмовою згадкою про Винники. Про дату дослідники сперечаються, оскільки недалеко Винник є село Виннички, і певні історичні джерела вказують, що у грамоті згадано саме Малі Винники або ж Виннички.

Щодо наступних власників Винник, то ми маємо їхні імена завдяки доволі численним документам. Зокрема, сказано про Григорія Штехера, Миколу Тивуна, Юрія Струмила та інших. Всі вони так чи інакше потрапляли на сторінки історії завдяки різноманітним фінансовим справам і суперечкам. В 1569 році як власник Винник згадується Олександр Лагодовський. Його родині селище належало аж до 1631 року, коли було продане за борги Вацлаву Замойському.

З родиною Замойських пов’язаний ще один вагомий факт із історії Винник – отримання містом Магдебурзького права. Тому що 17 травня 1666 року польський король Ян ІІ Казимир дозволив Стефанові Замойському перетворити Винники на місто, надавши йому Магдебурзьке право. Тут мали бути створені купецькі братства і ремісничі цехи, двічі на рік мали проходити великі ярмарки – на Михайла та на Зелені свята. На зламі XVII-XVIII століття Винники переходять у володіння родини Тарло, а у 1730-му році їх викупив белзький староста Станіслав Потоцький. Потім він передав ці маєтності своєму племіннику Францішку Потоцькому, а в 1750-му році родина Потоцьких продала Винники львівському суфрагану Самуелю Гловінському, якого вже було згадано. Йому судилося стати останнім власником містечка.

Цікавим є те, що, як припускають дослідники і можна підтвердити старими картами, вже у XVI столітті у Винниках був свій замок. Однак, вже у XVIII столітті він втрачає своє оборонне значення, і його перебудовують у палац. Відомо, що він складався з двох частин: верхньої та нижньої. У верхній частині мешкали власники, була каплиця, а нижня складалася з господарських приміщень. Самуель Гловінський і замок, і свої маєтності у Винниках передав ордену піярів, а потім заповів австрійській короні. Після першого поділу Польщі 1772 року частина цих земель переходить під владу Австрії, починаються значні економічні, соціальні, політичні перетворення. Політика щодо монастирів була достатньо жорсткою: їх закривають, майно конфісковують, натомість відкривають великі мануфактури, нові підприємства.

У 1779 році приміщення винниківського замку було переобладнано у тютюнову фабрику, яка згодом стала не просто візитною карткою тих же ж Винник, а й однією з найбільших мануфактур у Галичині і, фактично, третьою у всій Австрійській імперії. Вже у 1797 році на фабриці була броварня на 40 бочок, гуральня з трьома котлами, яка успішно поставляла свою продукцію заїжджим дворам, корчмам. На базі фабрики у Винниках виникають цегельня, вапнярня, яка обслуговує підприємство і забезпечує потреби міста.

Окремою сторінкою в історії фабрики і Винник є візит у 1817 році цісаря Франца І. Збереглися легенди про криницю, з якої він пив воду, а якщо проаналізувати розвиток фабрики, то після цісарського візиту багато що змінилося – починається активна розбудова, зводяться нові приміщення для виробництва і зберігання продукції, на річці Марунька починається будівництво нового млина зі шлюзами. Вже на початку ХХ століття на фабриці працювало 1,5 тисячі осіб. Однак почалася І Світова, і у 1914 році значна пожежа призвела до того, що майже все обладнання і головне приміщення згоріли. Відповідно, замок було знищено. Адміністрація прийняла рішення не відбудовувати, а продати пошкоджені споруди.

У післявоєнний час серед винниківчан розпочалась кампанія про відбудову замку. Доводилася його історична цінність, перелічувались імениті власники, однак справа не зібрала достатньо аргументації, тому фабрика була відновлена на верхній терасі, а сам замок розібрано вщент. До наших часів збереглося небагато, що можна показати зі залишків. Це: кам’яна криниця, невеличка частина збережених мурів, решта – схеми, плани та два макети, що є у музеї, які дають непогане уявлення, як виглядав замок.

Крім замку і фабрики, Винники цікаві своїми сакральними спорудами. Перша згадка про церкву у Винниках датована 1515 роком, однак, час побудови і те, як вона виглядала, невідомі. Є опис отця Шадурського від 1765 року про те, що це була дерев’яна церква з соснового дерева, на дубових підвалинах, вкрита гонтом, однак більше нічого. На початку XIX століття будівля перебуває в аварійному стані, тож місто потребує нової церкви. Перший проект мурованого храму було виготовлено 1810 року. Освятили новозбудовану церкву у 1842 році. У 1903 році було встановлено різьблений і золочений іконостас, а в 1930-х рр. стіни були вкриті орнаментальними розписами, які у ХХІ столітті замалювали і тепер їх можна побачити лише на світлинах. Це храм Вознесіння Господнього.

Перлиною в архітектурі Винник є костел Успіння Пресвятої Діви Марії. Історія заснування костелу також цікава, тому що його будівництво пов’язане з історією ікони Матері Божої Винниківської. В хроніці львівських вірменських бенедектинок є запис, що у 1736 році ця ікона плакала кривавими слізьми, тому у 1766 році її було визнано чудотворною. В 1766 році у Винниках збудовано римо-католицький костел, фундаторкою якої була Мар’яна Тарло з роду Потоцьких. І у цей костел було принесено чудотворну ікону. З 1946 року храм використовувався як склад, і лише у 1994-му був переданий римо-католицькій громаді. На відміну від решти храмів Винник, тут збереглися елементи давніх розписів.

Оскільки у Винниках була велика німецька громада, тут існувала і німецька церква. Історія громади бере свій початок з 1780-х рр. Храм був збудований на початку ХІХ століття. Знову ж таки, з 1946 року приміщення використовувалося як склад та магазин, однак у 1997 році було освячене і тепер це – церква Св.Івана Хрестителя греко-католицької громади Винник.

І останній, найновіший храм, ідея зведення якого датується 1991 роком, – церква Володимира та Ольги УАПЦ».

Але історія Винник багата не лише архітектурними пам’ятками, а й видатними особистостями, які пов’язали свою долю з цим містечком. Більш широко варто розповісти про незаслужено забуту Олександру Любич-Парахоняк. Талановита оперна співачка, сопрано, народилася у Станіславові, якийсь час жила на Тернопільщині, перебралася з родиною у Львів. Навчалася у Варшаві, зокрема в Мишуги, у Львові – в Людкевича. Дебютувала на сцені Львівського міського театру в 1917 році, згодом була солісткою Нового Львівського театру, Львівського театру «Руська бесіда». А з 1925 року вона була солісткою Поморської опери. І саме у цій опері з успіхом виступала по цілій Польщі. Крім Польщі, була на гастролях у Німеччині, Чехословаччині. Всюди – блискучі відгуки, чудові партії, гарні партнери по сцені. Однак у 1930-х рр. внаслідок чи то фінансової кризи, чи то проблем з голосом, вона відходить від активного гастролювання. У 1937 році залишає сцену і разом з родиною перебирається до Винник. Тут живе до самої смерті у 1977 році. На жаль, винниківське життя було далеко не таким блискучим, як колись. Все, що їй змогли запропонувати за радянської влади, – бути сортувальницею на тютюновій фабриці. І лише приватні уроки, активне громадське життя у місті, певно, не давали їй впадати у розпач і тримали при житті на гідному рівні. У музеї є дуже гарна колекція приватних речей співачки. На жаль, записи її виступів не збереглись. Але Олександра Любич-Парахоняк – особистість, про яку мало кому відомо.

А серед відомих широкому загалу постатей, які мешкали певний час у Винниках, є Іван Огієнко (1921 – 24 рр.), який у спогадах зазначив, що саме у Винниках почав працювати над українським перекладом Біблії; Іван Липа, батько Юрія Липи, – лікар, відомий громадсько-політичний діяч; Володимир Левинський – письменник, журналіст, культурно-освітній і громадський діяч; Микола Федюк – маляр, графік, педагог; письменниці Катря Гриневичева, Мирослава Сопілка…

І ще два моменти, які хочеться згадати. Винники перші у Західній Україні відкрили пам’ятник Тарасові Шевченку. На початку ХХ століття за ініціативою товариства «Просвіта» прийняли рішення про встановлення монументу, урочисте відкриття якого відбулося 28 вересня 1913 року, архітектор – Олександр Лушпинський. На жаль, під час українсько-польської війни 1918 – 1919 рр. пам’ятник було пошкоджено, але у 1925 році відбулося відкриття його вже відновленого.

Ще у Винниках можна оглянути маловідомий пам’ятник січовим стрільцям. У 1921 році винниківчани перепоховали останки 16 вояків УГА, які до того були розкидані по лісах, на місцевому цвинтарі у спільній стрілецькій могилі. І після цього похорону було вирішено спорудити пам’ятник за проектом Лепкого та Ковжуна, виготовив його місцевий скульптор Василь Сидурко. Це один з перших пам’ятників усусам на українських землях. Його освятили в першу неділю червня 1922 року. Цікаво, що на церемонії були присутні близько 10 тисяч осіб. Польська влада боялася заворушень, тому кладовище було оточене армією та поліцією, була сувора заборона на публічні виступи. Однак присутні зробили набагато промовистіше: вони поклали 150 вінків до пам’ятника мовчки».

Автор: Кав’ярня «Штука»